Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3139)
З потоку життя (6354)
Душі криниця (3492)
Українці мої... (1462)
Резонанс (1492)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1669)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УВАГА: ПОТР╤БЕН Д╤АГНОЗ!
Бахар╓в згодом став депутатом ╕ нав╕ть заступником голови ВР Криму, а «Крымскую...


ЧИ СТАНЕ ЛЕБЕДЕМ БРЕХЛИВЕ КАЧЕНЯ?
Антирейтинговий конкурс "Гидке жовте каченя" можна було б вважати просто приколом...


ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ТА AМАТОРА-ПЕРЕСМІШНИКА
...духовний мікроклімат Криму потерпає не тільки від місцевих...


УКРАЇНОФОБІЯ "ОТ ГАСПАДІНА НОБЕЛЯ"
Якось рік тому знайомі зі США показали мені текст злобного віршика...


НОВОРІЧНА ІСТЕРІЯ
...це шипіння у бік керівника та його команди стало найкращим новорічним...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2004 > Тема "Писав писака"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 30.01.2004
У Києві - бузина. Чи не в Москві "дядько"?
Михайло ЛУКІНЮК

(Закінчення. Поч. у № 4).

І таки створили - попри, як зазначалося у "Доповідній записці" Російської Академії наук (1961,с. 303), "урядові розпорядження, що паралізували вільний розвиток малоруської літератури", попри "презирливий і навіть ворожий погляд на них [російських] західників", виражений "особливо різко у незаслуженій і вкрай односторонній рецензії Бєлінського на збірник "Ластівка", виданий Гребінкою 1841 р.: "Гарна та література, що тільки й дихає що простацтвом селянської мови і дубуватістю селянського розуму!" Учений і видавець Бєлінського С. Венгеров "пояснював цей презирливий відгук знаменитого критика його несвідомо принизливим ставленням до "мужицького" і "простонародного", що спостерігається в нього і в інших випадках". Зрештою, попри бундючність - "аристократичний наліт" - і тодішньої "малоруської інтелігенції", чимало представників якої теж "вважали своїм обов'язком презирливо ставитися до простонародної мови, якої, до речі, деякі з них так і не знали". І все ж, незважаючи на жорстокі переслідування, українська література відбулася - і, як наголошувалося у згаданій "Записці" російських академіків, "щодо демократії... років на сто перегнала великоруську"...
Мабуть, не менш аніж Бєлінський чи Бузина ненавиділи Кобзаря, як і все українське, й зверхники більшовицького режиму. Однак, поваливши з п'єдесталів багатьох "колишніх", все ж підняти руку на Шевченка не наважилися. Натомість, висмоктавши з пальця "інтернаціональну та антиклерикальну спрямованість його творчості" та оголосивши його "своїм" (щоправда, це зовсім не завадило переслідувати тих, що насмілювалися вшановувати його пам'ять позаофіційними заходами), перетворили живий образ народного Кобзаря у типовий ідеологічний штамп. Цього ж, здавалося, вже зотлілого, "коника" намагаються осідлати й деякі теперішні українські автори. Клянучись у любові до України [чи не від цієї любові "исконно российской" є для них земля "Галицийская (? - М. Л.), завоеванная еще Олегом, во времена слабого Ярополка отошедшая к Польше и при Владимире вновь ставшая неразрывной частью России", та інші землі, "не говоря уже о Киеве, матери городов русских"?], української мови, яку вони, ясна річ, бачать лише "пошедшей" від російської, оскільки  не можуть і "представить украинский язык более древним, чем русский", і, звісно ж, до Шевченка, якому серед іншого - про що йтиметься далі - накидається "ощущение своего кровного родства с русским словом" (Анисимова.., без року видання (далі - р.в.), с. 142 - 147), вони цілковито по-більшовицьки намагаються використати останнього, аби знову переписувати українську історію на московський лад.
Визначивши для своїх досліджень доволі оригінальну тему (там же, с. 3): "зіставлення поглядів" на ті чи інші явища в суспільстві Шевченка - "в світлі художньої спадщини" поета - "з поглядами українських націоналістів (уже з самої назви цієї об'ємної брошури видно, що її автори навряд чи мають на думці дошукуватися співзвучності у згаданих поглядах. - М. Л.)", автори брошури  з легкістю вдаються до тривіальних перекручень згаданої спадщини. Не маючи на меті вдаватися до детального розгляду цього матеріалу, - всім зацікавленим пропонуємо познайомитися з надзвичайно ґрунтовним, насиченим фактажним матеріалом аналізом наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, кандидата філологічних наук В. Мовчанюка (2000), - звернемо увагу лише на кілька його характерних рис. Силкуючись нав'язати читачеві своє, явно негативне, ставлення до державницького вибору українського народу, автори брошури заявляють (с. 41): "Багато дечого лежить на совісті українських націоналістів, які проводили велику пропаганду на розрив із Росією і тим знехтували мудрістю Великого Українця Богдана Хмельницького".
Для надання ваги своїм твердженням вони звертаються по допомогу... до Кобзаря: "Ці ж пропагандисти прирекли на забуття й слова такого Великого Українця, як Т. Г. Шевченко (збережено пунктуацію цитованого  джерела. - М. Л.): "Того ж батька, такі ж діти, -/ Жити б та брататься/ Ні, не вміли, не хотіли,/ Треба роз'єднаться". Виникає сумнів (у авторів брошури, звісно. - М. Л.), а чи по-шевченківськи здійснюється втілення в життя ідеї незалежності України?" (Анисимова.., без р. в., с. 41 - 42). Що ж, сповнюватися сумнівами може будь-хто і будь у чому. Але при цьому зовсім не обов'язково, як то кажуть, пересмикувати карти. Адже ці рядки, наголошує В. Мовчанюк, "стосуються не російсько-українського розриву, а українсько-польського конфлікту, відомого під назвою гайдамаччини.
І висмикнуто їх із поеми "Гайдамаки", про що автори не зазначили, як і не вказали на джерела всіх інших взятих із Т. Г. Шевченка цитат.
І вочевидь, не випадково".
Пропустимо мимо вух - на всякий чмих не наздоровкаєшся - численні "перли" (ними, а також ідеологічними штампами, таврувально-декларативними заявами часів комунобільшовицького режиму та відвертою зневагою до всього українського аж ряботять сторінки згаданого творіння) на кшталт: "...для Шевченка Росія навіть тих часів змогла стати другою матір'ю, викупивши з кріпаків заботами російської інтелігенції (виглядає так, ніби то далека Родезія, а не "братня" Росія закріпачила українців! І ще: у кожної людини є лише одна рідна мати, одна рідна мова - хоча володіти вона може багатьма, одна Вітчизна, однак численні "доброзичливці" настирливо намагаються нав'язати українцям і "другу матір", і "другу рідну" мову, а, окрім батьківської землі, - ще одну "общую Родіну", хоч нам і свого - дійсно таки рідного - цілком вистачає. - М. Л.)", - або що нібито Росія "дала всьому світові Шевченка" (с. 24 - 25) і под. А от на приписуванні Шевченкові "такої дружби з Росією", яка "в умовах сучасної України" (с. 114) начебто змогла б спонукати його "не соромитися розмовляти по-російському і в сучасній Верховній Раді України, не те що більшість її депутатів-хамелеонів (Мовчан, Драч, Павличко та ін.)" (с. 206), зупинимося детальніше.
Можна було б подібні фантастичні домисли просто назвати нісенітницею, ба навіть блюзнірством, і подібна реакція була б цілком  виправданою - як же іще слід ставитися до подібних "версій"? Та все ж бодай коротко розглянемо обґрунтування цієї позиції авторами брошури. В даному випадку вони, пише В. Мовчанюк, "спекулюють на тому, що у творчій спадщині Кобзаря є твори, написані й російською мовою". Такі твори справді є. Але наскільки ця обставина підтверджує висунені ними припущення? Для цього спробуємо з'ясувати, а чи дійсно до цього спричинилися приписувані Шевченку "симпатії" до Росії, ба більше - "дружба з Росією"? У радянські часи, скажімо, напередодні круглих дат від дня народження Кобзаря, більшовицька преса вчергове бралася запевняти читаць-кий загал - див., наприклад, московські "Известия" від 9 березня 1954 р. - у тому, ніби саме "у непорушній дружбі українського народу з російським народом поет бачив єдиний вірний шлях до звільнення своєї батьківщини". Тоді це вже видавалося за таку собі "аксіому", що не потребує жодного обґрунтування. Ті часи вже давно минулися, але облудні підходи декотрих "переконувачів", як бачимо, залишилися на тому ж рівні.
Про ставлення духовного батька української нації до Російської імперії вже йшлося. Тому зупинимося тільки на деяких особливостях його російськомовної творчості. І тут цілковито у своєму стилі, тобто без будь-якого обґрунтування, автори накидають читачеві, нібито "російська мова... була для нього (Шевченка. - М. Л.) другою рідною" (с. 160), ба більше - роблять воістину сенсаційне "відкриття": виявляється, навіть "думав Тарас Григорович по-російському!" (с. 206)... А ось як Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 р.) пояснював, що змусило його - ще до заслання - вдатися до писання російською мовою: "...щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю" (1935, с. 24).
Однак він і сам був незадоволений цією стороною своєї творчості (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.): "Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом (виділено у цитованому джерелі. - М. Л.). Лихо, брате-отамане, єй-богу лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать "Слепую", але вже не маю над нею волі. Та цур їй! А обридла вже вона мені!.." (там же, с. 21). Між тим, нерівнозначність творів, написаних "панською" й рідною мовами, розумів як сам Шевченко, так і його товариші письменники - про це йому, зокрема, писав П. Куліш (див., наприклад, лист від 1 лютого 1858 р.). А ось що писав у листі від 19 червня 1858 р. С. Аксаков: "...я не советую Вам печатать Вашу повесть (йдеться про російськомовну повість "Прогулка". - М. Л.). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта..." (Листи.., 1993, с. 119).
Що ж стосується заслання, то там, як відомо, царською волею Шевченкові було заборонено "писати і малювати" (Кониський, 1991, с. 242). Аж наприкінці 1852 р., незадовго до своєї смерті, комендант Новопетровського укріплення А. Маєвський "дозволяв Шевченкові і писати мовою російською, і малювати, але не інакше як у його кабінеті, так щоб ніхто не бачив і ніхто про те не відав. Тоді ото і розпочав Шевченко писати свої оповідання мовою російською". Новий комендант укріплення І. Усков, що, на відміну від одинака Маєвського, був людиною сімейною, "тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його кватері,.. перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854" (там же, с. 354 - 355).
Ось такими були дійсні обставини, що змусили Кобзаря писати російською мовою. І тільки після звільнення він отримав можливість знову творити рідною мовою. Між тим, ще перед своїм ув'язненням Шевченко у передмові до "другого "Кобзаря" свого", який намірився "випустити в люде" 1847 року, закликаючи своїх земляків писати і друкуватися, радив (1964, с. 314): "А на москалів не зважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово..."
Та пальма першості у справі паплюження всього українського, а надто - письменства,  належить, зрозуміла річ, зовсім не теперішнім - бузиновим - україножерам. Століттями апологети російської імперії аж шаленіли від марних спроб заткнути рота цим незламним борцям за укріплення й розвиток головної підвалини української нації - її мови. А коли з цього (як і з непроминальних намагань взагалі витруїти, випалити вогнем ту "мужицьку" мову) нічого не виходило, всіляко намагалися їх очорнити, знеславити, а їхні твори - принизити. Ось, наприклад, як оскаженіло бризкав слиною у своїй доповіді на зборах клубу російських націоналістів у Києві 17 листопада 1911 р. "російський історик, публіцист", як представляє його сьогодні солідне московське видання ("Украинский сепаратизм...", 1998, с. 404), А. Стороженко (цитую мовою оригіналу):
"Следовало бы подвести вас к болоту новейшей "украинской" так называемой изящной словесности, познакомить вас с произведениями разных Франков и Маковеев, Кобринских и Кобылянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Крымских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капельгородских, Онацких и Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатанинской злобы, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому не нужных писаний господ и госпож, как бы выползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скрываются ли под некоторыми "украинскими" псевдонимами злобные сыны Иуды? Нравственная грязь писаний, напр., Винниченка и Крымского также переходит всякие обычные пределы" (Стороженко, 1912, с. 56 - 57). Певно, цей брудний слововилив дійсно майже сатанинської ненависті та люті й тепер зігріє душу декому із українофобів, але, як на мене, то все це найбільше підходить якраз для оцінки справді "смoрідних" творінь різних "бузин".
Спостерігаючи невичерпну затятість нинішніх "дослідників" бузинового ґатунку, які мали вже більш ніж достатньо часу, аби, згадаймо мудрого Глібова, "набрехатися та й перестати", мимоволі ловлю себе на думці: а що взагалі підживлює оте їхнє безугавне, ба навіть патологічне україноненависництво? В чому дійсна причина такої жагучої лютості до батьківського порогу? Чи це зрозуміле бажання ницої від природи "моськи" безкарно - з підворіття - подзявкати на "слона", а чи сувора необхідність сумлінно відробити миску щерби, налитої хазяїном, котрий, ховаючись від стороннього ока у темному проваллі того ж таки підворіття, владно кинув: "Ату його, ату!"?
І наостанок - стосовно української літератури. А чи багато знайдеться у світі літератур, які б в умовах такого тотального винищення як самих творців, так і їхніх творінь взагалі вижили?! Українська ж не просто вижила - "наші Гоголь та Короленко", як наголошував М. Хвильовий (1995, с. 743), "робили велику російську літературу". Та хіба тільки вони! Упродовж століть - аж до Пушкіна, - не маючи власної літератури і літераторів, Москва, а затим і Російська імперія, яку "бузини" й досі вважають своїм "ідеалом", зростали на творах українських авторів. Та нині там про це воліють "забути", з погордою поглядаючи на те, що чудом уціліло у цій довготривалій, за висловом Г. Брандеса (1911, с. 164 - 165), "справжній винищувальній війні" на переораному окопами та вирвами полі української літератури.
Та, зрештою, залишімо на совісті подібних "дослідників" та редакцій "газетних листків" відповідного ґатунку їхнє невгамовне блазнювання щодо всього українського, їхнє зоологічне україножерство - ці "добродії", що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, люто ненавидячи все українське, варті співчуття, бо цим вони уже покарані Богом...

Використана  література
Анисимова В., Сорока В., Сорока В. О преломлении идей Т. Г. Шевченко в современной Украине и о необходимости сосуществования двух государственных языков. - Донецьк: Донеччина, без р. в.
Брандес Г. Собрание сочинений: В 20-ти тт. / Пер. с датского. Том 19: Россия. Наблюдения и размышления. - Литературные впечатления. - СПб., 1911.
Бузина А. С Лесей на остров Лесбос, с Франко в бордель и дурдом // "Киевские ведомости", 23.05.1998.
Гоголь Н. Духовная проза. - М., 1992.
Доповідна записка Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова // Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови / Уклад. П. Тимошенко. Частина ІІ. - К., 1961.
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. - К., 1991.
Листи до Тараса Шевченка / Ред. В. Бородін. - К., 1993.
Масенко Л. Мова і політика. - К., 1999.
Мовчанюк В. Шевченко в інтерпретації "няньок... Отечества чужого" // "Літературна Україна", 18.05 2000, Київ. 
Степанов Ф. Інтелігент біля замкової шпарини?! // "Кримська світлиця", 01.12 2000, Сімферополь.
Стороженко А. Происхождение и сущность украинофильства. Второе издание. - К., 1912.
Тинченко Я. Как одно совращение прославило Украину // "Киевские ведомости", 18.07. 1998, Київ.
Украинский сепаратизм в России: Идеология национального раскола. - М. 1998.
Хвильовий М. Новели, оповідання. "Повість про санаторійну зону". "Вальдшнепи". Роман. Поетичні твори. Памфлети. - К., 1995.
Шевченко Т. Повне видання творів: У 16 тт. / За ред. П. Зайцева. Т. 11: Листи. - Варшава - Львів, 1935. Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. Т. 6: Листи, нотатки, фольклорні записи. - К., 1964.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2004 > Тема "Писав писака"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1689

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков