|
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема ""Будьмо!""
#4 за 23.01.2004
"ЦІЛА ЄВРОПА ЗНАЄ, ЩО ТО Є УКРАЇНА..."
Оксана ТИЩЕНКО-МОНАСТИРСЬКА, студентка 4-го курсу філологічного факультету ТНУ.
Так співає відомий український рок-гурт "Скрябін". І не просто співає, а відкриває нам очі на нашу таки дійсність. То що ж знає про нас Європа? Якось випадково мала розмову з родинами чехів і поляків, що відпочивали у Криму. Не могла не поцікавитися тим, що наболіло. Для них, звичайних громадян своїх країн, Україна репрезентована насамперед невдачами міжнародного рівня (проблеми з правами та свободами, політична нестабільність і невизначеність, міжнародні скандали, заробітчанські буми). Прикро, та хто нам винен?
Звісно, є й гарні відгуки про нашу державу, бо ж маємо наукові досягнення, спортивні успіхи, беремо участь у миротворчих акціях. А взагалі складається враження, що думка іноземця сформована за якимось єдиним зразком. І от відкриваю одне з джерел формування європейської думки - книгу (до речі, досі бестселер) Нормана Девіса "Європа. Історія". Читаю: "Українці були жертвами чи не найжахливіших штучних трагедій континенту та масового геноциду. Втрати від війни 1918 - 1920 рр., колективізації 1930-х, голодомору 1932 - 33 рр. та спустошення ІІ Світової війни наблизились до 20 млн... Їх населення чисельністю таке ж, як населення Великобританії чи Франції, проте українці знайшли дуже мале місце в книгах з історії. Довгий час їх зазвичай представляли зовнішньому світові як "росіян" чи "радянських людей", коли вони були вартими слави та нагород, а українцями лише тоді, коли чинили неправильно. Вони не мали вільного голосу аж до 1990-х. Врешті-решт українці вибороли свою незалежність у грудні 1991-го, проте зіштовхнулися із сумнівним майбутнім" (EUROPE, HISTORY. Norman Davies, Page 54, Oxford University Press, London, 1996).
А ось ще одна думка: "... люди, народженi в Українi, на початку столiття зазнали жахiть Першої свiтової вiйни та нiмецької окупацiї, що супроводжувалися громадянською вiйною, масовими вбивствами i масштабним голодомором, коли їм було лише по двадцять. Якби вони вижили, то зiштовхнулися б iз засиллям радянського правлiння, безжальним розкуркуленням i колективiзацiєю, масовим голодомором i сталiнським терором. Якби вони попри все дожили б до 1941-го, то змушенi були б перенести найбезжальнiшу вiйну столiття. Якби вони служили в Радянськiй армiї, то були б полоненими i померли б у жахливих умовах нiмецьких концтаборiв. У 1944-му багатьох iз все ще живих послали б до Нiмеччини на рабську працю. Тi, хто залишився живим пiсля вiйни, мусив пережити нову хвилю чисток та загрозу ГУЛАГу. Кожен, хто вижив iз того поколiння, страждатиме вiд наслiдкiв Чорнобильської катастрофи". (TWENTIETH CENTURY, WORLD HISTORY, Clive Ponting, Page 11. New York 1998).
Подумай над цими словами, шановний читачу. Погляд збоку завжди відрізняється об'єктивністю. Але, гадаю, не можна погоджуватись із депресивною тональністю цих статей. Перше враження: сядь та й плач з горя. Поки одні нарікатимуть на нещасливу долю, інші, несвідомі, знищать себе у забутті. Пригадую метафоричну легенду Ніцше. Коли Заратустра спав у саду, до нього підійшла коза, з'їла його вінок і закричала: "Заратустра більше не мудрець!" Гадаю, щось подібне трапилося і з нашою історією та культурою. Вже дванадцять років маємо шанс виправити помилки минулого. Тож не зволікаймо.
Хоча... можна тут мені дорікнути: щось пригадувати, якось відроджувати - це абстракції початку 90-х минулого століття. А як щодо матеріальних негараздів сьогодення? Цікаво, що бачать і чують про Батьківщину українці, які працюють за кордоном, а головне - що відчувають. У телефонній розмові з приятелем, що вже давно в Італії, почула таке: "Не обов'язково шукати якусь інформацію, варто глянути навколо - тут стільки наших, що часом ми жартуємо: нема потреби вчити іноземну мову. Та від цього не смішно, адже все говорить про те, що дома не стало краще. Люди їдуть сюди на принизливу, але оплачувану працю. Не знаю, чи варто нас засуджувати, а чи виправдовувати, проте ми завжди мріємо про повернення".
Важко віриться, що неможливо знайти в нашій країні роботу, але й екскурсійною мандрівкою не назвеш поневіряння наших громадян за кордоном. Напрошується єдиний висновок: господарювати на власній землі краще, ніж прислуговувати на чужині. Але поки не навчимося бути господарями власної долі, нічого не буде. Імідж своєї держави створюємо ми самі.
Розповсюдженою є думка про те, що народи, обрані Богом, мусять страждати. Проте також загальновідомим є і те, що Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам. Історія України в ХХ столітті позначена суцільним вогнем та лихоліттям. Історія не пам'ятає усіх героїв, не пам'ятаємо їх і ми. Можливо, наше безпам'ятство є причиною наших бід. Досі залишається невирішеним філософське питання: якою є користь від пам'яті? Чи вона допомагає людині, а чи навпаки - заважає? Та поки що людські цінності мають велике значення у нашому житті, тому ми повинні берегти та шанувати дароване віками та пращурами: мову, культуру, Україну, в якій нам жити.
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема ""Будьмо!""
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1671
|
СОЛ╤ДАРН╤ З УКРА╥НОЮ
СЕРЕД ПОВЕРНЕНИХ ╤З РОС╤ЙСЬКОГО ПОЛОНУ ЗАХИСНИК╤В МАР╤УПОЛЯ ╢ ДВО╢ КРИМЧАН
УКРА╥НА ПОВЕРНУЛА З РОС╤ЙСЬКОГО ПОЛОНУ 215 ЛЮДЕЙ, ЗОКРЕМА Й ЗАХИСНИК╤В «АЗОВСТАЛ╤»
ЩАСЛИВА ЛЮДИНА СЕРГ╤Й МАРТИНЮК
ПЕРЕМОГА НА П╤ДСТУПАХ ДО КИ╢ВА
