Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2963)
З потоку життя (6158)
Душі криниця (3392)
Українці мої... (1447)
Резонанс (1469)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1653)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.


ХТО ОТРИМА╢ ПЕРШУ Л╤ТЕРАТУРНУ ПРЕМ╤Ю ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА?
20 листопада зак╕нчився пер╕од висунення претендент╕в на здобуття л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕...


ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА СН╤ГОМ МЕТЕ...
Серед численних свят церковного календаря у народному побут╕ чи не найб╕льш “ж╕ночим”...


СВ╤ТЛИЧН╤ В╤ТАННЯ КРИМСЬКОМУ ╤НЖИРУ
От ╕ завершився конкурс. Чудове починання!


«Я – Л╤ТО, ГОЛОСИСТЕ ТЕПЛЕ Л╤ТО»
Сьогодн╕, в першому сво╓му грудневому числ╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му читачев╕ в╕рш╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 26.02.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 26.02.2016
ХТО ЙДЕ З ОРДОЮ — СТА╢ ОРДОЮ...

Клуб поез╕╖

Сьогодн╕ на поетичн╕й стор╕нц╕ «КС» — в╕рш╕ самобутньо╖ харк╕всько╖ поетеси Юл╕╖ Батк╕л╕но╖. Народилася ╕ живе Юл╕я в Харков╕. Зак╕нчила Харк╕вський нац╕ональний ун╕верситет за спец╕альн╕стю «соц╕олог╕я». Все життя працю╓ в ╤нтернет╕ – як журнал╕ст, редактор сайт╕в, новинар ╕ автор.
Ма╓ св╕й власний сайт — www.juliabatkilina.net
Видала дв╕ книги – роман «Стара вежа» та зб╕рку поез╕й. Ма╓ чимало публ╕кац╕й. Ф╕нал╕стка всеукра╖нського поетичного фестивалю «Ватерл╕н╕я 2013».
Найб╕льше любить подорожувати ╕ дуже т╕шиться тим, що живе у цьому т╕сному св╕т╕, де в╕дстан╕ м╕ж кра╖нами та словами так╕ маленьк╕. Поез╕я Юл╕╖ Батк╕л╕но╖ – емоц╕йна, чутт╓ва, переплетена фантастичними асоц╕ац╕ями, легко ╕ невимушено торка╓ться наших душ...

Юл╕я БАТК╤Л╤НА
ХТО ЙДЕ З ОРДОЮ — СТА╢ ОРДОЮ...

* * *
Я тоб╕ журавлика над╕шлю,
Щоб ти знав, м╕й друже, що я жива.
Наше небо, брате, ╕з кришталю,
╤ коли роз╕б’╓ться — засп╕ва.
Зв╕дус╕ль в╕три понесуть полин,
Що до цього жевр╕ло — палахне,
╤ чого для певност╕ не стели —
Все крихке, химерне та наносне.
П╕д крилом за обр╕й —
 горить трава,
╤ н╕яких схованок не бува.
* * *
Був простий, як старе кресало,
як та зима,
як оцей кашкет.
В╕н казав, хто не йде на ризик, —
живе дарма,
а на св╕т╕ багато прекрасного
вже нема,
╕ що ╓ — г╕рке.
О, я був захоплений,
я його поважав,
я св╕тився ним.
В╕н шикарно лаявся,
мав при соб╕ ножа,
майже кожного разу
чимось мене вражав,
аж допоки зник.
Я не знаю, чи зах╕д сонця
тод╕ кровив,
та була в╕йна.
В╕н стр╕ляв, закривав собою,
копав рови.
В╕н загинув ╕ став —
статистика для новин,
що летить у нас.
Проклятущ╕ мереж╕
доносять у л╕тн╕й день
новину, де його нема, ╕з його «н╕де».
╤ дивлюсь я, не дуже притомний,
у кпк
╤ краса г╕рка.
* * *
Тут небо — стол╕тн╕й сум,
 тут вода — нудьга,
╕ щось вороги не плинуть
 по т╕й вод╕.
Автобус у м╕сто ходить щочетверга,
якщо не зап’╓ вод╕й.
Сиди над брудною р╕чкою ╕ чекай,
коли попливе ╕ здохне усе не те,
бо щастя нема,
 а р╕дненька нудьга г╕рка,
а ти, хай там що, естет.
Надвеч╕р в╕дмерзнуть ноги
 на бережку.
Мороз чи брудна в╕длига ус╕х час╕в.
╤ св╕т п╕дкида╓ щоденно
 таких паскуд,
наприклад, один сус╕д.
Йому недарма казали — ото трава,
чи що в╕н вжива╓ там,
зрозум╕й ╕ди,
бо в╕н на паркан╕ дракон╕в
намалював,
грифон╕в, птах╕в, сади.
Яскрав╕, встають ╕з сут╕нк╕в, як жив╕,
неначе св╕тл╕╓ веч╕р, зими нема...
╤ ходять пл╕тки, мовляв,
не звичайний в╕н,
чаклун або наркоман.
А найголовн╕ша авторка
цих пл╕ток...
Н╕вроку вона тямуща,
хоча й крива.
Он хлопець один у нед╕лю
зловив авто
╕ п’ятами накивав.

ВНУТР╤ШНЯ МОНГОЛ╤Я

Димн╕ пальц╕ тягнуться
 понад водою,
Т╕льки небо сл╕пе — ╕ дим.
Хто ╕де ╕з ордою — ста╓ ордою,
╕ орда говорить ╕з ним.
В╕н тод╕ забажа╓ чуми, як слави,
Н╕би б╕льшого не хот╕в.
Т╕льки юрти, ╕ вогнища, ╕ заграви,
т╕льки пил до к╕нця св╕т╕в.
Найдорожчих милих —
тепер забуто
задля с╕рих ординських лав...
╤ душ╕ нема — н╕ жага, н╕ смуток,
т╕льки згарища ╕ зола.
╤ йому зда╓ться — його планета,
та його вже нема давно.
Хто ╕де з ордою, ста╓ — монета,
що прикрашу╓ стремено.
╤ св╕ти його — нежив╕ ╕ гол╕,
╕ п╕сн╕ його душать римою...
Дику безл╕ч зовн╕шн╕х
не-Монгол╕й
в╕н захопить — ╕ не утрима╓.
* * *
Н╕хто не в╕щу╓ майбутнього —
 що буде з ними?
Що буде з╕ мною, якщо задр╕маю —
 невже я помру?
А дощик впаде, на ус╕ ц╕ Париж╕
 та ╢русалими,
на кожну у св╕т╕ Варшаву
 або Анкару.
Знамена — перуть.
╤ тест — якщо стати знаменами, стати чи╖ми?
Якщо ж ми п╕демо людьми,
то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних ст╕ка╓ п╕тьма
╕ тривога,
вони тарабанять в шибки
 ╕ сп╕вають у пустц╕ дах╕в.
Та дощик впаде ╕ п╕де,
 ╕ до чорта ╕ бога,
до неба п╕сень ╕ бездомних птах╕в.
Знамена — сух╕,
це т╕льки земля п╕д ногами
 липка ╕ волога.
Це справжн╓, як ос╕нь, як дощ,
 як Америка, йога,
саванни ╕ хащ╕, планета,
 прекрасна ╕ вбога.
Хрестовий пох╕д.
П╕дн╕меться м╕сяць,
 калюж╕ осв╕тить ╕скристо.
Ти сам соб╕ прапор
 на вулицях темного м╕ста.
Неси ж себе сам.
А всесв╕т пливе ╕ нанизу╓ мит╕
 в намисто.
Печал╕ ус╕ в╕н тоб╕ посила╓
 навмисно —
╕ вс╕ чудеса.
* * *
Но Элли и Тотошка вернутся в свой Канзас

Хоч земля ще темна, та не пласка, ╕ кити п╕д нею св╕ти не снять. Ось маленька Елл╕, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Вс╕ розмови тут — подорожчав гас... Г╕ркуватий дим, шк╕ряний кисет. Не др╕май-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди см╕ливець бере усе.
Не др╕май же, бусинко, не др╕май.
Вс╕ дива на св╕т╕ лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Елл╕ ╕де в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще н╕який в╕тер не прил╕тав, не було ╕ще н╕ дор╕г, н╕ втрат. Т╕льки грош╕ в них не ростуть в полях, т╕льки важко ╖м д╕ста╓ться д╕м. ╤ пов╕льно ╖х оберта земля, розганяючи колами по вод╕.
Я по╖ду, мабуть, в Майам╕-б╕ч,
ти, сестричко, скучила вже, мей б╕.
Сто дор╕г на св╕т╕, на св╕т╕ н╕ч,
я пишу тоб╕.
В╕д ус╕х торнадо, ус╕х г╕нгем, в╕д ус╕х нечуваних покарань захища╓ та, що б╕жить ген-ген ╕ кричить: «Ура!». Та, що нас чекала з Майам╕-б╕ч, ╕з ус╕х нью-йорк╕в та корд╕ль╓р. Нав╕ть посм╕ха╓ться не тоб╕ — та ж на св╕т╕ ╓!
По полях посохне хрумка трава.
В╕дкривай цю книгу — не в╕дкривай...
та ╕ ти соб╕ полетиш — стривай! —
ти ж жива, жива...
Повертайся, Елл╕, з ус╕х дор╕г,
повертайся, Елл╕, холоне чай.
Урагани чубляться нагор╕,
л╕таки гарчать.
Припада╓ порохом цей Канзас.
Повертайся, Елл╕, до нас, назад.
А тепло об╕йм╕в, шалений см╕х —
то сам╕, сам╕...
* * *
Тихий голос шепоче:
 «Чи ти тепер не жива?
Чи бриниш, як струна,
 як натягнута тятива?
Чи бо╖шся щур╕в, ╕ кров╕, ╕ висоти,
чи бува в╕дбоялась ти?
Чи не сталося так,
 що тв╕й б╕ль тебе л╕кував?»
╤, хоч з╕р м╕й — мара, туман,
 почорн╕ле скло,
сонце с╕ло, а небо ╕ спрагло
 ╕ запеклось,
я тягну соб╕ в л╕гво п╕сн╕ ╕ молитви,
╕ казки, для живих, живим.
Проростають вони, ╕ кожна —
 гнучке стебло.
Тихий голос мен╕ сп╕ва╓ таке ╕ так:
«На обпалених пустирях
 поростуть м╕ста.
Як дерева на гол╕й вирубц╕,
 як трава.
╤ не раз, не два».
В╕н сп╕ва╓ мен╕, сп╕ва╓,
 мотив пливе.
Той, що завжди ╕ вс╕ п╕дхоплюють
 ╕з давен,
той, що в серц╕ до смерт╕,
 як фото в записнику —
в╕д утрат ╕ брехн╕, наклепу,
 отрут ╕ куль,
в╕д того, що колись
 вполю╓ ус╕х живих.

М╤СТО ХА

Що не р╕к – то невдалий,
 а що не доба – лиха.
В понед╕лок дощ╕ повертаються
 в м╕сто Ха,
З понед╕лка про╖зд дорожча╓
 ╕ прол╕т…
Ти не думай, що це печаль –
 це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився
 ╕ проштовхав,
Вторгував за л╕д,
Засушений гл╕д,
У небес, земл╕,
У т╕ней, ╕ примар, ╕ у дух╕в
 сус╕дн╕х хат.
Торгував, воював ╕ не байдикував
н╕ дня.
У полях за р╕кою орду
 сам-один спиняв.
Бо не вм╕╓ н╕хто як сл╕д
 зупинить орди.
Сам соб╕ порятунок, ворог
 ╕ св╕тлий князь.
В капшуц╕ на руц╕ монети
 тоб╕ дзвенять.
╤ чекай б╕ди,
Бо завжди один,
А вс╕ ╕нш╕ – дим,
А можливо, ╕ дим – легенда
 та маячня.
╤ з тобою в диму ╕ марев╕ так ╕дуть
Т╕, хто теж за р╕кою
 один зупиняв орду.
Ти ╖х, кожного, як у дзеркал╕,
 вп╕зна╓ш.
Хоч отой худорлявий красень,
 а цей – гладун,
А отой – висиха╓ майже
 в╕д сн╕в ╕ дум,
Чи малю╓ треш,
Чи раху╓ кеш,
Та самотн╕й – теж.
Т╕льки правда, ╕ все,
 ╕ н╕якого закиду.

╤ куди б ти соб╕ не б╕г,
 ╕ куди б не йшов,
Ти завжди назавжди поверта╓шся
 в м╕сто Шо.
Бо на серц╕ вина, ╕ сум,
 ╕ р╕вненький шов.
╤ нема для них ради
в жодному ╕з св╕т╕в.
Ти не думай, що це пиха –
це така печаль.
Бо загибл╕ приходять, дивляться,
 ╕ мовчать,
Спод╕ватись не звикли,
 в╕рити – погот╕в.
* * *
Перед нею – не шлях, не стежка,
 а наче вир.
Там ╕ смерть, ╕ чума,
 ╕ темна г╕рка трава,
там до обр╕ю с╕рий стелеться
 льодовик.
А вона — т╕льки крок вперед, т╕льки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я ╕ще жива,
поки стане життя ╕ сили –
╕ду на ви».
Перегукуйся з нею,
 хто тут нап╕вживий,
пригадай, як тече вода,
 дзеленчить трамвай..
Оживай.
В╕дгукалися ╖й ╕ мертв╕ у тих степах,
Чар╕вне та ╓дине мовлять –
 ╕ замовчать.
Мала бути вона божев╕льна
 або сл╕па,
чи хоча б на дахи залазити
 по ночах.
Та – не час,
╕ вона ╕ще, як гидке кача,
╕ н╕хто ще ╖╖ ╕стор╕ю не копав.
В цьому танц╕ довол╕ стане
 смертельних па,
та ╕ще з трибун вр╕зноб╕й
 глядач╕ кричать.
Хто почав?
А вона ╖м: «Течи, р╕ка,
 колесо, крутись,
кидай п╕сеньку в╕д хвороби
 до самоти,
кидай трап в╕д човна
 до б╕лого корабля,
стане страшно –
╕з кимось праведним розмовляй.
Може, слово безладне – тл╕н,
 ╕ мовчання – тля,
та слова до ладу –
 то золото ╕ бурштин».
По св╕тах то г╕рчить полин,
 то цв╕те ромен.
Що не ступить –
 то каже кожному те саме.
Амен.

ЧОЛОВ╤ЧИЙ ПОРТРЕТ

Могли б розпочати з кави чи з того,
що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з н╕чно╖ траси,
цигарки чи г╕ркоти.
Та — поп╕л Клааса,
поп╕л Клааса
в серц╕ його остиг,
в╕н – мертва пустеля,
в╕н – дощ кислотний,
покинутий д╕м сл╕пий.
Виходячи вчасно
в похмурий ранок,
хова╓ в кишеню ключ.
Несе у кейс╕ п╕дгнилу грушу
╕ йогурт, ╕ книгу скарг
на св╕т ╕з «мушу»,
з розбитих мушель.
╢диний безц╕нний скарб —
то поп╕л Клааса, холодний поп╕л,
н╕ голоду, н╕ «люблю».
Ти м╕г би сказати: ц╕ дн╕ порожн╕ –
його особистий гр╕х,
але уяви, що не все ти зна╓ш,
лише припусти на мить,
що поп╕л Клааса,
холодний поп╕л
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похм╕лля,
епохи з подертих книг.
╤ в╕н ╕де, не чека╓ щастя,
шука╓ найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавн╕
в св╕тах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправд╕ –
це в╕н розум╕╓ теж.
╤ що були там чума, холера,
╕ голод, ╕ мор – ╕ все.
Та щось лишилось таке прозоре,
що ╓ ╕ не ма╓ меж.

ЧОЛОВ╤ЧИЙ ПОРТРЕТ ╤ ТИХИЙ БЛЮЗ

В╕н живе соб╕ як ус╕,
 тривожиться не про те.
А пот╕м ста╓ться в╕йна, кордон,
 ╤ловайський котел,
А пот╕м час к╕нча╓ться –
 хвилини спливуть до дна.
╤ в╕н з цим живе,
 хоч це не його вина.
╤ в╕н з цим живе –
 ╕з л╕сом холодних стел.
Н╕, спогади з часом бл╕днуть,
 адреси ╕ голоси.
У нього ╓ що любити,
 у нього, наприклад, син,
╤ хтось не заходить б╕льше,
 ╕ хтось не пише лист╕в,
та в╕н не лишиться насправд╕
 на самот╕.
╢ в людини справи ╕ люди,
 ╕ б╕льшого не проси.
Т╕льки, як би воно
 ╕ де б воно не було,
в нього ╓ для мовчання
 в роц╕ ОТЕ число.
Не треба його жал╕ти.
Не треба ч╕пати рук.
У нього ╓ все потр╕бне –
 у нього, наприклад, друг,
в╕н, може, соб╕ малю╓,
 а може, – любить к╕но,
може, зав╕в собаку,
 може, чудних птах╕в,
може, любить св╕танок
 над морем м╕ських дах╕в.
Залиш йому ТЕ число,
 в╕н повернеться знов.

СОБ╤ САМАЙН

Володарко темних м╕ст,
шукачко вогню чужого,
кого покоха╓ш в н╕ч,
коли наста╓ зима?
Лиша╓мось ми сам╕
т╕кати з тепла прожогом
туди, де густа п╕тьма, де кожен соб╕
Самайн.
Висоту╓ с╕к земл╕
суха невмолима ос╕нь,
похмурий м╕ський дракон,
облуплений та в ╕рж╕.
Сп╕вай же йому, шал╕й,
ти не розум╕ла дос╕,
який це солодкий св╕т, де нав╕ть
сво╖ – чуж╕!
Володарко темних трас,
проваль, де др╕ма╓ зброя,
ноч╕вель чадних ╕ тих,
де чаду й тепла нема,
приходить щор╕чний час,
де я розум╕ю, хто я,
хто ти, хто вони ус╕, хто кожен соб╕
Самайн.
П╕рнають м╕ста в п╕тьму,
беруться св╕ти в облогу,
ляга╓ на землю сон,
спокуту╓ться вина.
Нехай тебе об╕ймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен соб╕ Самайн,
бо кожен соб╕ – весна.
* * *
Ляга╓ на землю сн╕г,
ляга╓ на землю сон,
ляга╓ вогка й м’яка
 ╕ непереможна втома.
Агов, ти живий чи н╕?
╤ глухне в сн╕гу клаксон,
╕ сл╕пнуть в зим╕ серця
 до тих, хто заснув не вдома.
Дорогами йде мороз,
дорогами л╕д повзе,
молочна густа п╕тьма,
 м’яка крижана облога
полю╓ на теплу кров...
Не в╕р слимакам з газет,
Що буде зима проста,
 недовга, як подих бога.
Заварюй соб╕ будь-де
гаряче, г╕рке ╕ пряне,
над╕й на весну не май,
 повол╕ чекай ╖╖,
бо св╕том вона ╕де
╕ через в╕ки — нагряне,
як зараз – мороз ╕ тл╕н,
як все на оц╕й земл╕,
знесилен╕й ╕ тво╖й.
* * *
Кр╕м над╕йно╖ збро╖,
 товариш╕в ╕ удач╕,
Поки землю гризе вогонь,
 поки мир не кв╕тне,
Нехай знайдеться в тебе щось – невелике наче
╤ непом╕тне.
Обер╕г старовинний –
 прад╕дова робота,
Чи то подих старих дуб╕в
 у старому л╕с╕,
Чи малюнок того, хто уже
 перер╕с сво╓ фото
╕ метр в╕с╕м,
якщо це лист в╕д не╖ чи нав╕ть
просто в╕д когось там,
аби ти читав.
Якщо це прапор, де наш╕ стануть,
напнуть намети,
Якщо це спогад – вона, туман,
св╕танкова тиша,
Якщо це прикмета справжн╕ша
за вс╕ прикмети,
Найважлив╕ша,
Якщо це той бог, що ходив
по водах, як по трав╕ –
Нехай в╕н.
Оце ╕ ╓ мо╓ побажання –
нехай не чудо,
Просто так, невелике щось –
н╕ на що не схоже,
Але хай ця штука в потр╕бну мить
╕з тобою буде
╤ допоможе.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 26.02.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16742

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков