Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Як природа хворій тварині, так і історія виділяє занепалій країні цілком визначений час на те, аби одужати. Якщо того не відбувається, — і та, й інша гинуть.
Час від часу в українському мідійному полі з’являються публікації, спрямовані проти тих, хто – подумати лишень – під час війни, замість того, щоб підняти свій голос проти ворога-супостата, дозволяє собі критикувати українську владу, найвище керівництво держави, ставити під сумнів їхні рішення, висувати підозри в антинародній політиці і, як верх цинізму, в колаборації з владою московською. Оскільки такі закиди є камінцем і в мій город, дозволю собі, можливо, ще раз пояснити свою позицію. Вона проста. Якщо порівняти держави з лайнерами, які, часом небезпечно маневруючи, мчать у тісному морі, яке зветься Світова Конкуренція, намагаючись не відстати на шляху до жаданого порту Успіх, то у їхніх пасажирів не мало б виникати жодного сумніву ані в очевидній необхідності утримання судна в якнайкращому стані, ні в професійності чи відданості капітана і команди. Адже це критично важливо, найперше, аби триматися в групі лідерів, а з іншого боку, аби не опинитися в хвості тієї неймовірної регати, де майже не діють закони, де, як і скрізь у природі, той, хто відстає, рано чи пізно опиняється в ролі жертви, де певні старі «калоші», підпавши під владу негідників, вдаються до відвертого піратства…
Як же мені ставитися до капітанів і команд, які, змінюючи одні одних, не те, що не докладалися до того, аби наш лайнер не випав з групи лідерів, але упродовж десятиліть безжально нищили його потенціал, його можливості? Як мені ставитися до капітана і команди, які в час підступного піратського нападу, в ході якого було захоплено частину судна і пасажирів, не те, що не вчинили спротив бандитам, але почали… домовлятися та гендлювати з ними? Як мені ставитися до капітана і команди, які навіть в цих умовах нізащо не хочуть припинити практику розграбування власного судна, його пасажирів та переправляння награбованого на лайнери лідируючої групи? В моєму баченні вони є нічим не кращими за самих піратів. Ба навіть гіршими, бо ті просто вороги, а ці ще й зрадники та мародери.
Найбільша ж небезпека полягає в тому, що, намагаючись і далі продовжити той грабунок, а отже, не допускаючи змін, вони готові радше перейти під прапор нападників, здати піратам геть все судно, зі всіма його пасажирами, розділити його з ними як приз, аніж відступитися від того, що в думці своїй вже визначили як свою власність. За таких обставин будь-які заяви про відданість ідеї приєднання тієї руїни, що ще надавно звалася нашим лайнером, до групи лідерів є нічим іншим, як димовою завісою, ставленою для прикриття їхніх справжніх намірів.
Що важливіше за таких обставин, спитаю вас, мій читачу, – хрипнути, поливаючи безсилою лайкою триклятого ворога, якому від того ні тепло, ні холодно, а чи спробувати привести до тями свій екіпаж, сформувати нову команду та, настановивши, найперше, порядного, фахового, патріотичного не на одних лише словах капітана, застояти себе, привівши до ладу своє судно та повернувши втрачені позиції? Отож…
Саме тому будь-які закиди щодо того, що мав би замість рідної влади батожити виключно клятих московитів чи волати «пробі» до збайдужілого «чомусь» останнім часом Заходу, виглядають щонайменше дивними. «Зри в корінь!» — радив незабутній Козьма Прутков. Не виправивши першопричину, не можна й мріяти видряпатись з нашої скрути. А першопричина в нас самих – в нашій відстороненості від влади, в наших совково-інфантильних сподіваннях, що колись та знайдеться така, що буде вважати своїм покликанням носити нас на руках, витирати наші носи та д*пи. Не поставивши владу під дієвий контроль нації, недоречно сподіватися на те, що її діяльність буде спрямована на задоволення її, нації, інтересів. Але чи усвідомлює нація цю істину? Невелика частина – безперечно. Це їхніми зусиллями країна трималась усі ці роки. Це вони стояли на Майдані – не в підтанцьовці під узурпованою «революціонерами» сценою, а на блокпостах, на барикадах. Це вони поклали своє життя за зміни, настання яких псевдореволюціонери, прийшовши до влади, щосили гальмують. Це вони першими пішли в добробати, прикрили Край від навали. Це вони — наша надія. Але чи чує їх нація?
Тож не треба вирішувати за мене, що я мав би робити, бо я, в міру своїх сил і можливостей, намагаюся донести голос тієї меншості – ні, навіть не до нашої сьогоднішньо-учорашньої влади – до нашого люду, що значною мірою ще дрімає серед облудних снів, навіяних йому совком, вимагаючи від влади не так робочих місць та гідних зарплат, як більших пільг, ширших субсидій, – до тих, хто й по трьох голодоморах самовіддано захищає імена їхніх творців у назвах міст та вулиць, дере сорочку на грудях від того, що з п’єдестала знімають чергового ідола, домагається «двуязычия» і «голубых огоньков». Не змінившись самим, не змінити нічого.
На загал, ставлення до влади, як до чогось недоторканного, необговорюваного, сакрального, є неконструктивними навіть коли вона, влада, рухається загалом у правильному напрямку. Коли ж вона, убога, своїми незугарними діями продовжує руйнувати країну в часі зовнішньої агресії, то таке ставлення стає глибоко деструктивним, неприпустимим. По суті, якщо хтось ще не роздивився, на сьогодні маємо два фронти – зовнішній, спричинений агресією Московії, і внутрішній, значно небезпечніший, де наша влада, фактично підігруючи агресору, гальмує проведення життєво необхідних реформ, відверто саботує очищення держави від корупції, що роз’їдає її.
Саме тому натяки на те, що хтось там, не бажаючи перебиратися через «поребрик», дозволяє собі лаяти демократичну українську владу, не ризикуючи водночас підняти голос проти влади московської, стосовно кримських журналістів, зокрема, авторів «КС», є, щонайменше, несправедливими, непорядними, лицемірними. Звісно, писати з кримського боку «поребрика» про діяльність кримсько-московської влади не так безпечно, як, перебравшись у вільну Україну. Останні події, в тому числі затримання як свідків (свідків чого?) фотокореспондента Леньяри Абібулаєвої та журналістки Руслани Люманової, обшуки, проведені 19 квітня в оселях кримських журналістів, серед яких і Микола Семена, порушення проти останнього кримінальної справи за екстремізм та сепаратизм (???!!!), є зловісним свідченням того. А проте ж навіть за таких умов далеко не всі кримські журналісти подалися на службу до Дмитра Полонського чи перебралися за Перекоп. Залишаючись у Криму в умовах прийшлої «керованої демократії» такими собі «canaries in the coalmine»*, ми, тим не менш, не мовчали і від початку агресії називали речі своїми іменами.
Безперечно, за таких обставин виїхати за Перекоп було б, з точки зору власної безпеки, куди як розумніше. Але чи можуть залишити Крим усі ті кримчани, хто не сприймає повернення воскреслого совка? Не забуваймо, що чимале їхнє число, – власне, цілий народ! – півстоліття поклало, аби повернутися на Батьківщину. Чи можуть вони залишити свої домівки, своїх старих, своїх мертвих? Чи заслуговують вони, аби й ми, за прикладом нашої неймовірної влади, залишили їх напризволяще, наодинці з войовничим «русским миром», який, схоже, заповзявся перекроїти мапу світу, виходячи з власного бачення?
Справді, можливості незалежної журналістики в сьогоднішньому Криму зведено ледь не до нуля і зашморг той затягується все тугіше. Закони, які наприймала московська Дума, виписані таким чином, що під екстремізм за бажання можна заввиграшки підвести будь-що – хай би то було навіть фотографування пустого пляжу, присипаних пилом залізничних вокзалів чи багатокілометрових черг на переправі.
Який екстремізм знайшла кримська влада у ноутбуці старого братчика Миколи Семени? За який сепаратизм збирається притягати його до відповідальності непомильна пані Поклонська, прокурор невизнаного світом нового федерального утворення Московії, відсепарованого від України в результаті, як каже резолюція Генеральної Асамблеї ООН 68/262, анексії півострова Московією? Запитань можна ставити безліч, але чи можливо знайти відповіді на них, якщо окремо взята країна вирішує раптом, що загальновизнане міжнародне право — то не більше, як забавка, з якою можна гратися, коли це тобі цікаво, й ігнорувати її, коли вона починає вимагати від тебе дотримання певних правил…
«Правове» свавілля на півострові, схоже, не збавляє обертів, і одним з індукторів його, як можна бачити з її заяв, є невтомна пані прокурор, яка відкриває все нові й нові справи. Справа «3 травня», де загалом до кримінальної відповідальності було притягнуто близько 100 кримських татар, п’ятеро з яких, за даними Меджлісу, і досі перебувають під слідством, справа «26 лютого» – слідство та суди над учасниками мітингу, що відбувся під стінами ВР АР Крим 26 лютого 2014 року – при тому лише і виключно над тими з них, хто ще до всяких переворотів і «референдумів» прийшов туди відстоювати суверенітет та територіальну цілісність України, справа щодо заборони «громадської організації» Меджліс кримськотатарського народу, тепер от справа проти «закоренілого екстреміста» Миколи Семени…
Дивлячись на фото тендітної жінки з великими мрійливими очима і, певно ж, непоганого правника, важко уявити, що це саме її злою волею, з численними порушеннями права запроторені за ґрати Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Геннадій Афанасьєв, Олександр Костенко, Ахтем Чийгоз, Алі Асанов, Мустафа Дегерменджи, четверо севастопольських «тахрірівців». Чи усвідомлює пані прокурор, що такими своїми діями вона компрометує не лише себе, а й країну, якій, певно ж, щиро намагається служити, доповнюючи її й без того похмурий образ рядом ще відразливіших рис? Чи розуміє вона, що всі старання її відомства створити кінорежисерові Олегу Сенцову образ націоналіста-бомбіста звелися нінащо і те бачить увесь світ? Ось ще приклад наруги над правом, очевидний для всього світу, про який щойно згадував: 26 лютого 2014 року, подавши попередньо заявку, згідно з чинним законодавством України, кілька тисяч громадян – українських не лише за паспортом – приходять у призначений час під стіни парламенту на підтримку суверенітету та територіальної цілісності України і раптом опиняються лицем до лиця з незаявленим мітингом, що відстоює прямо протилежні, сепаратистські тенденції. В результаті тисняви гинуть, як нам кажуть, двоє і дістають травми кількадесят людей. Розслідування, розпочате пані прокурором, ведеться вже за законами іншої держави – держави, яка у спосіб, що суперечить міжнародному праву, поширила свій суверенітет на Крим, як частину України, але найбільш шокуючим для світового співтовариства є те, що звинувачення пані прокурор висуває не до представників чинної на той час влади, які допустили проведення антагоністичних мітингів в одному місці і в один і той самий час, не до організаторів незаявленого мітингу, а до тих… хто намагався у законний спосіб не допустити кричущого беззаконня, власне, державної зради.
Меджліс кримськотатарського народу, який не надто любила й українська влада, підозрюючи його у всіх смертних гріхах, владі московській і зовсім став поперек горла. Блокування з Народним Рухом, підтримка Майдану – вже й цього було задосить, аби по ньому не лишилося й сліду. Але ж ні – ці безумці вирішили сперечатися з Московією там, де відступилася вже й українська влада! Намагання не допустити державної зради з боку влади Кримської автономії наприкінці зими 2014 року, всекримські акції протесту проти проведення не передбаченого чинним законодавством України «референдуму» 16 березня, вперте вивішування українського державного та кримськотатарського національного прапорів над своїм офісом у Сімферополі – все це не могло залишитися без наслідків. Після невдалих спроб Москви упродовж двох років спершу приручити, потім залякати, нарешті переформатувати Меджліс, «опіку» над ним, як над невиправним, було передано врешті московському прокуророві Криму. Рішення пані Поклонської було радикальним і цілком передбачуваним. Згідно з цим рішенням від 13 квітня діяльність «громадської організації» Меджліс було призупинено з передачею подання про її заборону до суду. На підставі пункту 2 цього рішення 18 квітня Мін’юст Московії, в свою чергу, вносить Меджліс кримськотатарського народу в перелік громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких в цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». У вівторок у Верховному суді анексованого Криму відбулись слухання справи про заборону громадського об’єднання «Меджліс кримськотатарського народу». Голова колегії суддів Наталя Терентьєва оголосила про те, що: «Суд вирішив адміністративну позовну заяву прокурора Республіки Крим в інтересах невизначеного кола осіб задовольнити й визнати об’єднання, іменоване «Меджліс кримськотатарського народу», екстремістською організацією й заборонити його діяльність». Ось так. Відстоювання прав свого народу на своїй землі «русский мир» трактує не інакше, як екстремізм. Але чи сприйме таке неоднозначне ставлення до прав кримськотатарського народу світова спільнота, адже питань до правомірності такої заборони більш ніж досить, починаючи з того, який стосунок має якесь там громадське об’єднання «Меджліс кримськотатарського народу» до представницького органу кримських татар Меджліс кримськотатарського народу? Я вже не питаю, чи сприйме те Україна, чи сприймуть те самі кримські татари…
Чи не те саме тепер і з полюванням на мідійних відьм? Безперечно, відлагодженій з часів Малюти Скуратова репресивній машині Московії не складає особливих труднощів закрити рота, запроторивши за ґрати, у сибіри, а чи й знищивши якогось там писаку, тим більше, якщо сама державна влада заохочує не зважати на такі умовності, як якесь там право, виплітаючи натомість свою власну систему «цінностей». От, лишень, старушенція Історія знає аж надто багато прикладів, коли його ігнорування рано чи пізно оберталося своєю хижою пащекою, зрештою, й до тих, хто ще недавно, з жаром виконуючи замовлення своїх кумирів, так необачно попирав його. Про це могли б ґрунтовно розповісти Генріх Ягода, Микола Єжов, Лаврентій Берія – той самий, до слова, який запропонував виселити кримських татар з Криму. Про це свідчить сьогодні «герой» «кримської весни» Володимир Мєрцалов. Список можна продовжувати, та чи варто? http://www.novayagazeta.ru/inquests/72830.html
На жаль, вільне слово прирівнюють до екстремізму не в одній лише Московії, не в одному Криму. Навіть у посттримайданній, демократичній нібито Україні влада виявляє чим далі, то все більше роздратування через критику її, непомильної. Так, вже довший час робиться все можливе, а інколи навіть неможливе, аби прибрати від очей і вух широкої публіки talk-show Савіка Шустера. Спершу, через тиск на телекомпанії, на їхніх власників, його програму витіснили з загальнонаціональних телеканалів. Після того, як впертий журналіст знайшов вихід і з того, майже глухого кута, транслюючи свою програму на каналі 3S.tv супутникового телебачення, його компанію взялася перевіряти Державна фіскальна служба. Це сталося невдовзі після однієї з програм, де йшлося про корупцію в ДФС, зокрема, згадувалась незадекларована нерухомість голови тієї служби пана Насірова. Перевірка, щоправда, була не надто законною, точніше, зовсім незаконною. А проте ж за її результатами було висунуте звинувачення. Попри його абсурдність, на компанію було складено акт і порушено кримінальну справу про податкові порушення на суму в 13 мільйонів гривень. Після того, як стало зрозуміло, що надумана справа почала розвалюватись, цього вівторка Київський міський центр працевлаштування… анулював панові Шустеру дозвіл на роботу, посилаючись на надання недостовірних даних, а саме довідки про судимість. Яку судимість, спитаєте? А справу про 13 мільйонів забули? То й що, що вона висмоктана з пальця? То й що, що розвалюється? То й що, що самої судимості наразі нема і, навіть з огляду на особливості українського судочинства, навряд чи буде? Є гаряче бажання, ретрансльоване дрібним пішакам з якогось високого олімпу, є їхнє розуміння, що цей Шустер багатьох на тому олімпі дратує, і то – не на жарт, є такий-сякий привід. Хіба не досить?
Виглядає так, що язикаті депутати та різні там гордієнки-шабуніни, які тільки те й знають, що тягати на те шоу течки з компроматом на нашу любу владу, таки добалакались. Але чи усвідомлюють вони гаразд, що отими своїми плітками поставили життя нашого Гаранта у страшну небезпеку? Пам’ятаєте, як він казав – лагідний, мов агнець: «Я є прихильником свободи слова. Мені може не подобатися те, що відбувається на програмі, але я віддам життя за те, щоб вона була»? Ружжо, яке хитрий Шустер вішав на початку кожної своєї програми, таки вистрілило.
А мо’ то корумпована чиновнича братія хоче таким чином позбутися президента-реформатора? От, каналії! Добре, що Петро Олексійович не заставляв свого державного життя за «КС»! Тішимося тим неймовірно, бо ж комусь і «Світлиця» у нинішній її іпостасі, схоже, дуже муляє очі. І не лише в Криму. Вірніше, не так у Криму, як в Києві. Вже й друкувати її припинили, вже було, що й гроші не виплачували упродовж дев’яти (!) місяців, уже й об’являли не раз про те, що почила, мовляв, у бозі. Он вже й знову з високих кабінетів термін їй одміряли до середини травня…
З огляду на такі непрості реалії (і не лише кримські), закиди певних колег, про які згадував на початку статті, виглядають дуже провокативними. Воно й не хотілося про те писати, але, прочитавши таке, важко позбутися враження, що хтось в Україні чекає не дочекається нових процесів над українськими журналістами на півострові. І якось воно так «ненароком» виходить, що галас, здійнятий з приводу псевдозакриття «Кримської світлиці», активізує полювання на українських журналістів Криму. Справа Миколи Семени, поза всяким сумнівом, ще раз засвідчить нетерпимість Московії до вільних мідіа, дозволить вкотре звернути увагу світу на утиски свободи слова в Криму, ставити питання про нові санкції проти режиму. На терезах історії все те, напевно ж, переважить якихось п’ять років, які Наталія Володимирівна може запросити у суду для старого братчика Семени чи когось там ще, як гадаєте?

Валентин БУТ

*«canaries in the coalmine» — «канарки у вугільній шахті» (англ). Колись, до винаходу приладів, канарок тримали в клітках у шахті як детектор загазованості. При перевищенні певного рівня газу в повітрі пташки гинули, попереджаючи гірників про небезпеку.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 29.04.2016 > Тема "Резонанс"