Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2849)
З потоку життя (6004)
Душі криниця (3339)
Українці мої... (1437)
Резонанс (1451)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1641)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НАЙСМАЧН╤Ш╤ ЯБЛУКА — НА СПАСА
Свято Преображення Господнього, а в народ╕ — Спас, Другий Спас, Яблучний Спас, яке...


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ, або З МИРУ ПО НИТЦ╤ – НА ╤НТЕРНЕТ «СВ╤ТЛИЦ╤»!
Наближа╓ться черговий щор╕чний «момент ╕стини» - необх╕дно терм╕ново з╕брати 3-4 тис....


ЩЕДР╤ БОРИС ╤ ГЛ╤Б
Наш╕ традиц╕╖


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ, або З МИРУ ПО НИТЦ╤ – НА ╤НТЕРНЕТ «СВ╤ТЛИЦ╤»!
Наближа╓ться черговий щор╕чний «момент ╕стини» - необх╕дно терм╕ново з╕брати 3-4 тис....


Поетична Св╕тлиця. ПОЕЗ╤Я ОКСАНИ ШПИРКО
Сьогодн╕шня поетична стор╕нка «КС» пропону╓ сво╓му читачев╕ продут╕ степовими...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#8 за 19.02.2016
╤ СКАЖЕ ХТОСЬ: «В╤Н В УКРА╥НУ В╤РИВ, НЕ ЗРАДЖУВАВ Н╤ ╥Й, АН╤ СОБ╤»...
╤ван НИЗОВИЙ

Поет ╕ час

У цьому сво╓му числ╕ «Кримська св╕тлиця» ма╓ честь представити читачам пронизлив╕ в╕рш╕ чудового укра╖нського поета, проза╖ка, публ╕циста, громадського д╕яча ╤вана Низового. Народився ╤ван Данилович 3 с╕чня 1942 року в сел╕ Марк╕вка Б╕лоп╕льського району Сумсько╖ област╕. У роки в╕йни лишився круглим сиротою. П╕сля зак╕нчення шостого класу працював у колгосп╕, на будовах Казахстану, П╕вноч╕, Укра╖ни. В╕дслужив трир╕чну строкову службу в Радянськ╕й арм╕╖. П╕сля демоб╕л╕зац╕╖ працював директором Будинку п╕онер╕в, у редакц╕ях районних газет, одночасно навчаючись у веч╕рн╕й школ╕. Згодом навчався на заочному в╕дд╕ленн╕ факультету журнал╕стики Льв╕вського ун╕верситету. У 1966 роц╕ пере╖хав до Луганська, де понад десять рок╕в працював в обласних та районних газетах, був старшим редактором студ╕╖ телебачення. Керував обласним л╕тоб’╓днанням. У 1979-1980 роках навчався на Вищих л╕тературних курсах при Л╕тературному ╕нститут╕ ╕мен╕ М. Горького. Був в╕дпов╕дальним секретарем Лугансько╖ орган╕зац╕╖ НСПУ з 1992 до 1998 року. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з 1972 року. Член Всеукра╖нського товариства «Просв╕та» ╕мен╕ Тараса Шевченка.
Друкуватися почав з 1960 року. Автор багатьох поетичних зб╕рок, серед яких: «Народжуються кв╕ти» (1964), «Провес╕нь» (1971), «Стебло» (1977), «Тоб╕ мо╓ серце» (1980), «Р╕внодення» (1982), «Чекання ранку» (1986), «Горобина н╕ч» (1992), «Пракор╕нь», «Нема переводу», «╤ калина своя, ╕ тополя», «Запрягайте, хлопц╕, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «В╕втар» (1995), «Це – м╕й вертеп», «Св╕ча на в╕тр╕» (1996), «Б╕лоп╕лля – Верхосулля», «О, Ор╕яно…», «Сльоза небесна», «Осяяння ос╕нню» (1997), «За овидом сивим», «Н╕чний в╕стун», «Побудь з╕ мною», «Воронц╕ нев’януч╕», «Чорнороси», «Збудило оп╕вноч╕ серце» (1998), «Хрущ╕ над вишнями», «Падолист», «Душа перецв╕та», «Я з тако╖ глибинки» (1999), «Осанна химер╕», «Джерело у ясних ясенах» (2000), «╤ г╕лка своя, ╕ соп╕лка», «Родиземля», «В раю, скра╓чку», «Поза ра╓м», «Остання електричка на ╤рп╕нь», «Тихоплесо-часоплин» (2001), «В╕д травня до травня», «Значить б╕льше, н╕ж просто п╕сня», «Босон╕ж по стерн╕» (2002), «Саме та самота», «Сонях на осонн╕», «Жура за журавлями», «Передсв╕тень», «Сум’яття», «Зливодиво», «Те, чому ╕ назва загубилась», «Дурман-трава», «Я Сватовим засватаний», «По пром╕нчику доброти», «Несправжня пектораль», «Веселка неповторних весен» (2003), «Кура╖на», «Пролог до еп╕логу», «Опозиц╕я» (2004), «Отак ╕ живу», «Сонях сяючого сонця», «Село мо╓, Сула моя...», «Серпентар╕й» (2005), «Оскома осен╕», «Мажор в м╕нор╕», «Шаржу╓мо з любов’ю», «Самоп╕знання», «У Сватов╕м св╕та╓ Укра╖на» (2006), «Калини жар на полотн╕ сн╕г╕в», «Б╕ополе Б╕лоп╕лля», «Б╕ла вежа – р╕дний Вавилон», «Б╕лолебед╕я» (2007), «Прозр╕ле л╕то з голосом Олени», «В╕рую» (2008), «Осмути сиво╖ сув╕й», «Сп╕йман╕ сюжети» (2009), «Живу за юл╕анськими календами», «П╕д жайворами, п╕д журавлями», «Найвище право – жить в╕дверто», «Лелеч╕ клекоти в туман╕», «Я цв╕ркун в середл╕тню спеку» (2010), «А Марк╕вка – як мак╕вка», «Цим дорожу» (2011). До окремих розд╕л╕в зб╕рок «Несправжня пектораль», «Сонях сяючого сонця» ╕ «Б╕ла вежа – р╕дний Вавилон» ув╕йшли переклади з б╕лоруських, в╕рменських, болгарських, словацьких, польських ╕ персидських поет╕в.
Чимало в доробку ╤вана Низового прозових ╕ публ╕цистичних твор╕в. Це книги: «Оп╕сля присмерку», «Зустр╕ч╕ без прощань» (2003), «Загублене в╕длуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я н╕коли не плакав», «Там, де я см╕юся кр╕зь сльози» (2006), «Давно вже не виходив з берег╕в» (2007), «Сльоза сльозу не здоганя╓» (2009), «Там, де ми були, ╕ ╓, ╕ будемо» (2010).
 Зб╕рки «Сорок сорок» (2002), «Морок морок», «Летючий к╕нь», «Р╕чки-малючки», «Блакитн╕ вени Укра╖ни», «Кр╕зь в╕ки – вов╕ки» (2003), «Страдноцв╕т» (2005), «Ми ╓сть народ», «Р╕чки-пот╕чки» (2007), «Гом╕нк╕ струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009) ╕ «Винятков╕сть» (2010) було написано ╤ваном Низовим для д╕тей.
Книги ╤вана Низового виходили в Ужгород╕, Львов╕, Р╕вному, Ки╓в╕, Донецьку, Луганську й ╕нших м╕стах Укра╖ни. Його твори перекладалися рос╕йською, болгарською, польською, англ╕йською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. У св╕т вийшло понад сто видань поез╕╖, прози, публ╕цистики, переклад╕в, твор╕в для д╕тей.
╤ван Низовий — лауреат республ╕канських прем╕й ╕мен╕ Бориса Горбатова та ╕мен╕ Микити Чернявського, м╕жнародних л╕тературно-мистецьких прем╕й ╕мен╕ брат╕в Лепких, ╕мен╕ Олекси Г╕рника та прем╕╖ за кращий музичний тв╕р-оратор╕ю «Лелече».
Помер 30 вересня 2011 року. Нагороджений медаллю «Буд╕вничий Укра╖ни». Орденом Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ – посмертно.
«Кримська св╕тлиця» висловлю╓ щиру вдячн╕сть пан╕ Лес╕ Низов╕й, доньц╕ письменника, за укладання зб╕рки для наших читач╕в.

╤ван НИЗОВИЙ
╤ СКАЖЕ ХТОСЬ: «В╤Н В УКРА╥НУ В╤РИВ, НЕ ЗРАДЖУВАВ Н╤ ╥Й, АН╤ СОБ╤»...

ЛЕЛЕЧЕ
Оратор╕я

1
В╕дл╕тають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Укра╖ноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море п╕няв╕ хвил╕
П╕д нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!
2
Прил╕тають лелеки...
Лелеки,
Зв╕дки ви?
З чужедал╕ далеко╖...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
╤ море не раз
Проковтнути хт╕ло...
Щаслив╕ – лет╕ли!
╤ небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
В╕три нас трощили
╤ хмари дощили...
О Батьк╕вщино!
╤ поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!
1968

* * *
Ця мова могла
Народитися т╕льки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
╤ мову чужинц╕в –
П╕дступно-отруйну зм╕ю –
Пригр╕ли
В справ╕к укра╖нському наш╕м
Краю!
Нас мова чужа
╤ принижу╓ ╕ зневажа
╤ нашу духовн╕сть з’╖да╓,
Мов крицю ╕ржа, –
Вже й р╕дна земля нам чуж╕ша,
Н╕ж просто чужа,
╤ байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанц╕,
╤ вигнано нас недарма –
За нашу любов
До чужих батога ╕ ярма,
За те,
Що ми ╓,
А неначебто нас ╕ нема,
За те,
Що язик галасу╓,
А мова – н╕ма.
Ця мова могла
Зародитися т╕льки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов ╕ с╕м’ю,
╤ п╕сню таку,
Що натхнення да╓ солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли
мову свою?!
1988


ОСТОРОГА

Нас приведуть ╕ще до Крут
Нов╕тн╕ «гетьмани» захланн╕,
Й закряче знову хижий крук
Над полем бран╕,
Ой, закряче,
╤ не одна душа заплаче,
╤ кон╕ захропуть в туман╕,
Зал╕зних не порвавши пут!
А в березневий каламут,
На прол╕ски блакитн╕ ранн╕
Кривав╕ руча╖ з-п╕д Крут
Хлюпнуть, неждан╕...
╤ неначе
Не був звитяжним ти, козаче, –
Знов «муравйовц╕» окаянн╕
Тебе в глухий загонять кут...
Ми несемо тягар спокут,
В сво╖м краю чужинцем гнан╕,
В╕д тих,
Не перших наших,
Крут –
╤ до останн╕х...
1993

* * *
Ми й нин╕ щедр╕,
Як були,
Без м╕ри ╕ без меж:
╤ флот, ╕ море в╕ддали,
╤ Севастополь теж.
╤ Крим невдовз╕ в╕ддамо
(Н╕чого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душ╕ – спок╕йно ляж
П╕д син╕м небом узбереж
╤ плюй на жовтий пляж,
╤ на чудного вусаня
╤з тризубом в руц╕
Жбурляй щоноч╕ ╕ щодня
Дошкульн╕ кам╕нц╕.
╤ – регочи!
Хай чують степ
╤ весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.
1995

* * *
…вони ╕ще, мов таргани
Голодн╕,
Будуть л╕зти
У нашу хату,
Бо вони
Справ╕ку хочуть ╖сти.
Вони ╖дять усе п╕дряд,
Не лишень хл╕б та сало,
Свинячий рот, мов земснаряд,
Жере й жере – все мало;
Все мало смажених курчат.
– Давай живого м’яса! –
Кричить московський «демократ»,
А з ним ╕ ласа маса.
Все мало вин ╕ гор╕лок
╤ прочих «╖м» напо╖в –
П╕д солонющий ог╕рок
Налий кров╕ терпко╖!
…вони ╕ще, мов сарана,
Впадуть на наше поле,
╤ здичав╕╓ сторона,
Й постане поле – горе.
╥м, живо╖дам, все одно,
Хто ╖х орду очолить,
Чи полукровка Жир╕но…
Чи вишкребок Грачових…
Аби лиш визначив, куди
Направити ординц╕в
Хм╕льних, веселих ╕ рудих –
Гуртом – не поодинц╕!
1995

* * *
Вперед, безсмертн╕ антиподи!
Тумани. Тумени. П╕тьма.
Кудись под╕лися народи.
Племен – ╕ тих уже нема.
Катма. Лиш виродки. Ордою –
Орда! Стих╕я. Пил ╕ пал.
Землею, в╕тром ╕ водою,
Наперек╕р ╕ наповал…
Вас тьми ╕ тьми.
А нас – м╕льйони.
А в нас нема╓ Спартака.
Нас чорн╕ ворони й ворони
Склюють – живцем – до к╕стяка.
Дощенту витопчуть нас кон╕
На гусеничному ходу…
Та ви у наш╕м безборонн╕
Свою ще стр╕нете б╕ду!
Ще падлом станете на падл╕
╤ розпорошитесь в трав╕,
Бо ж не усвою╓ нападник
Отру╖ нашо╖ кров╕;
Не перетравлюють чорнозем
Чужинськ╕ шлунки натщесе…
╤ в╕д╕ллються кровосльози!
╤ вихор см╕ття рознесе!
1995

* * *
в╕дкраялось по кращому окрайцев╕
з ус╕х кра╖в кра╖ни солов’╖но╖
а залишки невкраден╕ ми краючись
серцями назива╓м Укра╖ною
предивом ос╕янним Ор╕яною
пол╕ссячком под╕ллячком
покуттячком
оп╕ллячком ╕ зболено боянимо
в п╕снях сво╖х ╕ кра╓мось
╕ мучимось
змал╕ли ж бо в╕д краю ╕ до краю ми
до крайнощ╕в доходимо в ру╖н╕ ц╕й
╕ все одно всекрайн╕ ми окраденц╕
великими лишились укра╖нцями!
1996

* * *
Народ наш ╓!
До крайнощ╕в здр╕бн╕лий,
Розс╕яний по св╕ту, –
Все ж в╕н ╓,
Н╕який ураган осатан╕лий
Дорешти не донищить, не доб’╓
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском зав╕й,
Майово, щедровесно
Знов ╕ знову
Шумуй ╕ розкв╕тай, народе м╕й!
Народ наш ╓!
В╕н буде й перебуде
Вс╕ крайнощ╕,
Вс╕ кривди в╕ков╕
У жит╕ житт╓дайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарн╕ –
В трав╕.
1997

* * *
Мен╕ дано
В╕д Господа самого
Високе слово –
Усне ╕ писемне –
Щоб я кричав у Всесв╕т:
«Ук-ра-╖-на!»
Щоб я писав у В╕чн╕сть:
«Укра╖на»...
1998

* * *
╤стор╕ю нашу
Читайте завжди м╕ж рядк╕в
Фальшивих «скрижал╕в»
Московських князьк╕в ╕ царьк╕в.
Коли Святослав
Прибивав у Царград╕ св╕й щит,
У л╕гв╕ ведмеж╕м
Ще перв╕сний спав
Московит…
Коли «Куликовський урок»
Значив кров’ю Боброк,
Димитр╕й ховався в ярках
В╕д во╓нних морок…
Коли запорожц╕
Наскоком взяли ╤зма╖л,
«Великий» Суворов
Ще й кашу свою не до╖в…
Коли на редут╕
Прославився К╕шка, матрос,
В реляц╕╖ царськ╕ «впечатали»:
Ве-ли-ко-рос…
Коли К╕ндратенко
Стояв п╕д Артуром, як мур,
Вт╕кав Куропатк╕н
В╕д порту,
Що звався Артур…
Коли укра╖нц╕
Варшаву й Берл╕н здобули,
Москва заволала:
«Славетн╕ рос╕йськ╕ орли!».
Така-то ╕стор╕я:
Меч наш ╕ ╖хн╓ стило;
Ве-ли-ко-ро-си! –
Вкра╖нц╕в н╕де не було…
Що та сокира
В пор╕внянн╕ з «в╕чним пером»!
Хочеш – читай,
Хочеш – пий оковиту чи бром.
…Нин╕ ж не зна╓
Х╕ба що якийсь остолоп:
В наш╕й ╕стор╕╖
Крути були
Й Конотоп!
1999

* * *
Богдан╕в багато,
А Хмеля – н╕ жодного.
Чи ╖х не було,
Чи спились нан╕вець…
Слова – пережовано
╤ заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!
Урветься терпець
Нерозумному Йванов╕ –
За вила в╕н схопиться
╤ за косу,
╤ виростуть знову
Могили курганов╕,
А землю птахи по степах
Рознесуть.
Така наша доля:
Суц╕льними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…
Пос╕╓м Богдан╕в,
А вродить ╤ванами –
Все той же врожай...
╤ нехай йому грець!
2001

* * *
В╕рую –
В укра╖нське довготерп╕ння,
Що таки ж перетре кам╕ння
Й по краплин╕ виц╕дить воду,
Що розбавила кров народу!
В╕рую! –
Буде кров ╕ густа, й гаряча,
Закипить в н╕й козацька вдача,
Й п╕д з╕ркими ╕знов з╕рками
Вродить Гонтами ╕ С╕рками!
В╕рую! –
В╕д Андр╕я в╕д Первозванного
Для народу небезталанного
Все в╕дпущено вищою м╕рою…
В╕рую!
2001

* * *
Ми чуж╕ в ц╕й держав╕ сво╖й,
Що не стала сво╓ю ╕ дос╕, –
Ми сьогодн╕ травою
 поляжемо геть на покос╕,
Перев’янемо, всохнемо,
п╕демо на перегн╕й…
Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежж╕ приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
 заголосить вона, зарида
╤ в нестям╕ сама соб╕
 геть розпанаха╓ груди.
╤ постануть ╕з не╖ –
 здригнеться здивований св╕т! –
Лег╕они повстанц╕в –
 ск╕нчилося ╖хн╓ терп╕ння…
Доки в лон╕ земн╕м
не засохне кор╕ння,
Не пощезне вкра╖нський наш цв╕т!
2003

В╤ЧНЕ КОЛО

В наш край приходила орда
╤ храми руйнувала...
Але ж текла соб╕ вода,
╤ кров змивалася руда,
╤ проминалася б╕да.
╤ в╕ра оживала!
Тод╕ ж приходили чуж╕
╤ спалювали ниву...
Та з лободи пеклись корж╕,
╤ по╖дала ржа нож╕.
╤ в╕д меж╕ ╕ до меж╕
Гойдала нива гриву!
╤ знов приходив бусурман
╤ в╕дн╕мав свободу...
Але ж зд╕ймався в╕трюган
╤ вим╕тав чужий бур’ян,
╤ виростав новий курган
В прапам’ят╕ народу!
А ще ж на╖зник╕в юрма
Топтала нашу мову...
Але ж нема для нас ярма
Межи св╕тами чотирма,
╤ ми говорим з ус╕ма
По-укра╖нськи знову!
2003


СУЧАСН╤ ЯНИЧАРИ

1
Земля таких не прийме,
Не пригорне –
В╕дторгне чужор╕дн╕ ╖х т╕ла,
Дарма,
Що за стол╕ття прийняла
Не одного чужинця в лоно чорне.
Так то ж чужинця –
В╕н сво╓ю кров’ю
Родюч╕сть чорноземну збагатив,
╤ Бог його могилу освятив
Нав╕ки всепрощенням ╕ любов’ю!
А ц╕ – домашн╕ виродки –
Чуж╕ш╕
За чужину по мов╕ та кров╕:
У них нема ╕ Бога в голов╕,
Вони само╖ п╕длост╕ п╕дл╕ш╕,
Вони й посмертно –
Як сво╖м життям –
Отруять землю смор╕дним
гниттям!
2
...╕ прокляне ╕ вас, ╕ весь ваш р╕д
Народ в╕д Сяну аж до Дону!
Ганебне все вв╕брали ви
В кл╕тини мозку, в кап╕ляри
Кров╕:
Р╕дн╕ш╕ для Москви,
Для Укра╖ни ж – яничари
╤ вседушител╕!
Для вас
П╕сень не буде – лиш прокльони,
Гвард╕йц╕ п’ято╖ колони,
Ошмаття вироджених рас.
Ви отру╖ли нам ╜рунти –
Чорнозем вмер ╕ вже не родить
Там,
Де москаль до в╕тру ходить,
Огиджений до блювоти.
╤ ви – за ним,
Бо ж ви – братки,
Бо ж ви – союзнички досмертн╕,
Не укра╖нц╕ –
Пе-ре-верт-н╕,
Перевертн╕-москалюки.
...минуле можна перейти ╕ вбр╕д,
Та не минути насл╕дк╕в прокльону!
2003

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Гадюкою вповза╓ в Укра╖ну
Прав╕чний «друг»
╕з Пут╕нським лицем,
Несе ру╖ну в нашу кура╖ну
╤ в нашу душу щиру та на╖вну
Знов пов╕ва п╕вн╕чним в╕терцем.
Та хто ж об нас ╕ще чоб╕т не витер
За три стол╕ття?! Друз╕-вороги
Роздмухують такий вогненний
в╕тер,
Що спалить наш святий
Соф╕йський в╕втар
╤ заметуть наш в╕чний сл╕д сн╕ги!
Кому ж ╕ще, брати мо╖, не ясно,
Що вечор╕╓ знов – заходить н╕ч,
╤ нас не поряту╓ Переяслав,
Бо ми сам╕ спалили передчасно –
Хай в╕ртуальну – славну нашу С╕ч?!
2004

ОДА В╤РНИКАМ ╤МПЕР╤╥

Довол╕ еп╕грам, бурлеск╕в ╕ парод╕й –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…
Складаю оду кращ╕й у природ╕
Пород╕ найв╕рн╕ших пос╕пак.
Служ╕ть – хай з вами буде Божа пом╕ч
╤ вив╕рений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Х╕ба ж не ви столицю над Невою,
Столику ╕ стоглаву, вознесли
Над р╕днопервозванною
Святою –
В чужого воза Ки╖в запрягли?!
Х╕ба ж не ваш Сиваш
сивушним духом
Пропах в степах –
╕ став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра
╕ псяюха –
Читала св╕й н╕мецький «Отченаш»
Татарам ╕ козацьким отаманам,
Сво╓ю «вотчиною» нарекла
Дн╕провський край,
╤ в балтицьких туманах
Р╕ка Молочна кров’ю потекла?!
╤стор╕я – закуска лиш до брому,
А бром – ╕нтел╕гентський самограй:
Живучий в╕рус давнього синдрому
Додавлю╓ до краю р╕днокрай!
╤стор╕я… Петро згубив три сумки –
╤ Сумами м╕сцину наречем,
╤ порухи незг╕дливо╖ думки
Перес╕чем, як С╕ч╕ крик, мечем.
«Ай, дар пр╕роди!» –
 ляпне Катерина, –
╤ потече «охрещений Айдар;
«Вор скла…» – ╕ Ворскла,
 славно,
 мов дитина,
«Татуню, – пролепече, –
 добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса,
Микола╖в –
Хрещеники московсько╖ куми,
Мов не було н╕ скит╕в, н╕ нога╖в,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було н╕ Хмеля, н╕ Мазепи,
Ан╕ тоб╕ Петлюри, н╕ Махна,
╤ нас ╕з нев╕домост╕-халепи
Рас╓я-мать виводила одна…
На мочарях зусиллям яничар╕в
В Рас╓ю перевт╕лилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чар╕
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисв╕ти
(чи пак землепроходц╕),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сиб╕р не╕сходимий
Й на Чукотц╕
«╤сконноруських» мамонт╕в
знайшли.
Це ви
Х╕ву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Вт╕ху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували
гордий
(Та й нин╕ ще продовжу╓те – ви),
╤ п╕сля «геро╖чних» ваших морд╕в
Кривавляться сл╕ди в димах трави.
Це ви в Державн╕й Дум╕ ╕ сьогодн╕
Шмату╓те наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готов╕,
Пут╕ноугодн╕,
До новозавойовницьких «звитяг».
Нема╓ в св╕т╕ ворога лихого,
П╕дл╕шого за бувших родак╕в,
Праправнук╕в козацтва низового,
Москви червоно-б╕лих приймак╕в!
Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й зап╕зн╕лу,
Та однак
Нагода ╓ ославити породу
Клонованих московських пос╕пак.
Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не п╕днесу,
╤ в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного нема╓ –
«Ф╕лькин» суд…
╤ р╕дного – в минул╕м – яничара
Не братиму на мушку,
Хай живе
В чар╕вн╕м св╕т╕
 покидь ╕ почвара,
На пос╕пацьк╕й служб╕
 жили рве!
«Реве та стогне
 (в╕чний!)
Дн╕пр широкий,
Сердитий в╕тер
 (в╕щий!)
Завива…»
Неспок╕й м╕й не спатиме,
Допоки й
На пос╕паках царству╓ Москва.
Не сплю ╕ я.
Не сплять мо╖ собаки,
Досмертно в╕рн╕ й так,
Без ланцюг╕в…
Дасть Бог, д╕ждем:
Останн╕ пос╕паки
В╕дхлинуть до московських
берег╕в –
Служити чужин╕…
Ми ж будем жити,
Миритись м╕ж собою п╕сля чвар,
╤ б╕льше не д╕ждуться московити
Поповнення –
ск╕нчився цей «товар»
На берегах дн╕прових…
Дай-но, Боже,
Щоб витекло ╕з нашо╖ кров╕
До крапл╕ все ганебне ╕ вороже
╤ в╕дригнулось
 мат╕рно
 в Москв╕!
2004

ГОВОРИТЬ УКРА╥НА

На сход╕ заординилося знов –
зв╕дт╕ль, де мало б сонце возс╕яти,
сховавшись за господню коругов,
на Ки╖в пруть др╕муч╕ аз╕яти.
Вони жадають св╕жо╖ кров╕,
роздмухуючи вогнище шалене...
Волайте, мертв╕!
Не мовч╕ть, жив╕,
не помирайте заживо для мене...
2007

* * *
Мо╖ вуста не вимовляли «мамо»
╤ «тату», ╕ не чув я слова «син»,
Що звернене до мене, ╕ так само
Щасливо╖ сорочки не носив.
Я сам себе л╕пив ╕ досконалив,
На кожн╕м кроц╕ ранивсь об кути,
Зате н╕хто мене не омоскалив,
Не з’яничарив душу сироти.
Хоча й не був н╕коли обережним,
За що не раз жорстоко потерпав,
Все ж самост╕йним був
╕ незалежним
В розлогих закурганених степах.
Таким ╕ доживу, що Бог в╕дм╕ряв
П╕д вербами у Гл╕бовськ╕й журб╕,
╤ скаже хтось: «В╕н в Укра╖ну в╕рив,
Не зраджував н╕ ╖й, ан╕ соб╕».
2008

* * *
Москал╕ – одв╕чн╕ антиподи
Росичам, бодай би вряди-годи
Згадували, зв╕дки вони родом,
З ким зм╕шались кров’ю
перегодом,
Хто ╖м р╕дн╕ сестри ╕ брати
До ╕ п╕сля князя Калити.
Кочов╕, справ╕к непосидюч╕,
Мов по плесу кола кругойдуч╕,
В╕д Москви розходяться повсюди
Й кулаком б’ючи себе у груди,
Репетують п’ян╕ москал╕:
«Ми тут кор╕нн╕, ми — с╕ль земл╕!»
Скр╕зь, де ц╕ пройдисв╕ти
проходять,
Покритки перевертн╕в лиш родять,
Рекрут╕в ординсько╖ армади,
Яничар╕в п╕дступ╕в ╕ зради –
Це вони затягнуть у ру╖ну
Русь мою ╓дину – Укра╖ну!
29.05.2008

* * *
Соромимось з╕знатися в любов╕
До Укра╖ни,
Й заповзято ла╓м,
Що не така вона,
╤ дозволя╓м
Топтатись по святинях чужаков╕.
Чи яничарства ген у наш╕й кров╕
Зав╕вся ╕ приживсь,
А ми й не зна╓м,
Що, лаючи сво╓,
Себе втрача╓м
В ментальност╕ чуж╕й,
в ненаш╕й мов╕?
Чи ми лиш тимчасовц╕ випадков╕
У ц╕м краю, що мав би стати ра╓м,
Де ми себе бездушн╕стю кара╓м,
Соромлячись в╕дверто╖ любов╕.
2009

* * *
Присягаюся Господу-Богу,
що не вирушу я до тих п╕р
в свою хресну останню дорогу,
доки править тризнаковий зв╕р
в мо╖м кра╖ занедбан╕м,
доки
вершать зло неправдив╕ суди...
...Прихова╓ трава мо╖ кроки
назавжди,
та не щезнуть сл╕ди,
в╕дпечатан╕ чесною кров’ю
на барв╕нках...
А м╕й родов╕д
в╕дшука╓ загублену Трою
╕ в╕дновить занедбаний сл╕д!
2010

* * *
На перехрест╕, наче на хрест╕,
лишився я на самот╕ з думками:
як╕ ж непрост╕ пройден╕ пут╕,
що з року в р╕к громадились
роками
в голгофський пагорб.
Сходини крут╕
впираються в скривавлене
п╕дн╕жжя...
Найвища честь –
вис╕ть на виднот╕,
а не лежати в затишку барл╕жжя!
З╕йду з хреста у визначений час,
полишу т╕нь свою на перехрест╕,
знов повернусь
в безбожницький Донбас
для порятунку душ, як╕ в безчест╕
до ╕дол╕в сповзаються...
Прости,
м╕й р╕днокраю, –
мушу з перехрестя
нести сво╖ скривавлен╕ хрести
знов на Лугань,
де чиниться безчестя.
2010

* * *
Т╕ два метри земл╕,
що належать мен╕ й п╕сля смерт╕,
я в об╕ймах затисну,
не дам на розпродаж н╕кому –
щоб мо╖ми к╕стками
на бувшому цвинтар╕ грались
нерозумних батьк╕в
здеградован╕ повн╕стю д╕ти,
я н╕кому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борн╕!
2010

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16696

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков