"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2004 > Тема "Українці мої..."
#6 за 06.02.2004
ДЖЕРЕЛО ВІЧНОГО НАТХНЕННЯ
Петро Киричок.
З нагоди 170-річчя від дня народження Степана Руданського
(Продовження. Поч. у № 2 - 5).
Він обізлився, прокляв їх, перекинувся колючим чорним терном, обвив усе море, в якому загинуло все багатство брата і сестри, а вони, як відступники від своїх слів і обіцянок, перетворилися - брат у кажана, сестриця у нирка, і стали жити новим життям, кожен по-своєму, відповідно закляттю, а терен обдирає усіх, хто трапляється на його шляху: Стоїть терен коло моря, Свого не пізнає Та всякого, хто йде мимо, Ловить, обдирає. Сидить лелик, ховається Від брата, сестриці; Тілько по світі й літає, Що в ніч - до зірниці. А сестриця-пірникоза Плаває, впірнає Та все, бідна, своїх шатів Дорогих шукає. Балада "Купці" хоча й має фольклорний, точніше, казковий сюжет, не позбавлена все ж і реалістичної тенденції, яка, власне, й рухає дію, створює необхідне напруження, конфлікт. Змальовуючи взаємовідносини між ріднею, С. Руданський, щоправда, казковими художніми прийомами намагається з'ясувати одну із найскладніших соціальних і етичних проблем: що таке правда і що таке щастя? Із сюжету балади читач може зробити висновок, що без правди немає щастя і тільки той щасливий, хто живе правдою, а правда - це чесна праця і чесні взаємини між людьми. Балади С. Руданського, які він назвав "небилицями", побудовані на фольклорних сюжетах з використанням його образної системи і художніх прийомів. Не можна заперечувати і впливу попередників на баладну творчість С. Руданського, зокрема таких письменників різних літератур, як П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, С. Гощинський, Б. Залеський, В. Жуковський, М. Костомаров, А. Міцкевич, А. Метлинський, О. Пушкін, І. Срезнєвський, О. Шпигоцький і, звичайно, Т. Шевченко, якому семінарист і студент С. Руданський надавав, безперечно, перевагу над усіма. Це було помічено І. Франком, А. Кримським й іншими літературознавцями, зокрема В. Герасименком, П. Колесником, І. Пільгуком, М. Сиваченком, М. Рильським, Ю. Цековим та іншими. Відштовхуючись від фольклорних сюжетів та від літературної традиції, С. Руданський виявив неабияку оригінальність і новаторство в жанрі балади, який він наблизив до реалістичних принципів, заснованих на романтичних, а почасти й фантастичних сюжетах. Своїм легким віршем і неускладненим змістом балади С. Руданського здобули повагу серед народу. Вони не забуті і в наші дні. Аж ніяк не можна тому погодитися з зауваженнями автора розділу "Поезія 40 - 60-х рр." в "Історії української літератури", що, мовляв, балади С. В. Руданського "не набули під його пером художньої довершеності". Водночас з баладами С. Руданський започатковує пісні й ліричні вірші. Слід відзначити, що у ліричному доробкові поета нараховується біля тридцяти трьох пісень. Одначе, лише чотири із них написано в Кам'янці-Подільському, останні ж - в Петербурзі. Пісенний репертуар С. Руданського різнобарвний. У ньому є громадянська лірика, пісні печальні, самотні, неподіленого кохання, вірші, що закликають до непокори кривдникам і, зрештою, подвигу в ім'я своєї батьківщини, свого народу. С. Руданський обновив до певної міри і усталені традиції ліричного вірша, якому стали притаманні почуття людяності, милосердя, щирості, відвертості і глибокої духовності, яка ґрунтується здебільшого на християнській моралі та народному ставленні до життєвих і суспільних процесів. Поезія "Сиротина я безродний" (1852) є до певної міри не лише автобіографічною, а й пророчою. У ній С. Руданський ніби відтворює своє життя і провіщує майбутню свою долю. В семінарії С. Руданський був відчужений від світу, відірваний від родини, друзів, односельчан. Був, власне, самотнім, був сиротою. Саме оце почуття осиротілості, самотності досить влучно і лаконічно передано початківцем засобами народної поетики. Одночасно він замислювався і над своїм майбуттям, яке не вважав перспективним, і пророкував собі саме те, що й відбулося. Поет помер на чужині і чужі люди очі йому закрили: Сиротина я безродний, Десь загину в чужині. І ніхто очей холодних Не закриє там мені, І нерідною рукою Буду в землю я зарит, І тепленькою сльозою Ніхто гроба не зросить. Інколи спостерігаються в літературі такі явища, коли окремі письменники ніби підсвідомо передбачають те, що з ними потім відбувається, якими вони стануть і, навіть, як закінчиться їхній життєвий шлях. Приміром, О. Пушкін незадовго до своєї трагічної смерті написав 21 серпня 1836 року вірш, в якому визначив своє місце в історії не лише російської, а й світової літератури як співця, слава якого ніколи не згасне: Нет, весь я не умру - душа в заветной лире Мой прах переживет и тленья убежит - И славен буду я, доколь в подлунном мире Жив будет хоть один пиит. У 1845 році Т. Шевченко написав поезію, яку дослідники його творчості назвали "Заповітом". В ній Т. Шевченко теж передбачав своє місце в історії української і світової літератури як народного співця - Кобзаря: Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий... Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. Пісні "Ти не моя" (1854), "Мене забудь" (1854), "Пісня" ("Не дивуйтесь, добрі люди") - (1854) жанрово тяжіють до романсової поезії, для якої властиві сум і печаль та безвихідність життя і мрії. Скуте серце семінариста Степана Руданського теж тяжіє до волі, до свободи. Воно прагне палкого кохання, звичайного земного життя. Оці почуття передаються мелодійною, задушевною, наснаженою народними епітетами і метафорами одухотвореною мовою. Молодий поет ніби розмовляє з об'єктом своєї зацікавленості, задає йому запитання, на які сам же і відповідає: Ти не моя, дівчино молодая! І не мені краса твоя; Віщує думонька смутная, Що ти, дівчино, не моя!.. Або: Мене забудь, моя дівчино! Спокійно жий, щаслива будь. Цвіти хоть рожой, хоть калиной,- Мене забудь, мене забудь!.. Туга за втраченою молодістю, за коханням, за щастям і долею досягає інколи в інтимній ліриці С. Руданського такого емоційного напруження, що його ліричний герой, окрім смерті, ніякого виходу з отакого відчаю не знаходить: Літа мої молодії... Що ж по тому? що ж по тому, Як без щастя, як без долі Жити в світі молодому? Серце сохне, серце чахне, Як в полі билина тая, Поки його не пригорне Де могила сировая. Близькою за своїми мотивами до оригінальних ліричних віршів С. Руданського є його переспів з польської мови поезії "Чорний кольор" (1854), в якій теж йдеться про сиротину, що не має долі, тужить, сумує й передбачає, що по смерті над його могилою не проллється жодна сльозина. Тужливий настрій поет передає образною системою і ритмікою, властивою для українських народних пісень: І чекає життя чорне Сироту, мене; Бо як мила не пригорне, Як гадаю, життя чорне, Як смерть не мине! І по смерті не заплаче Ніхто в чужині, Хіба чорний крук закряче, Чорна хмаронька заплаче Дощем по мені.
(Далі буде).
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2004 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1709
|