Версiя для друку Обговорити в форумi

З  нагоди  170-річчя від  дня  народження Степана  Руданського
(Продовження. Поч. у № 2 - 6).

У ранніх віршах С. Руданський виявив неабиякий оригінальний художній хист, особливо в умінні розкриття внутрішнього світу ліричного героя, його переживань, емоцій, почуттів. Проте сум і тривога у С. Руданського не переростають у безнадію і розпач. Поет намагається відшукати для людини шлях до щастя і вбачає його в реальних, земних прагненнях в звичайному житті серед розкішної природи. Саме тому він оспівує багатогранні людські почуття, їх природну необхідність і красу, найвищим досягненням якої є дівоча врода. Почуттям неподільного кохання пронизана пісня «Повій, вітре, на Вкраїну», написана у 1856 році в Петербурзі, яка ще за життя поета здобула в народі велику популярність. Написанню цього твору передували справжні життєві обставини. Наречена С. Руданського, яка залишилася в рідному селі і мала його чекати, одружилась з іншим. Вразлива, емоційна і чутлива натура С. Руданського болісно сприйняла цю звістку. Свої настрої поет передає задушевними рядками, які ніби вихоплені з глибини його щирої і втомленої життєвими незгодами душі. Використовуючи мотиви і художні прийоми народних ліричних пісень, звертаючись до буйних вітрів, поет відтворює глибокі і щирі почуття молодої людини, яка прагне до щастя, любові й бажає всього цього всьому людові. Пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» перейнята глибоким занепокоєнням поета долею звичайної трудящої людини, а отже, і своєю особистою долею, яка була не дуже втішною:
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розпукає.
Безнадійною тугою за неподільним коханням повіває від мелодійних рядків іншої «Пісні» (1857), яка розпочинається чарівними словами - «світять зорі, за ким в полі», її ліричний герой настільки закоханий, що він не лише обожнює дівочу вроду й прагне дівочої ласки, а й ладен за це розлучитися з життям, яке без ніжного кохання нічого, мовляв, не варте:
Взглянь, мила, як дрімалось,
Най я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь.
Пригорнуся, обів’юся,
Правду спом’яну...
І без туги, і без жалю
Вічним сном засну.
Не знаходить відради у житті і чорнобривий хлопчина в «Пісні» (1857) з її запитальним зачином:
Ой чому ти не літаєш,
Орле сизокрилий?
Ой чому ти не гуляєш,
Хлопче чорнобривий?
Наступні строфи цієї пісні дають відповідь на ці запитання, які зводяться до того, що людина не має щастя, а нужда й турбота та журба настільки ятрять її серце, що очі самі плачуть, а відтак тому й жити не варто. Адже орел скніти не може. Йому потрібна воля, без якої життя втрачає будь-який смисл:
Ой піду я поміж скали,
В море повалюся!
Я не в морі утоплюся,
В камінь розіб’юся!..
І злетяться чорні птахи,
Сядуть надо мною,
Заспівають «Вічну пам’ять»
Над мою журбою.
В іншій «Пісні» (1857) теж зла недоля стискує і знущається з ліричного героя так, що він не в змозі чинити їй навіть найменший опір і тому воліє, щоб вона якомога
швидше розправилася з ним:
Знущайся, доле,
не жалуй сили!..
 До каплі кров мою
іспий!
І від людей забите тіло
Землею темною закрий!
Але трагедія ліричного героя в піснях С. Руданського не обмежується лише неподільним коханням та нещасливою долею, а й його самотністю. Відірваний від світу, від людей, він не в змозі самотужки вгамуватися й не баче нічого відрадного в житті, яким, до речі, й не дорожить:
Не світить місяць,
не гріє сонце,
Чорніє небо, як земля;
І, як в склепінні
межи вмерлими,
Межи живими ходжу я.
До речі відзначити, що сумні пісні з безвихідністю ліричного героя С. Руданський написав у 1857 році. З біографії відомо, що це  був найтяжчий рік студента медико-хірургічної академії
С. Руданського, який матеріально жив надзвичайно важко, що, безперечно, впливало на його самопочуття й мораль, травмувало психіку, виводило з душевної рівноваги. Свідченням цього може бути й  автобіографічний  вірш поета «Студент» (1858), в якому зображені страхітливі умови життя й навчання студента медицини, що уже «другий місяць сидить без борщу», а живіт йому так підтягнуло, що він «як гріб запався». Тяжке, невеселе, самотнє, а почасти й трагічне життя породжувало у С. Руданського відповідні душевні настрої, які виливалися на папері у вигляді пісень та віршів.
Одначе сумні і тужливі мотиви в поезії С. Руданського  стихають. Його ліричний герой починає сприймати життя. У «Пісні» (1858), яка розпочинається словами: «Не згадаю гадки», він звертається до матері із запитанням, що ж йому робити у цьому світі, де немає волі, де немає втіхи, а лиш одні «чари» - тобто чвари між людьми:      
Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі!
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли!
Порадь, мати, що діяти,
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!
Але відповіді на своє наболіле запитання син від матері не отримує. І лише у вірші «До моїх дум» (1859) ліричний герой С. Руданського ніби отряхує з себе сонливість і сумнівність, стає жвавішим, активнішим і починає задумуватися над досить важливою проблемою про призначення митця і його відповідальності перед народом, батьківщиною за своє слово:
Чого ж дума така пишна,
Чого ж слово бідне?
Дитя моє недоспіле,
Дитя моє рідне!
Згубив би я тебе разом,
Як час свого сина,
Але, може, тебе прийме
Мати Україна!

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2004 > Тема "Українці мої..."