Версiя для друку Обговорити в форумi

Іноді доля буває до нас надто прихильна, даруючи радість спілкуваннями з визначними особистостями. На жаль, час невблаганний, і про щасливі миті спілкування доводиться мовити вже у минулому часі. Немає вже серед нині сущих Віктора Антоновича Чабаненка (12 вересня 1937 р. – 9 лютого 2014 р.), українського мовознавця, фольклориста, доктора філологічних наук, члена Національної Спілки письменників України. У творчому доробку Віктора Чабаненка – понад 500 наукових праць (монографій, словників, статей). Віктор Чабаненко - лауреат премій імені Петра Чубинського та Я. Новицького. Упорядкував і видав кілька збірок фольклору Нижньої Наддніпрянщини, зокрема, видання «Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини». Протягом 1985-1996 років був деканом філологічного факультету, а з 1984 р. – завідувачем кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету. Вражає своєю масштабністю фундаментальне дослідження «Українська Атлантида», присвячене славним козацьким землям, затопленим водами Каховського водосховища. Читачі й критики високо оцінили працю Віктора Антоновича, наголосивши на тому, що ця книга-реквієм набуває в наш час всепланетарного звучання. Свого часу Віктор Чабаненко подарував мені збірку «Народознавчі роботи», до якої увійшли нариси, енциклопедичні статті, передмови, відгуки та замітки, присвячені різним аспектам українського народознавства. Тож маємо нагоду згадати світлу особистість, вченого-патріота Віктора Чабаненка, погортавши сторінки його творів, присвячених героїчним козацьким часам; саме тому героїко-романтична історія Великого Лугу справляє на читачів неабияке враження.

Великий Луг і духовність українського народу

Публіцистику Віктора Чабаненка читаєш із захопленням, і в цьому немає нічого дивного. Адже автор не лише знаний й авторитетний учений, а й талановитий письменник. Про землю козаків пише з натхненням і захопленням, тому героїко-романтична історія Великого Лугу справляє на читачів величезне враження. Живими, незнищенними постають в нашій уяві Дніпрові пороги, острів Хортиця й Великий Луг: «Значна частина нашого фольклорного багатства виникла саме в нижньонаддніпрянських плавнях, у надвеликолузьких Січах. Запорожці були великими мастаками складання дум, пісень, легенд, прислів’їв, приказок. До того ж, серед них постійно жили кобзарі – невтомні й дуже авторитетні популяризатори своїх власних і козацьких творів. Вони розносили ці твори по всій Україні, роблячи їх надбанням цілої нації… Здавна Великий Луг – одна з тих історико–топографічних реалій, які постійно бентежать уяву українських письменників. У Кобзаря Великий Луг – це сторона козацької волі, омріяний край кожного українського патріота. Полонені турками запорожці із поеми «Гамалія» так звертаються до вітру:
Ой, повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Для лицарів–січовиків прощання з Великим Лугом було нещастям, трагедією. У вірші «Іржавець» поет говорить:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли.
…І ось Великого Лугу не стало: його знищила «цивілізація». Точніше – він став однією з численних жертв «геніального» сталінського плану «перетворення природи». Понад сорок років тому у зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС дніпровські плавні були вирубані, і тисячі гектарів найродючішого українського чорнозему стали дном велетенського водоймища, яке дехто величає морем… Але Великий Луг живе – як символ щедрої отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам’ять. І як джерело наснаги».

«Шабля – їхній хрест, пісня – їхня молитва»

Віктор Чабаненко пише про те, що зв’язок між поняттями «козак» і «музика» є природнім, логічним. Адже вільна й духовно багата козацька натура повсякчас прагнули свого вираження, життєвої краси, звукової гармонії. Тож не дивно, що козаки були музично обдарованими, любили грати на музичних інструментах. А який інструмент був найулюбленішим? Звісно, що кобза! На ній вміли грати усі козаки, навіть кошові отамани та гетьмани! За інформацією сучасників, Богдан Хмельницький сам захоплювався грою на кобзі й дуже любив слухати, як грають інші. «Козаки, зокрема, запорожці, вважали, що кобза подарована їм Богом і Його святими, - пише Віктор Чабаненко. – До неї вони зверталися як до живої істоти, називаючи її «дружиною вірною». Про неабияку популярність цього інструмента серед січовиків свідчать і численні варіанти народної картини «Козак Мамай»: на них лицар–веселун завжди зображається з кобзою в руках». Як учасники походів і битв, козацькі барди – кобзарі – складали думи й пісні про героїчні вчинки своїх побратимів, а повернувшись на Січ, співали ці думи й пісні під акомпанемент незрадливої кобзи. За те їх дуже шанували братчики, обдаровуючи, хто чим міг. Збереглися документальні дані й народні перекази про деяких козацьких кобзарів 18 століття, зокрема, про Данила Бандурка, Прокопа Скрягу, Василя Варченка. Співу та грі на різних музичних інструментах молоді козаки вчилися не тільки в селах та містечках Гетьманщини, а й у самому Запорожжі. В Січі існували загальноосвітні та музичні школи. Особлива увага в цих школах приділялася духовному хоровому співу та військовій музиці. Недаремно саме маршова, похідна музика, що виконувалася на сурмах, тулумбасах і бубнах, користувалася неабиякою популярністю. Зразки цієї музики зберігаються й понині, зокрема, мелодія «Запорозької похідної» в обробці В.Гуцала. «Історія козацтва, музично-пісенне надбання славних лицарів бентежили творчу уяву таких композиторів, як П. Ніщинський (хор «Закувала та сива зозуля», обробки народних пісень «Байда», «Козак Софрон», «Ой гук, мати, гук»), М. Леонтович (обробка народної пісні «Козака несуть»), П. Козицький (симфонічна сюїта «Козак Голота»), М. Вериківський (опера «Сотник», симфонічна поема «Петро Конашевич–Сагайдачний», кантата «Дума про дівку–бранку»), Левко Ревуцький (збірка «Козацькі пісні», обробка народних мелодій) та багатьох інших. Окрім того, твори на козацьку тематику – пісні, партії з опер – завжди посідали чільне місце у видатних українських співаків, зокрема, О. Мишуги, М. Донця, І. Козловського, М. Гришка, Б. Гмирі, А. Солов’яненка. Шедеври українського мелосу, пов’язаного з козацтвом, набули світового розголосу і давно увійшли в музичне життя народів багатьох країн світу. Так, німецький музикознавець 18 століття Я. Штеллін характеризував українських кобзарів як носіїв високої музичної культури. Неабияке значення для популяризації українського козацького мелосу мала ґрунтовна робота Г. Трітена «Про народні пісні запорозьких козаків» (1840). У ній знаходимо такі слова: «В Україні від села до села, від хати до хати ходять похилі віком дідусі–кобзарі і співають пісні про минулу славу, про зруйновану могутність хоробрих козаків, пісні, в яких правдиво… змальована історія, звичаї цього народу, пісні великої історичної вартості. В жодного слов’янського народу національний історичний епос так своєрідно не розвинувся, як в українців… Навіть те, про що історія, літописи, які зберігаються в монастирях, не дають жодної довідки, збереглося в народних піснях, неспотвореним і правдивим». Здавна знали про українські козацькі пісні італійці. Так, у праці Д. Чамполі «Слов’янська література» (Мілан, 1889) охарактеризовано кілька дум, а також пісні «Засвіт встали козаченьки» і «Гомін, гомін по діброві». Про творців і виконавців цих фольклорних зразків автор відгукується так: «Шабля – їхній хрест, перемога – їхній Бог, а пісня – їхня молитва». Поміж українських пісень, що набули світового розголосу, найпопулярнішою є пісня на слова С. Климовського (поета й філософа 18 століття) «Їхав козак за Дунай». Її знають на всіх континентах, вона включена майже до всіх відомих фольклорно-музичних збірок, що видані за кордоном (Чехія, Німеччина, Угорщина, Франція, Англія, Італія, США, Австралія).
Утім, як стверджує Віктор Чабаненко, інтерес зарубіжних композиторів до українського козацького мелосу й до козацької теми не обмежується піснею «Їхав козак за Дунай». «Про це дозволяє судити цілий ряд красномовних фактів, - пише дослідник. – Так, скажімо, Людвіг Бетховен увів до своєї 8-ї сонати для скрипки й фортепіано, а також до першої частини 16-ї сонати для фортепіано мелодію українського «Козачка». Крім того, великий маестро використав мелодії українських пісень в «Апасіонаті» та в славнозвісній 9-й симфонії. Героїко–романтичні, козакофільські настрої Бетховена підтримувалися сином останнього гетьмана України Андрієм Кириловичем Розумовським. Будучи царським послом у Відні, граф 1794-го року познайомився, а потім і заприятелював із геніальним композитором. А. Розумовський захопив чарами українських пісень і В.-А. Моцарта. Наслідком цього захоплення було те, що видатний австрійський музика скористався українськими мелодіями, створюючи 12-ту фортепіанну сонату й оперу «Викрадення з Сералю», та виявив бажання поїхати в Україну для ближчого знайомства з народним мистецтвом козацького краю. На жаль, поїздка Моцарта чомусь не відбулася. Небайдужим до українського козацького пісенно-музичного мистецтва, до козацької героїки був визначний угорський піаніст і композитор Ф. Ліст. Такий висновок можна зробити на підставі того, що давні українські народні мелодії звучать у його фортепіанних п’єсах «Скарга» й «Українська балада», а також на підставі того, що він є автором симфонічної поеми «Мазепа». Історія козаччини та українська музична культура справили великий вплив на видатного російського композитора П. Чайковського. Саме завдяки цьому впливові з'явилися його опери «Мазепа», «Черевички», 2-га (українська) симфонія та ряд обробок українських народних пісень і танців. До речі, Петро Ілліч Чайковський свого часу активно домагався постановки опери М. Лисенка «Тарас Бульба» в Петербурзі.

Як запорожці у Великому Лузі господарювали

Цікавою є розвідка Віктора Чабаненка, присвячена господарським клопотам козаків, що допомагає більше дізнатися про їхній побут. Зрештою, фізична праця, хазяйновитість, людський талант цінувалися на Січі так само високо, як і патріотизм, мужність, відвага в бою. В умовах Великого Лугу були розвинуті такі галузі господарювання як рибальство, скотарство, бджільництво і мисливство. Зрозуміло, що найприбутковішим промислом вважалося рибальство, адже ріки, протоки, озера й лимани Великого Лугу кишіли рибою. Осетр, білуга, сом, короп, судак, лящ, щука, тарань, окунь, лин, карась ловилися у великій кількості. Козаки засолювали рибу, в'ялили, сушили, коптили. В’ялена й сушена риба була чи не основним харчем козаків у походах. Там, де вилов риби був масовим, січовики облаштовували рибні заводи, тобто спеціальні пункти переробки й заготівлі риби. Один із таких заводів розташовувався у верхньому кінці Великого Лугу, в Кушугумських плавнях напроти села Розумівки. Більш за все козаки розводили коней, які користувалися великою популярністю в усій Європі. Січовики вирощували коней як для своїх потреб, так і на продаж на кількох заводах, найбільший з яких розташовувався на правому березі річки Кінської, при її вході у Великий Луг. Як мовиться в багатьох народних думах і піснях, кінь – це вірний побратим козака. Літні запорожці, або діди, займалися бджільництвом. Великі пасіки мали як рядові козаки, так і їх старшини. Крім того, козаки залюбки займалися ще й бортництвом, тобто збиранням меду й воску диких бджіл, яких у Великому Лузі була сила–силенна. Корисний продукт можна було вибирати майже з кожного дупла старих дерев, а то й просто із бджолиних гнізд у траві та заростях очерету. Меду брали багато, причому найкращим вважався той, що з квітів залізняку та буркуну, а найгіршим – «пальовий», тобто із солодкої липкої рідини, яка виступала на листі й корі лози. Щоб бути фізично сильними й витривалими, козаки добре харчувалися. Готували страву з баранини або яловичини – махан, споживали пастрому – сушену або солену баранину. Любили також приготувати кашу з житнього або гречаного борошна грубого помелу – саламаху. Загалом, у раціоні козаків були найрізноманітніші каші – пшоняна, гречана, з ячної крупи. І, звісно, любили козаки наварити юшки. Особливо любили так звану потрійну рибну юшку – суп, який вариться так, що риба в нього додається і з нього вибирається тричі, причому щоразу риба іншої породи. А от чи любили козаки полювати? Віктор Чабаненко звертає увагу, що мисливством займалися переважно бідні козаки. І це зрозуміло, адже козаки любили й шанували рідну землю, жили в гармонії з природою. Та й хіба підніметься рука, щоб нищити й вбивати усе живе, якщо довкола – суцільна краса? В козацьких паланках розташовувалися такі знакові символи, як острів Хортиця, Дніпровські пороги, Великий Луг, Самарські плавні. На світогляд козаків, їхні морально-етичні переконання впливали і величний Дніпро, і безмежний степ, усіяний прадавніми могилами. «Свого часу А. Скальковський, Я. Новицький, Д. Яворницький та інші дослідники записали від січовиків та їхніх дітей чимало переказів та легенд про річки, озера, ліси, острови, балки, луги, що були в межах Запорожжя. Ці записи рясніють висловами – захопленнями оповідачів на зразок: «веселе місце», «привілля велике». Для лицаря-козака очевидним було те, що природа – не тільки його мати–годувальниця, а ще й великий духовний скарб, образ його батьківщини». Таким духовним скарбом була славна історія козацького краю для Віктора Чабаненка – вченого-патріота, невтомного дослідника, фольклориста. У спадок нам вчений і залишив ці безцінні духовні скарби, без яких немає ані сьогодення, ані майбутнього.

Наталія Осипчук,
письменниця, член НСПУ
 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 19.08.2016 > Тема "Душі криниця"