Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 29.04.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 29.04.2016
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ОД╤СЕЯ

Л╕тература

(Продовження. Поч. у № 14-17)

Стоятимемо на тому, що фелюга затонула п╕д час шторму ╕ вс╕ ц╕ дн╕ ми вигр╕балися до берега.
– В╕н теж не випливе? – спитав Микола враз охриплим голосом.
Хто «в╕н», пояснювати не було потреби. Я саме теж подумав про ком╕сара. Справд╕, як бути з ним? Перед╕ мною знов постало його бл╕де, страдницьке обличчя з проступаючим ластовинням ╕ мен╕ стало млосно. Зв╕сно, ком╕сар зовс╕м не безневинний агнець. Судячи з його замашок, на сов╕ст╕ в нього було чимало гр╕х╕в, аби змусити жал╕сть помовчати. Але оте, глибоко вкор╕нене в св╕дом╕сть, «не убий», як виявилось, було сильн╕шим за тверезий розрахунок. Та й, власне, про який тверезий розрахунок можна було вести мову, коли тоб╕ всього ш╕стнадцять? Зата╖вши подих, я чекав, що скаже дядько Йван.
– А, певно ж, що так, – сказав в╕н глухо. – Чи ти гада╓ш, що, посьорбавши тво╓╖ щерби, в╕н так просякне вдячн╕стю, що триматиме язика за зубами? Будемо вважати, що не вберегли, не вирятували його п╕д час то╖ кол╕з╕╖. Н╕ч, скажемо була темна, море бурхливе, тож сам╕ заледве врятувалися. Так ╕ казатимемо.
В╕д тих його сл╕в мен╕ раптом перехопило подих, а всередин╕ все стислося ╕ зан╕м╕ло. Господи, який же жорстокий цей св╕т! Аби вижити в н╕м ╕ сам, хочеш-не хочеш, а мусиш стати зв╕ром. Отод╕, мабуть, вперше, десь глибоко всередин╕ мене, ворухнулося щось под╕бне на жал╕сть до ком╕сара.
Мовчанка, що запала по тому, зм╕шана з мороком ноч╕, була такою ж важкою, як гр╕х, який ми щойно замислили ╕ безк╕нечною, мов сам той морок.
Нарешт╕, дядько Йван порушив ╖╖, вибивши люльку об накритину. Р╕й сяючих миготливих ╕скор майнув уздовж борту ╕ зник, розтанув у темряв╕.
– Але ж, – промовив в╕н спроквола, – аби не упод╕бнюватися душогубам, я думаю, ми просто… «забудемо» хлопця на тому берез╕. За таких обставин, гадаю, це не найг╕рший для нього вих╕д…
Чи мен╕ вчулося, але, схоже, Микола теж в╕д╕тхнув з полегк╕стю.
– А дал╕? Що дал╕, тату?
– А дал╕, якщо нас випустять, треба буде чимшвидше збувати все господарство – що вже там за нього дадуть, брати на виручене сякий-такий байдак ╕ забиратися подал╕ в╕д б╕ди.
– А як же… Як же ми з Тетяною? – спитав Микола гостро.
– То вже ви сам╕ вир╕шуйте. Якщо любить, то п╕де за тобою й без того посагу. Тоб╕ теж, Грицю, – поклав в╕н мен╕ руку на плече, – н╕як не можна лишатися. Я попрошу мат╕р в╕дпустити тебе з нами. Думаю, вона погодиться, бо краще на чужин╕ понев╕рятися, н╕ж сво╖ми к╕стьми соловецьк╕ тван╕ гатити.
Признаюся, мен╕ мов холодом пов╕яло. ╤ хоч був уже далеко не малим, ╕ жив останн╕ два роки б╕льше на борту «Мит╕», ан╕ж в с╕м’╖, все ж нагальна потреба т╕кати св╕т за оч╕ з дому, де народився й вир╕с, примусова ╕, хто зна яка довга розлука з мат╕нкою, не могла не засмутити мене. Я в╕дчув, як щось холодне й важке торкнулося мого серця, кригою лягло на душу. Вт╕шало лише те, що я й дал╕ буду з Миколою та дядьком Йваном. З ними я почувався впевнено, бо хоч в обох ╕ була важкувата вдача, вони ставилися до мене, як до р╕дного ╕ р╕вного. А ще я подумав, що коли Тетянка обв╕нча╓ться з Миколою, то, може, й мати зважиться попливти з нами. Якщо так, то й на чужин╕ буде не так вже й зле.
Тут я згадав про «Митю», про вирок, винесений йому, ╕ сльози навернулися мен╕ на оч╕. Б╕долашний «Митя»! За ц╕ роки в╕н став мен╕ другим домом. Це на його борту засмакував я безмежних морських простор╕в, закохався в них без тями, без повороту. Це п╕д його с╕руватими в╕трилами сп╕знав я справжню волю, переконався, що св╕т то не одн╕ лишень др╕маюч╕ у спаленому сонцем степу села та хут╕рц╕, а ще й пропахлий кавунами та копченою рибою веселий Херсон, чар╕вна красуня Одеса, галаслива Константа ╕ загадкова Варна. А в╕н же бував ╕ в гордому Константинопол╕ з його величною Соф╕╓ю, з його прекрасними мечетями ╕ витонченими м╕наретами, з його казковим Топкапи* ╕ н╕коли не стихаючим Каппали Чарш╕*, стояв б╕ля причал╕в стародавнього П╕рею, Салон╕к, де, як казав дядько Йван, тисячол╕ття дивляться на тебе очима безсмертних муз ╕ гордих елл╕нських бог╕в, в╕дв╕дував р╕зномовну, багатоголосу, б╕лосн╕жну й строкату водночас Олександр╕ю ╢гипетську…
«Митя» був не просто гарно збудованою фелюгою, в╕н був частиною нашого життя, частиною нас самих. Як же можна було погодитись отак просто взяти ╕ затопити це чудове суденце! От, якби можна було умовити ком╕сара, аби в╕н сказав тим сво╖м чон╕вцям у сел╕, що, забравши в Севастопол╕ вантаж, судно повернули хазя╖ну. Тод╕ можна було б ╕ти прямо додому ╕, доки там розкумекають, що до чого, ми посадили б на борт вс╕х наших, а там – шукай в╕тру в пол╕, чи то пак, в мор╕! Але ж х╕ба такого умовиш…
╤ раптом мен╕ сяйнуло!
– ╤ване Прокоповичу, Миколо, – а що, як не топити «Митю»? Шкода ж!
– Шкода, згодився дядько Йван. – Та х╕ба хочемо? Мусимо. Не втопимо, винесе його десь до берега ╕ нас миттю викриють.
– Та, н╕ ж бо! Я про те, щоб не кидати його взагал╕.
– Що ти там вигаду╓ш, Грицьку? – пробурмот╕в Микола з досадою. – Ти ще скажи, що п╕демо прямо додому! А, що – вдамо, наче н╕чого не сталося, та й будемо соб╕ дал╕ жити-поживати. Думай, що кажеш!
– Чекай-чекай, – зупинив його старий. – Ми ж тут ╕ з╕брались, щоб покумекати, як з ц╕╓╖ нашо╖ халепи виборсатись. Я розказав, який вих╕д бачу я. Якщо в тебе, а чи в Гриця ╓ що краще, то – заради Бога – не мовч╕ть! Кажи, Грицю! – стиснув в╕н мене за л╕коть.
– Та, що там казати… – буркнув я ображено. – Он, Микола все зна╓, то хай ╕ каже!
– Гаразд, гаразд! Не дми губи, немов якийсь пуцьв╕рник. – Микола примирливо штовхнув мене плечем. – Кажи вже, що надумав, а то не втерплю ╕ заскакаю од ц╕кавост╕, як сало на сковород╕.
– Хот╕в би побачити, –буркнув я. Та зл╕сть на Миколу вже минула.
– То що? – дядько Йван чекав.
– Не знаю з чого й почати… Воно, може, н╕чого й не вийде, але… Просто я подумав, що коли б ком╕сар був упевнений, що п╕сля розвантаження нас в╕дпустили, не забравши «Мит╕», що було це не де╕нде, а в Севастопол╕, то п╕сля повернення назад йому не лишалося б н╕чого ╕ншого, як п╕дтвердити те перед тими чон╕вцями.
– Гарна думка, – сказав дядько Йван. Йому й виходу ╕ншого не буде, як п╕дтвердити те. Одна лишень др╕бничка тут в тебе, Грицю, – зв╕дк╕ля б взятися от╕й його упевненост╕? Та нав╕ть якщо все станеться саме так, як ти розказав, ╕ наш уповноважений, втративши на р╕вному м╕сц╕ розум, скаже, що «Митя» й надал╕ наш, якщо дов╕рлив╕ чон╕вц╕, н╕ словом не заперечивши, заберуться до сво╓╖ ╢впатор╕╖, то все одно, за п╕вдня все те розкри╓ться. А ще за к╕лька годин у нас на подв╕р’╖ буде ╕ ЧОН, ╕ м╕л╕ц╕я, ╕ ЧЕКА. Ти не подумав, що чон╕вцям не треба буде ╖хати до самого Севастополя, аби перев╕рити сво╖ п╕дозри. Досить буде зателефонувати туди з ╢впатор╕╖.
– Це якщо повернутися вдень. А як надвеч╕р? Та до ранку н╕хто й пальцем не зворухне. Оп╕сля ж хай соб╕ перев╕ряють. Ми будемо на той час далеко.
– Казочками розважа╓тесь? – гмикнув Микола. – ╤ хай би один Грицько, а то й Ви туди ж, тату! Вже склали й положили, що дурний ком╕сар буде сп╕вати саме так, як вам хочеться. Сказано: що мале – що старе! «Якщо, якби»… А ви подумали, яким робом переконати його в тому, що вам хочеться?
– Та ╓ тут одна задумка, – в╕дказав я.
– Ти ма╓ш на уваз╕, взяти крейду ╕ на вс╕х константинопольських пакгаузах великими л╕терами понаписувати: «Севастополь»? От, лишень, невеличка складн╕сть з тим: чув я, як б╕дкався в╕н, що малограмотний. Та ти не журись, Грицю! Наймемо азанчи* ╕ п╕дмовимо його, щоб пом╕ж д╕лом оголосив те з м╕нарету. От, знайти б лише такого, який по-севастопольськи джергав, а то ж вони все турецькою та арабською. Це ж тоб╕ не вантажники – т╕, щойно починають лаятись, то одразу переходять на рас╓йську.
– Год╕ тоб╕! – перебив його дядько Йван. – Ти не да╓ш хлопцев╕ й договорити. Хай скаже свою думку. Ком╕сар, як ви його звете, може, й не надто грамотний, але зовс╕м не дурний. Хай в╕н не ор╕╓нту╓ться в мор╕, але щоб сплутати Константинополь з Севастополем треба бути або схибленому, або…
– Як ч╕п п’яному – докинув Микола ╕ раптом заткнувся. – Чекай, чекай… То це й ╓ тв╕й план?
– Д╕йшло, нарешт╕, — пробурмот╕в я. — Он, хрещений бачили, як в╕н п’╓ – мов той к╕нь. Якщо його не зупиняти, то в╕н не те, що Константинополя в╕д Севастополя – неба в╕д земл╕ не в╕др╕знить.
– А, ╖й же Богу, тату, – мовив Микола роздумливо. – Гриць таки д╕ло каже.
– Та ви почман╕ли! – чмихнув дядько, але в╕дчувалось, що в╕н далеко не впевнений в сво╓му д╕агноз╕. – Ви що ж, гада╓те, його легко буде впо╖ти? Ма╓мо лише домашн╓ вино, та й того в барильц╕ гарнц╕в зо два чи й лишилось… А цьому телятку того лише зароситися.
– Я так гадаю, – встряв Микола, ледь дослухавши батька, – тут все треба розрахувати. Аби лишень того вина до Бююкдере* вистачило. А там я йому хоч би й ц╕ле барило його любо╖ водочк╕ приставлю. От, лишень…
– «От, аби», «аби лишень»… Не забагато отих «аби»? – невдоволено пробурмот╕в дядько Йван, а дал╕, застережливо п╕дняв руку ╕, прочинивши дверцята камори, прислухався. – Спить, мов праведник, – мовив в╕н за хвилину, зачинивши дверцята та повертаючись до Миколи. – То що ти хот╕в сказати?
– Я до того, що комусь з нас доведеться вдатися до того прикро. Грицько, зрозум╕ло, тут не потягне. Та й я не годен…
– То це ти мен╕ пропону╓ш того бузув╕ра ублажати? – спахнув було дядько Йван. – Та я…
– А б╕льше нема кому, – безжально прибив Микола. – Так що – бер╕ться до д╕ла, тату!
– Та хай мен╕… – дядько Йван рвучко п╕дхопився, ступнув було до Миколи, та на п╕вдороз╕ спинився ╕ вдарив руками об поли.
Ми мовчали, твердо в╕рячи, що рано чи п╕зно, а всяка буря втиха╓. Так воно зрештою ╕ сталося. Дядько до того, щоправда, встиг перебрати геть усю родину нечистого, починаючи в╕д його двоюр╕дно╖ бабун╕ ╕ к╕нчаючи найзанюхан╕шими небожатами. Згадав в╕н при тому ╕ багатьох святих, благаючи пояснити, за в╕що йому така кара. ╤ лише добравшись до святих мощ╕в великомучениц╕ Варвари, почав потроху збавляти.
– А як сам уп’юся ╕ не буду годен «Митю» до причалу довести? – спитав врешт╕.
– То ми доведемо, тату, – здвигнув широкими плечима Микола. – Вперше, чи що?
– Доведемо…– бурмот╕в старий, з╕першись л╕ктем на дах камори. – Ви хоч знаки як╕ подавайте, як зайдете в Босфор, аби вам з дороги розб╕галися, а то, боронь Боже, потопите флот султана Мехмеда. Отод╕ вже нам, напевно, гаплик. Чи чу╓те?
– Та чу╓мо, тату, – одказав Микола повагом. – Ви б оце п╕шли та перепочили й соб╕ трохи, доки нещастя наше спить. А д╕йде до д╕ла, то не пийте багато.
Дядько Йван похопився було в╕дпов╕сти щось на останн╓ Миколине зауваження, але закашлявся й лише рукою махнув. Я не стримався й пирхнув.
– Збитку╓тесь? – осм╕хнувся старий. – Ну, ну…
Не кажучи б╕льше н╕ слова, в╕н в╕дчинив низеньк╕ дверцята, спустився в камору ╕ щ╕льно причинив ╖х за собою.
Довго в╕дпочивати дядьку Йвану не довелось. За годину чи трохи б╕льше там зблиснуло св╕тло, почулися приглушен╕ голоси.
– Б╕дний старий, – з╕тхнув Микола.
– Тю, скажеш таке, – чвиркнув я кр╕зь зуби. — Чи тому злидню змагатися з ним!
– Я не за те, Грицю. Не личить людин╕ в його л╕тах пересилювати себе, с╕даючи за один ст╕л з тим, кого й на пор╕г не сл╕д пускати. Це все одно, що блазнювати… Весь св╕й в╕к батько прожив достойно – не грав, не брехав, не пиячив ╕ ось, на тоб╕, – на стар╕сть в╕ку доводиться кривити душею…
– Невже краще погубити «Митю»?
– Хто його зна… Не буде «Митя», буде «Харитя» – це ж не перша його фелюга. А надламавши себе, чи й спроможешся коли випрямитись…
Я задумався. Дивн╕ реч╕ говорив Микола! Виходило так, що заради внутр╕шнього спокою, аби лишень не порушити св╕топорядку всередин╕ себе, варто було поступитися чимось реальним, фелюгою, скаж╕мо. Дива дивн╕… Та щоб побудувати нову, то ст╕льки ж часу, здоров’я ╕ грошей треба! З ╕ншого боку, х╕ба ж не з нашого внутр╕шнього св╕ту, не з нашо╖ душ╕ струму╓ та сила, що створю╓ св╕т речей, якими ми оточу╓мо себе? Я подумав, що Микола в цьому сенс╕, скор╕ш за все, ма╓ рац╕ю, адже, зраджуючи сво╖ переконання, ти зраджу╓ш самого себе, руйну╓ш ту силу, що т╕льки й здатна творити, бо ж ╕ в в╕йн╕, що забрала десь батька, ╕ в тому шарварку, що потягнувся за нею, воювали, як я розум╕в, зовс╕м не за земл╕ – вони ж лишалися там, де й були, – а за в╕дпов╕дний сво╓му внутр╕шньому св╕тов╕ св╕т, в якому кожен хот╕в жити чи думав, що хот╕в.
Надходила п╕вн╕ч. В╕тер ще збавив, але ми були вже десь б╕ля входу в Босфор. В цьому можна було не сумн╕ватися, бо суднов╕ вогн╕ траплялися все част╕ше. Одн╕ пароплави обганяли нас, ╕нш╕, навпаки, пливли назустр╕ч. Треба було добре уважати, аби не опинитися ненароком на шляху одного з цих велетн╕в, найменший з яких м╕г би строщити нас ╕ нав╕ть не пом╕тити того. Запалили ходов╕ вогн╕: на л╕вому борту червоний, на правому – зелений, на пуп╕ – б╕лий гакабортний*. Я прикрив ╖хн╕ вентиляц╕йн╕ отвори чохликами з тонко╖ тканини, тож, незважаючи на в╕тер, вони гор╕ли р╕вно й яскраво, ╕ ми над╕ялись, що вахтовим на тих пароплавах нас видно. Годин╕ о друг╕й по п╕вноч╕ я нарешт╕ пом╕тив на горизонт╕ прямо по курсу спалахи, що повторювались через р╕вн╕ пром╕жки часу.
– Румел╕*, – сказав Микола. – Години за дв╕-три будемо в Босфор╕.
Ц╕лих три години! Час повз пов╕льно, як н╕коли. Берег, здавалось, ╕ не думав наближатись. Навколо нас, як ╕ ран╕ше, була безмежна чорнота, хвил╕ ╕ в╕тер. Та все ж щодал╕, то спалахи на горизонт╕ ставали все яскрав╕шими, а пот╕м стало видно ╕ сам вогонь. Недалеко заблимав ще один – Анадолу-фенер╕*. Ми зачаровано спостер╕гали за калейдоскопом кольорових вогн╕в м╕ж ними. Зелен╕ зникали в тому прогал╕, зате з’являлись червон╕ ╕ рухались кудись вл╕во в╕д нас; ╕ над кожним з них, немов мандруюча зоря, плив яскравий б╕лий вогник, а то й два. То, власне, й був вх╕д до Босфору.
Сам берег побачили, вже коли входили до протоки. В╕н показався темною розпливчатою т╕нню, ще темн╕шою за оточуючий нас морок, ╕ знову в╕дступив, розчинився в чорнот╕ ноч╕. В протоц╕ хвиля впала, нас п╕дхопила теч╕я ╕ час помчав. П╕сля морсько╖ пустки Босфор здавався пожвавленим м╕ським проспектом. Тут вже було не до розмов. Раз по раз доводилося розминатися з суднами, що сунули нам назустр╕ч, або ж обганяли нас. Ось праворуч зблиснули вогники.
– Бююкдере*, – кинув Микола. — Тепер виглядаймо Бейкоз.
– Що то? – спитав я. — Теж м╕сто?
– Та, н╕. Село, – в╕дказав Микола. – Поглядай, он там, зл╕ва, через протоку, ма╓ показатися.
 За якийсь час я й справд╕ пом╕тив у вказаному напрямку к╕лька тьмяних вогник╕в. – Ото?
– Еге ж. Зараз проминемо його ╕ в╕зьмемо тепер до аз╕йського берега.
– Ближче до свого причалу? – поц╕кавився я.
– Н╕, наш причал в Галат╕, на цьому, ╓вропейському берез╕. А ближче до тамтого берега ма╓мо повертати, аби триматися на стрижн╕ основно╖ теч╕╖.

(Продовження в наступному номер╕)

ПОЯСНЕННЯ
*Топкапи — султанський палац.
*Каппали Чарш╕ — Великий базар, один з найб╕льших критих базар╕в св╕ту.
*Азанчи — людина, що сп╕ва╓ азани з м╕нарету, закликаючи правов╕рних на молитву.
*Бююкдере — митний пост на ╢вропейському берез╕ Босфору, недалеко в╕д виходу в Чорне море.

Валентин БУТ

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 29.04.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17060

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков