Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#23 за 03.06.2016
СОЛДАТИКУ

Рядки, обпален╕ в╕йною...

В цьому числ╕ «КС» пропону╓ читачам познайомитися з творч╕стю Мар╕╖ Карп’юк. Мар╕я Юр╕╖вна народилася 20 грудня 1986 року у м. Ки╓в╕. Навчалася у Ки╖вському м╕ському педагог╕чному коледж╕ (2002-2007) та в НПУ ╕м. М. П. Драгоманова (2007-2012). З 2007 року працю╓ в загальноосв╕тн╕й школ╕ № 286 м. Ки╓ва вчителем англ╕йсько╖ мови.
Писати почала в юност╕ ╕ вже 2004 року стала переможницею л╕тературного конкурсу «Старшокласник». У 2010 роц╕ вона здобула спец╕альну прем╕ю на конкурс╕ рад╕оп’╓с «В╕дродимо забутий жанр».
2015 р╕к став для пан╕ Мар╕╖ дуже усп╕шним, засв╕дчуючи ╖╖ неабиякий талант ╕ визнання публ╕ки. Так, вона стала переможницею л╕тературного конкурсу «З точки зору осен╕», л╕тературного конкурсу сайту «Правдив╕ новини», перемогла на поетичному конкурс╕ фестивалю ╕м. ╤вана Коваленка «В╕ршована мелод╕я - 2015» та на конкурс╕ «Л╕тературна над╕я Дн╕пра – 2015». Того ж року вона стала ф╕нал╕сткою фестивалю «Проза без наркозу», а ще отримала окрему в╕дзнаку член╕в жур╕ конкурсу «Смолоскип».
Друкувалася в газетах «Укра╖нська л╕тературна газета», «Гарний настр╕й», альманахах «Р╕дний край», «Дух земл╕», «Ск╕ф╕я-2015. Ос╕нь», «Антолог╕я сучасно╖ укра╖нсько╖ л╕тератури», часописах «Однокласник», «ТекстOver», «Барви».

Мар╕я КАРП’ЮК
СОЛДАТИКУ


Коли я розплющив оч╕, то у вухах дзвен╕ло так, н╕би туди запхали брехунець п╕д час об╕дньо╖ перерви. В рот╕ в╕дчувався металевий присмак солоно╖ кров╕. Поворухнутися не м╕г, хоча не дуже й хот╕в – т╕ло було немов налите свинцем. Таке втомлене ╕ важке. Оч╕ заб╕гали у пошуках бодай чогось, що нагадало би про те, де я. Довкола дим╕ло, метушилися люди. Ц╕ хлопц╕ – хоч ╕ не м╕г ╖х уп╕знати, але десь глибоко в душ╕ в╕дчував – ми знайом╕. Дво╓ схилилися над╕ мною, роззявляли роти, щось говорили. Проте чувся х╕ба що дзв╕н. А пот╕м ╕ в╕н поринув у дим, розчинився.
Дал╕ св╕дом╕сть потроху визирала на св╕т Божий, де все навкруги зойкувало в╕д болю.А пот╕м я знову падав у провалля.
Остаточно опритомн╕в уже в шпитал╕. Страшенно бол╕ла нога. В╕дкинув ковдру ╕ з╕тхнув з полегшенням – на м╕сц╕, т╕льки в г╕пс╕. Г╕пс не ц╕л╕сний – вздовж гом╕лку вкривала лише пов’язка. Почав обмацувати себе – скр╕зь н╕би все гаразд, т╕льки–от коло серця дуже болять ребра. Там роз╕ллявся величезний ф╕олетовий синець.
Тод╕ оглед╕в палату – б╕дно, але чисто. На сус╕дньому л╕жков╕ – з╕м’ята пост╕ль. Отже, я в палат╕ не сам. Мого сус╕да, зр╕лого чолов╕ка, якраз ╕ завели поп╕д праву руку, бо л╕во╖ у нього вже не було. Як ╕ право╖ ноги по кол╕но. Сус╕д недобре зиркнув на мене, ковзнувши оком по г╕псов╕, л╕г у л╕жко й мовчки натягнув ковдру аж до п╕дбор╕ддя. А сан╕тар, що прив╕в дядька, кивнув мен╕ й покликав л╕каря. Той невдовз╕ прийшов ╕з папкою п╕д пахвою – певно, з ╕стор╕ями хвороб:
– Добре, що ти отямився, Антоне. Як почува╓шся?
Я стрепенувся, почувши це ╕м’я, бо воно було дуже знайоме, але чи╓? Мо╓, виходить. Пожал╕вся на б╕ль у ноз╕, на те, що н╕чого не пам’ятаю ╕ нав╕ть не розум╕ю, чому я тут ╕ що з╕ мною сталося.
– Сталася в╕йна, – похитав головою л╕кар. – Тебе в╕дкинуло вибуховою хвилею – в╕дкритий перелом ноги. Не хвилюйся, хлопчику, скоро все згада╓ш.
Поплескав мене по здоров╕й ноз╕ ╕ п╕шов.
– На жаль, – об╕звався похмурий сус╕д. – Краще б забути про таке назавжди.
В╕н мав рац╕ю, але я зрозум╕в це лише згодом, коли пам’ять почала повертатися. Спершу пригадав, що сирота. Що н╕коли не знав сво╖х батьк╕в чи будь–яких родич╕в ╕ все св╕доме життя жив у дитбудинку. Безрад╕сне ╕снування, жорсток╕ товариш╕, байдуж╕ вчител╕ й виховател╕, перше кохання ╕ бол╕сний розрив. Ми зустр╕чалися три роки, а тод╕ вона сказала, що б╕льше не хоче бути разом. Н╕хто н╕коли насправд╕ не любив мене – нав╕ть найближч╕ люди покинули, в╕дмовилися... Життя видавалось пусткою, ╕ важко було уявити, що з╕ мною стане п╕сля ПТУ.
Лишався ╓диний вих╕д – п╕ти в АТО. Хоч там я був потр╕бен ╕ в╕дчував, що можу прислужитися Батьк╕вщин╕, захистити сво╖ми грудьми ╕нших укра╖нц╕в, аби т╕ могли спок╕йно працювати, кохати, народжувати ╕ виховувати д╕тей.
А там, на неоголошен╕й в╕йн╕, достоб╕са страшно. Однак згодом звика╓ш автоматично в╕дганяти в╕д себе думки про те, як тебе вб’╓ чи пошмату╓. Мен╕ було прост╕ше – я знав, що не роздеру серце батькам, дружин╕, не налякаю д╕тей. У так╕й ситуац╕╖ нав╕ть добре, коли ти один як палець. Можна не надто ц╕нувати сво╓ життя ╕ повн╕стю в╕ддатися Укра╖н╕, не боячись кал╕цтва чи смерт╕. Та побратими – за ними стояли близьк╕, с╕м’╖. Хлопц╕ не видавали, що ╖м важко, проте вс╕ розум╕ли, як воно. П╕д час обстр╕л╕в прямо на руках у мене вмер товариш – йому вивернуло уламком кишки. Помирав дуже тихо ╕, на щастя, недовго. Я в╕дчував, як в╕д болю ц╕пен╕╓ його т╕ло, а губи лише ╕м’я дочки шепот╕ли.
– Я скажу ╖й, що ти помер як герой, – пооб╕цяв йому.
– Не треба, – тихо промовив в╕н. – На в╕йн╕ нема╓ геро╖в – т╕льки нещасн╕ люди, – побратим раптом уп’явся мен╕ в руку, немов ╕з останн╕х сил. – Пооб╕цяй не кинути мо╖х напризволяще. Об╕цяй, що не здохнеш у цьому пекл╕.
Та я мовчав. Як можна таке об╕цяти, давати оманливу над╕ю, коли сам хочеш там умерти? Там, де щось важиш. Товариш так ╕ залишив цей св╕т – без п╕дбадьорливо╖ брехн╕.
Тепер мо╓ м╕сце було в палат╕, де я гиб╕в поряд з╕ сво╖м одноруким та одноногим сус╕дом, поточеним печаллю, н╕би стара вовняна хустка – м╕ллю. Неважко й здогадатися, як би йому хот╕лось зостатися роз╕рваним на пол╕ бою, а не лежати тут безпом╕чним кал╕кою. Ще важче сус╕дов╕ давалися в╕зити р╕дних – в╕н завжди сердито в╕двертався в╕д них ╕ заздр╕сно дивився на мою ногу. А я був ладен ╖╖ в╕др╕зати ╕ в╕ддати – разом ╕з рукою, – аби т╕льки до мене хтось так приходив.
Та нав╕дувався лише л╕кар п╕д час обходу.
– Скоро випишемо тебе – нога добре го╖ться. Ходити зможеш за к╕лька м╕сяц╕в, проте удома довше побудеш, – сказав л╕кар, а я в╕дв╕в оч╕:
– Мен╕ нема╓ куди йти.
– А р╕дн╕, друз╕?
– Нема╓ р╕дних. Ус╕ друз╕ – в АТО. Це я мав загинути, я, розум╕╓те?
Л╕кар змовчав, але розсердився – виб╕г ╕з палати.
– Ти малол╕тн╕й ╕д╕от, – почув од сус╕да. – У тебе ще все життя попереду.
– Я б його радше в╕ддав комусь ╕ншому.
– Не гн╕ви Бога, юначе! Ц╕л╕ руки, ноги, голова.
– А у тебе ╓ р╕дн╕.
– Але зараз краще б ╖х не було.
Ми трохи помовчали, а тод╕ я знову озвався:
– Як це несправедливо. Тоб╕ треба годувати с╕м’ю, а к╕нц╕вки ╓ у мене. У мо╖х загиблих товариш╕в лишилися д╕ти, а я дос╕ живий–жив╕с╕нький.
– Ти зна╓ш, поки я тут лежав, зрозум╕в от що: не шукай справедливост╕ у житт╕, а тим б╕льше – у в╕йн╕.
– А чи не думав ти, хлопчику, про те, що тоб╕ десь ╕згори дали ще один шанс? – коло дверей знову стояв л╕кар ╕ звертався до мене.
– Нащо в╕н мен╕, той шанс...
– Хоч би для того, аби нарешт╕ полюбити життя, постаратися прожити його г╕дно. Знайти в соб╕ сили видряпатись. До реч╕, це стосу╓ться ╕ вас, – глянув чолов╕к на мого сус╕да, а той стис губи у тоненьку рисочку.
– Я тоб╕ дещо прин╕с, – л╕кар витягнув ╕з кишен╕ металеву коробочку, в як╕й вгадувався м╕й портсигар.
Дивно, що зовс╕м не хот╕лося курити, хоча на фронт╕ смалив, як паровоз. Я взяв портсигар, покрутив – з одного боку пробитий уламком,з ╕ншого – лише пом’ятий.
– Це врятувало тебе, – всм╕хнувся л╕кар.
– Кур╕ння?
– Та н╕.
╤ тод╕ в голов╕ зринув спогад. Адже д╕йсно – в портсигар╕ зак╕нчилися цигарки, ╕ лежав лист. Я не знав т╕╓╖ д╕вчинки – малюнки, поробки й листи нам приносили волонтери з╕ шк╕л. Мен╕ найб╕льше сподобався оцей – в╕н починався словами «М╕й любий, р╕дний солдатику…» В╕д кожного слова в╕яло лаг╕дн╕стю й теплом. Знову розгорнув вже з╕м’ятий ╕ подертий шк╕льний аркуш, затрусилися руки. Важко було стриматися ╕ не заплакати.
Л╕кар залишив палату. А я тримав коло грудей розгорнутий пап╕рець ╕ усв╕домлював, що зовс╕м не портсигаров╕ завдячую життям, бо такий само був у бойового побратима. ╤ такий само ворожий уламок влучив йому в серце. Та, пробивши бляшанку з цигарками наскр╕зь, митт╓во ув╕рвав життя. А мене захистили любляч╕ слова незнайомо╖ д╕вчинки, той почерк – милий ╕ достатньо виписаний. Т╕ незвичайно вимальован╕ букви «б» ╕ «д», яких н╕ в кого ще не бачив.
Виявля╓ться, ╓ для чого жити. По╖хати ╕ знайти ту дитину. Просто подякувати. Хоча це, на перший погляд, видавалося складним завданням: лист не п╕дписаний – н╕ ╕мен╕, н╕ школи, н╕ нав╕ть м╕ста. Та, зателефонувавши знайомим волонтерам ╕ побратимам, вдалося з’ясувати, що це ужгородська школа, ╕ нав╕ть д╕знатися ╖╖ номер. Тож лишилося лише одужати...
За м╕сяць я з╕йшов ╕з по╖зда в Ужгород╕. ╤ хоча кульгав, спираючись на ц╕пок, проте й це було значне досягнення. Л╕кар взагал╕ рад╕в, що мен╕ так швидко вдалося з╕п’ястися на ноги самотужки п╕сля складно╖ травми.
Знайшовши потр╕бну школу, довелося довго пояснювати охоронцев╕, хто я такий ╕ що тут роблю. Пот╕м п╕д╕йшла завуч ╕ забрала мене до себе в каб╕нет.
– Листи писали на уроках укра╖нсько╖ в шостих, восьмих ╕ одинадцятих класах. Зараз покличу вчител╕в, як╕ там ведуть.
Незабаром прийшли дв╕ вчительки – одна л╕тнього в╕ку, а ╕нша – молодша – весела щебетушка. Старша щойно поглянула на аркуш, як одразу сказала:
– Це достатньо дорослий почерк – точно не мо╖.
Щебетушка д╕стала зошити «п╕дозрюваних», та, придивившись, скрушно похитала головою. Раптом ╖╖ осяйнула думка:
– А мен╕ ж ╕ще Соня приносила к╕лька лист╕в. Почекайте Соф╕ю Максим╕вну, – звернулася до мене, – у не╖ зараз урок.
Та я не м╕г чекати в жаркому каб╕нет╕. Тож попросився постояти коло дверей того класу, де зараз була Соф╕я Максим╕вна. Остання над╕я випалювала все всередин╕. В живот╕ щось непри╓мно перекручувалося. Гризла думка: «Ану ж ╕ вона не вп╕зна╓».
Прокалатав дзвоник, ╕ мене всього в╕дразу кинуло в холод, а двер╕ дос╕ не в╕дчинялися. Та нарешт╕ з каб╕нету вийшли перш╕ учн╕. Вони здавалися такими безтурботними – просто соб╕ см╕ялися ╕ геть не в╕дали, яке пекло на сход╕. Але вчителька так ╕ не вийшла. Я зашкандибав у каб╕нет, причинив двер╕. За столом, схиливши голову, сид╕ла геть молода д╕вчина.
– Соф╕╓ Максим╕вно?
– Саме так. Ви по ╤гор╕в зошит? – вона п╕двела величезн╕ зеленав╕ оч╕ й усм╕хнулася – зн╕яков╕лому юнаков╕ у в╕йськов╕й форм╕, з тростиною. На душ╕ аж потепл╕шало.
– Н╕, я хот╕в би д╕знатися, хто з ваших учн╕в написав оцей лист.
Д╕вчина взяла простягнутий аркуш, розгорнула його ╕ схвильовано поклала на ст╕л.
– Що сталося – в╕н потрапив не в т╕ руки? Чому ви розпиту╓те?
– Ви зна╓те, хто його написав?
– Так, знаю. Це я написала, – Соф╕я Максим╕вна враз посерйозн╕шала ╕ твердо поглянула на мене. – То що сталось?
Я був приголомшений.
– Я хот╕в подякувати вам. Ви врятували мен╕ життя…
Вчительку це вразило не менш, н╕ж мене. Вона повол╕ п╕двелася – невисока ╕ худенька, – п╕д╕йшла, уважно оглед╕ла, взяла мою руку ╕, п╕дн╕сши до губ╕в, н╕жно поц╕лувала.
– Нащо? Вона ж брудна, – сахнувся я, проте не виривався з ╖╖ лаг╕дних пальц╕в.
– Дякую, м╕й любий, р╕дний солдатику, що ти вижив.
Я пригорнув д╕вчину до зболених грудей ╕ мовчки ковтнув сльозу, в╕дчувши себе у ту мить жив╕шим за вс╕х живих на св╕т╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17210

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков