Версiя для друку Обговорити в форумi

Окремий трагічний випадок чи системне явище?

Якось рік тому знайомі зі США показали мені текст злобного віршика Йосифа Бродського - колишнього дисидента, російського поета (хоча неросійського походження). Вірш під назвою "На независимость Украины", нашкрябаний цим Нобелівським лауреатом на останньому етапі його життя у США, був прочитаний ним (чи не вперше) 28 лютого 1994 р. на вечірці у Квінсі-коледжі. Як нам здається, незважаючи на своєрідну незвичайність теми, вірш у певному сенсі симптоматичний не тільки для Бродського, але і його одноплемінних середовищ (як у США, так і в Росії, Ізраїлі, Україні), тому по-своєму вартий уваги читачів нашого часопису. На цій сторінці подаємо текст вірша в автентичній версії з урахуванням магнітофонного запису вечірки (передрук із газети "Голос громадянина". - 1996. - № 3).

НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ

Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой,
Слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
Время покажет "кузькину мать", руины,
Кость посмертной радости с привкусом Украины.
То не зеленок - виден, траченный изотопом,
Жовто-блакытный Ленин над Конотопом,
Скроенный из холста, знать, припасла Канада.
Даром что без креста, но хохлам не надо.
Горькой вошни карбованец, семечки в полной жмене.
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
С сальными глазами жили как каторжане.
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря - в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, суп выбирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе - хватит!
Плюнуть, что ли, в Днепро, может, он вспять покатит.
Брезгуя гордо нами, как оскомой битком набиты,
Отторгнутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом, вашего хлеба, неба
Нам, подавись вы жмыхом, нам подолгом не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду,
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях покопом.
Вас родила земля, грунт, чернозем с подзомбом,
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает, вам, калунам, покоя.
Ой, ты левада, степь, краля, баштан, вареник,
Больше, поди, теряли - больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза
Нет на нее указа, ждать до другого раза.
С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Прочитано Иосифом Бродским 28 февраля 1994 года на вечеринке в Квинси-коледж (США). Существует магнитофонная запись этой вечеринки. Републикация из газеты "Голос громадянина" (№ 3, 1996 год).

Спочатку коротка біографічна довідка про автора - як-не-як, поет з нобелівським відзначенням, адже нам не часто доводиться оцінювати плоди праці діячів такого високого штибу. Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 р. у Ленінграді. В п'ятнадцять років покинув школу і приохотився до віршування. Почав "подвизаться" у літературних колах, хоча у зв'язку з відсутністю постійного місця праці та нестандартною поведінкою партійно-комсомольська верхівка в місті окреслила його modus vivendi як "соціальний паразитизм", за який в 1964 р. йому присудили п'ять років виправних робіт. У зв'язку з протестами літераторів був згодом звільнений з дозволом на еміграцію, що відбулася у 1972 р. Після виїзду до США та подальшого отримання американського громадянства (1977 р.) упродовж багатьох років пробивався заробітками в різних американських університетах та коледжах як живий екземпляр російської поетики (цей його статус "The New Encyclopedia" окреслює як poet-in-residence).
За поетичні збірки (ліричного та елегійного характеру) російською мовою отримав Нобелівську премію в 1987 р. На рішення нобелівського журі, без сумніву, вплинуло "холодновоєнне" протистояння з СССР і потужне американське лобі русистів (чи точніше - совєтологів) в університетах Заходу (насамперед США). Почав також писати поетичні збірки англійською мовою. Помер у 1996 р. в США.
Не думаю, що треба на додаток до прочитаного вірша робити "літературознавчий аналіз" цього далеко не нобелівського "шедевру". В ньому якщо вражають, то не літературні чи інтелектуальні "перли", а цей ганебний потужний заряд "протихохлацької" жовчі та їді, якої не відчуєте навіть у риториці етнічно російських фашистського штибу радикалів типу Лімонова чи Баркашова. Чого вартують лише іскрометні пасажі "Горькой вошни карбованец, семечки в полной жмене. Не нам, кацапам, их обвинять в измене..." Як бачимо, ображаючи "хохлів", Й. Бродський одночасно підкреслює свою прибрану національність, приналежність до якої далі за текстом повинні підсилювати матірні звернення і посилання "на три буквы..." У стилі найяскравіших ксенофобських традицій минулого у "творі" акцентуються хохлацька недолугість, підступність, лукавство, егоїзм та хтивість (патентований набір російських українофобів). Розкидаючи слова по тексту, Й. Б. глузує з наших національних символів: прапора, "гетьманів-вертухаїв", Дніпра, Шевченка (як протиставлення великому слову Олександра Пушкіна "брехню
Тараса"). Теж мимоходом, уподібнюючись до В. С. Черномирдіна, Й. Б. відкидає думку про якусь відповідальність Росії за злочини большевизму в Україні ("полно качать права, шить нам одно, другое...").
Вчитавшись і продумавши ці тексти, автор цих рядків дійшов висновку, що вірш як цілість не є якимсь екстраординарним явищем - це, зрештою, звична, лише емоційно-поетично підсилена українофобія, яка так часто пробивається "на останній батьківщині" цього поета в середовищах російсько-єврейських емігрантів, між якими перебував в останні свої десятиліття Й. Бродський. Достатньо лише переглянути "через раз" публіцистичні опуси нью-йоркського "Нового русского слова", що стосуються України, українців, зокрема С. Петлюри, бандерівців і т. ін., чи навіть відчути цю підтриману добірними американськими харчами великодержавноросійську ностальгію "за великой Родиной", яка так фонтанує, незважаючи на те, що в її лоні вони почувалися вельми упослідженою меншиною (п'ята графа), у зв'язку з партійно санкціонованим недопуском до Олімпу большевицької влади, на якому вони так безкарно розкошували в далеких двадцятих-тридцятих. А тепер виявляється, що якщо і залишилося щось поганого на цій їхній попередній батьківщині, котра назавжди осяяла їх великою російською культурою, то це, за термінологією Бродського, "хохлы-вертухаи" або ж "бугаи", яким на додачу до їхньої цивілізаційної рогульської обмеженості ("левада, степь, краля, баштан, вареник") ще й захотілося якоїсь незалежності.
З цього погляду Й. Бродський може вважатися виразником ностальгічного московства та неприховуваної українофобії, яка спостерігається в єврейських емігрантських середовищах США. Її відчуєте не тільки з численних російськомовних газет (які, наче гриби після дощу, почали появлятися у різних містах: у Чикаґо, Торонто, Нью-Йорку, Філадельфії), а й також з обширних російськомовних УКХ-радіопрограм, які, зокрема, упродовж цілого дня транслюються десь із Брайтон Біч в Нью Йорку. Запам'яталася мені одна з таких передач, почута в червні ц. р., в якій на запитання ностальгуючих російськомовних американців із Брайтон Біч відповідав генеральний консул України в Нью-Йорку Погорельцев. Запитання радіослухачів до консула телефоном були різні, стосувалися умов отримання віз в Україну, оформлення актів громадянського стану, інвестицій та бізнесу. Певна річ, що всі запитання були російською мовою, і треба віддати належне консулові - на них він відповідав тільки українською. Відчувалося з реп-лік, що це викликає роздратування запитувачів, двоє з них навіть безпардонно вимагали: "Отвечайте же на человеческом языке!"
Коли ми говоримо про масмедійну російську діаспорну культуру в США чи Канаді, то заслуговує на увагу ще одне цікаве спостереження. Річ у тому, що, на відміну, скажімо, від українських, польських, італійських чи китайських діаспорних масмедій у цих країнах, серед носіїв і дійових осіб російського культурного процесу - лише мізерна частина етнічних росіян, а домінують колись ображені за п'ятою графою новоприбульці із СССР. Вони також упродовж останніх трьох десятиліть заполонили численні катедри совєтології, чи то пак, за сучасним терміном - русистики.
Для мене залишається у цьому контексті великою загадкою відповідь на запитання: чому ця впливова група відносно нових громадян Америки, закоханих у все російське, така до болю українофобська? Чим завинив їм у минулому український народ, який під час Другої світової війни зазнав людських втрат від поневолювачів більших, ніж усі інші народи (враховуючи і єврейський), і котрий завжди відзначався співчутливістю і милосердям до переслідуваних (а відсоток антисемітів у його лоні був можливо менший, як у шанованих ними поляків чи росіян)? Пояснення цієї загадки пов'язане, очевидно, не тільки з цією ностальгічною фетишизацією прищепленої у молодості сліпої прив'язаності до всього російського, у тому числі до блатної совєтської культури. Важливе тут інше: як засвідчує світовий досвід, представники цієї національності у всіх країнах свого поселення респектують і культурологічно інтегруються з сильними, водночас із презирством і зневагою ставляться до слабкого. Якщо йдеться про нашу історію, то так було в нашій історії за часів Польщі - євреї активно інтегрувалися і робили значний внесок у польську культуру, так було і в Росії-СССР: євреї проявляли себе і створювали значні культурні надбання у російському (чи номінально совєтському) фарватері. Україна тут зовсім не йшла в рахунок. Для них вона не береться до уваги і сьогодні, оскільки, незважаючи на формальну незалежність, ми дуже слабкі, кволі, інфантильні, не вміємо постояти за себе і вимагати пошани до наших мови і культури.
Проблема, яку заторкуємо в цій статті, не так важлива з погляду ситуації у діаспорі (США, Канада), як з погляду материкової України (преса, телебачення, радіо) порівняно з провідними, культурологічно і державно сильними країнами Європи. Ні для кого не є таємницею, що в таких країнах, як Франція, Польща, Італія, Великобританія, Росія, є особливо значною (хоча на перший погляд невидимою) роль єврейської етнічної меншини, зокрема медійних олігархів та "акул пера", у розвитку і функціонуванні вищеназваних засобів масової інформації. І ця роль переважно є позитивною та патріотично-націотворчою стосовно тих самих Франції, Польщі, Росії. Так є скрізь, але не в Україні. Тут основні масмедійні олігархи, національність котрих не є винятком з цього європейського правила, розбудовують в Україні імперію російської за мовою, ідеологією і менталітетом масової культури, водночас руйнуючи основи української культурологічної інформатики, цього основного інструменту окремішності й незалежності громадян України, намагаючись таким чином усіма можливими засобами загнати нас у таку любу для них російську кошару.
Так, ми сьогодні дуже слабкі, немічні, навіть непритомні й за сучасних умов розгулу безкарності в Україні неукраїнської влади не маємо шансів дочекатися, щоб ґаспада Роднянський, Ґордон, Коротич, Табачник (Ян і Дмітрій), Швець, Пінчук вкупі з лицарем ФСБ Деркачем-молодшим провадили українську масмедійну гру. І вся ця тотальна загальнодержавна змосковщувально-космополітична система є насправді великим антиконституційним злочином проти суверенітету України. Проте в наш час режиму неукраїнської за суттю влади ніхто не має наміру притягати до відповідальності творців російської інформаційної та культурологічної блокади України.
* * *
Зовсім несподівано і випадково минулої весни під час Загальних зборів НАН України я дізнався, що вірш Й. Бродського знають і читали в Києві, де він також отримав цікавий резонанс. Так, зокрема, депутат Верховної Ради України першого скликання академік Павло Степанович Кислий, який інколи вправляється у віршуванні, прочитавши опус Й. Б., створив свого вірша "На "На независимость Украины" Й. Бродського", який хоч і написаний українською (і саме тому не має шансів потрапити в категорію нобелівських), проте, на нашу думку, за силою виразу не поступається творові знаменитого екс-ленінградця (для порівняння наводимо теж вірш П. С. Кислого). Цей вірш в Україні був надрукований у київському часописі "Парламент" (1996 р.), за редакцією п. Якова Зайка.

НА "НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ" Й. БРОДСЬКОГО
Ну що ж, прощавайте, кацапи!
Нарешті ми розійшлися шляхами.
Вам, певно, назад в "імперію зла",
Нам, хохлам, знов на змагання з ляхами.
За вашими тезами вас треба любить.
Сімдесят років ви жили також як каторжани.
Ми не проти! Живіть хоч сімсот!
Та навіщо нам мучитись разом з вами?
Дуриною дивуєте світ,
Живете у злиднях, у темряві, як кроти,
Не знаєте меж Росії, але несамовито ревете,
Що ви народів поводирі, месії.
Спочатку зробили нас кріпаками,
Що таке раб пояснили вогнем -
А коли ми пручались і повставали,
То зрадниками нас нарікали і покірності вчили мечем.
І не тільки вогнем і мечем
Вчили вмирати голодною смертю, вандали,
На полі пшеничному з хлібом і калачем,
Щоб забули себе і що таке воля не знали.
Тож вам нема чого зобижатись на нас,
Адже вертаємо до рідної хати
Обдерті до нитки в одних личаках,
І раді! Тільки б у ваших обіймах повік не сконати.
Три сотні літ ви були наші поводирі,
Тож дякувати мусимо вам за науку,
Але ж скажіть: за яку?
Щоб правду повідати онуку.
Не гріх розповісти за Андрусівський мир,
Коли нас навпіл поділили.
Чи за Батурин, де дітей, матерів живими у хатах палили.
Чи як болота Неви гатили козацьким тілом,
Чи як наших гетьманів і кошових висилали в Сибір,
Царевим страхали "словом і ділом".
Вам немає чого зловтішатись, закопиливши губу,
Чиї кості на радощах першими смерть поглине.
Може, наші і першими, але за нами
І ваша Росія в ту саму безодню полине.
А щодо тебе, нікчемний раб!
Ти був фальшивий дисидент забільшовиченої Росії,
Двоголового орла вірний слуга,
Погонич придуманого Месії.
Не варто гадати, чому ти проклинав Україну,
Народу російському ти не окраса.
Ти був нікчемний імперський шовініст,
Не вартий нігтя Тараса.
1996 р.

Вірш-відповідь викликав обурення численних симпатиків та однодумців Бродського в "новорусских" середовищах на Брайтон Біч у Нью-Йорку. Вони жадали помсти, яку, за їхніми уявленнями, найдієвіше можна було звершити через судовий процес на землі Вашинґтона (з великим праведним законом). То ж редактор журналу Яків Зайко отримав виклик до нью-йоркського суду. Редактор з'явитися на розправу погодився, про що повідомив суд листом, але у зв'язку з відсутністю коштів на подорож за океан просив профінансувати квиток до Нью-Йорку (при тому у зв'язку з можливим присудом до тюремного ув'язнення йшлося хоча би про квиток "one way only"). Проте обурені позивачі дати кошти на квиток поскупилися, унаслідок чого суд не відбувся. Американська Феміда справу закрила.
(Вісник НТШ, ч. 30, 2003 р.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2004 > Тема "Писав писака"