Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Цей твір і заявку на участь у літературному конкурсі «Ми — діти твої, Україно!» імені кримського поета Данила Кононенка в номінації «публіцистика» надіслала школярка із Запоріжжя. Ми публікуємо його сьогодні, не називаючи поки що прізвища авторки (може, ми перестраховуємося, але в країні — війна, і ворог у нас — найпідліший у світі...), з єдиною метою: щоб ми, дорослі, ще раз усвідомили, наскільки все серйозно, і що, здавалося б, така нейтральна річ, як дитячий літературний конкурс, може бути тонким і непогрішним барометром того, що відбувається в суспільстві. І які надзвичайні у нас діти! І якою має бути наша Україна ради майбутнього таких дітей!

ЩОДЕННИК ДОНЬКИ БІЙЦЯ АТО

Ще з малих літ я вже знала, що народилася в незалежній, єдиній державі, назва якій — Україна. Мої батьки виховували мене, прищеплюючи любов до українського слова, татарської та української пісні, безкрайніх придніпровських степів, безмежних пшеничних полів, леготу дніпровського вітру та неспокою чорноморської хвилі. Я росла у родині, де поєдналися дві культури. І можу сказати, що батьківські старання були не марними. Незважаючи на своє татарське коріння, за яке можна подякувати моєму дідусеві, я виросла напівтатаркою-напівукраїнкою (батькове крило татарське, а материне — українське). Але у моїх грудях б’ється серце громадянина держави: я — українка.
Я і моя багатонаціональна родина вболіваємо за Україну, її сьогодення та майбутнє. Вдячна Богу та батькам за те, що народилася в цій країні. Але той жах, який чинять зайди на нашій землі, змушує моє любляче серце розриватися від болю. Я ніяк по-іншому не можу назвати це все, як справжньою війною. Війною за єдність, за незалежність українського народу і держави. І з гордістю хочу сказати, що мій батько, про якого я скоро розповім, є одним із тих, кому не байдуже, хто ладен віддати своє життя заради миру та спокою в нашій країні. Мій батько — учасник АТО. Він пішов туди, бо йому не все одно, бо його серце так само, як і моє, страждає через рідну Батьківщину — Україну. Якщо буде потрібно, він буде боротися за її майбутнє до самого кінця. І ні в якому разі мій тато не відступить, тому що він розуміє, що, захищаючи свою країну, він захищає і мене.
Війна – здається, звичайне слово, яке складається з п’яти літер, але скільки болю, жаху й страждань воно завдає. У мою сім’ю війна прийшла двічі. Уперше увірвалася в 1942 році, коли прадіда забрали на фронт, вдруге постукала у двері наприкінці січня 2015-го, коли мобілізували мого батька. Із цього моменту я стала донькою учасника антитерористичної операції на сході України, борця за єдину і вільну країну, власника ордена «За мужність» і просто доброї людини. Цей щоденник – дзеркало моєї душі. У ньому я пишу про все те, що довелося мені відчути за проміжок часу, який поділив моє життя на «до» і «після».

«До». Так сталося, що мої батьки розлучилися, коли мені було ще 2 роки. Зараз мені 15, але я й досі пам’ятаю, мов стару, обшарпану кінострічку, як веселий усміхнений татусь катає мене на своїх плечах, а мати, споглядаючи за цим, заливисто сміється і фотографує нас. У мене, до речі, збереглася ця фотографія, і коли я хочу поринути у світ спогадів дитинства, то дивлюся саме на неї. Незважаючи на те, що з моменту розлучення ми з мамою жили окремо від батька, він все одно ніколи не забував про його улюблену доньку і завжди, коли я відчувала, що починаю сумувати, давав про себе знати. І за це я йому дуже вдячна.
Минали роки, я підростала, спілкувалася з батьком по телефону та під час зустрічей. Скільки б не бачилися, мені завжди його було мало. Я починала сумувати за ним, тільки він зникав із поля зору. Та коли мені було вже років 9-10, я вперше відчула образу на нього. «Чому він пішов? Чому залишив нас? Як він міг так вчинити?». Але далі я все сильніше розуміла, що таке життя, і ніщо не буде тільки по-моєму. Я змирилася. Було боляче, гірко, неприємно, але змирилася. Щомісяця ми бачилися, життя пливло непомітно, весело, безтурботно, доки не настав той день, коли все перевернулося з ніг на голову.

«Після». 28 січня 2015 року. У цей день мені зателефонував тато і сказав, що йому прийшла повістка в армію. Я одразу ж зрозуміла: його мобілізували в АТО, він іде на війну, бо не буде ховатися, брехати, прикидатися хворим. Його вдруге відривають від мене. Спочатку — шок, заціпеніння, «…оніміння, одубіння…» Перші думки: «Чому? Чому саме він? Скільки можна забирати його в мене?!» Хвилина – і по моїх щоках котяться сльози, запитую себе: «Невже ці «сепари», «вєжливі люди», «зелені чоловічки» не розуміють, що руйнують життя українців і їх сімей?!» Біжу до мами, зі сльозами на очах все розповідаю, вона теж шокована: «Як так?» Без слів обіймає мене і сама починає плакати. А далі слова мами, які змусили подивитися на все по-іншому: «Доню, це вибір батька. Він інакше не може. Я вірю, що все буде гаразд. Пишайся татом, доню…» Після цих слів я почала розуміти батька, проте мені дуже потрібно було його побачити, подивитися в його очі, тому вранці вирішила поїхати до нього. Уночі не спала – не могла: думка чіплялася за думку, все переплелося: невідомість, страх, біль, гордість, злість на інших, чиї батьки будуть мирно жити. Дивно, але тільки тієї ночі я зрозуміла, наскільки все серйозно. Бо коли в твоєму місті жодного натяку на війну, все тихо і спокійно, коли бачиш її тільки по телевізору, то вона здається якоюсь нереальною, як вигадка у фантастичній книзі. А коли війна раптово вривається у твоє життя, своїми чорними руками хапає найцінніше, одразу ж все розумієш. Кожен зрозумів би...

30 січня 2015 року. Проводи тата. Знову сльози, страх… Дивлюся на нього, а в голові, мов цвяшок, маленький та гидкий, питання: «Чи побачу я його ще раз?». А потім докоряю себе за це і сама собі відповідаю: «Ну звісно, звісно, побачу! І не раз!» А він такий радий, ніби нікуди і не збирається… Заспокоює мене, жартує. Саме за це я його і люблю: що б не сталося, завжди ставиться до цього з оптимізмом і ніколи не втрачає надії.

Квітень-серпень 2015 року. Два місяці тато пробув у навчальній частині, готувався на артилериста. І ось – він вже в АТО, в одному із найкращих батальйонів України. Служить і пишається цим, а я пишаюся татом. Майже щодня зідзвонюємося, питання «Ну як ти там?» вже стало звичним для нас обох. «Все добре, доню, не хвилюйся за мене!» — відповідає мені, а вже потім я дізнаюся від бабусі, що в нього проблеми із серцем, стрес, потрібне заспокійливе… Дуже боляче, коли рідній людині потрібна допомога, а ти за сто кілометрів від неї, але не розумієш поки, як можеш допомогти. Це потім ми «вийдемо» на янголів-охоронців бійців – волонтерів і зможемо передавати потрібні ліки та речі. А в той момент розпачливі думки руйнували мене: «Господи, як би ж я тільки могла б зупинити все це! Як би ж я тільки могла встати між нашими бійцями і ворогами та у весь голос закричати «ЗУПИНІТЬСЯ! Ви – люди, ви – браття, ви не повинні ворогувати, досить! Скільки ще треба смертей, щоб довести вам це?!» Та що я зроблю? Порівняно із запеклою війною, я – просто маленька пилинка, яка не в змозі щось зупинити. І все, що мені залишається робити, – молитися і вірити, що скоро все закінчиться, запанує мир, замовкнуть гармати…».

Серпень-листопад 2015 року. Під час чергової телефонної розмови з татом я дізналася, що надійшов наказ про те, що 5 листопада він і ще декілька бійців повертаються додому. Скільки щастя і радості було – не передати. Я вже уявляла, як зустріну його, як міцно обійму і промовлю ті самі слова, які мучили мене весь час його перебування в АТО: «Тато, як я скучила! Як я тебе люблю! Я пишаюся тобою!». Залишилося тільки трохи почекати, і ми нарешті побачимося, зовсім трохи…

4 листопада 2015 року. Увечері я зателефонувала до нього, але відповідь почула тільки з другого разу. Наша розмова протрималася всього 31 секунду, але це була найстрашніша розмова у моєму житті. Тривожний голос тата промовляв: «Доню, вибач, я не можу зараз розмовляти, зателефоную пізніше», а далі чиїсь крики, незрозумілий галас… Ще декілька хвилин я дивилася на дисплей телефона, миготіло повідомлення: «Кінець розмови». Тривога заполонила моє серце і змусила його битися так швидко, мов я тільки-но пробігла три великих кола. Я розуміла, що мій тато на війні, і таке для нього – звичайне явище, але все одно відчувала шалений неспокій за нього. Не дарма говорять, що страх за рідну людину – найсильніший.

5 листопада 2015 року. Наступного дня ми нарешті поговорили. Виявилося, що як тільки тато приїхав до міста, його відвезли у госпіталь із пораненнями і контузією. Було боляче чути таке, але я готувала себе. Я вже знала, що таке війна і які бувають наслідки, але ж… Господи, це ж мій рідний тато! Ну чому, чому з ним таке трапилося? Невже моєї віри було замало? Хіба мій любий тато заслужив на це?

Грудень 2015 року. Я не можу і не хочу вірити, що це ще не кінець. У лютому його знову забирають. Знову щоденні переживання. «Я народився в сорочці, доню», — заспокоює мене батько. «Та й зі срібною ложкою в роті!» — сміючись, відповідаю я. Бо мій тато, дійсно, людина з щасливою та неймовірною вдачею. За всі роки служби пожежником він жодного разу не отримав ніякого поранення. Та все ж буває уперше, чи не так? Але я не хочу, щоб був другий. Єдине, чого я хочу – це МИРУ! Того, усім бажаного миру.

Лютий 2016 року. 5 місяців. Ще 5 місяців мені знову доведеться пройти через весь цей жах. Я не хочу, та чи є в мене вибір? Чи є вибір у батька? Звісно, що ні. Зараз на його плечах лежить дуже складне, відповідальне завдання — захистити країну. І хоча армія України довела свою боєздатність і путлеристи усвідомили, що бліц-кригу не буде, проте це війна, довга, виснажлива, яка втомила суспільство, проте там, на передовій, є сміливці, які переконані: здаватися і відступати не можна, та й нікуди. І він, мій татусик, таточко, батько, ні в я кому разі не відступить, бо він не з таких, ні, він йде вперед і обов’язково перемагає. Відправляючись на фронт, тато сказав: «…Доню, я зроблю все заради того, щоб ти не побачила війну на власні очі…».
Мій народ вже натерпівся, але і досі проходить страшні випробування. Здається, ніби Господь Бог приготував для нас, українців, «землю обітовану», але необхідний певний час, аби ми зрозуміли: чого хочемо, у якій країні прагнемо жити, чи здатні бути українці всі разом єдиною міцною державою. Поки бачимо, що боротьба триває. Та щоб подолати все, нам потрібна єдність усіх громадян незалежної України. Ми вже знаємо, що «рабів до раю не пускають». Тож гуртуймося, єднаймося, долаймо свій тернистий шлях. Вірю, що такі, як мій тато, здобудуть перемогу, і своя «земля обітована» буде у нас, українців…
Напевно, за всі роки свого існування Україна та її народ завжди за щось боролися. Через те мені здається, що в українцях ще з самого початку закладений цей «ген боротьби», який змушує їх ніколи не мовчати і боротися за своє краще майбутнє. Як сказав великий Тарас Григорович Шевченко: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!». Саме ці слова зміцнюють мою надію на краще.
Я вірю, сподіваюся, що прийде день, коли над усією країною буде чисте небо, коли душа кожного українця зрадіє від новини, що нарешті закінчилася війна, і припиняться безневинні смерті, настане мир і спокій.
Я – українка. Я – донька бійця АТО. І я вірю в тата, вірю в мир, вірю в українців і в щасливе майбутнє.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема ""Джерельце""