Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – юним !

Друге місце в номінації «Публіцистика» у конкурсі «Ми — діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка виборола 16-річна Анна Цезар з Київщини. Її конкурсний твір — ніби молитва за батька, який захищав наші східні рубежі в зоні АТО. Як повідомила під час вручення їй нагороди Анна, тижнів за два перед її поїздкою до Києва на фінал батько повернувся! Може, й справді допомогли ці хвилюючі переживання й думки, які Анна виклала на папір?
Ось такі твори учасників нашого конкурсу увійдуть до майбутньої книги. Підтримаймо її видання!

ГЕРОЇ В МОЇЙ СІМ’Ї

Війна….. Яке страшне слово та які важкі враження від нього... Скільки б часу не минало, а відлуння цього слова будуть ятрити душу людини тим болем, який поселила в людині війна. Вже 70 років минуло від тих страшних часів, коли майже увесь світ був вимушений боронити свої країни, домівки, свої сім’ї, своє життя. 70 років… Здавалося б, таке велике число, але насправді цих років дуже мало. Цих років дуже мало для того, щоб забути всі втрати, увесь біль. Щоб забути усі ті страждання, які пережили наші діди, прадіди. Цього дуже мало для того, щоб змиритися, що поруч немає дідуся, до якого можна підійти в будь-яку хвилину, обняти і просто поговорити. Щиро і невимушено. Цього дуже мало для того, щоб звикнути, що замість усміхненого обличчя та радісних очей дідуся ти зможеш побачити лише холодну споруду з граніту; замість його рук – лише холодну землю на його могилі; замість його теплих слів та щирого сміху – гнітючу тишу кладовища. Для того, щоб з усім цим змиритися, мало не тільки цих 70-ти років. Для цього мало цілого життя.
Ви можете подумати, що це черговий текст, написаний звичайною дитиною, якій просто сказали таке написати. Але це не так. Я знаю, про що пишу. З самого дитинства я була позбавлена того величезного щастя, яке комусь здається зовсім незначним. Цим щастям є дідусь. Дідусь, який завжди зустріне тебе посмішкою, обійме тебе, скаже щось таке, від чого твій настрій одразу покращиться. Дідусь, з яким можна по-гратися, посміятися, просто поговорити чи помовчати. Дідусь, який завжди підтримає і ніколи не покине у біді. Я ніколи не знала цього щастя. Мені не пощастило відчути цю радість. Але я не ображаюсь на долю чи на людей. У часи, коли починаю сумувати за дідусем, я згадую те, через що його зараз немає поруч. Він пройшов війну, одержав кілька поранень і помер незадовго до мого народження. Він міг віддати своє життя за рідну землю. Він віддано боровся на фронті за свободу нашої країни, мир на землі. Мій дідусь виконував обов’язок перед Батьківщиною. Він знав, за що воює. Він дуже любив свою сім’ю. Любив дружину, хотів повернутися живим та народити дітей. І я горда за свого дідуся. Він справжній герой, завдяки якому ми отримали право жити мирно та спокійно. Але все одно той біль, який живе в моєму серці, не вщухне ніколи. Скільки я буду жити, стільки буду пам’ятати про нього, сумуватиму за ним і переглядатиму фото, на яких він мені посміхається.
Лише один цей біль може «отруїти» життя людини, постійно нагадуючи про себе. Але зараз в моєму серці ще більший біль. Там вирує вихор почуттів, які я не бажаю нікому відчути: біль, сум, тривога, жаль, скорбота… І всі ці почуття виникли через одну причину – війна. Знову в нашому житті з’явилось це страшне слово. Вже 70 років ми не чули цього слова та мирно жили у своїх домівках, зі своїми рідними. Але знов ця страшна війна втрутилась у мирне життя українців та прирекла їх на постійні страждання, сльози, біль… І знову я пишу не тому, що мені сказали, а тому, що знаю, що це таке – чекати солдата.
Як і в часи Великої Вітчизняної війни, це страшне слово безпосередньо торкнулося моєї сім’ї. Мій тато, мій любий тато зараз знаходиться в зоні бойових дій. Я б хотіла вам трохи про нього розповісти.
Тато ніколи не був тим героєм, про якого складають легенди та балади. Він звичайна людина. Звичайний чоловік, який усе своє життя працював для користі рідної сім’ї. Він завжди робить все для того, щоб ми з мамою жили в радості та спокої. І так дійсно було, поки він був удома. Мій тато може в будь-якій ситуації знайти влучне слово, під-тримати, навіть розвеселити. І для цього йому не треба вигадувати якісь незвичайні жарти чи робити якісь смішні вчинки. Ні… Йому вистачає лише просто подивитися на людину «особливим» поглядом чи сказати звичайне речення, але іншим голосом, і людина обов’язково засміється. Кожен день нашого життя проходив весело. В нашій оселі завжди лунав сміх. Кожен день я не могла дочекатися того часу, коли прийду додому. Вдома ми з татом постійно грали, жартували одне з одним. Мама іноді навіть замислювалася над тим, чи все нормально з нашим психічним станом. Але все було в порядку. Ми лише з татом гралися. Наші ігри завжди були чудовим засобом розслаблення, зняття стресу. Коли поруч був тато, який сміється і жартує, я забувала про все погане, що сталося, я забувала про все на світі. Для мене у такі моменти існував тільки він. Але ви не подумайте, що мій тато - це людина, яка тільки й вміє, що сміятися та жартувати. Ні… Це не так. Він дуже серйозний та відповідальний. Усе своє життя я знала, що поруч зі мною є мій тато, який захистить, підтримає, допоможе. Я знала, що в будь-який момент можу звернутися до нього за допомогою чи за порадою і обов’язково одержу її. Знаєте, ми дуже часто любили просто сидіти та розмовляти. Просто розмовляти. Про все на світі і в той же час ні про що. Ми могли по декілька годин сидіти на одному місці і говорити про самі звичайні речі, про які люди інколи і 5 хвилин поговорити не можуть. А ми говорили. І ми насолоджувались цими розмовами. А зараз мені їх дуже не вистачає. Я з трепетом чекаю кожного його дзвінка, які лунають дуже рідко. Я знаю, що він не може довго говорити, але я хочу лише почути його голос. Ви знаєте, мені його дуже не вистачає. Страшенно не вистачає. До недавнього часу я просто не уявляла свого життя без нього. Я навіть не могла допустити тієї думки, що прийде час і нас розлучать. Але такий час настав. Тепер я розумію, що страшенно сумую за ним. Щоночі він мені сниться, а вдень просто не зникає з думок. Я постійно про нього думаю. Я невимовно сильно за ним сумую. Кожна його фотографія нагадує мені про ті щасливі дні, коли він був удома, з нами. Кожне відео, на якому він сміється, причиняє одночасно і біль, і радість. Радість від того, що такі моменти були, а біль від того, що зараз йому рідко доводиться сміятися. І навіть коли він сміється, ми не чуємо цей рідний для нас сміх. Я підтримую його рішення піти захищати свою країну. В такий важкий час лише мужня, відважна та сильна духом людина здатна на такий вчинок. І мій тато саме такий. Як би нам з мамою не було важко тут, вдома, йому ТАМ набагато важче. Він, як колись і мій дідусь, пішов захищати рідну країну, українську націю і свою рідну сім’ю. Він пішов на війну за нас з мамою, і ми його підтримуємо. Я вірю,що тато ПОВЕРНЕТЬСЯ. Він повинен повернутися. І коли він прийде додому, я буду найщасливішою людиною в світі, тому що найрідніша мені людина буде знову зі мною. А поки мені залишається лише чекати та вірити. І я вірю. Я ВІРЮ в те, що скоро ця війна закінчиться! Я ЗНАЮ, що мужність та відвага наших військових, патріотичність та самовідданість переможе будь-яких ворогів. Якою б сильною не була зброя бойовиків, чи якою б великою не була їх кількість, ми все одно ПЕРЕМОЖЕМО! У нас є велика перевага - це наша єдність! Єдність нашого народу, самовідданність, мужність та патріотизм і, нарешті, віра кожного українця в нашу перемогу та в світле майбутнє - ось запорука досягнення поставленої мети! У наших ворогів немає єдиної мети для цієї війни і перемоги, а у нас вона є. Кожен з нас думками завжди з ними, з нашими захисниками, які вдень і вночі бережуть наш спокій і мають єдину мету: перемогти, повернутися і повернути спокій нашій країні, забезпечити мирне майбутнє прийдешнім поколінням.
Я знаю, що вже дуже скоро усі вони повернуться до своїх сімей. Вони - наші герої! Вони - наші захисники, завдяки яким ми можемо спокійно спати вночі та щасливо посміхатися вдень! Вони - наше теперішнє, завдяки якому стає можливим наше майбутнє! Вони - наша гордість! Вони - наше ВСЕ!!!
І усі ми повинні вірити в те, що переможемо. Адже наші батьки, брати, усі чоловіки, що воюють сьогодні на сході, готові віддати власне життя задля збереження нашого. Вони виховувалися тими людьми, які зберегли майбутнє нашої країни та наше майбутнє ще 70 років тому. І оскільки знову постала потреба захищати цілісність та незалежність України, наші батьки, як колись наші діди, віддано та мужньо захистять нашу державу та нас. І після радісного оголошення нашої перемоги усі воїни повернуться додому, до своїх сімей. І мій тато також повернеться живим. І я зустріну його як Героя нашої сім’ї. У нас, в Україні, буде два дні Перемоги.
Зараз дуже часто лунають слова: «Я – патріот України!» Так, я також. Але ще я – патріот свого тата. Ще в минулому році я, можливо, і не зрозуміла б усього змісту цих трьох слів. Але зараз я його розумію, як ніхто інший. Я розумію, що для мене тато завжди був героєм, а зараз тим паче. Я розумію, що готова до будь-якого вчинку заради нього. І навіть якщо потрібно було б віддати життя за нього, я б віддала. Повірте, це не просто слова. Ні. Це щира правда. Кожне слово, написане мною, щира правда. І я бажаю кожній дитині мати такого тата, який є у мене. Але я нікому не бажаю хоча б раз відчути усі ті почуття, які живуть в моєму серці ось вже майже півроку.
Любіть своїх батьків! Цінуйте їх! Частіше говоріть їм про те, як ви їх любите! Виражайте свої почуття не тільки словами, але і вчинками! Не ображайте своїх батьків, адже настане час, коли ви не зможете попросити пробачення, чи сказати їм про те, як сильно ви їх любите!!! Не гайте часу! Скажіть їм зараз!!! А я в свою чергу буду чекати дзвінка від свого тата, щоб знову почути його голос та вкотре сказати йому такі прості слова: « Я люблю тебе, татусю!!!»

Анна ЦЕЗАР,
учениця Бучанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 2
смт. Гостомель, Київська область

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 27.05.2016 > Тема "Душі криниця"