Версiя для друку Обговорити в форумi

Цього року у пам’ятному «світличному» календарі значиться ще одна дата, яку не маємо права оминути увагою:
29 липня виповнилося б 70 років Володимиру Сильвестровичу Миткалику, другому — після О. П. Кулика — головному редактору «Кримської світлиці».
Виповнилося б... Від минулої осені пішов уже 16-й рік, як Володимира Сильвестровича немає з нами. Але його ім’я вписане навічно в історію кримської української журналістики, власне, в саму кримську українську історію, бо Володимир Миткалик сам творив її — палким публіцистичним газетним словом на шпальтах рідного часопису. Він очолював «Світлицю» з весни 1995-го до осені 2000-го року — до самої смерті від розриву серця... Його нема, але залишилися десятки, сотні публікацій, які віддзеркалюють кримську минувшину і залишаються актульними й сьогодні. І якби свого часу дослухалася до газетного слова наша вічно недолуга влада, може, й не сталося б нині з Кримом ніякої анексії?
Ми публікуємо сьогодні уривок інтерв’ю, яке у квітні 1993 року дав Володимиру Миткалику знаменитий кримський хірург, учений, новатор, винахідник, завідувач кафедри травматології і ортопедії Кримського медінституту Олександр Іванович Блискунов. Мало хто знав тоді (та й тепер), що мама і бабуся О. Блискунова були українками, і він себе, коли отримував паспорт, записав українцем...

ЛІКАР З ЛАСКИ БОЖОЇ

«Чи не найголовнішою віхою мого життя є те, що я взагалі народився. Це перша велика перемога Сашка Боброва (не Блискунова, завважте, це прізвище мого вітчима, але то окрема розмова). Дитячі роки провів у Воронезькій області. З 1945 року жив з мамою і вітчимом у Криму. Закінчивши школу, подався у світ. Перші гроші заробив на заводі, що випускав… вила для сільчан. 1955 року вступив до Кримського медінституту, а через два місяці полишив навчання, відчувши, що не готовий стати лікарем. Служив у армії, працював фрезерувальником, освоїв токарну справу.
1963 року поновився у Кримському медичному, на четвертому курсі «воював» з групою професора, бо не взяв одного з них у співавтори новаторської розробки... Отак все життя — у мене завжди вистачало недругів, щоб вважати себе порядним. Адже ще древні греки казали: «Коли не маєш ворогів, ти не можеш бути доброю людиною».
...Міг би спокійнісінько жити в США лише на проценти і нічого не робити до кінця життя. Та хіба гроші — то все? Вважаю, людина прикрашає місце, а не навпаки. Бо у них, хто кого обманув, той і правий — на собі відчув у Штатах. До речі, це одне з моїх сьогоденних нещасть: дехто для себе мріє від-крити Америку, а я поки що не можу її «закрити». Справа у тім, що в Бостоні стрівся з недоброчинцями, які, зрозумівши, що завдяки моїм винаходам можна одержати 7,3 млн. доларів прибутку лише на самій патології, то, як кажуть, і «дах поїхав». Почалося ошукування. Тому хочу закрити свою філію фірми «Дженезіс Техноложн груп». Отож, звертаючись до молодих, кажу їм: ринок не терпить обману. Все з часом буде і в нас, бо про жодну жебрацьку ринкову країну я не чув. Хотілося б швидше прийти до стабільності життя, для цього, мабуть, треба, щоб слов’яни об’єдналися. Що можна було — вже поділили...
А мені що ділити, напівкровнику? Ніколи не соромився і не крився, що мама й бабуся мої — українки. Прізвище їхнє Бондаренко, більш українського важко придумати. А батькове — Бобров, що вказує на його російське походження. І я не пам’ятаю, щоб поміж моїми земляками росли зерна національної неприязні — ніхто ні на кого не ходив з косою. Бабуся співала мені мелодійних пісень, розповідала мудрі казки, й досі сняться хати під стріхою, хоч скінчив я російську школу. Чи ж так я винуватий, що не балакаю чисто по-українськи?
Коли отримував паспорт, мама, Палажка Іванівна, вже давно розвелася з батьком. Записав себе українцем — по мамі. А вона, член партії, секретар парткому, каже: зараз, синку, краще бути росіянином... Три роки минуло, як померла, сердешна, а я в цей час був у Вашингтоні.
До речі, вперше побував у США разом з професором Г. А. Ілізаровим. Ще за життя називав його генієм, а він при цьому терпіти Блискунова не міг і стільки йому напакостив, що нікому й не снилося. Винуватцем був не Ілізаров, а система. Партійний демцентралізм, що проповідував: дістався гори — усе під себе. З Ілізаровим я зустрівся у відкритому «бою» на вченій раді галузевого міністерства в Москві. Фінал був такий: він програв і закотив істерику. Було від чого — за методикою професора Г. А. Ілізарова результату треба було чекати чотири роки, а в мене — шість місяців…».

Записав
Володимир МИТКАЛИК
«Кримська світлиця»
за 17 квітня 1993 року
* * *
Повністю прочитати цей та інші матеріали можна в pdf-архіві «Кримської світлиці», куди ми щойно виклали номери за квітень 1993 року. Заглядайте до нашого архіву — там історія боротьби за Український Крим, як і відповідь на запитання, чому ж за всі ці роки, які зафіксовані на пожовклих від часу «Світличних» сторінках, Крим так і не став справді Українським...
Адреса електронного архіву «Кримської світлиці» —
http://svitlytsia.crimea.ua/pdf.html

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Українці мої..."