Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

Олег Валентинович Панфілов (нар. 1957, Ленінабад) — професор Державного університету Ілії (Грузія), автор і ведучий програм на російськомовному телеканалі ПІК. Автор сценарію 8 фільмів, один з яких — «Повернення в Ягноб» — отримав Гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Образ віри». Автор понад 2000 статей, опублікованих у газетах і часописах Росії, США, Пакистану, Ірану, Ізраїлю, Польщі, Болгарії, Німеччини, Чехії, Швеції. Співзасновник громадських організацій — Фонду Вахтанга Кікабідзе, Georgian International Media Center та HGO Resourse Center.

Статті Олега Панфілова надибував у пресі давно. Вони здавалися мені досить цікавими. Особливо запам’яталися матеріали про те, як сумують російськомовні громадяни колишнього СРСР (яких свого часу переселили за російськими державними програмами до Нечорнозем’я) за своєю малою батьківщиною. Тобто за тими республіками Кавказу та Середньої Азії, де жили раніше. Це був виразно антиімперський погляд! Тому прізвище цього автора запам’яталося. А нещодавно була можливість зустрітися з самим Олегом Валентиновичем у Києві, куди він приїхав, щоб поспілкуватися з нашими журналістами і політологами. Я попросив професора розповісти трохи про себе та про інформаційні війни, які веде Росія на пострадянському просторі.
— Батьки мої — росіяни, — почав з родоводу пан Олег. — Діда розстріляли у 1937 році, а батько, якому на той час було лише 14 років, відсидів своє як син «ворога народу» у спеціальному таборі для неповнолітніх у Таджикистані. Маму ж після закінчення школи зв’язківців направили до Таджикистану за комсомольською путівкою. Так і перетнулися їхні дороги. Мама потім працювала все життя на пошті в місті Ленінабаді. Це друге за величиною місто в Таджикистані, йому близько трьох тисяч років. Пізніше не без моєї участі йому повернули давню назву — Худжанд. Адже я глибоко цікавився історією, етнографією, археологією, займався розкопками, і тому ставлення до міста, де народився і виріс, у мене було надзвичайно теплим.
— Мабуть, це не дуже типово для пересічного росіянина, який проживав у Середній Азії…
— Так, нетипово. Таких росіян, як я, була, може, сотня на весь Таджикистан. Я ніколи не міг зрозуміти, як люди, живучи серед іншого народу та іншої культури, не можуть навіть вивчити хоча б з десяток слів на мові цього народу. Згодом я почав називати таких людей «колонізаторами». Мені ж трохи пощастило. Після розлучення батьків ми з мамою знімали квартиру у місцевих таджиків. Отож з чотирьох років я вже намагався спілкуватися зі своїми ровесниками таджицькою мовою. Пізніше навіть зі своїм приятелем, етнічним німцем (він тепер проживає в Німеччині), я розмовляв таджицькою. Для мене Таджикистан – це моя Батьківщина! І навіть тепер, проживаючи в Грузії, я зберіг таджицьке громадянство. А російського громадянства у мене ніколи й не було – Господь мене милував…
— Наскільки я знаю, ви досліджуєте інформаційні війни і викладаєте цей курс у Тбіліському університеті?
— Так. Аналізую війни, які вела Росія в Придністров’ї, Грузії, Чечні і тепер веде в Україні... Мій курс, який я читаю в Державному університеті Ілії, розрахований на тридцять годин. Те, з чим Україна зіткнулася зараз, почало відбуватися з розвалом СРСР у багатьох місцях. Але інформаційна війна завжди ведеться на ту частину населення, яка сприймає цю інформацію. Іншими словами – на тих людей, які розмовляють російською. Важко собі уявити, скажімо, інформаційну війну Китаю проти Зімбабве... Завдання інформаційної війни – схилити на свій бік частину населення країни, з якою воюєш. Це вдалося у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії. Тепер там російські військові бази. Ми менше знаємо про війну в Нагірному Карабаху. Саме тому, що там майже не було російськомовного населення. Війна в цьому регіоні ведеться на виправдання вірменської сторони. Адже Вірменія – це давній геополітичний партнер Росії. Ще відтоді, як царський генерал Паскевич відвоював у Персії частину території і захопив місто Ерівань.
— А як велася інформаційна війна в Чечні?
— Перша чеченська війна, яка закінчилася в 1996 році, була значною мірою відкритою. Журналісти туди їздили безперешкодно. І самі чеченці тоді добре ставилися до російських журналістів. Війна закінчилася угодою в Хасавюрті, але всі розуміли, що хасавюртський договір — це тільки початок реваншу. І з кінця 1996 року вже почалася справжня інформаційна війна.
— Кремль змінив підхід до війни?
— Так, російські генерали зрозуміли, що першу чеченську війну вони програли не стільки чеченцям, скільки журналістам. Адже ті могли знімати репортажі, які впливали на західних політиків. А з 1996 року на території Чечні було викрадено 19 російських журналістів. У тому числі й тих, хто був на боці чеченського Опору. Як несподівано ці викрадення почалися – так само несподівано і закінчились. Але вони створили враження, що перебування журналістів на території Чечні є небажаним і дуже небезпечним. Хвиля викрадень і відрубані голови на дорогах були частиною інформаційної війни. Ця війна дала результат. Якщо перша чеченська війна проводилася під гаслом захисту конституційного ладу, то друга вже називалася «боротьбою з тероризмом». Тепер журналістам вже не можна було безперешкодно проникати на територію Чечні. Хоча деякі російські офіцери допомагали журналістам, інколи навіть перевозили їх у багажниках автомобілів. Цікаво зазначити, що вплив інформаційної війни на самих чеченців був відносно невеликим. Адже чеченці – маленький народ, і вони добре знали, що насправді відбувається на їхній землі.
— А як було в Грузії?
— І там на самих грузинів пропаганда не впливала. Адже у цього народу також хороша історична пам’ять. Перша окупація Грузії відбулася в 1801 році і супроводжувалася великою кількістю бунтів і повстань. Припинилися вони лише в 1850 році, але в пам’яті народу всі жорстокості росіян закарбувалися. Пропаганда працювала в основному на російську аудиторію. Якось я побачив репортаж про те, як дванадцять росіян, мешканців Зугдіді, розповідали про утиски від грузинів, які їм нібито довелося пережити. Ці родини спочатку вивезли в Сухумі, а потім у Краснодарський край, де їх поселили в піонерському таборі і потім про них зовсім забули. Через декілька місяців одна росіянка, давши хабаря, перейшла спочатку кордон з Абхазією, а потім через річку Інгурі перейшла на неокуповану частину Грузії. Потім дала інтерв’ю грузинському телеканалу і розповіла, як їх шантажували росіяни, погрожували навіть тим, що відберуть дітей, якщо на камеру не буде сказано те, що потрібно російському телебаченню. Цей репортаж «поверненки» показували в Грузії, і тому люди добре зрозуміли, як працює російська пропагандистська кухня.
— А як стосовно України?
— Незважаючи на те, що приблизно половина населення України спілкується російською, нинішня інформаційна війна Росії більше розрахована на власне населення. Я добре бачу, що російська пропаганда впливає на українців уже значно менше, ніж впливала два-три роки тому. Інколи я зустрічаю в Грузії вихідців з Донбасу і бачу, що вони намагаються розмовляти з моєю дружиною (вона у мене українка) українською мовою. Вони добре знають, що грузини тепло ставляться до України і тому не бояться говорити на мові. Хоча на Донбасі остерігалися б це робити. І символіку у нас вони намагаються використовувати українську. А російська мова у нас вже давно сприймається як мова імперії. Проте росіяни в п’ятому-шостому поколінні чудово розмовляють грузинською і почуваються справжніми грузинами. Та й українці, які давно живуть в Грузії, мають ще українські прізвища, але вже грузинські імена: Шота Шевченко, Тенгіз Гоголь, Гіві Іванько… Але повернуся до теми російської пропаганди на території України. Тепер переконувати українців, що вони — негідники, абсолютно безсенсовне заняття. В цьому можна переконати лише значну частину росіян.
— Чому ж російське населення так легко піддається пропаганді?
— Ну, це такий народ… Така штучна країна… В XVI столітті на території Московського царства жило близько 3 мільйонів осіб. А в ХІХ столітті було вже понад 100 мільйонів. Як народ зміг так швидко розмножитись? Жодної віагри не вистачило б так розмножатися! Просто імперія просувалася на схід і вбирала в себе інші народи. І все було побудовано так, щоб росіян ставало більше, а інших народів – менше… Знаєте, я коли підріс, то почав ставити собі запитання: чому я в паспорті записаний росіянином? Адже народився я в Таджикистані, вихований в таджицькій культурі… Але бути росіянином в СРСР було престижно. А меншини асимілювалися. І це вважалося природним. Бо збереження і розширення імперії було головним пріоритетом. Тільки в часи горбачовської відлиги настрої суспільства змінилися. При Єльцині ще була певна рівновага. А потім… У вересні 2000 року Путін підписав дуже своєрідний документ. Він називається «Доктрина інформаційної безпеки». Цей документ готував генерал Віктор Іванов, який працював у структурі Ради безпеки. Підготував фактично ще в 1996 році – після першої чеченської війни. Бо вони вже тоді зрозуміли, що програють. Тоді Єльцину вистачило розуму не підписати цей документ. Якщо не помиляюся, там 36 сторінок тексту, але тільки два чи три рази вживається поняття «свободи слова». Зате декілька десятків разів – термін «інформаційна війна». Це — не закон, не указ, не юридичний документ, це програма відновлення кордонів радянської пропаганди. Вони в інформаційній політиці нічого іншого не вміють, як викидати величезну кількість грошей на підняття інформаційного галасу. Але й такий галас впливає лише упродовж короткого часу. Через деякий час люди починають розуміти, що їх обманули, проте… за цей час вже вдається вирішити певні політичні проблеми. Ось так Росія певною мірою наростила свій вплив в Придністров’ї, на Кавказі, частині Донбасу, окупувала український Крим. Проте всі імперії рано чи пізно розпадаються. Інформаційні війни їх жодною мірою не рятують.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 04.03.2016 > Тема "З перших уст"