Версiя для друку Обговорити в форумi

У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь-яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями "справжніх героїв" - з числа осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії. Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах - від Московського царства і до СРСР - всіляко намагалася переконати українське суспільство в тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу - це герої, а справжні герої української нації, борці
за її незалежність - то, мовляв, "зрадники" і "бандити". Зрештою це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому, якщо перша всіляко спотворювалася, штучно пов'язуючись із "зрадниками", в ліпшому разі - замовчувалась, то остання, навпаки, всіляко "героїзувалася".
Далекоглядне висівання імперськими ідеологами "зубів дракона" на поневолених Москвою землях і досі дає пекельну прорість: на вільній уже українській землі самі українці продовжують справу, якою постійно переймалась окупаційна влада, - дискредитацією і зганьбленням усього вкраїнського, зокрема й літератури. Ось, приміром, як майстерно Ярослав Тинченко (1998) одним ударом "накриває" кілька цілей. Спромігшись на власний внесок у справі паплюження постаті Мазепи (перевершуючи багатьох своїх попередників у цій справі, зокрема й О. Пушкіна, він вбачає у взаєминах старого гетьмана з юною Мотрею Кочубей усього лише "розбещування неповнолітньої"), цей "добродій" накидає читачам думку про те, що саме страта Кочубея та Іскри "прославила Україну більше, ніж усі разом взяті українські письменники, поети та державні діячі дореволюційного періоду". Як мовиться, коротко і зрозуміло - і щодо України, і щодо її літераторів...
До ще більш системних та цілеспрямованих спроб знеславлення українського письменства вдається на сторінках все тих же "Киевских ведомостей" Олесь Бузина [те, що подібними "дослідженнями", які більше пасували б т. зв. бульварним виданням, переймаються, судячи з імен та прізвищ, саме "корінні" українці, певно, покликане підвищити рівень довіри до них серед читачів "КВ", але насправді це - лише личина, що приховує звичайне яничарство. "Я не можу назвати себе людиною честі, - невдовзі відкриє душу часописові "День" Бузина (03.03 1999), - тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов "розбудови" незалежної України" - чи не ця дратівна роздвоєність і є справжньою причиною непроминальних потуг подібних "добродіїв" у несамовитому бажанні облити помиями все українське?1]. "Коли мене запитують, навіщо я написав статтю "Была ли Леся Украинка лесбиянкой?", я відповідаю: аби перевірити, чи здатне наше суспільство обговорювати "щекотливые" питання?" (Бузина, 1998). А й справді, що ж тут такого? Тим паче, що дослідника усього лише вабила "істина і розпалювала звичайна цікавість". Звісно, одних така цікавість подвигає не жаліти зусиль для осягання величі тих шедеврів, що їх створили видатні титани людського генія, а інших - аж "розпалює" заглянути через шпарину до їхньої спальні, бо сказано: "Jedem das seine", тобто кожному - своє.
Певно, саме відчуваючи "щекотливость" своїх розвідок, Бузина наголошує, що він "ніде не стверджував, що вона "была лесбиянкой", а "тільки задав таке запитання" й усього лише висловив затим припущення, що "вона могла б виявитися... - і не більше". Та все ж таки - на підставі яких відкриттів висунено подібну "гіпотезу"? Як виявилося, прискіпливо досліджуючи архіви Лесі Українки, цей невтомний шукач "істини" розгледів, що в оригіналі одного із її листів до Ольги Кобилянської (від 14.11 1902) слово "паси" (до цього слова "Орфографічний словник української мови" додає пояснення: "рухи гіпнотизера") вжито в лапках. І з цього він, не затнувшись і цілковито у своєму стилі, робить - такий жаданий для дослідника "щекотливых" питань - далекосяжний висновок: "...ми можемо припустити, що мова йде про зовсім інший (навряд чи буде надто сміливим і собі припустити, що глибина подібних фантазувань, мабуть, зворотно пропорційна рівневі гідності та моральності їх авторів. - М. Л.) танець рук - значно інтимніший...". Як бачимо, нічого конкретного, однак сумніви у свідомість обивателя все ж посіяно - що, зрештою, й вимагалося.
Певно, дібравши смаку до подібних "відкриттів", цей припускач береться виводити на "чисту" воду й іншого велета українства - Івана Франка. І хоча зачіпкою для такого упередженого роззирання слугувала цілковито безвинна фраза, яку останній необачно (звідки ж було знати!) "зронив" у листі до Кримського: "Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом", О. Бузина одразу бере вола за роги: а якою, власне, хворобою "був важко хворий" Франко на схилі літ - та так, що "писати міг лише лівою рукою"? І, діставшись у своїх пошуках "істини" аж до Канади, знайшов таки її - хай і англійською мовою - у книзі Томаса Примака "Михайло Грушевський": "можливо, сифілісом". А точніше, як ми вже переконалися, йому й не треба. Між тим, така ж технологія дискредитації, що полягала у відшукуванні бодай щонайменшої плямки - хоч би й шляхом брутального вимислу за умови її фізичної відсутності, - якою затим майстерно обчорнювали увесь об'єкт паплюження, широко застосовувалася радянськими партійно-репресивними органами. І дуже успішно.
Не міг, звичайно, сучасний "літературний велет" не кинути з висоти свого теперішнього становища прискіпливий погляд і на таку дратівливу, з огляду на його імперський "ідеал", постать, як Шевченко, чий зріст, радо констатує Бузина, "був усього лише 164 сантиметри". Між тим, у своїх зоологічних проявах шевченконенависництва цей "добродій" далеко не перший - досить згадати, як свого часу аж стікав люттю й роздратуванням від "пасквілів" Шевченка "несамовитий Віссаріон". Тож послідовник останнього вирушив у свої кололітературно-некрофільні "розвідки" вже старанно второваною, хоча й добряче заснованою павутиною часу, стежкою.
Аналізуючи ту першу спробу О. Бузини пародіювати Кобзаря, опубліковану в "Киевских ведомостях" 18 січня 1997 р., відомий мовознавець Л. Масенко (1999, с. 44), зазначивши, що "сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об'єкт пародіювання", доходить висновку, що "бездарна пародія Бузини може стати вдячним матеріалом для психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової ущербної свідомості на пародійований образ". Однак - не стала. А тому, розростаючись, як і личить бузиновим, результати тих "бажань" наразі вибухнули просто таки демографічним вибухом (все ті ж "КВ" - в суботніх випусках 12, 19 та 26 червня 1999 р.). То вже був не просто "один день", з якого сором'язливо починалося паплюження Кобзаря в січні 97-го, а бурхливий зовнішній вилив добірного внутрішнього гнійника, викоханого та виплеканого в собі цим новітнім "несамовитим"...
З одного боку, така ж, як і раніше, маячня, розвінчувати яку - забагато честі. Та й копирсатися у тій, даруйте на слові, кололітературній блювотині - просто огидно, бо все воно й справді - скористаймося термінологією самого автора - "просто марення не зовсім нормальної людини". А з другого, особливо враховуючи виховану в колишніх радянських людях довіру до всякого друкованого слова, просто не звертати на те "марення" жодної уваги - теж не найкраще.
Не маючи змоги більш-менш детально аналізувати ті "одкровення" (зізнаюся, що, незважаючи на всі героїчні зусилля, так і не зміг до кінця осилити їх - з душі вeрне), вкажемо лише на одне - далеко не єдине - протиріччя, що взагалі є характерним для тих "літературних" роздумувань. З одного боку, нібито вболіваючи за піднесення української літератури до рівня світового, автор дорікає українським письменникам за нібито недостатній художній рівень їхніх творів, з другого - закидає Шевченкові, що "нічого спільного з реальністю шевченківська фантазія не має", мовляв, усе те - тільки "поетичні вимисли". Але ж, як відомо (і цього, безперечно, не може не знати журналіст, що довгий час орудує на ниві дуже специфічного "літературознавства"), література - "мистецтво слова, що відображає дійсність в художніх образах", для чого, тобто для створення тих образів, за тисячоліття існування літератури у світі було розроблено численні художні засоби (алегорія, гіпербола, порівняння тощо), за допомогою яких "митець створює нову художню реальність", та художні методи, спрямовані на "перетворення дійсності засобами мистецтва" (Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997). І якщо найвизначніший твір найзнаменитішого літератора позбавити авторської "фантазії" і художнього "вимислу", що з ним станеться? Він стане не набагато цікавішим за міліцейські протоколи, де справді відображено саму лише "голу" реальність.
Чорно заздрячи, що Шевченкові "так фантастично таланило", О. Бузина починає вдаватися до простих, як йому видається, порівнянь. Зокрема, дорікає йому тим, що "народжений одного року з ним Лермонтов - у двадцять літ уже в могилі", що "його шлях перервано у той самий момент, коли Шевченко ледве встиг (! - М. Л.) видати "Кобзар", певно вважаючи винним у цьому саме Шевченка. Або ще: докоряє тим, що поета-декабриста Бестужева-Марлінського "зашлють не в тихий Казахстан, як Тараса, а на Кавказ", де він і загинув, - наче його туди засилав сам Шевченко, а не цар, якого автор - як і його великий попередник - вважає "більшим гуманістом, ніж поет". А якщо Достоєвського й засилають після Омського острогу до Семипалатинська (чи не той же "тихий" Казахстан?), то він там, ясна річ, "буде тягти солдатську лямку", а не "під'їдатися", як закидає цей строгий судія Шевченкові.
Далі наш непідкупний слідчий робить дуже ефектний, практично безпрограшний хід: закликає у третейські судді самих читачів свого улюбленого "листка". Змалювавши, як "рядовий Шевченко мирно, зі смаком їсть і п'є в домі коменданта Новопетровського укріплення" (паралельно читачі дізнаються, чим на ту пору зайняті у Севастополі граф Толстой і хірург Пирогов), пан Бузина звертається до читачів, які служили у армії: "...скажіть, чи багато з вас обідали бодай разок у свого взводного? Отож бо! Я, наприклад, ні разу". Що ж - можемо тільки поспівчувати: видать, взводний трапився не такий освічений, як згаданий комендант, і просто не знав, що рядовий Бузина на ту пору теж уже "встиг видати" щонайменше свого "Кобзаря". А якщо вже абстрагуватися від усієї цієї бридні, яку можна бодай якось пояснити хіба що - скористаймося ще раз нетлінними виразами нашого автора - "періодом юнацької гіперсексуальності", вочевидь, дещо задовгим, то скажіть-но, поклавши руку на серце, а чи, скажімо, Пушкіна в Росії люблять і поважають за якісь особливо героїчні "елементи біографії" - не такої вже, коли на те пішло, й бездоганної - чи все ж таки за його твори?
Так само й Шевченка. А скількох російських митців надихнула Шевченкова поезія! Його перекладали кращі поети світу, зокрема й десят-ки відомих поетів Росії - від Плещеєва, Сологуба, Антокольського, Пастернака до Ушакова, Твардовського, Суркова, Тарковського - всіх не перелічити. До речі, не менш відомий, ніж О. Бузина, літературознавець із Данії Г. Брандес, що у своєму багатотомному дослідженні світової літератури присвятив Росії окремий том, з усіх поетів Росії ХІХ ст. саме поезію Шевченка вважав (1911, с. 168) "найвищим і найповнішим відтворенням у літературі почуттів і поривань народу", до якого належав поет. Та Бузині то, звісно, не указ - зовсім у іншому вбачає він свій інтерес, зовсім у іншому...
Сотні дослідників творчості згаданих світочів української літератури, досліджуючи їхнє життя та творчість, не помітили (а якщо й помітили - не вважали за необхідне загострювати на цьому увагу), а от цьому новітньому українському папараці (на Заході так називають професійних зазирачів у делікатні сфери людського буття) "вдалося знайти". Уявімо собі, що насправді усе саме так, як вважає за можливе припускати цей "добродій", і було - вони ж, зрештою, були живими людьми. Але що від цього, власне, змінилося? Може, вони враз упали зі своїх високих постаментів, на які їх воздвигло вдячне людство? Чи, можливо, їхні твори нараз перестали і далі хвилювати справжніх цінителів літератури усього світу? А чи цей безжальний руйнівник авторитетів, якому, скористаймося його ж рівнем вірогідності, можливо, притаманні такі ж або й більші "вади", стане від цього на один рівень із тими світочами? Ні, звичайно, - ні одне, ні друге, ані тим паче третє. Бо коли вони, навіть пишучи "лише лівою рукою", створили шедеври, що отримали світове визнання, то бузини, тинченки і іже з ними, кому так само до вподоби це противне християнській моралі розгрібання тлінних останків, яке бентежить душі давно померлих людей, - навіть при доброму здоров'ї - не піднімуться вище скаламученого ними бруду.
Ось як писав про подібних авторів і часописи, що не гребували користатися їхніми послугами, М. Гоголь (1992, с. 275) майже півтора століття тому: "Люди темні, нікому невідомі, без думок і щиросердних переконань, керують поглядами й думками розумних людей, і газетний листок, який визнається брехливим усіма, стає несприйнятливим законодавцем людини, що його не шанує". У самісіньке око вліпив! І, додамо, не цим каламутникам, навіть із урахуванням їхніх намагань прикрити свою самовидну бульварність іменем Марка Твена, важити, чиї заслуги є більшими: Вашингтона перед США, чи Франка, Лесі Українки і Петлюри ("разом узятих", наголошує О. Бузина, аби хтось, бува, не переоцінив їхніх дійсних заслуг) перед Україною - надто вже дрібні їхні вагівниці.
Та їх ця кричуща неспівмірність, певно, аніскілечки не турбує, тому вони, безперечно, продовжать розпочаті перегони за "щекотливым", в яких уже перепало на горіхи, скажімо, й таким хронологічно віддаленим фігурам української літератури, як Іван Котляревський (07.05 1998 - за "монархізм") та Дмитро Павличко (18.04 1998 - за те, що "вчергове "згвалтував" свою Музу"). Однак отакими вибірковими чи, як кажуть військовики, точковими ударами подібні шукачі "істини", поза всяким сумнівом, не обмежаться - вони знову й знову завдаватимуть масованих ударів і по українській літературі, доводячи - услід за валуєвими й богговутами, - що таки "неперспективна", і по українській культурі, маючи кінцевою метою переконати ошелешеного таким цинізмом читача у "меншовартості" українства в цілому, намагаючись - слідом за сумнозвісними поборниками "расової чистоти" - звести його до рівня "унтерменшів", які, бач, забрали собі в голову, ніби вони справжні люди...
(Закінчення буде).

1. Між тим, незважаючи на таку самооцінку, цей "известный киевский литератор", як поспішили охрестити його деякі провінційні газети певного спрямування, вважає себе "аристократом" у порівнянні з "мужиком" Шевченком (Степанов, 2000), не розуміючи, що для того, аби дійсно бути аристократом, аж надто замало заявити про свою любов до "фрака і смокінга" - навіть укупі з прихильністю до дорогих напоїв - оскільки честь у цій справі поняття аж ніяк не другорядне...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема "Резонанс"