Версiя для друку Обговорити в форумi

Рокинівські активісти ЄвроМайдану вирішили привітати з Днем 25-ї річниці Незалежності України одну стареньку жінку, багатолітнього в’язня сталінських концтаборів Ніну Курсік. Зібравши продуктовий набір, купивши солодощі та скинувши у козацьку шапку, хто скільки міг, гривень, в той святковий і сонячний день приїхали до її оселі В’ячеслав Судима, Тимофій Янко, Василь Шух, Валерій Таранюк, Валерій Трохимюк та автор цих рядків і по-синівськи подарували ветерану літні квіти та зібраний подарунок.
* * *
Мало хто знає цю скромну і непримітну жінку не тільки в Луцькому районі, а й у самих Рокинях. За радянських часів вона взагалі була «поза законом», носила ярлик «врага народа». А коли прийшла незалежність в Україні, її реабілітували, виписали посвідчення, надали якісь незначні пільги.
- Ніна Василівна, за що ви були репресовані,- запитав я, коли урочистості стихли.
- Яке там репресована! – махнула рукою. – Засуджена!..
Заарештували мене 26 січня 1945 року. Тоді велику облаву вчинили у Сирниках. Похапали понад 30 хлопців і дівчат. Був юнак, поштар. Спочатку взяли його. Він і «посипав» усіх, думав, що його випустять, і так їм догоджав, що «стукав» на всіх, кого знав.
Спершу потримали в Луцьку, у в’язниці вокзалу. Там били так, що не могла витримати. Підписувала всі папери, які мені підсовували слідчі. Шмагали гумовою нагайкою, з вплетеним, мабуть, металевим тросом. Клали на підлогу і били. Діставалось і по обличчю. Боялася, щоб хоч носа не зламали і зуби не вибили. Я ж була молода, двадцять років всього. (1925 р.н. - прим. авт.).
Обірвали кати-окупанти долю української дівчини. Понівечили не тільки тіло, а й життя.
- В камері сиджу і плачу гіркими сльозами, - продовжує жінка. – Що ж я поганого зробила, за що мене б’ють і мучають?», - думала в темній, холодній камері. – Я ж нічого антизаконного, протиправного не зробила. Збирала одяг, як тепер кажуть, «гуманітарку», як «волонтери», харчі і передавала повстанцям. Ми їх навіть не бачили. Передавали один одному. Такі були закони конспірації.
Коли перевели в м. Рівне, вже не катували. Напилися крові. Та й я все підписала, аби не бачити ту нагайку. Чотири місяці під слідством завершились судом. Швидко він відбувся, за закритими дверима. Статтю 54-1А,Є ст. 54-11 Кримінального Кодексу пришили, а це – 10 років таборів посиленого режиму і п’ять років позбавлення громадянських прав.
Як оголосили вирок, аж у голові запаморочилось… Я така молода, а якою стану через 10 років? Я ж заміж збиралася…
Перевезли нас спочатку у Харків. Там сиділи лише чотири дні, а потім, назбиравши таких як я, заштовхали у товарняк, закрили як худобу і повезли світ за очі. У вагоні ні нар, ні соломи. День везуть, другий везуть. Лічимо дні, ночі. Гірше, коли заженуть у тупик і стоїмо по півдня. Через тиждень зупинився наш потяг.
Чмихнув паровоз, грюкнули засуви, відчинили двері навстіж.
- Вылази по одному, бандитская сволочь! – заволав мордатий конвоїр.
Окрім щоденних принижень і виснажливої праці, молодим українкам-невільницям у сталінських таборах найважче було боронити дівочу честь, особливо у протистоянні з начальством та злодіями «в законі».
Страждання, зухвальство конвоїрів підстерігали бранок на кожному кроці. Невідомо хто з радянських теоретиків і табірних психопатів (психологів) розробив методику ламання волі, почуття власної гідності, будь-якого спротиву. Одне слово, йшло перетворення людини в «гвинтика», в «лагерную пиль».
Ось як згадує про звірства сталінських «побєдітєлєй» Ніна Григораш із Івано-Франківщини, якій також довелося пройти через страшне пекло «освободітєлєй».
- Після довгої виснажливої дороги в товарняку нас вивантажили в Катласі Архангельської області і завели в якусь військову частину. П’яні офіцери скомандували нам роздягнутись, як мати народила. Молоденьким солдатам наказали голити невільницям лобки, зокрема, й жінкам, які годилися їм у матері. Боже, яке це гнітюче видовище! – згадує пані Ніна. – Безсоромні командири стояли на порозі й реготали, як навіжені. Насміявшись досхочу, нас загнали у баню, під так званий, «контрастний» душ.
Далі знову продовжує Ніна Курсік:
- Я перестала зважати на матюки, грубощі. В один згусток згуртувала свою волю і сили, щоб вижити. Вижити на краю світу. Бо завезли мене аж на Далеку Північ, на Печору.
Був травень. Квітучий на Україні. А тут… Важко звикала. Спершу не могла заснути. Ночі немає. Потрапили в концтабір, де мешкало, вірніше, мучилося близько двох тисяч ув’язнених. Табір розташувався за 70 км від Воркути. В кожному бараці по 100 жінок.
- Що робили в таборі?
- Він нагадував закриту швейну фабрику. Шили ми для військових білизну, форму. Не раз думала: це ж я шию для тих окупантів, що хапатимуть наших дівчат, хлопців і садитимуть у тюрми. Виконували норми, план, то й отримували повну пайку: хліб, цукор, навіть масло. Не виконала - урізали пайок. Режим суворий. Підйом о 6-й годині ранку. Шикування, перекличка, робота. Один день лише вихідний, щоб попрати, щось підшити. Збиратись у гурт не давали. Тоді ми організували художню самодіяльність.
Найважче доводилося зимою. Мороз – 40 градусів. Дадуть валянки, шапки, куфайки. Ходимо, мов пінгвіни, на фоні снігу. А перед очима – Україна: спів пташок і сюрчання коників у лузі.
Нас попередили, щоб не ходили наодинці, навіть до вбиральні, бо можуть зловити і ґвалтувати. Жахливе табірне життя у бараку.
Через два роки перевезли у Мордовські табори. Страшне це місце. Сім тисяч жінок – «бабье царство». І молоді, і старі, і здорові, і немічні. Були такі, що й на колясках ледь пересувалися. Розповідали, що скільки живуть, то все в таборі, ще від громадянської війни поневіряються. В таборі утримували й чоловіків. Вони працювали на лісоповалі, розчищали дороги від снігу, заготовляли дрова.
Кого там тільки не було. Польки, литовки, чешки, але найбільше – українок. Повний інтернаціонал. Дивилася я на старих, покалічених жінок, сивих, безпомічних, нещасних і думала: «Вони сидять, мучаться по тій самій статті, що і я. Які ж вони політичні, «ізмєннікі Родіни»? В Мордовському таборі перебували і дві сестри Степана Бандери.
- Чи спілкувалися з ними?
- Ні, їх утримували в іншому бараці, для особливо небезпечних. І вони нікому не нав’язувалися, трималися осторонь, обережно. Адже кругом обзивали: «суки продажні».
Працювала я там до 9 грудня 1954 року по 16 годин. Дуже хотіла додому. Якось нам оголосили, що трудодень будуть зараховувати за 2-3 дні. Тому у мене з’явилися «зачоти». Але згодом «льготу» відмінили.
Та випустили мене лише з табору, а не на волю. І хоч помер у 1953 році «вождь всєх врємьон і народов» і М. Хрущов розвінчав культ особи Сталіна, проте нас, політичних українців, боялася всяка влада. З табору мене перевезли 1954 року в Красноярський край. Не дозволяли виїхати на Україну. Жила в поселенні Солнєчному Долгомостовського району. Там розгорнули будівництво бараків для робітників, які працювали у лісі. Точили з дерев живицю, а ми, жінки, носили та зливали у бочки.
Дев’ять років спливало на каторзі, як страшний сон. Вийшла заміж. Майбутній свекор виявився моїм земляком - з Рівного. Також засуджений за тією ж статтею. До нього у заслання приїхали сини. Один з них - Григорій став моїм чоловіком. Там народились діти – Василь і Наталя.
За Україною, за рідною домівкою сумувала завжди. За садками, квітами… Після терміну зібралися і поїхали додому, в село Сирники. Радість зустрічі була невимовна. Та коли прийшли в сільраду реєструватись, то в приписці нам категорично відмовили, бо занесені в «чорні списки» КГБ. А тоді було так: не маєш приписки, отже ти, як тепер кажуть, «бомж». Без неї не брали на роботу. А не працюєш, значить - «тунєядець». Стаття, і можеш знову сісти за грати. Совєти так обставляли свою жертву, що дихнути не можна. Поїхали ми в Рівненську область, до родичів чоловіка. І там те ж саме. Тоді завербувалися у Миколаївську область, в колгосп. Жили на квартирі. Я працювала дояркою, а Гриша на будівництві.
Повернулася у Сирники у 80-х роках. У селі Рокині, де був дитсадок, купили хатину та ділянку, збудували свою хату.
Похилій, але завжди усміхненій жінці Ніні Василівні, за її багатостраждальні роки поневіряння по тюрьмах і сталінських концтаборах, Господь дав сили і здоров’я та довголіття. У свої 90 років вона ще енергійно, як для її віку, порається по господарству, няньчить правнуків. До останнього часу ходила за 5 кілометрів до церкви у село Маяки (нині Княгінінок), бо там Київського патріархату. Хоч поруч з хатою стоїть кам’яна церква – Петра і Павла, але то – Московського патріархату, хоч називають її УПЦ. Тепер уже деколи заходить і в цей храм, вірячи, що мир настане не тільки у головах людей, а й у серцях.
Тоді, можливо, запануємо і ми у своїй сторонці…

Олександр Середюк,
директор музею-скансен,
письменник і публіцист,
член Національної спілки краєзнавців України

На фото: Ніна Курсік (стоїть друга ліворуч) серед друзів у засланні

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 26.08.2016 > Тема "Українці мої..."