Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми – діти твої, Україно!

Данило КОНОНЕНКО
СЛОВО ДО КРИМСЬКИХ УКРАЇНЦІВ

Українці мої!
Кримські браття
У першім колінці!
Чом принишкли собі,
Ніби вас і нема в цім краю?!
Ми ж таки ще живі,
Ми ж бо з вами таки
Українці,
І не втратили гідність,
І совість, і мову свою!
Ми ж бо з вами отут,
у Криму,
Не у гостях, а вдома.
Тут наш рід, тут оселя
В квітучім вишневім садку...
І працюємо ми
До знемоги, до поту,
До втоми,
Як діди і батьки,
Як судилось і нам на віку.
І нікуди нам звідси
Повік не піти, не подітись,
І ніхто, і ніколи
Нас не вирве з цієї землі.
Тут могили батьків.
Тут живуть наші внуки і діти,
Тут пустили коріння
Праправнуки наші малі...
Крим — наш дім!
Українці здавен
І жили тут і часто бували:
Богуславка Маруся
Тут своїх спородила синів.
Нашу Лесю Вкраїнку
Простори оці вчарували,
Чумаки просто неба
Отут надивлялися снів.
Тут Богдана Хмельницького
Слава гучна не зів’яла,
І Степана Руданського
Ялта іще пам’ята!
Українські полки
Севастополь від зайд
захищали,
Запорозький козак
Перекоп на баскому коні
пролітав...
Скільки ж нашої крові святої
За волю в краю цім пролито!
Скільки вкладено сил,
Щоб були тут і мир, і добро!
І в сухому степу для життя,
Щоб врожаїлось жито,
З України сюди
Привели ми каналом
Дніпро!
Дай же, Дніпре, нам, рідний,
І змоги своєї, і сили!
Дай прозорість думок
І глибинність,
І мудрість свою.
Ороси наші душі, як поля
Спраглі води твої оросили,
Об’єднай наш народ
У єдину і дружну сім’ю.
Край оцей
Ми давно віднайшли,
Обжили й полюбили,
Він зібрав нас усіх,
Як збирає ріка ручаї...
Боже ж мій!
Та невже ж бо ми мову свою
У Криму до кінця
розгубили,
Та невже ж ми забулися,
Хто ми і звідки й чиї?!
Українці мої!
Пробудіться!
Не будьте байдужі:
Ваша доля таки ж бо
У ваших у дужих руках!
Хай же сповняться гордістю
Ваші застояні душі,
Доки жар українства
Іще не потух, не зачах!
О, братове мої!
Не соромтеся мови своєї!
Не соромтесь пісень,
Що полонять
увесь білий світ!
Не цурайтеся
неньки-Вкраїни,
Горнітеся серцем до неї,
Бо без неї зав’янем, загинем,
Як гине у непогідь цвіт!
Земляки мої кримські!
Та ж випряміть плечі
і спини!
З-поміж інших в Криму
Хай і ваші бринять голоси!
Ми ж бо з вами таки
Живемо на землі України!
Ми ж бо ще українці!
Українці на вічні часи!
1992 р.

Своє літературне звернення-заповіт до земляків Данило Андрійович Кононенко написав 2 квітня 1992 року. На той час ім’я поета Данила Кононенка — талановитого лірика було вже відоме в Україні. І хоч народився поет на благословенній землі Тараса Шевченка в селі Ребедайлівка Черкаської області, та більше 50 років прожив у Криму, який і називав своєю другою батьківщиною. Тут він закінчив службу в армії. Потім здобув вищу освіту в Сімферопольському педінституті (який пізніше став ТНУ ім. В. Вернадського). Сформувався як письменник.
Данило Андрійович Кононенко все своє життя писав свої твори лише рідною українською мовою. І, звичайно, коли юнак, який виростав на землі Великого Кобзаря, потрапив до Криму, де панувала лише російська мова і культура, він близько до серця приймав таку несправедливість. Адже в ті далекі радянські часи, коли молодий поет починав у Криму свою творчість, існувала лише єдина українська школа-інтернат і батьки мали право звільняти своїх дітей від вивчення української мови як предмета. Та Данило Кононенко залишився вірним своєму роду і народу, писав і видавав тільки україномовні збірки віршів: «Джерела», «На весняному березі», «Квітучих соняхів оркестр», «З любові й добра», був упорядником унікальної поетичної анталогії «Люблю тебе, мій Криме!». Вірші Д. Кононенка композитори клали на музику, так з’явились пісні «Вік Україну люби», «Село моє», «Земле моя кримська» та інші. В Криму і за його межами Данило Андрійович був добре знаний і як перекладач. У його доробку кілька перекладних книжок, але найважливішою він вважав «Кримськотатарські народні казки та легенди», що побачили світ у київському видавництві «Етнос» 2007 року, обсягом понад 500 сторінок. Як говорив сам Данило Андрійович, перекладаючи на українську з кримськотатарської, білоруської, російської, вірменської та молдавської, він намагався створити поетичні «Мости духовного єднання».
Після того, як Україна стала суверенною, були великі надії на те, що українці в Криму це відчують, з полегшенням зітхнуть та почнуть активно розбудовувати незалежну державу. В перші роки так і було, а потім тиск місцевої влади на українців посилився і вони в своїй більшості знову «притихли». Данило Андрійович писав: «І чого ви, українці, так побиваєтесь над своєю мовою? Чого ви всі розмови заводите про мову та про мову? Хто її у вас відібрав чи відбирає нині, хто забороняв чи забороняє вивчати? — дорікнув мені якось колега — один російськомовний поет, коли я в розмові з ним торкнувся проблем розвитку рідної мови в Криму. Що тут скажеш у відповідь пихатому, так званому «представникові красного письменства»? Тільки єдине — а хто тільки у нас її не відбирав?
Назвіть мені ту країну, де б ще так, на державному рівні, збиткувалися над найзаповітнішим бодай якогось невеличкого народу? У світовій практиці навряд чи знайдеться щось подібне: велика держава, багатомільйоний народ розмовляє і вчиться не своєю, а чужою мовою…».
Коли 24 роки тому Данило Кононенко написав своє «Слово до кримських українців» — у Криму його неможливо було надрукувати і він читав цей вірш друзям зі свого «Данилового зошита». На той момент в Криму не було україномовних телепрограм, а про українську газету тільки йшла розмова. Залишався єдиний вихід — надіслати вірш до Києва, так Данило Андрійович і зробив. І «Літературна Україна» на першій сторінці опублікувала «Слово до кримських українців». Саме тоді не тільки кримчани, а й уся Україна через поетичне слово дізналась про проблеми кримських українців. Після виходу «ЛУ» ми тут, у Криму, передавали цей номер газети із рук в руки, переписували вірша, щоб прочитати друзям, знайомим, дітям. Можливо, для київської влади це теж був знак, що без української газети, без україномовних ЗМІ українство в Криму «зачахне». І от через сім місяців, 31 грудня цього ж таки 1992 року, вийшов перший номер газети «Кримська світлиця», де на першій сторінці теж було видрукувано «Слово до кримських українців» Данила Кононенка.
Перебуваючи під постійним величезним пресом російськомовних мас-медіа, навіть після появи в Криму єдиної україномовної газети «Кримська світлиця», яка стала рупором кримських українців, Данило Андрійович розумів, що проблема виживання кримських українців не знімається, тому що більшість інформації про «шалену українізацію» та про «Крим без росіян» надходило саме від російськомовної преси, і це ніби «примушувало» київську владу дивитись на українсько-кримські проблеми «крізь пальці».
У статті «Мово моя, доле моя» в 1993 році Данило Кононенко пише: «Без мови немає народу. Народ, який не має своєї мови, свого слова, — німий. І тим прикріше, що в Криму, де проживає близько мільйона українців, так жорстко і так цинічно зневажають їхні права. Бо ж хіба це не зневага, коли на території автономії, яка входить до складу великої держави, немає жодної української школи, жодного національного дошкільного закладу, не кажучи вже про українську місцеву програму телебачення, українське книговидання тощо. (До речі, українська телепрограма з’явилась на ДТРК «Крим» лише в 1994 р.). З великими труднощами, нарешті, почала виходити перша україномовна газета Криму. Та заслуги в цьому місцевої влади — ані на копійку. Більше того — це супроти її волі.
І чи не ганьба, коли в наш цивілізований час у Криму робиться все, аби перешкодити відкриттю одного-єдиного літературного музею Лесі Українки, поетеси, яка так ніжно і тепло оспівала цей Край у своїх невмирущих поезіях!».
Ці слова, написані 20 лютого 1993 року, актуальні і сьогодні. Замініть рік і деякі слова — і це вже буде лютий 2016-го. Знову в Криму немає жодної української школи, радіо, телебачення, під питанням існування музею Лесі Українки. Різниця лише в тому, що тоді кримське українство ставило вимоги до рідної влади, яка змушена була хоч якось та реагувати, постійно залишаючи нас «заручниками» у вирішенні великодержавних «ігрищ». А що сьогодні? Сьогодні українські патріоти на чолі з міністром культури України наввипередки «біжать», щоб першими встигнути «знищити» єдине україномовне видання в Криму — «Кримську світлицю» (навіть в Інтернеті!), щоб, не дай, Боже, це задоволення не дісталось теперішній кримській владі.
І знову доводиться звернутись до Данила Кононенка, який писав: «Та більше всього на світі бережімося нігілістичного ставлення до рідної мови, бо доморощений нігілізм — найпотворніше, найганебніше, найогидніше з явищ нашого буття».
Якось Данило Андрійович признався, що не розраховував на те, що його «Слово до кримських українців» буде так довго актуальним, — думав, ну рік, два, а далі все зміниться на краще і не доведеться тут, у Криму, себе почувати «на рідній не своїй землі». Він вірив, що держава рано чи пізно повернеться до кримських українців обличчям і останні, відчувши підтримку неньки-України, не будуть тут такими «переляканими»: «Заляканий, зганьблений, ще й понині носить в собі відчуття страху — перш ніж перемовитись зі співвітчизником рідним словом у людному місці, роззирається навсебіч, аби, боронь Боже, хтось не почув, що розмовляє українською... І коли неозброєним оком бачиш, як в Криму згортається і та жалюгідна подоба на навчання в школах нашими дітьми рідної мови, навіть не віриться, що є ще люди з петровсько-катерининсько-валуєвським світоглядом, виховані сусловсько-брежнєвською ідеологією. Так і хочеться крикнути: «Схаменіться! Будьте люди! В які ж бо часи живемо?!». Написане 23 роки тому, а ніби про сьогоднішній Крим. Мабуть, поети розмовляють з Богом напряму, мабуть, тому їхні «рукописи не горять», а їхнє слово завжди знаходить стежку до наших сердець. Ось, мабуть, саме тому «Слово до кримських українців», написане напередодні Великодніх свят у 1992 році, і літературний конкурс для школярів Криму «Ми — діти твої, Україно!», в якому Данило Андрійович з 1998 до 2007 рік був головою журі, теж усі 10 років проходив перед Великоднем. І відроджений у 2016 році Всеукраїнський літературний конкурс «Ми — діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка теж відбудеться напередодні Великодня 29 квітня в Києві на сцені театру на Подолі! Нагадаю, що заявки на конкурс приймаються до 10 квітня, тож поспішайте, молоді таланти, можливо, встигнете застрибнути в останній «літературний вагон», який привезе вас на фінал до столиці.
На картку «Приватбанку» №4149 4378 4242 13 62 на ім’я Лещенко Ольги все ще просимо надсилати кошти, щоб підтримати юні таланти. «Кримська світлиця» вже писала, що конкурс підтримали Дмитро Яригін та Костянтин Плахотнюк, воїни АТО. Також отримали дві приємні — до сліз — новини. Одна — кримська, від дітей колишньої студії «Світанок». Виявляється, дізнавшись, що «Кримська світлиця» чомусь лише на материку збирає кошти для проведення і нагородження переможців літературного конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» імені Д. Кононенка, «світанківці» вирішили долучитись до волонтерів. А як же — без них, без «світанківців», як кажуть, і «вода не освятиться»! Так-от, кошти, які їм батьки дають на обіди в школу, «світанківці» відкладають для проведення конкурсу і його фіналу в Києві! Адже Данило Андрійович був для «Світанку» не тільки вдячним глядачем і порадником, а й добрим другом — на 10-ту річницю студії «Світанок» поет подарував вірш, який так і називається — «Дитячій театральній студії «Світанок» присвячую»:

І сукенки, й вишиванки,
Очі світяться, горять.
Нині свято у «Світанку» —
В славних хлопців і дівчат.
Тут луна Шевченка слово,
Рідна мова тут бринить.
У «Світанку» — світанково,
У «Світанку» світло жить.
Тут прем’єри і аншлаги,
І гастролей дивограй.
І глядацької уваги,
І поваги через край.
Тут щораз нова вистава,
Що хвилює нам серця;
І вимова, і постава,
Й граціозність до лиця.
Тут і пісня,
й сміх іскристий,
І натхнення повсякчас.
У «Світанку» — всі артисти,
Театрали — вищий клас!
Тут духовності основа —
Наших зерен золотих
Берегиня тут — Петрова,
Цих талантів молодих.
Будь же сонячним,
«Світанку»,
Не захмарюйсь ні на мить!
Хай квітують вишиванки,
Рідна мова хай бринить!

А друга новина — з Вишгорода, де пластовий рій запланував провести Великодній ярмарок на користь конкурсу «Ми — діти твої, Україно!». Ось такі справи! Яка у нас чудова молодь підростає, сказав би Данило Андрійович! Дякуємо вам, малесенькі і ріднесенькі — і «світанківці» із Сімферополя, і пластуни з Вишгорода!
Вдова Данила Андрійовича Ніна Миколаївна Кононенко передала на користь конкурсу 10 тисяч рублів, які будуть конвертовані в гривні і відчутно покращать фінансовий стан фінальної частини. Приємно, що доля проведення фінальної частини конкурсу також зацікавила українських зірок театру та кіно. На картці «Приватбанку» висвітилось ім’я Олександра Ігнатуші — актора театру і кіно, режисера, виконавця авторських пісень. Олександр працював у Києві в Національному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, стажувався на вищих режисерських курсах у Ельдара Рязанова, також працював актором у театрі на Подолі, сам знімав фільми, а останнім часом багато знімається в кіно як актор. Підтримав конкурс народний артист України Анатолій Гнатюк — актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Він не тільки задіяний у рідному театрі, а й встигає грати і в театрі «Браво», де йдуть п’єси його сина Богдана. В театрі ім. І. Франка Анатолій Гнатюк зіграв Івана Барильченка у «Суєті», барона Тузенбаха у «Трьох сестрах», Голохвастова у виставі «За двома зайцями», а минулого року в театрі відбулась прем’єра вистави «Великі комбінатори» за романом «12 стільців», де він зіграв Остапа Бендера. З концертною бригадою театру Анатолій об’їздив усі військові госпіталі — побували в Дніпропетровську, Артемівську, Краматорську і Слов’янську. Глядачами, крім солдатів з передової, були і місцеві жителі, діти. Можливо, побачивши своїми очима, як війна впливає на дітей і яким робить їхнє дитинство, Анатолію й захотілося підтримати наш літературний конкурс.
Ольга Лещенко надіслала до редакції «КС» список тих людей, котрі перерахували на картку «Приватбанку» кошти для конкурсу. Ті прізвища, які висвітились, ми сьогодні вкажемо — це дані станом на 23 березня. Отже, оргкомітет Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» імені кримського поета Данила Кононенка вдячний кожному, хто долучився до відродження конкурсу: Олена Ракитянська, Сергій Ляшенко, Сергій Янчишин, Ірина Житна, Валерій Шинкаренко, Лариса Гончаренко, Сергій Мокрушин, Світлана Олішевська, Костя Плахотнюк, Оля Баюра, Г. Гаман, Михайло Лосицький, Микита Зуєв, Максим Моця, Ірина Чикіта, Андрій Павлів, Валентин Пучка, Володимир Бойко, Валентина Шевцова, Ганна Сирбу, Ольга Корнюшина (двічі), Андрій Руденко, Іван Майстренко, Іван Суліма, Ірина Савченко. Якщо ми когось не назвали, — це означає, що вашого прізвища не було видно на картці, була лише сума. Ольга Лещенко, яка є також членом журі конкурсу, через тиждень вкаже нові прізвища, якщо вони з’являться на картці та суму, яка надійде. Декілька днів тому, за її підрахунком, на картці була приблизно половина тієї мінімальної суми, яка потрібна для проведення фіналу в Києві та нагородження переможців. Хочу кожного, хто не тільки долучився до підтримки конкурсу, але й тих, хто слідкує за тим, як ми намагаємось без підтримки заклопотаної самою собою влади його провести (навпаки, при намаганні деяких державних структур зробити все, щоб «КС» не змогла його організувати), запевнити — конкурс «Ми — діти твої, Україно!» ім. Данила Кононенка пройде вчасно і на високому професійному рівні. А «друзям» з Києва, які чекають від кримських українців покори і мовчазної згоди, скажу одне: не дочекаєтесь! Краще не заважайте робити святу справу — зараз піст, і це великий гріх.
Як написав київський поет, побратим Данила Андрійовича, а нині голова журі відродженого конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» Василь Марсюк у вірші «На смерть друга»:

Ти правий: бідна Україна,
але не правий, що помер,
вона без тебе вже повинна
в Криму боротися тепер.
А час настав
 такий тривожний,
Крим потонув,
 горить Донбас
і для Вітчизни
 цінний кожний,
хто має мужності запас.
Козак за духом і за ділом,
життя поклав ти на війні,
щоб наше слово
 пломеніло
в недружелюбній стороні.
Спи, друже,
мирним сном могили.
Ми підем далі. З нами Бог!
Твій подвиг нам
 подвоїть сили,
тепер я битимусь за двох!

Олесь ТАВРІЙСЬКИЙ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Урок української"