Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Колись історія розставить все на свої місця, заповнить усі пробіли, назве імена всіх героїв і зрадників, але вже навіть сьогодні, маючи лише фрагментарну інформацію про те, як Крим, не зрушивши з місця ні в географічному аспекті, ні з точки зору міжнародного права, в умах певної кількості одурманених пропагандою людей чи то переплив, а чи був відбуксирований з української в московську гавань, можна зробити певні висновки, які напрошуються самі собою. Найперше, що впадає в очі, це те, що, попри очевидне порушення всіх міжнародних законів, попри порушення двосторонніх угод, ратифікованих парламентами обох держав, зокрема «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», підписаного в 1997 році в Києві, Московія сьогодні намагається робити вигляд, що не відбулося нічого надзвичайного. Більше того, світ настирливо переконують, що у випадку з Кримом не йшлося про жодну анексію, а лише про добровільне приєднання такого собі «кримського народу» до історичної батьківщини, про відновлення історичної справедливості.
Цинізм ситуації полягає в тому, що мислячі люди світу, не виключаючи таких і в самій Московії, не кажучи вже про українське суспільство, чудово розуміють, що саме сталося. Але Москва, зробивши ставку на обивателя, який живе не розумом, але вірою, добилася приголомшливих успіхів — успіхів уже призабутих в Європі від часів Йозефа Геббельса: «Що зухваліша брехня, то легше в неї вірить обиватель».
Віра, насправді, є надзвичайно особливим способом сприйняття людиною світу. З точки зору теорій, які розглядають буття як істину, вона є одним із способів бачення буття, а отже, і самої істини. Віра не потребує жодних доказів, адже часто формується на основі лише внутрішнього, суб’єктивного переконання. Не дивно, що такі її особливості віддавна використовувались сильними світу цього, а релігія з незапам’ятних часів була частиною влади.
Чи не те саме спостерігаємо і сьогодні? Віру московитів у непогрішимість дій своєї влади не можуть наразі похитнути ані докази розуму, ані опозиція цілого світу, з усіма його засторогами і санкціями, ні навіть труни з тілами їхніх синів, їхніх батьків, що вже довший час безперервним потоком завозяться на територію федерації з земель, які Кремль з маніакальною настійливістю вважає як не частиною «русского мира», то сферою своїх виключних інтересів.
Ця віра не з’явилася сама по собі. Її тривалий час наполегливо формували, приживлювали у свідомість московитів. Наскільки ретельно те робилося, можна судити вже з того, що далеко не одні лише пересічні громадяни федерації потрапили в пропагандистські тенета Кремля. Багато відомих людей у галузі науки, мистецтва, літератури піддалися інфікуванню вірусом войовничого шовінізму. Брудна хвиля ненависті до міфічних «бєндєро-фашистов», невтомно спінювана соловьев-киселев-шоу, незчисленними лайфньюзами та цілими арміями свідків розіп’ятого хлопчика, накрила Московію з головою, затопила її «до самых до окраин».
Отже, агресія Путіна в Україні жодним чином не була спонтанною. До того йшлося. До того велося. Те планувалося. Упродовж усіх років Незалежності Московія не припиняла втручатися у внутрішні справи України.
Від самого початку, зневаживши підписані на найвищому рівні Біловезькі угоди, вона наполягла – фактично змусила невпевнену, боязку і далеко не патріотичну українську владу до розділу Чорноморського флоту, що базувався на суверенній території України і, згідно з зазначеною угодою, мав повністю перейти під її контроль. Тим Москва не лише зберегла за собою бойові кораблі, кожен з яких, навіть не новий, коштував сотні мільйонів доларів, але – що набагато важливіше! – зберегла за собою головну військово-морську базу на півострові, легалізувавши таким чином свою військову присутність в Україні. У що те вилилося — тепер добре відомо.
Можна в цьому контексті пригадати ще й політику осаджування в Севастополі флотських і не лише флотських відставників, формування з них, з комуністів та проросійських партійок п’ятої колони, добре підживлюваної, легко керованої, в будь-який момент готової підіграти «собирателю земель». І підігрували. Це вони в 90-х носили по Сімферополю труни з написом «Україна», робили масовку для спецслужб, які намагалися відділити Крим методом мєшковізації, жбурляли капусту в натовських вояків, не допускаючи їх до проведення навчань в рамках «SeaBreeze». Це вони стали візитівкою кримської «самооборони» (без них її, напевно, правильніше було б звати таки кубанською), яка відіграла без перебільшення помітну роль в анексії півострова. Спершу вони робили картинку московським телевізійникам, стоячи під Верховною Радою Криму та блокуючи з «Беркутом» перешийок, а пізніше грали роль збурених народних мас, стоячи в облозі українських гарнізонів. І все те під прикриттям московитських ССО та морської піхоти ЧФ. Щоправда, полювали на українських активістів та медійників вони таки самостійно.
А ще впродовж усіх років Незалежності не припинявся потужний тиск, як опосередкований – через численні «русские блоки», «русские единства», так і безпосередній – тиск самого Кремля, метою якого було надання російській мові статусу другої державної в Україні. Цьому Московія надавала особливо великого значення. Поряд з нарощуванням темпів і обсягів мовної експансії, коли радіо-, телепростір, світ друкованих медіа, світ книжки заполонило слово московське, Кремль докладав чималих зусиль до нищення мови української. Віддані Москві табачники українських (!) міністерств освіти та культури докладалися до того упродовж чи не всіх 25 років. Тим часом пригріті Кремлем васермани вели системну роботу, доводячи, найперше, нам, недолугим, але рикошетом і всьому світу, тезу про штучність, несправжність, фантомність нашої мови. Не гребували подібними заявами і найвищі посадовці Кремля. Так, на засіданні ради «Росія – НАТО» в квітні 2008 року Володимир Путін перейшов усі межі, зауваживши в розмові з президентом Бушем, що Україна не є навіть державою. Щось подібне ми чули і від п.п. Лаврова, Медведєва, від заступника голови Держдуми, від декотрих її депутатів.
Такі висловлювання могли свідчити лише про одне, а саме про те, що Московія, на відміну від України, ніколи не сприймала «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» за серйозний документ, використовувала його лише задля досягнення своїх власних цілей. Чи ж дивно, що статті того договору ніяк не забезпечили права України ні під час сирно-молочно-м’ясних війн, ні під час війн газових? Не утримали вони Московію від нарощування війська, його модернізації, не утримали і від прямої агресії в лютому 2014 року. Московія просто ігнорувала цей, чинний на папері і до цього дня, міждержавний акт, зареєстрований, до слова, в ООН, де в статтях 2 і 3 прямо мовиться про повагу до існуючих між державами кордонів, про їхню непорушність, про повагу до територіальної цілісності, про мирне врегулювання спорів, про незастосування сили або загрози сили, включно з економічними та іншими способами тиску, про права народів вільно розпоряджатися своєю долею, про невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, про співробітництво між державами, про сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань (пам’ятаємо Будапешт?), а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Справа навіть не в тому, що Московія, немов той ревнивий підліток з заниженою самооцінкою, хотіла, щоб ви дружили лише і виключно з нею, відкидаючи будь-яку, навіть гіпотетичну можливість ваших дружніх стосунків з країнами Заходу. Справа в тому, що упродовж віків вона звикла розглядати Україну як дуже особливу, невід’ємну частину самої себе. Витворений нею за той час сурогат історії, згідно з яким Москва виводила свої корені з Русі, була її правонаступницею, не дозволяв іншого, адже без того підмурку зависала в повітрі вся вавилонська вежа її імперськості і навіть сама її сьогоднішня назва «Росія» – а саме так іменували Русь греки-візантійці – втрачала всякий сенс, як, до слова, і поцуплена самоназва «русские», адже майже до кінця XVII сторіччя світ знав їх як московитів, а держава звалася Московським царством.
Ставки, як можемо розуміти, надзвичайно високі. І хоч нам і на думку не спадає повернути своїй державі її давнє ім’я, а собі надалі зватися русичами – на що маємо непорівнянно більше прав, аніж сучасні московитяни – підозріливий і нетерпимий східний деспот уже виніс свій вирок. Це до того, чи вдовольниться Московія Кримом та Лугандою. Тож ті, хто плекає надії задобрити її «правильним» вирішенням «конфлікту» в Мінську, поступками, які більше нагадують зраду національних інтересів, просто марнують час. Єдиним виправданням того затягування часу може бути лише ефективне його використання задля якнайшвидшого формування потужного, добре озброєного, навченого війська та негайної реанімації економіки Краю.
А ще маємо навчитися, врешті-решт, покладатися в усьому, найперше, на самих себе, відкинувши політику бездумного плазування перед МВФ, політику риття бездонної боргової ями для прийдешніх поколінь українців. На жаль, дії влади, котра, забувши про Край, доля якого буквально зависла на волосині, продовжує гидотну підкилимну тарганячу вовтузню, нескінченний переділ «потоків», не вселяють жодної надії, особливо з огляду на корупцію та повзучий реванш банди вчорашніх у Кривому Розі, в Одесі, в багатьох інших містах. Найдивовижнішим і найнеприйнятнішим є те, що і уряд, і президент не те, що не помічають того процесу, але, схоже, перебувають всередині нього, очолюють його. Але ж те означає, що шанси скорого відновлення України у своїх кордонах стають що далі, то все більш примарними. В цьому сенсі перелицьована коаліція та новий-зі-старими-латками уряд не дають жодної надії.
Мій Крим, безперечно, рано чи пізно, а таки повернеться в Україну. Але то має бути нова Україна – Україна гідності і порядку, Україна панування справедливого закону, Україна, де зручно жити не злодійкуватим чинушам, що безсоромно паразитують на тілі нації, а тим, хто будує своє майбутнє власним трудом, неважливо — фізичним чи інтелектуальним, Україна необмежених можливостей, великих шансів і справджених сподівань.
Але він ніколи не повернеться в Україну зрадливої влади, яка, не кліпнувши оком, немов якесь бидло, здає свій народ загарбникові, в Україну корумпованих чиновників, в Україну безробіття, в Україну, де проблему тотальної бідності лікують не за допомогою відродження економіки, відкриття нових підприємств, масового створення нових робочих місць, заохочення бізнесу, залучаючи задля того, найперше, свій, а також іноземний капітал, а за допомогою гучних гасел, популістських законопроектів, повальних субсидій, копійчаних пільг та безкінечних позик.
Те, що сталося з Кримом, з Донбасом, є анонсом для всієї України – шансом, напевно, останнім, прочуматися, врешті-решт, прийти до тями і, зробивши належні висновки, почати діяти. І часу на те – ой як небагато! Життя — жорсткий навчитель. Ще й ще раз воно вказує нам на хибність нашої поведінки, на помилки, які з упертістю, гідною кращого застосування, продовжуємо робити. І кожен такий зігнорований нами урок відкидає нас все далі назад у цьому конкурентному світі.
Прийшла весна, і потоки сонячного тепла, п’янке повітря, діючи на нас так само, як на оті ніжні клейкуваті бруньки, що от-от вибухнуть яскравою зеленню, невідпорно кличуть нас… правильно – саджати картоплю, моркву, бурячки, аби, попри все, що там трапиться у світі, не залишитись без нашого улюбленого борщу. Це на рівні підсвідомості, на рівні родової пам’яті, і для Краю, який пережив не один Голодомор, це в певному сенсі виправдання нашої байдужості до всього, в тому числі й до політики в цей час. Це як час намазу для правовірного мусульманина, коли відкладається вбік все – вигідна угода, бій, будь-яка невідкладна справа. Це, в певному сенсі, дуля в кишені українця, який таким простим способом виживав при всіх владах і режимах. Виживав… Але коли ж ми почнемо жити, панове? Наша нездарна, злодійкувата влада, знаючи про цю особливість нашу, впевнена сьогодні, що має індульгенцію принаймні до осені. А це означає ще півроку сидіння на потоках, півроку «заробляння» на гречку, якою щедро сійнуть восени, вкотре купуючи ваші голоси.
Прокуроріади, прем’єріади, коаліціади – вистава нездарних акторів-аматорів триває, і доки ви продовжуєте витріщатися на ту нудьгу, обурюючись незугарністю як виконавців, так і самої п’єси, чиїсь вправні руки в той самий час продовжують обчищати ваші кишені, а там он хтось вже взявся розбирати стіни театру…
Прокидаймось, панове! Час взагалі надто дорогий, аби втрачати його, а в тій ситуації, до якої ми дотягнули, його майже не залишилось. Невже ми не помічаємо, що в країні відбувається реванш все тих же вчорашніх комсомольців, що знову мерами міст стають бандити, що Генеральна корумпатура вже розсилає повістки тим, хто спробував очистити її гнійне болото, що небагатьох порядних депутатів у ВР, які намагалися робити кроки у напрямку, який би в перспективі міг вивести Україну з її смертельного піке, вже відтіснили на узбіччя, фактично усунули від ухвалення рішень, а вчорашні регіонали вже знову затребувані і голосують в унісон з «героями» Майдану?
Невже нам ні про що не каже той факт, що екс-президент Грузії пан Міхеїл Саакашвілі, який, щиро повіривши у наміри нашої влади витягнути Україну з болота корупції, розпочав наступ на неї на запропонованій йому посаді голови Одеської облдержадміністрації, нині сам опинився фактично в опозиції до влади, яка ту корупцію взяла під своє крило?
Нездари довели Край до дефолту. Маємо усвідомити, що Україна нині перебуває не деінде, а в реанімації, під крапельницею західних вливань. Але так не може тривати до нескінченності. Чи усвідомлюємо це? Нездари, які довели свою неспроможність оживити економіку Краю, злочинці, що, перебуваючи на найвищих державних посадах, покривають корупцію, мародерствують під час війни, гальмують реформи, фактично саботуючи їх, мають бути усунуті від влади. І що швидше те станеться, то краще.
Вихід Москви з Криму, з Донбасу напряму пов’язаний з одужанням України, з її відродженням і процвітанням. Навряд чи знайдеться хоч хтось в Краю, хто б не бажав того. А що вже казати про тих, хто опинився в окупації і рахує дні до визволення!
Чого ж ми чекаємо? У кожного з нас немає двох життів, а перекладати вирішення проблем, до яких допустилися, на плечі своїх дітей та онуків є, як на мене, вчинком негідним. Тож не чекаймо, доки Україну спіткає доля Криму чи Донбасу, не міняймо щасливого майбутнього своїх дітей на черговий врожай картоплі, товариство, – час не жде!

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 15.04.2016 > Тема "З потоку життя"