Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогодні на поетичній сторінці «КС» — вірші самобутньої харківської поетеси Юлії Баткіліної. Народилася і живе Юлія в Харкові. Закінчила Харківський національний університет за спеціальністю «соціологія». Все життя працює в Інтернеті – як журналіст, редактор сайтів, новинар і автор.
Має свій власний сайт — www.juliabatkilina.net
Видала дві книги – роман «Стара вежа» та збірку поезій. Має чимало публікацій. Фіналістка всеукраїнського поетичного фестивалю «Ватерлінія 2013».
Найбільше любить подорожувати і дуже тішиться тим, що живе у цьому тісному світі, де відстані між країнами та словами такі маленькі. Поезія Юлії Баткіліної – емоційна, чуттєва, переплетена фантастичними асоціаціями, легко і невимушено торкається наших душ...

Юлія БАТКІЛІНА
ХТО ЙДЕ З ОРДОЮ — СТАЄ ОРДОЮ...
* * *
Я тобі журавлика надішлю,
Щоб ти знав, мій друже, що я жива.
Наше небо, брате, із кришталю,
І коли розіб’ється — заспіва.
Звідусіль вітри понесуть полин,
Що до цього жевріло — палахне,
І чого для певності не стели —
Все крихке, химерне та наносне.
Під крилом за обрій —
 горить трава,
І ніяких схованок не бува.
* * *
Був простий, як старе кресало,
як та зима,
як оцей кашкет.
Він казав, хто не йде на ризик, —
живе дарма,
а на світі багато прекрасного
вже нема,
і що є — гірке.
О, я був захоплений,
я його поважав,
я світився ним.
Він шикарно лаявся,
мав при собі ножа,
майже кожного разу
чимось мене вражав,
аж допоки зник.
Я не знаю, чи захід сонця
тоді кровив,
та була війна.
Він стріляв, закривав собою,
копав рови.
Він загинув і став —
статистика для новин,
що летить у нас.
Проклятущі мережі
доносять у літній день
новину, де його нема, із його «ніде».
І дивлюсь я, не дуже притомний,
у кпк
І краса гірка.
* * *
Тут небо — столітній сум,
 тут вода — нудьга,
і щось вороги не плинуть
 по тій воді.
Автобус у місто ходить щочетверга,
якщо не зап’є водій.
Сиди над брудною річкою і чекай,
коли попливе і здохне усе не те,
бо щастя нема,
 а рідненька нудьга гірка,
а ти, хай там що, естет.
Надвечір відмерзнуть ноги
 на бережку.
Мороз чи брудна відлига усіх часів.
І світ підкидає щоденно
 таких паскуд,
наприклад, один сусід.
Йому недарма казали — ото трава,
чи що він вживає там,
зрозумій іди,
бо він на паркані драконів
намалював,
грифонів, птахів, сади.
Яскраві, встають із сутінків, як живі,
неначе світліє вечір, зими нема...
І ходять плітки, мовляв,
не звичайний він,
чаклун або наркоман.
А найголовніша авторка
цих пліток...
Нівроку вона тямуща,
хоча й крива.
Он хлопець один у неділю
зловив авто
і п’ятами накивав.

ВНУТРІШНЯ МОНГОЛІЯ

Димні пальці тягнуться
 понад водою,
Тільки небо сліпе — і дим.
Хто іде із ордою — стає ордою,
і орда говорить із ним.
Він тоді забажає чуми, як слави,
Ніби більшого не хотів.
Тільки юрти, і вогнища, і заграви,
тільки пил до кінця світів.
Найдорожчих милих —
тепер забуто
задля сірих ординських лав...
І душі нема — ні жага, ні смуток,
тільки згарища і зола.
І йому здається — його планета,
та його вже нема давно.
Хто іде з ордою, стає — монета,
що прикрашує стремено.
І світи його — неживі і голі,
і пісні його душать римою...
Дику безліч зовнішніх
не-Монголій
він захопить — і не утримає.
* * *
Ніхто не віщує майбутнього —
 що буде з ними?
Що буде зі мною, якщо задрімаю —
 невже я помру?
А дощик впаде, на усі ці Парижі
 та Єрусалими,
на кожну у світі Варшаву
 або Анкару.
Знамена — перуть.
І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?
Якщо ж ми підемо людьми,
то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних стікає пітьма
і тривога,
вони тарабанять в шибки
 і співають у пустці дахів.
Та дощик впаде і піде,
 і до чорта і бога,
до неба пісень і бездомних птахів.
Знамена — сухі,
це тільки земля під ногами
 липка і волога.
Це справжнє, як осінь, як дощ,
 як Америка, йога,
саванни і хащі, планета,
 прекрасна і вбога.
Хрестовий похід.
Підніметься місяць,
 калюжі освітить іскристо.
Ти сам собі прапор
 на вулицях темного міста.
Неси ж себе сам.
А всесвіт пливе і нанизує миті
 в намисто.
Печалі усі він тобі посилає
 навмисно —
і всі чудеса.
* * *
Но Элли и Тотошка вернутся в свой Канзас

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут — подорожчав гас... Гіркуватий дим, шкіряний кисет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.
Не дрімай же, бусинко, не дрімай.
Всі дива на світі лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.
Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,
ти, сестричко, скучила вже, мей бі.
Сто доріг на світі, на світі ніч,
я пишу тобі.
Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: «Ура!». Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — та ж на світі є!
По полях посохне хрумка трава.
Відкривай цю книгу — не відкривай...
та і ти собі полетиш — стривай! —
ти ж жива, жива...
Повертайся, Еллі, з усіх доріг,
повертайся, Еллі, холоне чай.
Урагани чубляться нагорі,
літаки гарчать.
Припадає порохом цей Канзас.
Повертайся, Еллі, до нас, назад.
А тепло обіймів, шалений сміх —
то самі, самі...
* * *
Тихий голос шепоче:
 «Чи ти тепер не жива?
Чи бриниш, як струна,
 як натягнута тятива?
Чи боїшся щурів, і крові, і висоти,
чи бува відбоялась ти?
Чи не сталося так,
 що твій біль тебе лікував?»
І, хоч зір мій — мара, туман,
 почорніле скло,
сонце сіло, а небо і спрагло
 і запеклось,
я тягну собі в лігво пісні і молитви,
і казки, для живих, живим.
Проростають вони, і кожна —
 гнучке стебло.
Тихий голос мені співає таке і так:
«На обпалених пустирях
 поростуть міста.
Як дерева на голій вирубці,
 як трава.
І не раз, не два».
Він співає мені, співає,
 мотив пливе.
Той, що завжди і всі підхоплюють
 із давен,
той, що в серці до смерті,
 як фото в записнику —
від утрат і брехні, наклепу,
 отрут і куль,
від того, що колись
 вполює усіх живих.

МІСТО ХА

Що не рік – то невдалий,
 а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються
 в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає
 і проліт…
Ти не думай, що це печаль –
 це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився
 і проштовхав,
Вторгував за лід,
Засушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів
 сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував
ні дня.
У полях за рікою орду
 сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід
 зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог
 і світлий князь.
В капшуці на руці монети
 тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо, і дим – легенда
 та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою
 один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі,
 впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень,
 а цей – гладун,
А отой – висихає майже
 від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все,
 і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг,
 і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся
 в місто Шо.
Бо на серці вина, і сум,
 і рівненький шов.
І нема для них ради
в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха –
це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться,
 і мовчать,
Сподіватись не звикли,
 вірити – поготів.
* * *
Перед нею – не шлях, не стежка,
 а наче вир.
Там і смерть, і чума,
 і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться
 льодовик.
А вона — тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили –
іду на ви».
Перегукуйся з нею,
 хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода,
 дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять –
 і замовчать.
Мала бути вона божевільна
 або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити
 по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане
 смертельних па,
та іще з трибун врізнобій
 глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка,
 колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби
 до самоти,
кидай трап від човна
 до білого корабля,
стане страшно –
із кимось праведним розмовляй.
Може, слово безладне – тлін,
 і мовчання – тля,
та слова до ладу –
 то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин,
 то цвіте ромен.
Що не ступить –
 то каже кожному те саме.
Амен.

ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТРЕТ

Могли б розпочати з кави чи з того,
що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси,
цигарки чи гіркоти.
Та — попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля,
він – дощ кислотний,
покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно
в похмурий ранок,
ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу
і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб —
то попіл Клааса, холодний попіл,
ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні –
його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш,
лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля,
епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя,
шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні
в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді –
це він розуміє теж.
І що були там чума, холера,
і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре,
що є і не має меж.

ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТРЕТ І ТИХИЙ БЛЮЗ

Він живе собі як усі,
 тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон,
 Іловайський котел,
А потім час кінчається –
 хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе,
 хоч це не його вина.
І він з цим живе –
 із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть,
 адреси і голоси.
У нього є що любити,
 у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше,
 і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді
 на самоті.
Є в людини справи і люди,
 і більшого не проси.
Тільки, як би воно
 і де б воно не було,
в нього є для мовчання
 в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне –
 у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює,
 а може, – любить кіно,
може, завів собаку,
 може, чудних птахів,
може, любить світанок
 над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число,
 він повернеться знов.

СОБІ САМАЙН

Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч,
коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі
Самайн.
Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон,
облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть
свої – чужі!
Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих,
де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі
Самайн.
Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон,
спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн,
бо кожен собі – весна.
* * *
Лягає на землю сніг,
лягає на землю сон,
лягає вогка й м’яка
 і непереможна втома.
Агов, ти живий чи ні?
І глухне в снігу клаксон,
і сліпнуть в зимі серця
 до тих, хто заснув не вдома.
Дорогами йде мороз,
дорогами лід повзе,
молочна густа пітьма,
 м’яка крижана облога
полює на теплу кров...
Не вір слимакам з газет,
Що буде зима проста,
 недовга, як подих бога.
Заварюй собі будь-де
гаряче, гірке і пряне,
надій на весну не май,
 поволі чекай її,
бо світом вона іде
і через віки — нагряне,
як зараз – мороз і тлін,
як все на оцій землі,
знесиленій і твоїй.
* * *
Крім надійної зброї,
 товаришів і удачі,
Поки землю гризе вогонь,
 поки мир не квітне,
Нехай знайдеться в тебе щось – невелике наче
І непомітне.
Оберіг старовинний –
 прадідова робота,
Чи то подих старих дубів
 у старому лісі,
Чи малюнок того, хто уже
 переріс своє фото
і метр вісім,
якщо це лист від неї чи навіть
просто від когось там,
аби ти читав.
Якщо це прапор, де наші стануть,
напнуть намети,
Якщо це спогад – вона, туман,
світанкова тиша,
Якщо це прикмета справжніша
за всі прикмети,
Найважливіша,
Якщо це той бог, що ходив
по водах, як по траві –
Нехай він.
Оце і є моє побажання –
нехай не чудо,
Просто так, невелике щось –
ні на що не схоже,
Але хай ця штука в потрібну мить
із тобою буде
І допоможе.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 26.02.2016 > Тема "Душі криниця"