Версiя для друку Обговорити в форумi

Ясний зимовий ранок. В кришталево-прозорому морозному повітрі від припорошених іскристим снігом бань монастиря на засніжену околицю перед ним, на прикрашені густим пухнастим інеєм дерева лине тривожний передзвін. По засипаній снігом стежині уздовж монастирської стіни чинно посувається хресна хода: ченці в чорних клобуках, з образом Богоматері, з хрестами, хоругвами та запаленими свічками намагаються у свій спосіб зупинити біду, що насувається з невідворотністю лавини. Коли процесія порівнялася з молодцюватим сивовусим генералом в кожусі і чорній папасі, який, стоячи перед причепленою до кінського сідла мапою, пояснював щось своїм офіцерам, той кидається їм навперейми і під ошелешеними поглядами ченців: “Фу-фу-фу” швидко задуває найближчі свічки.
— Ви що, святі отці, блекоти об'їлися? — питає сторопілих попів, метаючи іскри з-під кущистих брів. — Кавалерійський корпус на карку!
Ця сцена з фільму, знятого за повістю Михайла Булгакова “Біг”, мимоволі спливає в пам'яті кожного разу, як наші неймовірні владці відшукують черговий привід, аби покрасуватися перед народом, покамлати, пускаючи в очі нації фіміами облуди, замість того, щоб належно виконувати обов'язки, покладені на них вже самими посадами, за які вони так чіпко тримаються.
— Ви що, панове, блекоти об'їлися, — хочеться кинути в лисніючі від самовдоволення пики, — аби вистоювати урочисті молебні, влаштовувати бучні святкування, гратися в потішні паради у країні, яка через вашу злочинну бездіяльність втратила величезні території, населення яких ви фактично здали агресорові, у країні, доведеній унаслідок вашого нездарного урядування до війни, яка вже забрала тисячі вбитих, пошматувала, знівечила десятки тисяч тіл, поламала мільйони доль, і яку ви, підігруючи агресору, ніяк не зважитесь назвати її справжнім ім'ям!
Немов самозакохані тетеруки витанцьовують наші владці один перед одним отой свій інфернальний танок, глухі до волання сьогоднішніх генералів Чарнот, чи й здогадуючись, що дні їхні злічені. І нема, схоже, ради, як протверезити, привести їх до тями, бо ж поводяться, мов глухі і сліпі. Замість напруженої, копіткої, фахової роботи з реанімації стабільно ледь дихаючої економіки, замість реального, добре відомого всім фахівцям переліку дій, необхідних для забезпечення повернення українського капіталу з офшорів, для притягнення якнайширших зарубіжних інвестицій, вони зводять чи не всю свою діяльність до вижебрування чергового траншу від МВФ та посилання “меседжів” вже давно розчарованому в них Заходу, не розуміючи, вочевидь, що демонструють тим не що інше, як свою совкову суть, свою нікчемнність, свою неспроможність.
Те, чим займаються наші високопосадовці під об'єктиви камер, часом вражає. Чи чув хто, щоби в Сполучених Штатах чи у Великій Британії президент, а чи прем'єр-міністр особисто брали участь в церемоніях по “передачі” своїм воякам кількох десятків відремонтованих танків чи хай навіть новісіньких бронемашин, вантажівок, вручали б їм ключі від квартир, або ж витрачали півдня, аби “відкрити” в якомусь там Чикаго/Манчестері чергову станцію метрополітену? Чи не тому, що у кожного чиновника, не кажучи вже про очільників та перших осіб держави, є широке коло обов'язків, яке вимагає кожної хвилини їх пильної уваги? Можна поспівчувати, звісно, пану Обамі, якому упродовж усього його президентського терміну не вдалося ощасливити когось із “морських котиків” ключами від щойнозданої комунальної квартири і зробити висновок, що саме це фатальним чином позначилося на падінні його рейтингу. Але можна задуматись і над тим, чому це наш з вами Петро Олексійович, попри активне використання подібних піар-ходів, має рейтинг... непорівнянно нижчий за свого американського колегу. І це попри те, що Барак Баракович не має свого власного телеканалу, який би робив йому промоушн на другий строк, як не має і шоколадних фабрик. А може, саме тому? Може, життя стає простішим, а рейтинги тримаються на пристойних позначках ще й тому, що нікому і в голову не приходить ставити тобі питання ані про Панамські офшори, ні про двозначні замовлення для тамошніх “ленінських кузень”? Думається, порівняно кращому рейтингу американського президента неабияк сприяє й те, що за час його перебування на посаді економіка США продовжила стабільно зростати, забезпечуюючи, в свою чергу, подальше зростання ВВП, який в перерахунку на душу населення є далеко не найгіршим у світі, а американська армія хоча й не зробила за останні роки такого фантастично-якісного злету, як армія українська, все ж, завдяки потужно працюючій економіці, є чи не найкраще оснащеною у світі. 
А ще Барак Баракович не має ані кишенькової фракції свого імені в американському парламенті, ні свого кишенькового прокурора. І країна при всьому тому якось живе!
Або візьмімо парламент. Попри явний брак патріотизму: американські сенатори не так часто співають гімн США, а конгресмени — ті взагалі не носять вишиванок, не мають звички закінчувати парламентські промови вигуками на кшталт “Слава США!”, парламентський процес, хоч і буденно та блякло (жодного порівняння з яскравістю та блиском українського дійства!), все ж якось триває, так-сяк забезпечуючи країну законами. При тому, кожен з дрібці неймовірно повільно ухвалюваних ними законів дивним чином працює, на відміну від лавини нових та правлених-переправлених старих законів, ухвалюваних парламентом українським.
Або от: чи чули ви коли-небудь, щоби міністр оборони країни, на території якої ворог веде бойові дії, особисто опікувався трамбуванням упродовж тижнів, якщо не місяців, асфальтів підборами воїнства, яке, з огляду на реалії, мало б використовувати кожну хвилину для підвищення своєї боєздатності? Я вже не згадую про те, що вся та миколо-палкінська муштра, як і організація, забезпечення та інформаційний супровід самого шоу, потягнули з кишені найбіднішої в Європі нації ще й немалі кошти. Але хто зважає на такі дрібниці!
Я можу помилятися, але вся та, далеко не безкоштовна веремія, так само, як витрачання дорогоцінного парламентського часу на продукування абсолютно другорядних законів — правового мотлоху, який не полегшує життя країни, а лише ускладнює його — свідчить не так про марнославство та нефаховість наших владців, як про намагання олігархату, навіть в ситуації смертельної загрози для Краю, продовжити своє панування, відволікаючи націю від подолання загроз, навислих над нею, за допомогою примітивних шоу, скандалів, гри на патріотизмі.
Надсилу створені за наполяганням Заходу інструменти очищення від корупції, такі як Національне антикорупційне бюро, Антикорупційна прокуратура, Національна агенція запобігання корупції, від самого початку відчули на собі щонайпильнішу увагу пануючого в країні олігархату. Ми добре пам'ятаємо, які баталії точилися навколо призначення голови НАБУ, антикорупційного прокурора. Ми добре розуміємо, з якої причини пан Президент, попри жорстку критику опозиції, попри неприховане невдоволення Заходу, мертвою хваткою тримався (досі тримається!) за свого ручного прокурора. Ми розуміємо, що збереження упродовж двох з половиною років нереформованої прокуратури — цієї броньованої парасолі, цього оплоту корумпованої української держави, — є в тому числі і його “заслугою”. Та хіба ж і могло бути інакше, коли реформувати корумповану систему береться один з головних її бенефіціаріїв!
Злодійська система чинить скажений спротив. Останні протистояння між детективами НАБУ і прокурорами ГПУ, шахрайство з електронним декларуванням доходів та видатків високопосадовців, з підставою НАЗК, є красномовним тому доказом. Якщо ми поставимо собі питання, а чи так вже щиро, як вона те декларує, наша “революційна” влада бажає реформ, то відповідь, на жаль, виглядатиме дуже прогнозованою...
Відтак, маємо відверто запитати себе, а чи віримо ми, що така влада здатна реформувати країну, та ще й в короткому часі? Чи віримо, що ті, хто десятиліттями наживалися на розкраданні країни, довівши її до занепаду, що в свою чергу уможливило агресію захланного сусіди, ті, хто, злочинно зігнорували приписи Конституції України, закону “Про оборону України”, зрадницьки здавши Крим, допустивши практично вільну діяльність на теренах Донеччини та Луганщини ворожих ССО, ті, хто і сьогодні заперечує в судах сам факт збройної агресії Московії проти України, натомість продовжуючи ганебну торгівлю з країною-агресорм, — чи віримо ми, що вони насправді здатні реформувати державу, виграти нав'язану нам війну, повернувши загарбані території?
Питання це неймовірної ваги, бо ж та чи інша відповідь на нього є питанням існування України як незалежної держави, питанням долі кожного з нас.
Можна опустити руки і, дозволивши нашим олігархам продовжити їхню гру, в досить короткий за теперішніх умов термін, майже непомітно для себе, стати сатрапією нової Московської імперії. В цьому разі великий олігархічний бізнес повертає собі такий звичний йому ринок Тайожного союзу з його десятиліттями відточеними зв'язками, схемами та “понятіями”. З малим та середнім бізнесом, щоправда, все далеко не так райдужно, але кого цікавить та дрібнота... Зате ледь животіючі нині бюджетники, пенсіонери (щоправда, лише за умови повного злиття з імперією) можуть бути ощасливлені втроє більшими зарплатами/пенсіями. Можуть. “Кидалово” при цьому не виключається :) — пам'ятай Донбас! Якщо ж, продавши неньку, тридцяти срібляників все ж не отримаєте ,Анатолій Дмитрович може ще раз пояснити, як це він зробив нещодавно в Криму, що грошей, мовляв нема. Були та всі скінчились. Вибачайте і всього вам найкращого!
Але можна привести до тями свою владу, взявши її під жорсткий контроль нації. Для цього необхідно буде змусити наших обранців у парламенті — які вже вони там є — ухвалити прості і дієві закони (до слова, багаторазово пропоновані автором ще від осені 2013 року), які уможливлять швидке й ефективне відкликання депутата, котрий не виправдав довіри, заміну його на іншого, уможливлять швидкий і ефективний імпічмент Президента. На жаль, сподівання, що закони, спрямовані проти їх панування (хай і тимчасового, але такого солодкого своєю безконтрольністю, своєю безвідповідальністю, безкарністю) будуть ухвалені ними добровільно, є вищою мірою наївними. Зважившись на таке, треба ясно усвідомлювати, що ми вибираємо непростий шлях — шлях тяжкої праці з відродження знекровленої країни, коли доведеться затягнути пояси не лише бідним, а й багатим, доведеться згадати про мораль — скажімо, про те, що непорядно в країні, частина якої анексована, а інша залита кров'ю і лежить в руїнах, по кілька разів на рік розпускати парламент на канікули, літати у відпустку на Маврикій чи ще на які мальдіви. За подібних умов навіть королівські сім'ї закладали свої родові коштовності, продавали шикарні авто, яхти, маєтки, аби допомогти країні. А ще не можна закривати очі на те, що роблячи цей вибір, ми мимоволі вибираємо шлях війни. Мимоволі, бо ж не ми її розпочали. Але така вже властивість війни, що її можна завершити лише у два способи: подолавши ворога, або ж визнавши свою поразку. Отож, не маємо іншої ради, як подолати нашого, сьогодні значно сильнішого за нас ворога, вибивши його зі своєї землі. Чи здатні ми на це? Здатні. Не маю в тому жодного сумніву. Вимушено започаткований паном Президентом Мінський процес дав нам чимало часу на те, аби приготуватися до повномасштабного поновлення бойових дій. Московія використала цей час вельми ефективно, нашпигувавши Донбас технікою, боєприпасами, пальним, живою силою. Питання, наскільки ефективно використали відпущений нам час ми...
Отже, вибір... Власне, життя, саме по собі, дароване нам як вибір: добра чи зла, світла, а чи пітьми, злету чи падіння. В цьому ж випадку вибір наш має бути як ніколи свідомим, адже він є світоглядним — назад у попихачі, у рабство, підпирати підніжки чужих тронів, чи до реальної незалежності, до волі, до гідного людини життя — нашого і безлічі прийдешніх поколінь, яких вже не можна буде знеособити, розпорошити-розвіяти по неозорих просторах сибірів.
Сьогодні, коли пишуться ці рядки, Україна святкує своє двадцятип'ятиліття. Зовсім юне дівча! :) Треба було б порадіти її успіхам і досягненням, бо ж, поза всяким сумнівом, має їх. Треба було б вознести хвалу тим, хто тримав її всі ці роки на своїх руках, в своїх душах і серцях, плекав її, леліяв, розвивав — і таких чимало. Низький їм уклін! Але ж от — замість патріотичного славослів'я написалося таке... Uti sentio ita dico, сказав би Ціцеро — як відчуваю, так і говорю.
На жаль, серед тих, хто мав би опікуватися нею, дбати про її розвиток, добробут і виховання, від початку було аж надто багато шахраїв, злодюг, а то й відвертих горлорізів. Саме вони доклалися до того, що недосвідчене дівча, яке на початку своєї Незалежності було одним з двадцяти найбагатших у всьому світі, опинилося сьогодні обібраним ледь не до нитки. Але дівчатко поступово вчиться, найперше, відрізняти добро і зло, правду й облуду. І це неймовірно тішить! А ще воно дуже волелюбне, заповзяте та працьовите. А це дає великі надії на майбутнє. Не занапастімо ж його, товариство!

Валентин Бут
Крим
24 серпня 2014 р.

Піднімаймося, братове!

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Але час вже, любі браття, помінять нам долю.
Чверть століття змарнувавши на догоду зухам,
Довели ми Незалежність ледь не до розрухи.
Гей, пора до справи, браття, - годі вже чекати -
Україну нашу милу час нам піднімати!
Час звільнятися від марень, від олжі й облуди,
Бо інакше діти ваші проклянуть вас, люди.
Проклянуть за пустослів'я, за мовчання нице,
За здання перлини-Криму чужій-чужаниці,
За відступництво, бо ж де ще, на якій землі
Є вітчизна для стражденних кримців-киримли!
Піднімаймося, братове, проти супостата,
Але спершу проженімо із своєї хати
Всіх манкуртів, що тут ходять, сливе, табунами -
Найстрашніший в світі ворог той, що поміж нами.
Пригадаймо, милі руси, нашу давню славу -
Хто ми є, якого роду і свою державу
Піднімаймо, мов калину, зігнутую злісно.
Піднімаймо вже сьогодні - завтра буде пізно!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 26.08.2016 > Тема "Урок української"