Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

В столичній книгарні «Є» в рамках мереженого проекту «Війна» відбулася зустріч із Оксаною Романів і Оленою Максименко, які повернулися із зони АТО. Модератором заходу виступила Олена Задорожна.
Для Олени Максименко війна почалася з Криму. Вона журналістка і коли намагалася потрапити до Криму, була заарештована. За рік після того вона пішла на фронт. В армії її погоджувалися взяти на кухню. Оксана Романів порадила їй стати парамедиком. Парамедик – це людина, яка надає першу медичну допомогу при пораненнях, травмах. У західних арміях такі вміння мають усі солдати. А наші солдати цього робити не вміють. Олена їздила на фронт з госпітальєрами. Водночас зняла три короткометражні документальні фільми про роботу медиків, написала статті.
Оксана Романів до війни працювала завідуючою терапевтичним відділенням загального профілю районної лікарні в Хмельницькій області. На фронт пішла добровільно. Вона переконалася, що цивільних лікарів треба спеціально вчити працювати в умовах воєнних дій. Оксана Романів говорить:»У мене таке враження, що я воюю все життя». І додає:»На війні немає нічого красивого і романтичного, як у фільмах».
Олена Максименко пригадує:»Мені добре писалося у Широкиному. Там обгорілі руїни і росте шалена кількість троянд різних сортів, різних розмірів. Хлопці носили мені ці троянди. Я отримала більше квітів, ніж на цивілці».
Оксана Романів зазначає, що у 2014 році більш активні були добровольчі батальйони. Було багато жінок. У Збройних Силах України теж було більше добровольців. Було більше віри, що війна скоро закінчиться.
Олена Максименко називає імена людей, які брали відпустку за власний рахунок і їхали на фронт. У лікаря-анестезіолога Лариси Кирикович син пішов добровольцем захищати Україну. За ним поїхав чоловік. А за ними подалася і сама Лариса. Є люди 20 і менше років, які залишили навчання і поїхали на фронт.
Олена Задорожна:»Як до вас ставилися чоловіки?»
О.Р.:»Ми надихали чоловіків. Коли ми приїжджали на лінію розмежування, там ходили якісь загиблими, і враз вони ставали героями. Одну б дівчину на батальйон, і всі були б героями».
О.М.:»Там, де є жінки, дисципліна краща. Жінки трималися стійкіше. Хлопців, бувало, після обстрілів вивозили з нападами тахікардії».
О.Р.:»Тепер у мене багато справжніх друзів по всій Україні».
О.З.:»Які у вас були стосунки з місцевим населенням?»
О.Р.:»Я їздила по селах лікувати цивільних. Вони пригощали мене черешнями, борщем. Мої побратими з Донецька воюють за Україну, а їхні родичі – за ДНР».
О.М.:»Там живуть люди, які нас підтримують. Їх мало. На них доносять. Але вони є. Якось ми поїхали в генделик, де є Wi-Fi. До нас підійшов якийсь чоловік і тихенько запитав:»Дівчата, ви з Правого сектора?» - «Так» - відповіли ми. Він говорить:»У мене є берці натівські сорокового розміру. Більші розміри я вже віддав нашим солдатам. А ці можу віддати вам». Ми з ним потім зустрілися. Він під,їхав на автомобілі, передав мені чорний пакет і відразу поїхав. Наші хлопці з автоматами підстраховували мене, боялися, що мене вкрадуть. Потім мені не радили відкривати цей пакет. Мовляв, хтозна, що там. Але я відкрила. Берці мені підійшли. Крім берців, там були ще наколінники, балаклава і жменька грушок. Я їздила в Попасну. Там наші хлопці розповідали, що коли вони приїхали, то місцеві зустріли їх агресивно. Але хлопці підтримували порядок. Потім їх відвели, а згодом повернули назад. Місцеві їм говорили:»Ми ніколи не думали, що радітимемо поверненню бандерівців».
О.Р.:»Мене прохали:»Оксаночка, расскажи нам о себе». Я говорила, що я зі Львова, бандерівка. Була на Майдані. Місцеві мало знали про Львів. Вони не були за кордоном, не були у столиці. .
О.З.:»Чому навчила вас війна?»
О.М.:»Війна навчила мене казати світові «Дякую» за кожний день. Нас накривали САУ 150-го калібру. Я не знала, чи залишусь живою».
О.Р.:»Я навчилася водити буса. З Артемівська до Києва доїхала за 7 годин».
О.М.:»Я навчилася водити автомобіль швидкої допомоги. Ми навчилися кидати гранати, стріляти з РПГ».
О.З.:»Чи змінила вас війна?»
О.М.:»Я стала жорсткішою».
О.Р.:»Загострилося почуття справедливості, власної гідності. Людям з фронту однаково з ким розмовляти – з генералом, президентом. У нас немає страху перед начальником».
 Дівчата прочитали свої вірші. Оксана Романів, крім того, виконала пісні, акомпануючи собі на гітарі.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 08.04.2016 > Тема "З потоку життя"