Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримcький Майдан

Той, хто пам’ятає провінційний Крим 80-х, з його обласним центром, який сприймався не більше, як перевалочна база на шляху до пожаданих пляжів, з його вбогою туристичною інфраструктурою, де альтернативою роками не ремонтованим державним пансіонатам та будинкам відпочинку з їхніми витертими килимовими доріжками, сіруватою постільною білизною, скрипучими совдепівськими меблями та потрісканими стелями були ще більш вбогі курники, кімнатки та койко-місця приватного сектора, той не може забути тих надій, які принесла з собою Горбачовська Перебудова – особливо, коли він жив всім тим. Це було, немов прихід весни, коли навіть ріденький дощик пробуджує зсушену землю і вона вибухає зелом, квітує, множачи зав’язь майбутніх плодів.
Не ідеалізуючи тих часів, бо ж держава, яка змушена була вимовити «А», робила, здається, все, особливо на місцевому рівні, аби «Б» було промовлено лише на умовах її опричників, скажемо, що підприємливі на загал кримчани миттю оцінили перспективи нових часів. За короткий час на півострові розплодилася сила-силенна кооперативів, спектр діяльності яких, починаючи від виробництва солодкої вати і підозрілих цукерок, сягав аж таких тонких сфер, як постачання нафтопродуктів для потреб Чорноморського флоту. Один за одним, мов гриби після дощу, з’являлися фермерські господарства, очолювані як не вчорашніми головами колгоспів чи директорами радгоспів, то їхніми синами, братами, свояками. Розвернутися на тому поприщі простій людині через тотальний контроль вчорашнього комунпанства було непросто, навіть коли ти ставав номінальним власником кількагектарного паю, адже техніка для обробки полів була сконцентрована майже виключно в їхніх загребущих руках. Саме та дика «номенклатурна» приватизація всього, що ще недавно сором’язливо йменувалося народною власністю, привела до появи мовчазних цехів, розграбованих, вирізаних заводів, варварськи винищеного поголів’я худоби, роками не сіяних, зарослих дебелим бур’яном полів.
Проте, як не дивно, але крах Радянського Союзу, навіть попри те запустіння, яке спричинила захланність учорашніх «верных ленинцев», не виглядав аж якось апокаліптично. Голоси більшості кримчан, які підтримали незалежний статус Української держави, — очевидний тому доказ. Власне, маємо розуміти, що сталося те зовсім не тому, що серця кримчан раптово сповнилися полум’яною любов’ю до України, — далеко ні. Просто люди, які звикли більше покладатися на себе, на свої можливості, оцінювали свої шанси в державі, громадянами якої вони неочікувано стали, як дуже непогані. Були цілком резонні сподівання на те, що незалежна Україна, прорісши крізь зарегульованість, закостеніння змертвілого совєтського монстра, зможе швидко розвиватися, не гальмуючи ініціативу своїх громадян, процвітаючи сама та сприяючи їхньому процвітанню.
На жаль, рецидиви совєтських стереотипів мислення, з одного боку, та злодійкувата політика непотребу, який з впертістю безумців щоразу обирали на владу, не залишив від тих сподівань каменя на камені. Сотні й сотні тисяч опинилися на вулицях, не знаючи, як звести кінці з кінцями (у приморському парку лише мого маленького селища в той час від безвиході повісилися двоє досить молодих людей), вулиці, вокзали переповнилися жебраючими безхатьками, голодними безпритульними дітьми, а поїзди — «човниками» з «кравчучками»…
Звісно, описана ситуація була характерною не для одного лише Криму, але тут мультиетнічну спільноту, дві третини якої складали етнічні московити, від самого початку не полишала своєю увагою Москва. Вояжі на півострів заражених бацилою українофобії московських політиків, регулярні наїзди політтехнологів з кадебістською виправкою, різномастих експертів у царині одіології, фахівців з роздмухування міжетнічних конфліктів, — за всіма законами розвитку жанру все те не могло минути без наслідку.
Чи помічав те наш політикум? Можливо. Чи робив належні висновки? Оце вже точно — ні! Здача інтересів України почалася, власне, з перших років Незалежності. Нерозуміння найвищими чинниками Української держави значення військового флоту для морської держави призвело не лише до розподілу Чорноморського флоту — в тій його частині, яка перебувала в кримських базах і згідно з Біловезькими угодами розподілу не підлягала, але — що набагато гірше — до згоди (всупереч Конституції України!) залишити на території півострова військово-морську базу Московії.
Як відбувалася та зрада, докладно описано в книжці одного з творців українського війська полковника Віталія Ілліча Лазоркіна, який, ведучи в той час перемовини по ЧФ, перебував у дуже делікатному становищі, намагаючись, з одного боку, відстоювати інтереси України перед Москвою, яка мала сильний вплив на командувача ЧФ адмірала Ігоря Касатонова, а з іншого, — переконати українську владу в необхідності більш рішучих дій для застоювання інтересів власної держави (див. «КС» №№ 43, 44, 2015 р.). Але, попри всі його намагання, найвище керівництво держави не докладало належних зусиль, а призначені ним найвищі військові чиновники за звичкою пригинали голови перед Москвою.
На жаль, шкодили і непродумані, нескоординовані дії патріотичної опозиції. Так, виправа п’яти сотень молодих хлопців з УНА-УНСО під орудою опозиційного депутата ВР пана Степана Хмари, які завітали до Севастополя 1 березня 1992 року, якраз під час тих перемовин, з благим наміром вшанувати пам’ять українських військових моряків часів УНР та підтримати морально українців Севастополя, фактично підіграла Кремлю та проросійським силам у самому Криму, які представили її як доказ бандерівсько-фашистської загрози і ще довго після того короткого візиту використовували його для роздмухування антиукраїнської істерії.
Як не сумно те визнавати, але наші владці упродовж всіх років Незалежності відверто ігнорували явні загрози для української нації, в своїх стосунках з Московією дуже часто поводилися з холопською запопадливістю, від чого часом виникало неприємне враження того, що ведеться відверте підігрування Кремлю, відверта торгівля інтересами нації. І це без винятків, бо ж хіба державниками проявили себе ті ж помаранчеві «революціонери», не зробивши анічогісіньки для того, аби кримчани, незалежно від їхнього етнічного походження, горнулися б до України? Мовлю тут, звісно ж, не про надання політичних хабарів та преференцій у вигляді автономій — це якраз не спрацювало та й не могло спрацювати, адже той, хто грає в односторонні піддавки, не може розраховувати на повагу, чи не так? Мовлю про справедливий порядок у вільній державі, де влада докладає всіх зусиль задля задоволення інтересів нації — кожного її народу, кожної етнічної групи, роблячи тим самим країну привабливою та успішною. Ось це, поза всяким сумнівом, було б оцінено належним чином. Наша влада, натомість, обрала інший шлях — шлях упослідження інтересів України в Криму, який Московія, не надто приховуючи своїх намірів, намагалася відірвати, причому робила те планово, систематично.
Кажуть, політика — то мистецтво осягнення можливого. На жаль, неукраїнська влада України впродовж усіх цих років надавала Кремлю аж надто багато таких можливостей. Беззубість, що на самому початку призвела до втрати флоту, безголовість, яка потім роками толерувала «філантропію» мера Москви пана Лужкова в сенсі будівництва в Севастополі житла «для офіцерів флоту», де, по суті, осаджувалась вірна Москві п’ята колона, створення в місті філій московських вишів, де не так витав дух науки, як дух українофобії, навіювались московські стереотипи мислення, московське бачення Севастополя, Криму, призначення на ключові посади в силових органах, у СБУ зокрема, не лише проросійськи налаштованих офіцерів, а й вчорашніх офіцерів ГРУ — все те безальтернативно вело до втрати впливу над Севастополем, над Кримом загалом. Поява зелених марсіян за такої, з дозволу сказати, «державної» політики була лише питанням часу.
— Невже ж не було в Україні політиків, які усвідомлювали ті загрози, робили бодай щось, аби попередити їхнє переростання в реальну небезпеку? — спитає читач.
Були, звісно. От лишень, чи помічали ми їх, чи звертали увагу на їхні попередження…
1996 року вийшла книжка Євгена Кириловича Марчука «П’ять років української трагедії», де автор давав фаховий аналіз прорахунків, допущених українською владою, доказово попереджав, що продовження того згубного курсу веде до перетворення загроз на реальні небезпеки, до тотального зубожіння народу, до втрати незалежності і державності. Цю книжку подарував мені мій, нині покійний, старший товариш Горобець Степан Трохимович — людина з непростим минулим. Ще хлопцем, дивом виживши в пеклі нацистських концтаборів, будучи змушений при поверненні змінити ім’я, аби вижити в соціалістичному «раю», він дуже переймався долею незалежної України, був згоден, за його словами, «лободу їсти, аби лишень не вертати до есересеру». Згадую тут його тому, що цей простий кримчанин, на відміну від привладних мужів української політики, дуже добре розумів серйозність загроз, про які попереджав перший голова СБУ, генерал армії Євген Марчук.
Чого ж не пройнялися тривогою за долю Краю особи, яких народ наділив повноваженнями управляти державою? Чого не діяли в його, народу, інтересах, як те зобов’язує Конституція і присяга? Відповідь очевидна — невситима жадібність, тотальна відсутність честі, моралі, впевненість у власній виключності, непогрішимості, а отже, й непідсудності…
Найсумніше, що ті монстри не є витвором якихось пекельних сил чи лютих ворогів, вони — породження нашої байдужості, нерозбірливості, неусвідомлення себе господарем у своєму домі.
 На жаль, багато з того, про що писав двадцять років тому Євген Кирилович Марчук, справдилося. Судімо самі: за таким, чи не найважливішим показником, як індекс ВВП на душу населення в поточних цінах, Україна опустилася цього року на 133 місце серед 186 країн (з 4 435 доларів США в 2013 до 3 051 в 2014 і 2 109 цьогоріч). Ми скотились на 226 місце з 230-ти за рівнем приросту населення, на друге — з 225-ти за рівнем смертності, на 142 місце зі 175-ти за індексом сприйняття корупції і на 162 зі 178-ми за показником економічної свободи. Ми втратили Крим і чималі території на сході країни, ми втягнуті в війну, яка вже забрала тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, — у війну, яку наша влада не хоче визнати війною, воліючи за краще гендлювати з агресором.
Не завелика ціна за нашу інфантильність, за відданість привидам патерналістських ілюзій, панове? Чи не пора усвідомити, що маємо за обов’язок пильно контролювати свою владу, як те й належить вільним людям, і, бачачи неефективність її роботи, тим більше зловживання, робити належні висновки, а в критичних ситуаціях негайно змінювати її?
Хтось може засумніватися, — а чи не запізно? Справді, тепер, коли ми дозволили затягнути себе на таку глибину, що простіше скласти руки і піти на дно, аніж вигребтись нагору, це дуже непросто. Але ще можливо. Найстрашнішим ворогом нині є бездіяльність, вичікування якогось чуда під заколисуюче камлання влади про неперевершені успіхи її з отримання чергового західного траншу, наївна віра в те, що закоренілий злодій перетвориться якимось дивом на самаритянина, а ті, хто без жодного пострілу здав Крим, зганьбивши військо, зганьбивши перед усім світом країну, здавши ворогові два мільйони українців, призвівши до втрат бойових кораблів, літаків та іншої військової техніки, що в грошовому вимірі становить не менше, ніж мільярд євро, раптом перетворяться на мудрих, безстрашних стратегів і повернуть нам його.
Щодо повернення Криму. Українському суспільству від початку підкидається думка про те, що досить Україні, мовляв, стати заможною, як Крим сам попроситься назад. Ми не проти того, аби стати заможними, і готові попрацювати задля тієї перспективи. Та чи все так просто? Як на мене, ті, хто поширює її, або ж абсолютно не орієнтуються в реаліях сьогоднішнього світу, або свідомо вводять людей в оману. Найперше, в Московії не звикли зважати на бажання чи небажання народу, тож навіть якби вже завтра всі кримчани раптом запалилися пристрасним бажанням повернутися в Україну, то їм довелося б робити те за досить складною і тривалою процедурою відмови від московського громадянства, при тому про сам півострів у жодному разі не йшлося б, адже влада сьогоднішньої Московії взяла до уваги «помилку» В. Леніна, виключивши на законодавчому рівні можливість виходу з Федерації її суб’єктів.
Інша річ, що прихильне ставлення кримчан до возз’єднання з Україною було б далеко не зайвим у часі, коли під дією санкцій, ембарго, блокади, тиску міжнародних організацій, судових рішень, etc, Московія буде змушена переглянути своє законодавство в тій його частині, яка уможливить вихід з Федерації її членів (думається, на той час зробити те забажає не лише Крим). Ось тут образ заможної країни чи принаймні такої, яка впевнено прямує до того, був би вкрай бажаним. Але для того, окрім ритуальних камлань та імітації бурхливої діяльності, потрібна сяка-така стратегія, потрібні чітко виписані плани, детально продумані дії і реформи, реформи, реформи — найперше в галузі економіки, які б якнайшвидше вивели її з сьогоднішнього пригніченого стану («пригнічена» — саме так характеризує сьогоднішню українську економіку Світовий банк). А ще ми конче потребуємо реформ у галузі юстиції — змін у прокуратурі, судах, реформ у податковій політиці, кардинальних змін у виборчому законодавстві, без яких нам ніколи не прибрати до рук наших обранців, потребуємо змін… Власне, легше написати про те, чого змінювати не слід у нашій адаптованій під олігархів та їхніх «смотрящих» державі, аніж перераховувати те, що змінити конче потрібно, і то — швидко!
Якими ж реальними реформами займається наша влада? Все ще піариться на смакуванні слова «поліція», на справді реальних зрушеннях, які дозволили позбутися газової залежності від Московії, а чи, може, — дай їй Боже здоров’ячка — розмірковує, як би зашкодити пані Гонтаревій остаточно завалити національну валюту?
Нагорі, схоже, свої ігри… Ось на засіданні Кабміну 3 лютого Арсеній Петрович заявляє, що тиск на міністрів його уряду є нічим іншим, як свідченням того, що дехто намагається… перерозподілити грошові потоки (!!!) та захопити владу (http://24tv.ua/yatsenyuk_prokomentuvav_chomu_vid_nogo_vtikayut_ministri_n654706). Вас не вражає таке зізнання, читачу? Вдумаймось: грошові потоки, які розподілив під свою команду пан Яценюк, хочуть перехопити інші негідники, а на додачу — захопити ще й владу. І це мовиться прямим текстом!
Увагу суспільства від тих пацючих боїв тим часом відволікають на скандали й скандальчики, які не мають жодного продовження в правовій площині (певно, через те, що такої в Україні на сьогодні просто нема?). Ось, під чергову річницю вбивства на Майдані нам витягують з води якісь дивні автомати з попередньо затертими (чи й не самими слідопитами перед тим, як їх там затопити?) номерами, які, звісно ж, мало що дають для розкриття злочину, зате сигналізують вівцюватому суспільству, мовляв, — все путьом — влада діє, органи на півдорозі до розкриття! А то відома депутатка під покровом ночі розмальовує палатки «простих людей», які зазіхають на тарифну політику уряду. Парламент, зі свого боку, певно, не відаючи, що в основі всіх реформ, всіх реальних змін і покращень лежить, як не дивно, економіка, витрачає чимало часу на таку конче важливу (жодного сарказму) справу, як перейменування закомунізованих назв міст і містечок, на інші «невідкладні» справи й справочки, на популістичні крики з парламентської трибуни (чи помічав читач, що наші парламентарі не виголошують промови, вони прокрикують їх? Чого б це?)…
Споглядаючи всю цю фантасмагорію, часом ледь стримуєшся, аби не заволати:
— Пани мої дрібнесенькі! Коли вже ви докапітанились до того, що посадили довірений вам пароплавчик на риф посеред океану, отримавши в днищі пробоїну, яку не закрити найтовстішою д…ою, може, варто було б, замість намагань зрізати й продати одне одному всю обшивку з його бортів, а потім усім разом іти на дно годувати раків, усе ж докласти зусиль і, залатавши ту діру та привівши суденце до ладу, таки продовжити плавання?!

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 12.02.2016 > Тема "Резонанс"