Версiя для друку Обговорити в форумi

Довкола слова

Анатолій Олександрович Потієнко народився 1947 року на Черкащині. Поет, прозаїк, краєзнавець, історик. Закінчив Чернігівський кооперативний технікум у 1965 році за спеціальністю технолог і два факультети Сімферопольського держуніверситету – фізичного виховання (1976 р.) та історії (1986 р.).
Працював у хлібопекарстві, пройшовши шлях від майстра до директора хлібокомбінату, викладав у школі, займався підприємництвом.
У Криму проживає з 1969 року. Пише російською та українською мовами. Автор поетичних збірок «Барви кохання» (2009 р.), «В полоні пам’яті» (2013 р.), «Посмішка Пегаса» (2014 р.), збірки гумору і сатири «Про серйозне несерйозно» (2012 р.), енциклопедії цікавих фактів і подій «Хочу стати найрозумнішим» (у 2-х томах 2012-2013 рр.), історико-краєзнавчих нарисів «Старий Крим: місто музеїв, місто-музей» (2010 і 2015 рр.), «Малоріченське» (2011 і 2013 рр.), «Рибаче» (2014 р.), «Генеральське» (2015 р.).
А. Потієнко – співзасновник і керівник гумористично-творчої групи «Посмішка Пегаса» та огляду-конкурсу народних талантів «Села Криму».

Анатолій ПОТІЄНКО
«ПЕРЛИ» БАБУСІ МАРУСІ

ІЗ ЦИКЛУ «НЕВИГАДАНІ ЖИТЕЙСЬКІ ІСТОРІЇ»

Марія Гаврилівна – ще зовсім молода людина. Своє ставлення до свого ж віку вона недавно висловила синам такими словами:
— Мені, хлопчики, ще тільки 94-й пішов.
Сивоголові «хлопчики», які давним-давно стали пенсіонерами, почувши таку оптимістичну заяву, зніяковіли. Їм стало соромно свого соціального статусу, і старший «хлопчик», Анатолій, несміливо посмів відкрити свого рота:
— Може, нам треба вернутися на роботу? Адже ми в порівнянні з тобою – ще діти…
— Ви для мене всю жизнь діти. Про яку ти там роботу кажеш? Сиди дома і не рипайся – скорючений весь ходиш.
Марія Гаврилівна народилася і більшу частину свого життя прожила в чернігівському селі, недалеко від Брянської області, і в її українську мову частенько заскакують російські слова. Потім вона, після смерті чоловіка, переїхала в Крим, де жив її старший син Анатолій. У Криму її півінтернаціональну мову розуміли всі, навіть сусіди – вірмени і кримські татари. Мова бабусі Марусі – з поваги до її віку надалі потрібно використовувати слово «бабуся» — є надзвичайно колоритною, образною і часто дуже веселою: з гумором у ровесниці Радянського Союзу проблем ніколи не було. Нерідко з її вуст злітають справжні перли словесності, і тому старший син Анатолій завжди ходить біля мами з блокнотиком і олівцем, щоб встигнути зафіксувати черговий шедевр, до якого самому – не додуматися. Якось бабуся звернула увагу на ненажерливість – на її думку – своєї невістки, жінки сина:
— У Тані рот не угаса: все їсть і їсть…
Цікаво, що рот чоловіка Тетяни теж був схожий на багаття, яке то спалахувало, то на деякий час загасало, але у бабусі, мабуть, був зір уже не той, тому вона зараз не все помічає – роки своє беруть…
Якось взимку бабуся пояснила причину, чому в хаті стало холодно:
— Я все тепло вирипала дверима.
Згадуючи літа після смерті свого чоловіка, — а було їй тоді 57 років, — бабуся Маруся своє подальше самотнє життя пояснила коротко і ясно:
— Я, як вдовою стала, — то тисяча женихів до мене кинулась. Да нахряп вони мені здалися – матню їм стірать…
В останні десять років бабуся стала дуже уважно ставитись до свого здоров’я, а її настільною книжкою став місяцевий календар. Ця щоденна збірка гороскопів формувала не тільки її самопочуття, але також план роботи і поведінки на весь день:
— Сьодні вранці встала і чуствую: не моя голова – як у гороскопі написано. А через два часа все вернулося на своє місце. Сьодні, хлопці, щоб грошей нікому не занімали і в долг самі не брали: день такий — сатанінський…
А втім, проблеми з головою вона відчувала кожного ранку – незалежно від прогнозів гороскопу. Ось типова ранкова доповідь про свій стан здоров’я від бабусі Марусі:
— Сьодні рано встала, свій череп потрогала, а там все гуде, як у котлі. Ще такого ніколи не було.
Через декілька годин тиск у «котлі» зменшувався, і медичний звіт ставав набагато оптимістичнішим:
— О, уже в голові роздвинулось – легче стало.
В останні роки бабуся стала скаржитися на свою пам’ять, хоча без помилок називала дати всіх релігійних свят, імена онуків своїх далеких родичів і найдрібніші деталі зі свого дитинства. А ось нові слова, імена, прізвища і другі назви частенько забувала. Якось вона попросила сина:
— Толя, з’їздь на Навоз, купи продуктів до дня рождєнія.
Син зразу все зрозумів, але прикинувся нетямущим:
— Мамо, чого це я на навоз поїду? Він же грязний і вонючий, я ж і сам там завоняюсь…
— Та я не про гній кажу, а про базар, де все продається.
— Так то ж Привоз!
— А я тобі про шо кажу – конєшно, про Привоз. Якщо і не так сказала, то міг би і сам догадаться. Більше 20 років учився, а толк який з цього?
Іноді бабуся змішувала різні поняття — вік, наприклад, з грошима:
— Доконає мене таки склоріз. Я дуже довго чуствовала себе здоровою, але коли мені сповнилось 80 рублів, то болячки так і полізли, в тому числі і на пам’ять.
Іноді склероз, перетворений язиком Марії Гаврилівни на інструмент по вирізанню шибок, жартував над бабусею, змушуючи її забувати і назви хвороб:
— Мені в носі пече. То Свєта мене лічила від гаморою і пирснула в ніс шось гаряче. А чого ви смієтесь: шо – гаморой не там? А шо там? Ага, вспомнила: у носі – гаймаріт, а гаморой – з другої сторони і нижче.
Світлана дружила з дітьми бабусі і частенько їздила до неї в гості. Вона колись була медичною сестрою, тому давала бабусі різні поради і лікувала незначні захворювання своєї старшої подружки. Світлана також підстригала і фарбувала волосся бабусі, а коли приїжджала, то балувала її чимсь смачненьким. Це ставлення дуже подобалось бабусі:
— Свєта для мене – самий ценний чєловєк. Я нікому не отдамся, крім Свєти, бо ніхто так не стриже, як вона. А недавно мені Свєта привезла нарізані дольки. Я думала, шо то – лимон, і без охоти в рот кинула. А воно так гарно кинулось, бо то сочна апельсинка оказалась.
А ось стосунки зі старшим сином були у нашої героїні дещо складнішими. Анатолій теж привозив мамі щось смачненьке, але був єхидним і часто чіплявся до маминих слів, записавши спочатку їх у свій блокнотик. Якось бабуся Маруся згадала онуку Лесю і її нелегку долю:
— А Лесю її чоловік Роман частенько б’є. Він – хороший електрик.
Цей алогічний перехід від осудження до похвали далі розвинув Анатолій, бо потрібно було якось поєднати професію Романа з його ставленням до своєї жінки:
— Значить, він током б’є Лесю.
— Дурень ти… Це тебе треба бити током – може порозумнішаєш.
Якось вранці, після чергового медичного звіту, бабуся Маруся вирішила вияснити в старшого сина про лікарські спеціалізації:
— Толя, у мене голова болить. А який лікар голову лічить?
— Головний лікар, мамо.
— А чого – головний? А як він не по тій частині?
— По тій, мамо: його ж за це головним і називають.
— Ти в мене, Толя, якийсь ненормальний: все в сміх переводиш. Як впреш якусь гаубицю, то сам смієшся, да і мені смішно.
Розмови матері з сином часто нагадували словесні дуелі, в яких майже завжди перемагав молодший за віком дуелянт. Це не завжди подобалось стороні, що програла перепалку, і тоді в хід йшла заборонена «зброя» у вигляді характеристик-епітетів, з яких згадувані вже «дурень» і «ненормальний» були майже похвалою. Одного разу, вичерпавши всі аргументи в мовній сутичці зі своїм чадом, матуся вдосконалила свою характеристику:
— Толя, ти в мене – недодєланий придурок!
Толя в карман за словом не поліз, бо зразу ж відчув усю біологічну несправедливість цих страшних обвинувачень:
— І хто в цьому винен? Це ж ви з батьком мене не додєлали, а потім виховали придурком. Це я повинен на вас ображатися, а не ти на мене…
Мати замовкла – мабуть, згадувала те, колись недороблене… Потім її лице проясніло, і вона радісно повідомила сину, з любов’ю дивлячись на нього:
— Ні, Толя, це я забула: ми тебе доробили, навіть переробили – я вспомнила це. Так шо ти в мене – перероблений придурок. І в кого ти тільки вдався – такий?
«Перероблений придурок» і тут залишив за собою останнє слово:
— В тебе, мамо, в тебе… Я все життя беру з тебе приклад.

«НЄПРІЯТНИЙ ЗВОНОК»

Бабуся Маруся декілька років жила під Алуштою, в селі Ізобільне, де її діти побудували цех з виробництва фасованої води. Там другий поверх адміністративного корпусу був перетворений на дві окремі двокімнатні житлові квартири, де було все для комфортного проживання: кухня з газом, туалети, душ, опалення, кабельне телебачення. А з вікон було видно Алушту з морем і одні з найкрасивіших гір Криму: Роман-Кош, Чатирдаг і Демерджі. Побачивши вперше цю красу, бабуся зразу ж сказала:
— Тут, в одній з квартир, буду жити я. Тут із хати вийдеш, і ось він – воздух…
Сини були тільки раді, що мамі в Ізобільному подобається. Вона ж, призвичаївшись до життя на новому місці, стала потихеньку наводити свої порядки. Насамперед, Марія Гаврилівна домоглася, щоб були звільнені сторожі:
— А за шо їм гроші платить: вдень в будці, як собаки, сидять, а вночі в тій же будці сплять. І я це можу робити, тим більше – безплатно. Он яка фірмі економія буде. А в цю фірму і я свої гроші вложила.
Фірма не заперечувала, і Марія Гаврилівна стала вечірньо-нічним директором – так її називали діти. Вона навіть воду продавала через віконце кімнати охорони і була дуже задоволена, що приносить користь у свої вісімдесят з лишнім років. А щоб був з нею постійний зв’язок, сини купили матері мобільний телефон. Це чудо електронної техніки бабуся Маруся скоро стала наділяти майже чарівними властивостями: вона гадала, що з допомогою слухавки – так бабуся називає мобілку – можна спілкуватися навіть з потойбічним світом. А як іще пояснити її наказ старшому сину? Ось його дослівний виклад:
— Толя, позвони в Чернігов мойому племяннику Василю Каюновому і узнай у нього: може, він уже умер? Він сьодні мені пагано снився...
Слухавка дарувала можливість довго розмовляти з рідними і родичами, і така можливість з’являлась навіть тоді, коли бабуся відпочивала в постелі або на дивані, – спілкування в такій позі було для неї найбільш приємним:
— Таке мені раніше даже і не снилося – шоб лежати, вверх ноги держати і в цей час ще й розмовляти… О, я уже і віршами балакать почала!
Мобільним телефоном бабуся Маруся користувалась тільки для прийому дзвінків. Сама знімати з блокування слухавку і точно попадати на її маленькі кнопочки вона так і не навчилась, вважаючи це надзвичайно складною справою. Коли виникала потреба терміново зателефонувати, бабуся йшла в сторожку і спілкувалась звідти по звичайному стаціонарному телефону.
Якось бабусі зателефонував її наймолодший онук Ігор. Ця різновікова парочка була ніби споріднена душами, а тому вони любили тривало розмовляти. Коли всі теми були вичерпані, а бабуся з онучком ще не набалакались, розмова пішла – ну зовсім, як у англійців – про погоду:
— Знаєш, Ігорьок, а у нас, в Алушті, дощ так і прьоть, так і прьоть… Погода здуріла сьодні: сонечко то сховається надовго, то на хвилинку вискалиться.
А в кінці бесіди бабуся знову продемонструвала свої неабиякі поетичні здібності, подякувавши онуку за те, що той зателефонував їй:
— Спасіба, Ігорьок, за позвонок! Ти мені, дорогесенький, звони частіше!
Що та рима була не випадковою, скоро довело ще одне телефонне прохання, з яким бабуся Маруся звернулася на цей раз до свого старшого сина:
— Толя, у мене з утра голова вернеться. Привези мені коньяку від цього. Коньяк не тільки голову лічить – коньячок добавляє балачок.
І, дійсно, прийнявши грам 30 сорокадвоградусних ліків, бабуся Маруся, яка і без цього не визначалась мовчазністю, перетворювала застільну бесіду в тривалий монолог. Якщо хтось смів робити їй зауваження за балакучість, то у відповідь одержував чергову римовану репліку:
— Якщо довго мовчати, то ухо глохне і в роті сохне. Я, коли вас нема, тільки те й роблю, шо мовчу і в стелю дивлюсь. Хоч з вами набалакаюсь…
Іноді бабуся клала телефон на подушку або ковдру робочою частиною вниз, і тому часто не чула дзвінків, які глушились м’якою поверхнею, та й бабусин слух з віком кращим не ставав. Якось до неї приїхав молодший син Володимир і виявив телефон саме в такому положенні:
— Через те ти, мамо, і не чуєш дзвінків.
Відповідь мами, як і в більшості випадків, була оригінальною:
— Ой, яка ж я невторопна! Так це ж я шо – слухавку раком положила?
До слухавки бабуся так звикла, що іноді навіть ототожнювала себе з телефоном. Одного разу її розмова з сином була на диво короткою і перервалася з ініціативи мами, а таке буває не частіше грози в січні:
— Пока, Толя! А то я – недозаряжена. Всього 20 мінут заряжалась.
Одного разу в квартирі старшого сина пролунав телефонний дзвінок. До стаціонарного телефону підійшла невістка Таня. Телефонувала бабуся Маруся, і її голос був таємниче-тривожним:
— Привєт, Таня! Як ваші діла? У вас все нормально?
— Привіт, мамо! У нас все добре. А як у Вас?
— Не про мене січас разговор. А як у Вови діла?
— Там теж все в порядку.
Потім бабуся стала питати окремо про справи всіх її онуків і навіть правнуків. Тепер прийшла черга тривожитись уже Тетяні, бо розмова зі свекрухою стала нагадувати допит у відділенні міліції:
— Мамо, у нас всіх все нормально. А чому Ви так детально за всіх розпитуєте? Щось трапилось?
Бабуся-слідчий таємно, з острахом, який відчувався навіть з телефонної трубки, прошепотіла:
— Та мені був один нєпріятний звонок.
У Тетяни від такої новини ледве не випала слухавка з рук, але недарма її улюбленим заняттям було читання детективів Агати Крісті: вона хутко себе опанувала і теж пошепки – закони детективного жанру потребували тільки такої розмови — запитала:
— А хто телефонував, що сказали?
— Да я була надворі, а слухавку в хаті забула. Прихожу, беру слухавку, і ти понімаєш, Таня, а там так і написано: «Одін нєпріятний звонок»!
Тетянин сміх – ні, це був не сміх – це був регіт – було чути, мабуть, у всьому кварталі. Бабуся заціпеніло слухала в трубці цей регіт і про себе думала: «Бідний мій синочок! Мало того, шо робота в нього важка, так тут ще й жінка з глузду з’їхала». Але через деякий час регіт затих, перейшовши на схлипування. Коли до Тетяни повернувся голос, вона через сльози відповіла:
— Ой, мамо, ой, не можу… Мамо, ви ж неправильно прочитали: там було написано: «Одін нєпрінятий звонок», а не «нєпріятний звонок».
— Еге? Ну, тоді пока! – сказала миттєво повеселіла бабуся Маруся і швидко поклала слухавку: навіщо ж продовжувати недешеву міжміську розмову, коли все стало зрозумілим?
Другого разу «нєпріятний звонок» був одержаний уже від бабусі. Якось, розмовляючи з сином Анатолієм, вона огорошила своє старше чадо повідомленням:
— А ти знаєш, шо твій син Саша і твій внук Кірюша поїхали умірати?
Анатолій сполохнувся, почувши про суїцидні спрямування своїх нащадків:
— Як умирати? Куди умирати?
— Ти шо – з глузду з’їхав? Вони поїхали не умірати, а у Мі-ра-ти! Мірати – страна така єсть у арабів.
— Ой, мамо! З тобою інфаркт можна одержати. Вони поїхали відпочивати в Арабські Емірати, а не умірати, і я це знаю, бо відвозив їх в аеропорт. А що в тебе було в школі по географії?
— Толя, коли я вчилась в школі, то цих Міратів на карті ще не було. Шо ти з мене хочеш – зовсім невковирна баба стала: і глуха, і сліпа…
Ось такі «нєпріятні» дзвінки може видавати телефон бабусі Марусі!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Душі криниця"