"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2016 > Тема "Душі криниця"
#21 за 20.05.2016
А ВСЕ, ЩО НЕ В╤Д БОГА — В╤Д ЛУКАВОГО, УСЕ, КОТРЕ НЕСВ╤ТЛЕ — ТЕМНОТА...
Клуб поез╕╖
Господинею сьогодн╕шньо╖ поетично╖ «Св╕тлиц╕» ╓ самобутня, дуже особлива укра╖нська поетеса Леся Геник (справжн╓ ╕м’я Олександра Ту╓шин). ╥╖ в╕рш╕ – образн╕, видим╕, зрим╕ — наст╕льки орган╕чно вплетен╕ в мережу сьогодення, що складають нерозривну ╓дн╕сть з непростим нашим часом. ╥х особливий стиль – не лише написання, а й спос╕б мислення, сприйняття самого життя – захоплю╓ в╕дразу й безповоротно. Це, а ще теми, яких торка╓ться поетеса, спричиняють до того, що ╖╖ слово чита╓ться не одними очима, а серцем, душею, всоту╓ться в саме ваше ╓ство, як живильна волога в спраглу землю. Леся Геник народилася 30 березня 1982 року у сел╕ Середн╕й Берез╕в, що на Кос╕вщин╕ (╤вано-Франк╕вська обл.). По зак╕нченн╕ школи вступила на ф╕лософський факультет Прикарпатського ун╕верситету ╕м. В. Стефаника. У 2004 роц╕ зак╕нчила навчання з червоним дипломом. У 2008 роц╕ зак╕нчила асп╕рантуру. Зараз живе ╕ працю╓ в м. ╤вано-Франк╕вську у ст╕нах р╕дного ВНЗ. Писати почала у другому клас╕. Перш╕ в╕рш╕ були надрукован╕ в колективному зб╕рнику «Первоцв╕т над╕╖». У 1999 роц╕ побачила св╕т перша поетична зб╕рочка «Мелод╕╖ душ╕». Пот╕м було 13 рок╕в писання «в шухляду». У 2012 роц╕ стала одним з ╕н╕ц╕атор╕в створення М╕жрег╕онального поетичного клубу «Об’╓днан╕ словом», який очолю╓ й зараз. Друкувалася у ц╕лому ряд╕ л╕тературних альманах╕в, часопис╕в, мистецьких журнал╕в, колективних зб╕рник╕в, антолог╕й тощо. Зокрема, твори з’являлися на стор╕нках таких л╕тературно-мистецьких видань, як «Дн╕про», «Дзв╕н», «Золота пектораль+», «Под╕льська толока», «Чорнильна хвиля» та ╕н. Автор поетичних зб╕рок «В╕д душ╕ до душ╕» (2013) та «Полинова р╕ка» (2015).
Леся ГЕНИК А ВСЕ, ЩО НЕ В╤Д БОГА — В╤Д ЛУКАВОГО, УСЕ, КОТРЕ НЕСВ╤ТЛЕ — ТЕМНОТА... * * * Жадаю св╕тлих, сонячних новин, бо вже знемога падати од в╕ст╕ про яру смерть. З нерад╕сних шпарин виштрику╓ у душу гостре в╕стря: учора втрата, нин╕ знову... Гей, спин╕ться вже нарешт╕, зупин╕ться!!! Уперся в стелю болю апогей, де не мал╕╓ нездоланна в╕дстань до св╕тла. Де щоноч╕ сниться мир, щоноч╕ зор╕ сиплються у жмен╕ палких сердець. Та згорблений упир висмокту╓ ╖х в╕ддихи черлен╕. ╤ йде в танок, ╕ бамка╓ в там-там. О, щоб тебе, нечисте, покрутило! Ви чули мамине: не дам, не дам його земл╕?! Дивитися... несила.... Сльоза, як лезо, по щоц╕ весни. Чи ви осл╕пли, виродки триклят╕?! Та ви ж, та ви також чи╖сь сини, за вами теж десь плаче-тужить мати. Мабуть... А вт╕м - нема к╕нця жалю, нема к╕нця с╕й битв╕ безк╕нечн╕й за св╕тла зблиск у р╕дному краю, за в╕хоть сонця в чорн╕й с╕й хуртеч╕...
МИ ЗВИКЛИ ДО В╤ЙНИ, ЯК ДО НЕГОДИ Ми звикли до в╕йни, як до негоди. Хова╓мося глибше п╕д нав╕с, допоки торохтять вгор╕ п╕дводи ╕ голосно скрегоче небор╕з.
Ми нав╕ть голошпиц╕ парасол╕ не кличемо до помоч╕ на рать. Вже й образи безмовн╕ мимовол╕ лиш ликами священними кричать.
Та ми т╕ вуха, що давно не чують, щосили затика╓мо дарма, все нижче й нижче стягу╓мо чулок, аби не видно б╕лого чола...
ПЕРША ГРОЗА, НАЧЕ ХРЕЩЕННЯ
Перша гроза, наче хрещення щойно збуйн╕лим садам. Тайни весняно╖ звершення - ця п╕днебесна вода.
Крапл╕ др╕бненьк╕, намолен╕ рад╕сно так жебонять пом╕ж листками-долонями - с╕╓ гроза благодать.
╤ зодяга╓ться св╕ж╕стю зливою скупаний св╕т, в╕рою, отчою н╕жн╕стю горнеться спрагло до в╕ть.
Поки вгор╕ поза хмарами дзвони колишуть громи, серце хреща╓ться чарами в╕що-свято╖ весни.
* * * насправд╕... ми й насправд╕ загубилися в╕дбилися в╕д згра╖ малов╕рно╖ де храми постають як Бож╕ вилиц╕ над в╕чно ненасиченими пр╕рвами
насправд╕ нас не кликано на вулицю ╕ середм╕стя нас не жде намарено там вс╕ сво╖ там иншими не муля╓ а ми не т╕ не т╕ ... не з тими кармами
ми зна╓мо ми молимося... тишею на вервиц╕ довколишньо╖ милост╕ ╕ роцв╕та╓ серце наше вишнею ╕ падають п╕д ноги всохл╕ милиц╕
╕ манна витанцьову╓ над банями ╕ тане сн╕г на стежц╕ ще не ходжен╕й ми - наче пташка одинока рання... ми можливо до к╕нця ще й не народжен╕...
ПОВ╤РИТИ Б НА КРАПЕЛЬКУ СИЛЬН╤ШЕ
Пов╕рити б на крапельку сильн╕ше, вдивлятись не у скверну темноту, ч╕плятись не за гаки й не за н╕ш╕, ╕ не за страх, ╕ не за н╕моту...
А руки, серце в небо простягати до ╥хн╕х незахмарених ╕кон, як онде син, донька мала, ╕ мати п╕д б╕лим-б╕лим пам’ятним в╕кном.
Вони не мають права в╕дступити, не зв╕рити ╕ здатись чорнот╕... А ми? А ми, у розпач заповит╕, витрушу╓мо капища пуст╕.
Ч╕пля╓мось, мов клешнями, за тл╕нне, за штори, за гардини, за карниз... В╕д сорому розтр╕скуються ст╕ни ╕ с╕рим воском скапують униз...
На т╕ могилки, що за м╕сяць-другий притуляться до гойно╖ весни... Шипить у грудях незгасимий вуголь ╕ душить г╕рко спазмами вини...
Бо нам би вже д╕йти до св╕тлих р╕шень з-пом╕ж картань ╕ докор╕в на злих, пов╕рити на крапельку сильн╕ше, ╕ тим соб╕ вподобитись до Них... * * * Багну спокою. Утомилася в╕д брехн╕ всюдисущих юд. Не з╕пнуся н╕як на милиц╕, аби визр╕ти инший люд. Н╕, не той, що торгу╓ в╕рою, ╕ не той, що себе продав за ср╕бняк. П╕д ст╕ною с╕рою зас╕да╓ купц╕в анклав. ╤ вир╕шу╓, ╕ нам╕рю╓, що й по чому, за що ╕ де... Над умами ╕ над подв╕р’ями чорний ворон дощ╕ пряде. А у янгола сльози висохли. Бо зм╕зерена боротьба. Юденята сотають вислуги перед вирвою он. Ти ба... ╤ куди ся стезя нам╕рена, де веде ся несв╕тла путь? Гласолалять сади розп╕рен╕, тишу ноч╕ на клапт╕ рвуть. Юденяточка нечестив╕╖, схамен╕ться! Дарма... Дарма... Темнорук╕сть уже не вив╕╓ тл╕н╕ вмерло╖ з-м╕ж зерна. ╤ не зчиститься р╕чка збовтана до прозоро╖ теч╕╖. Безк╕нечними чорноротами т╕н╕ тупцяють - н╕-чи-╖... * * * Злукавити боюся перед св╕том, Упавши вд╕л - у пр╕рву лжевисот, Де мури вищ╕ нав╕ть за кивот Господнього Нового Запов╕ту.
Де в╕кна вужч╕ значно в╕д б╕йниць Старих фортець, розтерзаних в╕трами, ╤ хоч до сонця наче пнуться фами, Та ба, насправд╕ вергаються ниць...
Боюся скверни, наче омели, Котра вроста╓ глибоко у вени, Висмоктуючи зарево черлене З грудей, що несвятому присягли.
Коли на в╕тт╕ вичахлих дерев Розгойдуються гн╕зда кострубат╕, Зда╓ться, н╕би учаться л╕тати, А то над╕я не упасти мре.
Як страшно, Боже, статися сл╕пим, ╤з в╕рою безкрайною у лживе Соб╕ збрехати ╕ в жаданн╕ дива Велике переплутати з малим.
Отож молю, з усе╖ глибини Свого ╓ства про захист в╕д облуди Хай серце чистим ╕ на╖вним буде, Перед собою, небом, ╕ людьми!
* * * Сто╖ш, Тарасе, у задум╕, Десятки л╕т уже сто╖ш, Мовчиш… Нащадки нерозумн╕ Здають себе за ниций гр╕ш В лабети адського безглуздя, В кайдани с╕ро╖ п╕тьми. Вгина╓ памороч галуззя Над малодухими д╕тьми, Що, не читаючи, читають Тво╖ апостольськ╕ слова, ╤ с╕ють лихо в тому кра╖, Де зачекались на жнива Ясно╖ вол╕, не свавол╕, Плод╕в зо правди, не з брехн╕… Скородить Небо чола квол╕ Тво╓╖ темно╖ р╕дн╕. У р╕ках в╕чно╖ печал╕, На погор╕лих стор╕нках Безкра╖ т╕н╕ вакханал╕й Немудрих носять на руках… А Ти сто╖ш, ╕ вже стол╕ття В г╕рк╕й задум╕ нав╕ть Бог: Чом не з╕йде ╕ не засв╕тить Нарешт╕ з╕рка нетривог, Нерозпачу ╕ небезм╕ри Б╕ди, Свята зоря над╕й? О, ск╕льки, сили, ск╕льки в╕ри В задум╕ нин╕шн╕й Тво╖й!
А САД, БУЛО, ЗБИРАВСЯ ЗАЦВ╤СТИ
Впадеш на землю ╕ здригнеться серце, в╕дчу╓ мати - сталася б╕да... ╤ сльози хлюпнуть, мовби ╕з в╕дерця застояна розжбухалась вода. ╤ небо змеркне над розлогим садом, котрий, було, збирався зацв╕сти, розбовтану калюжу сонце вкраде, аби сховати м╕чен╕ хрести.
Аби не дати згорблен╕й мольфарц╕ дрантиву хустку скинути ╕з пл╕ч, допоки друг складати буде пальц╕ тво╖ на грудях в ту недобру н╕ч.
Допоки св╕чку в╕дшука╓ ангел, аби з╕рки притухнули на час, ╕ бинтувати в б╕ле душу стане, мов у пеленку щойне дитинча.
А пот╕м в╕тер буде за тобою до ранку вити, наче в╕рний пес, ╕ мати теж не спатиме од вою, все гадкуватиме чи ти... не змерз
На самот╕ п╕д чорною землею, де т╕льки н╕ч ╕ сплакан╕ хрести. ╤ незадовго п╕де т╕нь за нею... А сад, було, збирався зацв╕сти... * * * Наш╕птуй мен╕ спас╕ння, бо хочу забути ос╕нь, бо хочу зайти проз в╕тер, допоки ще сн╕г - не сн╕г. Допоки зима - лиш дата, а небо ╕де за сонцем, бо зна╓, що св╕тло - рад╕сть, а барва несв╕тла - н╕... Вишукуй слова найл╕пш╕, так╕, щоб не мала змоги вмочити у сумн╕в серце, втопити в знев╕р╕ день. Бо топчуться вже довкола зчорн╕л╕, г╕рк╕ залоги, хапаючи знов до танцю недужих листк╕в огень. Знайди на тарелях б╕лих мальовану б╕лим ч╕чку, аби заплести в╕драду у в╕дчай мого несну. Бо вже запалило серце останьо╖ змоги св╕чку - зайти проз пекучий холод з над╕╓ю на весну... ╤ т╕льки се мляве сяйво ще вабить у даль нечорну, ще бавить на╖вну думку веселкою в далин╕. Знайди мен╕ л╕ку, друже, на муку мою незборну, допоки зима - лиш дата а сн╕г - ще не зовс╕м сн╕г...
ДОРОГА ДО СВ╤ТЛА
Зима насипала на стежку не сн╕гу, а битого скла. Зранюю ноги, але йду, бо мушу йти. Нехай нав╕ть м╕р╕ади кусючих жал упиваються в душу. Нехай чорнота затуманю╓ овид, а межа зимового терп╕ння норовить непритомно впасти на гостр╕ осколки в╕дчаю. Не дамся п╕д ноги розпуц╕, не здамся п╕д владу безсиллю! ╤ нехай мовчить лукавий демон сумн╕ву, хай не явля╓ мо╓му серцю скрижаль, на як╕й в╕чне терп╕ння, в╕чна самотн╕сть... Бо я знаю, знаю!, що посеред ц╕╓╖ колючо╖ тиш╕ мене колись в╕днайдеш Ти. ╤, коли я ледь-чутно запитаю: - Як?.. - т╕льки очима в╕дкажеш: - По кривавих сл╕дах... То╖ мит╕ з-поза лихов╕сного обр╕ю вирине перший пром╕нь св╕танку. ╤ тод╕ наш╕ затуманен╕ погляди сплетуться у сонячних в╕дзеркаленнях, а на серц╕ стане пог╕дно. Бо що таке б╕ль в╕д ходи по битому склу, коли ╓ л╕ки тво╖х об╕йм╕в?! Що таке ц╕вки темно╖ кров╕, коли вдалин╕ вершиться воля написаного? Десь там, за чорною незгодою зими, йдемо на вогник весняного просв╕тку, тримаючись м╕цно за руки збол╕лими душами... Як часто ми бо╖мося болю, не в╕даючи того, що в╕н ╓ чи не ╓диною дорогою до правдешнього св╕тла... * * * А все, що не в╕д Бога - в╕д лукавого, усе, котре несв╕тле - темнота, ╕ мусиш пантрувати боку правого в╕д л╕вого, бо то - неправота.
╤ мусиш видивляти зону щирост╕ без ляп╕в неохайно╖ злоби?, аби й соб╕ душею трохи вирости, напитися прозоро╖ води.
Бо т╕н╕ безутомн╕ лихо двигають з-за кожного пожовклого вугла. ╤ хтось колись у когось може й вигра╓ у ц╕й одв╕чн╕й гр╕ добра ╕ зла.
Але допоки ще тривають раунди, допоки ранки борються з дощем, продрегле серце диха╓ над ладаном ╕ видиха╓ в небо тихий щем.
╤ випл╕та╓ сонечко молитвою - благаннями не впасти зовс╕м ниць, коли розтане в╕дгом╕н за битвою останн╕м зойком витл╕лих з╕ниць... * * * ╤ падають маленьк╕ крапл╕ ноч╕ в долоньки сн╕в, стають безмежжям веселкових океан╕в, мереживом незведених мост╕в м╕ж нами.
П╕д парасолькою дорогу щойно хтось переб╕г, пекуча фара витерла сл╕ди, як м╕ти. Мен╕ привид╕лось що ти... Та н╕. То - в╕тер...
А на стол╕ мо╓му знову безлад: строчу, строчу тоненьк╕ шви рядк╕в, закутаних у риму, про те, чим сню щоноч╕, ╕ мовчу нестримно.
Про л╕то ╕ л╕та, а ще про тебе, хоч в╕р - не в╕р... Шалене серце буха╓ у грудях дужо. Люблю тя ще... так дивно, до сих п╕р, м╕й друже... * * * В╕дшаруд╕ли ноч╕ ╕ в╕три, В╕дстугон╕ли туч╕ ╕ заграви. Тепер мене ╕з пам’ят╕ з╕три, Бо р╕дними у св╕т╕ ц╕м не стали. Бо сонце, розколисане жалем, П╕рна╓ вже нав╕к за чорний обр╕й. Ми багнули зр╕днитися, але Жадання ц╕ в╕днин╕ у жалоб╕. Дзеленькнуло у грудях сотий раз, Та вже докупи в╕ри не з╕брати... Мовчи, молю, не треба фальш╕ фраз, Не варто словом ще ╕ ще карати. Заго╖ться колись оця печаль, Затягнуться у серц╕ рван╕ рани. ╤ ми колись ще стр╕немось, хоча Лиш сив╕ т╕н╕ стануть межи нами...
ПРО ЧОРН╤ ЯМИ
А хтось копа╓ знову чорн╕ ями, втира╓ п╕т з немудрого чола: не в╕да╓ того, що сими днями йому лет╕ти в яму ту сторчма! Бо янгол б╕лий вже ста╓ на варту невинн╕й жертв╕, що лел╕╓ вись, й розпалю╓ на стежц╕ Божу ватру, щоб крок за крок до пр╕рви зупинивсь. А пр╕рва зл╕сна, шпетна та глибока, бо руки дуж╕ в темно╖ душ╕, бо п╕дступ, наче селев╕ потоки, над╕й не залиша╓ й при меж╕... То ж, певно, вранц╕, якось на св╕танн╕, ╕ще до сонця стрепенеться мить - у голосному, прикрому ячанн╕ копач у яму власну полетить... Бо ще ╕здавна мудр╕сть не мина╓, ╕ не збагнути дивну дивину: як чорну яму хтось комусь копа╓, то падати у не╖ лиш йому!
ЯКЩО ТИ – ЛЮДИНА
Якщо ти пташка - не лякайся неба. Якщо людина - не цурайся д╕л, Не п╕ддавайся лесному «не треба», Не п╕дкоряйся хибному «навп╕л». Ц╕лком в╕ддай себе хорош╕й справ╕, Служи людин╕ ╕нш╕й кожну мить, ╤ оминуть тебе думки лукав╕, ╤ сов╕сть ан╕ разу не зболить. Якщо ти в╕л, ц╕луй щодня землицю. Якщо людина - й погот╕в трудись, Обер╕гай в╕д заздрост╕ з╕ницю, В╕д туч╕ хорони погожу вись. А як з╕йде тоб╕ ласкава парость, Вклонися ╖й, вона - тво╓ дитя, Бо як прийде в твою оселю стар╕сть, Не згасне сонце ясне над життям. Якщо ти кв╕тка - милуй око Богу, Якщо людина - то не забувай, Що ма╓ш з ласки вищо╖ дорогу Життя земного - св╕й насушний рай. То ж не зганьби байдужим неум╕нням Призначення, що лине з висоти - У небеса з маленького нас╕ння Пог╕дним буйноцв╕ттям прорости...
Я – СОН, Я – Н╤Ч...
я - сон, я - н╕ч... я вигадка чиясь... я - еп╕зод маленько╖ новели, що без╕менний автор написав на ст╕нах п╕врозвалених фортець. я - згад в╕кна... я - пам’ятка б╕йниць, отих б╕йниць, понад котрими дв╕ч╕ вмирали горобц╕ в утроб╕ часу, уперто бавлячи змордован╕ в╕три. я - т╕нь пера, що з ╖хнього гн╕зда н╕як не може впасти у канал, де ще тече жива (жива!) вода... пробач незмогу сю, нев╕льна пташко! пробач, м╕й авторе! хоч ти, навспак, не м╕й, як я - твоя невдала вигадка... безв╕сний сон... * * * Цей день, що вроста╓ у небо, як сонях... Це сонце, що править за бога самотн╕м, Давно вже не молиться на п╕дв╕конях, Бо вс╕ п╕дв╕коння сьогодн╕ безнотн╕. Спита╓ш, котрими блука╓ шляхами Розхристана втома, ота, що в╕д ноч╕ Хова╓ дверцята маленьк╕ ╕ брами, ╤ вс╕ силуети солодк╕, ╕ жовчн╕... Троянди з╕в’яли, троянди посохли, ╤ кров загуст╕ла на пальц╕ у ранку. У св╕тл╕й каплиц╕ з╕бралися волхви... У пащ╕ п╕двалу звиваються бранки... Ця мить не несе н╕ спас╕ння, н╕ муки. Це слово не злизу╓ з в╕кон оскому. Впиваються в небо поморщен╕ руки... Та ти помовчи, не розказуй н╕кому... Про соняхи т╕, що у небо вростають... Про сонце, що богом себе уявило...
АБИ НЕ БУЛО РОЗЧАРУВАННЯ…
Аби не було розчарування пий г╕рку каву ще вдосв╕та, коли небо висипа╓ на землю безвинну наготу, а заблукалий м╕сяць намага╓ться сховати св╕й вчорашн╕й блуд. Лише п╕сля того, як втихомириш нудк╕сть у сво╓му горл╕, ступай на першу сх╕дку позолочено╖ драбини, що дереться вгору, поки не видно сонця, ╕ не зна╓, як ╖й чинити оп╕сля його заходу...
РОЗЦВ╤ЛИ КАШТАНИ
Розцв╕ли каштани... Сонце полум’яне Ласо шугонуло у крут╕ж суцв╕ть. П╕ниться, шуму╓, Променем ц╕лу╓ Кожну найдр╕бн╕шу в╕нценосну в╕ть! Ну а та - паш╕╓... Щастя струмен╕╓ З листу золотого у небесний к╕вш. Боголика мил╕сть Дол╕ опустилась, ╤ довкола, н╕би, стало все добр╕ш. Все мил╕ше стало. Проясн╕ли зали Т╕, де нещодавно гелготала н╕ч. Злоязик╕ чвари, Збриджен╕ почвари Спудилися й прудко повт╕кали пр╕ч. Геть од цього св╕тла, В закапелки - скн╕ти! Нин╕ час не т╕ней, нин╕ час не зла... Палахкочуть щасно Кетяги прекрасн╕, На каштанних кронах св╕тяться дива.
УСТАМИ ПРИТУЛЮСЯ ДО ЗЕМЛ╤
Устами притулюся до земл╕ - До то╖, що найперша, наймил╕ша. У р╕дному, коханому сел╕ Стареньку хату пригорну, пот╕шу. Бо десь отут ус╕ мо╖ л╕та - ╤ще так╕ на╖вн╕, св╕тлоок╕, Не страчен╕ намарне по св╕тах, Дитяч╕ босоного-щир╕ кроки. А над в╕кном ╕кони пресвят╕ Ще й до сих п╕р молитву пам’ятають Оту, що мат╕нка на самот╕ Вигойдувала аж до небокраю... ╤ де б життя тепер не повело, Куди б не простелилися гостинц╕, Зусюди повертаю у село, Тулю уста до р╕дно╖ землиц╕.
* * *
(Присвячую нашим журавочкам-зароб╕тчанкам)
Г╕рко плаче ос╕нь у тво╖ долон╕, Сива моя нене, мат╕нко моя, Журавлина доля у тво╓╖ дон╕, Пригорта╓ на н╕ч хата не своя. Не сво╖ хороми напирають с╕ро До утоми-болю струдженим рукам, Що не раз ведеться падати у пр╕рву Темно╖ знемоги за м╕зерний крам. За над╕╖ крихту у пожухл╕й жмен╕ - (О, яка ж то ноша, Господи, важка!) Поки догорають вигони зелен╕, Поки скаче сонце дике, як лоша. Тинною журою вимащен╕ днини, Виписан╕ сл╕зно на листках душ╕... Мов полинним лугом запрано стежини, Де зблудило долю в сонн╕ спориш╕. Г╕рко плаче ос╕нь п╕д в╕кном у мами, Тулиться устами сумно до земл╕. Там рида╓ й ненька сива молитвами, Поки в╕дл╕тають в далеч журавл╕...
НЕЗАБУТН╢
Руки терпко пахли тютюном, Як горнув до себе, ще дитину... Роки зб╕гли - темним валуном Покотились ген аж у долину. ╤ тепер там бовван╕╓ хрест, Наче знак, зарубаний до болю: Що н╕коли б╕льше не торкнеш Батьк╕вською щирою любов’ю! В грудях оселилася сльоза - Пам’ят╕ нескресла, сива крига... Прошумить ще не одна гроза, Пробере ще не одна в╕длига, Та н╕коли найр╕дн╕ших рук Запах не забути тютюновий ╤ не стерти з пл╕вки серця звук Татково╖ дорого╖ мови...
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2016 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17151
|