Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2798)
З потоку життя (5924)
Душі криниця (3319)
Українці мої... (1432)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1631)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДЕ КРИНИЦЮ КОПАТИ?
Наш╕ традиц╕╖


КАЛИНА ПОНАД ПОЛИННИМ ШЛЯХОМ
Нотатки про нов╕ поез╕╖ ╢ви Пономаренко


СТЕЖКАМИ ДУХОВНОСТ╤
В╕д видано╖ першо╖ зб╕рки до друго╖ - “П╕д склеп╕нням дивосв╕ту” (Червоноград: ФОП...


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
Перш╕ 4 роки Незалежност╕ про «Просв╕ту» в Феодос╕╖ майже н╕хто н╕чого не знав....


МИТРОФАН НАВЧА╢ Д╤ВЧАТ МУДРОСТ╤
Ще з давн╕х час╕в чомусь саме з днем Митрофана (17 червня) пов'язували традиц╕ю передавати...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 11.03.2016
В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ!
Натал╕я ХАММОУДА

Клуб поез╕╖

На сьогодн╕шн╕й поетичн╕й стор╕нц╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» — в╕рш╕ чудово╖ укра╖нсько╖ поетеси Натал╕╖ Хаммоуди. Насичен╕ образами, почуттями, емоц╕ями – вони про нас, про наш╕ бол╕ ╕ спод╕вання, вони про нашу любов до р╕дного краю. Натал╕╖ Хаммоуд╕ 40 рок╕в. Народилась вона на Терноп╕льщин╕ в невеликому сел╕ Кошил╕вц╕. За фахом л╕кар-психолог та економ╕ст. За покликанням – дружина ╕ мати трьох д╕тей. У творчому доробку пан╕ Натал╕╖ 12 сп╕вавторських зб╕рок ╕ одна авторська «Свобода не приходить ненароком», яка вийшла нещодавно. Мешка╓ пан╕ Натал╕я в далекому сонячному Тун╕с╕, в м╕ст╕ Махд╕я, але сво╓ю укра╖нською душею вона з нами – тут, в наш╕й мил╕й Укра╖н╕.

Натал╕я ХАММОУДА
В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ!

ДВА ОБЕРЕГИ

Засохла яблуня зронила у траву
Досп╕ле яблуко –
 останню краплю кров╕,
Стареч╕ руки н╕жно гладили кору,
А оч╕ плакали в╕д н╕жност╕ й любов╕.
Стол╕ття ц╕ле, а зда╓ться н╕би день,
Життя злет╕ло,
 що ж ридати за минулим?
А у дерев та сама доля, що в людей,
Засох весь сад, ╖╖ одну
 немов забули.
Тепер удвох вони лиш —
 яблуня ╕ д╕д,
Неначе в╕чн╕ обереги б╕ля хати,
Чи ще хоч раз весна
 розсипле б╕лий цв╕т,
На ту що вм╕ла ╕ родити, ╕ буяти?
З земл╕ старенький
 сп╕ле яблуко п╕дн╕с
Й п╕шов до хати,
 де давно завмерла тиша,
Лиш яблунева т╕нь
 гойдалась у в╕кн╕,
Вона його ц╕╓╖ ноч╕ заколише.
 
ДИВЛЮСЯ В НЕБО

Дивлюся в небо,
А у неб╕ синя синь,
╤ хто б сказав, що в Укра╖н╕
 ллються сльози,
Що в день весняний
 серце бол╕сно щемить,
А в л╕тню спеку
 душу сковують морози?
Дивлюся в небо,
Н╕ хмаринки, т╕льки даль,
Ну хто б сказав,
 що в Укра╖н╕ б╕ль ╕ горе,
Що вже нема╓ краю
 тим г╕рким сльозам,
Що р╕ки сл╕з уже ст╕каються у море?
Дивлюсь у небо,
Лиш блакить ╕ журавл╕,
Ну хто б сказав,
що в цю хвилину хтось загинув,
Що дзвони знову б’ють
 у м╕ст╕ чи сел╕,
Що знов героя проводжа╓
 Укра╖на?!
Дивлюся в небо,
Шлю молитву в синю вись,
Та хто б сказав,
 а чи буде вона почута?
╤ раптом шеп╕т :
«Ти молись...молись...молись...,
Бо лиш молитва роз╕рве
знев╕ри пута!»

Д╤ТЯМ В╤ЙНИ

Я вже н╕коли не п╕ду до школи,
Мене не збудить мати не зор╕,
Св╕танки не зустр╕ну вже н╕коли,
Не буду гратись з друзями в двор╕.
Мене не поц╕лу╓ на н╕ч тато,
М’яча мен╕ не купить вже д╕дусь,
Я не зум╕ю б╕льше посм╕хатись,
╤ темноти вже також не боюсь.
Не в╕дчуваю н╕ страху н╕ болю,
Хоч знов бомбить щоноч╕
 лютий кат.
Я бачу, плаче мат╕нка за мною,
╤ посив╕в в╕д горя менший брат.
Не стану я н╕коли вже солдатом,
Н╕ л╕карем, як мр╕яв я завжди,
М╕ж зорями мен╕ вже не л╕тати,
Бо вже мен╕ до них не дорости.
Мене нема тепер уже м╕ж вами,
Мене убила куля на зор╕,
╤ в╕дпустивши теплу руку мами,
Я влився в журавлин╕╖ ключ╕.
За хмари звуки постр╕л╕в лунають,
В╕д горя десь сив╕ють знов батьки,
У небо янголята в╕дл╕тають,
Назавжди залишаючись д╕тьми....

СТЕЖКИ

Стежки в цей сад
 ще наш╕ предки протоптали,
Вони, як ми,
 у н╕м кохалися колись.
Що шепот╕ли ╖м
 росою вмит╕ трави?
Чого бажали, задивившись
 в синю вись?
По цих стежках ╕дем сьогодн╕
 ми з тобою,
╤ в серц╕ мр╕╓мо про св╕тле
 майбуття,
Щоб мирне небо в нас було
 над головою,
Щоб у коханн╕ прожили усе життя.
Колись стежками цими
 п╕дуть наш╕ внуки,
Можливо й правнуки,
 усе покаже час.
╤тимуть мр╕ючи,
 тримаючись за руки,
╤ в небо глянувши,
 мабуть, згадають нас.

В╤СТОЧКА З ФРОНТУ

Добрий день, мо╓ сонце!
 Чи д╕йде ця зв╕стка, чи н╕?
Т╕льки з цими рядками
 до тебе, кохана, я лину.
Кожен день може стати останн╕м
 на клят╕й в╕йн╕,
Що там день? Може стати
 останньою кожна хвилина.
Так боюсь залишити несказаним,
 що не сказав:
Лиш одною тобою живу
– ти м╕й подих ╕ В╕ра,
В кожн╕м сн╕ (як вдалось задр╕мати)
 тебе об╕ймав,
Ти мене ц╕лувала й всм╕халась
 так лаг╕дно й щиро.
А учора в окоп╕,
 як т╕льки лиш оч╕ стулив,
Ти з’явилась мен╕ в б╕л╕й сукн╕ —
неначе до шлюбу,
В ту хвилину ╕з «Град╕в»
нас ворог п╕дступний накрив,
Тут я крик тв╕й почув,
╕ слова: «Бережи себе, любий!»
Ворог знов атаку╓ –
та ми в╕д╕б’╓мось, пов╕р,
Хоча смерть ╕з косою
 чату╓ на кожному кроц╕.
Та не м╕сце й не час
для сумл╕нь, для страху ╕ знев╕р,
А тим б╕льше для сл╕з,
 чи яких недолугих емоц╕й.
Прощавай, моя мила.
 Ц╕лую, хоча й на словах,
Десять дн╕в — ╕ ротац╕я.
 Все надолужим невдовз╕.
Я зустр╕нусь з тобою
 в украдених ворогом снах,
Ти ж молись ╕ чекай,
 що з’явлюсь на жадан╕м пороз╕

Я НЕ ЗНАЛА

Я не знала, що буде так боляче
хоронити чужих д╕тей.
Я не знала, що поле кв╕туюче
не пораду╓ б╕льш людей.
Я не знала, що небо захмарене
не заплаче дощем рясним,
Т╕льки м╕сто, вогнями опалене,
п╕дн╕ме в п╕днебесся дим.
Я не знала, що кв╕т каштановий
не налл╓ ароматом Майдан.
Я не в╕рила – брат на братов╕
не зум╕╓ замкнути кайдан.
Я не думала, що перед святами
в прив╕таннях ╕ у в╕ршах
неба мирного ми бажатимемо,
перш за щастя, любов╕ чи благ.
Я не знала, що буду бачити,
Як горить Укра╖на в огн╕.
Але знаю –
НЕ ЗМОЖУ ПРОБАЧИИ
Тим, хто нищить, вбива╓ ╖╖!!!

СИЛЬНА Ж╤НКА

Ви бачили колись,
 як плаче сильна ж╕нка?
Не бачили? Отож! На те вона й така.
См╕╓ться, мов ручай,
 так весело ╕ дзв╕нко,
А що у не╖ там та╖ться у думках?
На людях завжди все
 «по вищому розряду»:
Одежа, мак╕яж, робота ╕ с╕м’я,
Вона н╕кого з нас
 не просить про поради,
А як ╕ треба – все вир╕шу╓ сама.
Та т╕льки стихне шум,
 огорне хату н╕чка,
В дитячу зазирне –
 все тихо, д╕ти сплять,
Зал╕зо сили в н╕й розтопиться,
 мов св╕чка,
╤ хочеться в об╕ймах
 н╕жних потопать.
Присяде край в╕кна
 в стар╕м пухнаст╕м плед╕,
Лиш поглядом пустим
 уткнеться в чорну даль –
Вона тепер слабка.
 Вона тепер не Лед╕,
╤ вирветься з грудей
 назовн╕ вся печаль.
А зранку п╕дведе
 сво╖ красив╕ брови,
До школи д╕твору, до оф╕су сама,
Й до вечора усе п╕де по колу знову,
╤ знатиме лиш н╕ч,
 що плакала вона.

НЕ МЕРЕХТИ, МОЯ ОСТАННЯ ЗОРЕ!

Не мерехти, моя остання зоре,
Якщо гор╕ти сил уже нема,
Погасни тихо ╕ впади у море,
Розбийсь об хвил╕, доторкнися дна.
Десь там на дн╕,
 у спомини сповитий,
Заритий скарб мо╖х прожитих л╕т,
╤з тих глибин
 хай пром╕нь золотистий
Несе житт╓ве сяйво в новий св╕т.
Хай кожна ╕скра зробиться зв╕здою,
Злетить до неба ╕ зася╓ знов,
Бо мр╕ю я, прощаючись з тобою,
Щоб не згасала на земл╕ любов.

МАТИ

Потр╕скують пол╕на у печ╕,
Розл╕гся ранок ароматом диму,
Старенька зам╕сила калач╕,
Вона сьогодн╕ дожида╓ сина.
Вже к╕лька л╕т у матер╕ не був,
А вчора в╕стку дав, що в гост╕ ╖де,
Вона вже, гр╕шна, думала – забув...
Ох, т╕льки би посп╕ти до об╕ду.
Всадила в п╕ч калач за калачем,
Молилась, щоб гн╕тилися
 р╕вненько,
Чим ближче до об╕ду, н╕жний щем
Все б╕льше панував у серц╕ неньки.
Вдалися калач╕ — мов сонця блиск,
╤ на стол╕ новенька скатертина,
Вареники, ╕ борщ, ╕ мед╕вник,
До ноч╕ мати вижидала сина,
А в╕н не ╖хав. ╤ г╕рка сльоза
Вмивала серце. Доки ждати, доки?
«Проблеми, мамо», –
т╕льки те й сказав,
╤ знову в трубц╕ тишина на роки.

Ж╤НЦ╤

Я с╕к тв╕й пив, в тоб╕ я проростав,
Тобою дихав, розкв╕тав у лон╕,
В╕дроджувавсь ╕ знову помирав,
Вп╕рнав у тебе, наче у безодню.
╤ я л╕тав, неначе в неб╕ птах,
Я ╕з середини тоб╕ дивився в душу,
Тримав гаряче серце у руках,
Немов троянди н╕жно╖ пелюстку.
В тво╓му т╕л╕ я немов зникав,
Д╕лився в н╕м на атоми, на порох,
Здавалось, аж до сонця дол╕тав,
Коли ╕з вуст тво╖х зривався подих.
Я з неба падав,
розбивавсь м╕ж трав,
З пром╕нням сонця я ст╕кав росою,
До попелу згорав, кохав... кохав...
Скажи, а як тоб╕ було з╕ мною?

В╤ЙНА-ПРОЖЕРА

Стара сид╕ла коло сивого в╕кна,
Втирала сльози
почорн╕лими руками
З-п╕д хустки пасмом
 вибивалась сивина,
Вуста молитву шепот╕ли
 над св╕чками.
Гор╕ло ╖х в низеньк╕й хат╕ ц╕лих с╕м,
╤ кожна з них ридала
 за сво╖м геро╓м,
Всього за р╕к осирот╕в старо╖ д╕м,
Забрала смерть усю родину
 за собою:
Трьох поховала, ╕нший безв╕сти
 пропав,
Нев╕стка з горя догор╕ла,
 наче св╕чка.
В╕йна-прожера, ось хто в не╖
 вс╕х забрав,
Що к╕лька дн╕в у хату йшла
 погана зв╕стка.
Стара молила Бога, щоб узяв ╖╖,
Взам╕н на сина,
 чи на любого онука,
Та Бог не чув. На що в╕н ╖й
 продовжив дн╕?
Щоб зараз серце розривалось
 в╕д розпуки?
А вчора знову телеграма.
 Син, онук –
Останн╕ два стебла
 в╕дламан╕ в╕д не╖,
В сухеньких грудях затихав
 сердечний стук,
Роздався крик.
Здригнулись зор╕ над землею.
* * *
Понад селом засяяв сонцем
 новий день,
Могили св╕ж╕ серед цвинтару
 чорн╕ли.
Червоним цв╕том розридалася
 герань...
А на покутт╕ в╕с╕м св╕чок мигот╕ло.

В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ
Ус╕м нашим во╖нам-захисникам присвячую!!! Повертайтесь живими!

В╕йн╕ тебе, коханий, не в╕ддам,
Хоча вона так бореться за тебе,
Любов╕ не здолати ворогам,
За тебе я молю щомит╕ Небо.
Тебе в╕йна не вирве з вуст мо╖х,
Бо ти десь дал╕ – ти в самому серц╕,
Тебе ховаю там в╕д б╕д ус╕х,
Туди вона н╕як не добереться.
Тебе в╕йна у мене не вкраде,
Тебе я ╖й позичу, ненадовго,
Буду щодня чекати, що прийдеш
╤ принесеш жадану перемогу.

УКРА╥НА

Син╓ небо, жовтий колос –
 УКРА╥НА!
Найр╕дн╕ший, наймил╕ший
 в св╕т╕ край.
Це твоя й моя прекрасна
 Батьк╕вщина,
Укра╖нцю, ти ╖╖ не продавай.
Н╕ на паспорт не обм╕нюй,
 н╕ на грош╕,
Ти не в╕р ус╕м розказаним байкам,
Там лиш т╕льки на словах
 життя хороше,
А насправд╕ ти кому потр╕бен там?
Хто, скажи, в чужих краях
 тебе чека╓?
Що д╕тей тво╖х чека╓ в тих краях?
Сам у себе ти майбутн╓ в╕дбира╓ш,
Ти летиш у пр╕рву,
 мов п╕дбитий птах.
Схаменися, ще зм╕нити все
 не п╕зно,
Не пливи, немов листок по теч╕╖,
Ти збери свою любов
 в кулак зал╕зний,
╤ борись, за щастя р╕дно╖ Земл╕.
Ти ори ╕ с╕й, кохай, рад╕й св╕танкам,
Зустр╕чай весну ╕ слухай солов’╖в,
Одягай свою барвисту вишиванку
╤ веди в майбутн╓ красен╕в-син╕в.
Син╓ небо, жовтий колос –
 УКРА╥НА!
Найр╕дн╕ший, наймил╕ший
 в св╕т╕ край.
Це твоя й моя прекрасна
 Батьк╕вщина,
Укра╖нцю, ти ╖╖ не продавай...

ГАРЯЧ╤ ТОЧКИ УКРА╥НИ

Сонце заходить ╕ оч╕ печуть,
Наш командир вже три ноч╕
 не спить,
Холодно т╕льки, а страху й не чуть,
Це АНТРАЦИТ!
Стогне в окоп╕ солдат у бинтах,
Просить у Бога ще тр╕шки пожить,
Крила розкинув над ним
 смерт╕ птах,
В м╕ст╕ ХАРЦИЗЬК!
Ранок. По небу хмаринки б╕жать,
Хоч не бомбили б сьогодн╕,
 в нед╕леньку.
У бомбосховищах д╕ти тремтять,
Це КОСТЯНТИН╤ВКА!
Руки тремтять: «Я здорова, жива» –
Пише додому листа сан╕тарка,
Вдома матуся ╖╖ дожида,
З м╕ста СЛОВ’ЯНСЬКА.
Прямо у голову куля летить,
Двадцять п’ять л╕т,
 мов кр╕зь пальц╕ п╕сок.
А помирати зовс╕м не болить...
Це КРАМАТОРСЬК!
Полум’я, дим, у вогн╕ вся земля,
Знову стр╕ляють, коли ж це мине?
Мати собою прикрива немовля,
М╕сто ДОНЕЦЬК!
Мамо, чому ми в садочок не йдем?
Хочу на гойдалку
 разом з Соф╕йкою!
Мам, а коли ми повернемось вже
В нашу МАК╤╥ВКУ?
М╕сто поранене, стогне земля,
Миру так хочеться п╕сля атак,
Ще один день.
Ще стр╕ляють. В╕йна
В м╕ст╕ ЛУГАНСЬК!

ЗУСТР╤ЧАЙ, УКРА╥НО!

Ось моя Укра╖на!
 Дубово-калиновий край!
Ск╕льки раз об╕цяв, то ж дозволь
до земл╕ поклониться,
Я назавжди вернувся.
 З дороги напитися дай
З невичерпних джерел
 найсмачн╕шо╖ в св╕т╕ водиц╕.
Ск╕льки рок╕в з тобою
 в розлуц╕ бол╕ла душа,
Серце часто ридало
 г╕ркими в╕д болю сльозами,
Кожен р╕к був останн╕м.
 Такий в╕н для кожного з нас,
Хто в╕дправився щастя
 шукати чужими св╕тами.
Т╕льки там, в далин╕,
 де усе н╕би й добре було,
Де робота ╕ д╕м,
 але р╕дно╖ стр╕хи нема╓,
Снилось часто ночами,
 що йду босоногий селом,
╤ той день ╕з дитинства
 ще й дос╕ у сни поверта╓.
А сьогодн╕, нарешт╕,
 впаду ув об╕йми тво╖,
Окр╕м тебе н╕кого не маю.
 Ти в мене ╓дина,
Бо життя свого кращ╕ л╕та
 я в╕ддав чужин╕,
Т╕льки душу одну
 я залишив тоб╕, Батьк╕вщино.
Зустр╕чай, Укра╖но!
 Вже нас не розлучить н╕хто,
Бо тепер, як н╕коли,
 за долю твою вбол╕ваю,
Вс╕ тривоги здолай
 ╕ цв╕ти, що би там не було,
Найр╕дн╕ший у св╕т╕,
пшенично-барв╕нковий краю!

ВОНИ ПРОЩАЛИСЬ
Дружинам солдат╕в присвячую...

Вони прощались.
 Об╕ймались ╕ мовчали,
В таку хвилину
 були зайвими слова,
Та ╖хн╕ оч╕, мов навмисне,
 видавали –
Що мав на серц╕ в╕н тод╕...
 а що вона.
Журився – як вона тепер одна,
 без нього,
Бо вже на днях
 повинен народитись син,
А в╕н, можливо,
 й не побачить вже малого...
╤ швидко гнав од себе думи
 про загин,
Бо в╕н тепер не ма╓ права
 помирати,
В╕н зобов’язаний вернутися
 живим,
╤ уявляв, як в╕дхиля╓ двер╕ в хату,
А син б╕жить, щоб прив╕татися
 ╕з ним.
Як в╕зьме в╕н його, п╕д╕йме
 аж до стел╕,
(А мати рад╕сна це бачитиме все),
А пот╕м будуть поц╕лунки,
 см╕х веселий.
В╕н хоче бачити,
 як син його росте...
Та т╕льки Богов╕ Всевишньому
 в╕домо,
Кому повернення судилося
 з в╕йни.
Вона одна уже верталася додому,
Й молилась:
«Господи, спаси ╕ сохрани».

Я Н╤КОМУ ТЕБЕ НЕ В╤ДДАМ

Я н╕коли, н╕кому, н╕защо
 тебе не в╕ддам,
Хоч би рок╕в громи,
 хоч би в╕дстан╕ чи замет╕л╕,
Що б не сталось з╕ мною
— ти в серц╕. Нав╕чно ти там,
В тому сн╕, де уперше
я щастя з тобою зустр╕ла.
Я н╕коли н╕ з ким
не д╕литиму навп╕л тебе,
Хоч ╕ доля нав╕к
 розвела нас по р╕зних дорогах,
Ти тепер т╕льки м╕й,
 ти ╓диний пром╕нчик з небес,
Що да╓ мен╕ сили
 долати жал╕ та тривоги.
Я з тобою у серц╕
 сво╓ проживаю життя,
Що ж ╕з того, що ╕нш╕й
 мо╖ почуття на завад╕?
Ти дарований Богом,
 а все у житт╕ не спроста,
Видно доля така,
 що судилось тебе покохати.
Я вигадую фрази,
 як╕ не сказав мен╕ ти,
Та ночами ридаю,
 кусаю вуста аж до кров╕,
Засинаю в над╕╖
 тебе хоч у сн╕ в╕днайти,
╤ вимолюю в ноч╕
краплину тво╓╖ любов╕...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16809

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков