"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема "Українці мої..."
#4 за 23.01.2004
ДЖЕРЕЛО ВІЧНОГО НАТХНЕННЯ
Петро Киричок.
З нагоди 170-річчя від дня народження Степана Руданського
(Продовження. Поч. у № 2, 3).
Спокійні ситуації раптом починають вирувати і події нестримно крокують до кульмінації, якою є картина поглинення церкви землею разом з Акилиною і Трохимом, які тепер стали святими. Розв'язку становлять ситуації, пов'язані з волею Божою, який дозволив Акилині і Трохимові лиш один раз на рік, на Великдень, з'являтися разом із запалою церквою на білий світ, щоб оглянути його й якусь мить помилуватися ним і знову сховатися в проваллі: Лиш на Великдень, до зорі, Як служба божая зачнеться, Виходить церква догори, Сама собою відімкнеться, І вийде з милою Трохим, І щось обоє розмовляють, І через час зі світом сим Прощаються і покидають. І стрягне в землю церква та, Лиш на горі той хрест видати. І от плинуть-плинуть літа, А тих коханків не видати. Балада "Хрест на горі" складається з дев'яти розділів, поєднаних хоча й кількома різнобарвними мотивами, але єдиною сюжетною лінією, єдиним стилем, строфікою і ритмікою. Як для багатьох творів С. Руданського, так і для цієї поеми властива розповідна манера, в яку почасти втручається сам автор або ж деякі персонажі. З допомогою такого художнього прийому поет яскравіше передає сутність тієї або іншої події. До балади "Розмай" С. Руданський додав підзаголовок - "Примушене кохання", який, власне, і визначає її зміст. Як і раніше, так і в цьому творі використано народний мотив, зокрема сюжет пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", один із варіантів якої С. Руданський записав до своєї рукописної збірки. Щоправда, цей сюжет він поєднав з мотивами інших українських народних пісень і створив, таким чином, оригінальний і самобутній образ закоханої дівчини, яка не бажає поступатися своїм коханням і своїм щастям. Сюжетом цієї народної пісні користувалися багато письменників української й інших літератур, зокрема, М. Старицький (драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1896), О. Кобилянська (повість "В неділю рано зілля копала", 1908), польський поет Богдан Залеський (балада "Покарання"). Розпочинається балада "Зачином", в якому змальовується українське село з його особливими, лише для нього властивими краєвидами і збірним образом молоді, зокрема хлопців. І лише після цього появляється образ закоханої дівчини Тетяни, якій і світ не милий лише тому, що вродливий парубок Гордій не відповідає їй взаємністю, відповідно до психологічної настроєності Тетяни виписано і її зовнішній портрет: Її чогось не милий світ: Головоньку сумну схилила І праву руку притулила До свого серденька. Вона На личеньку чогось блідна. І дума тяжкая на лобі. І в серці сумно, як у гробі. Зав'язка інтриги в баладі двопланова. Зневаження Гордієм закоханої в нього Тетяни і повчання старої бабусі, як його їй приворожити з допомогою зілля розмай: "Пустеє, донько! не журись!.. Полюбить він тебе колись, Та не минеш і ти весілля, Лиш дай йому їдного зілля!.. Ти знаєш, як цвіте розмай? Возьми розмаю накопай І дай із'їсти або спити, - І він зачне тебе любити!.." Кульмінація сюжету, в якій вирішується доля закоханих, виписана в спокійному тоні. На вечорницях, які відбуваються в хаті Тетяни, господиня пригощає хлопців і дівчат варениками і особливу увагу вона приділяє Гордієві: У Гордія своя тарілка: Вареників на нії кілька; Сама Тетяна подала... В варениках йому спекла І той розмай, що накопала... Зілля привернуло Гордія до Тетяни. Він до неї засміявся, обійняв й поцілував. Всі присутні здивувалися цьому, а Тетяна подумала про себе інакше - я свого домоглася, "завдала хмелю" коханому і буду, мовляв, тепер "мати чоловіка". Намір у Тетяни благородний, життєвий. Він властивий для кожної дівчини, яка бажає стати матір'ю і продовжувати рід людський. Одначе її дії дещо не сумісні з народними поняттями про кохання, яке ґрунтується на добрій волі і почуттях молодих сердець. Справжнє кохання підневільним бути не може. Воно не може бути й щасливим і після одруження, якого Тетяна так і не дочекалась. Гордій, після вживання вареників із зіллям, незабаром захворів і помер. Тетяна не могла знести смерті коханого і покінчила життя самогубством. Такий трагічний фінал балади "Розмай", до якого поет не висловлює свого ставлення. Він ніби дає змогу читачеві самому оцінити вчинок Тетяни і, разом з тим, призадуматися над складністю і серйозністю взаємовідносин між молодими - парубками і дівчатами, від поведінки і моралі яких залежить майбутнє народу, майбутнє своєї батьківщини. Сюжет балади "Люба" заснований на мотивах багатьох фольклорних пісень, оповідань, легенд і переказів про трагічне кохання. В основі своїй він, отже, романічний, але має психологічне забарвлення. Соціально-психологічні вчинки персонажів, власне, розгортають динаміку твору, загострюють сюжет. ...Дочка бідної вдови Люба кохає бідного парубка Якима, який: ...не має срібла, злота, Не оре плугами: Він лиш серце добре має Від доброї мами. Мати ж, по-своєму бажаючи дочці щастя, воліє, щоб вона вийшла заміж за заможного хлопця Данила. Люба не слухає матір, зустрічається з Якимом. Ревнивий Данило не може з цим примиритися. Він підстерігає суперника і вбиває його ножем. Ці події є кульмінаційними, але не фінальними і розв'язковими. Конфліктні ситуації, пов'язані із взаємовідносинами між Любою, забитим Якимом і Данилом, дедалі загострюються і повільно крокують до розв'язки. ...Любу непокоїть доля Якима. Вона його чекає, шукає з допомогою ворожіння і знаходить мертвим на свято Андрія: І заснула дівчинонька, І так її спиться, І про що вона гадала, То її і сниться. Сниться дівчині печера І Яким миленький; В його серце молодеє Впився ніж остренький; Він розказує дівчині, Що його згубило: Як на нему відомстився Парубок Данило. У перепохованні праху Якима бере участь народ, односельчани. Подія відбувається на великоднє свято. Люди уже відають, що Яким загинув від руки недруга. Але хто ж він? Як його віднайти і покарати? І знову письменник вдається до фольклорних легенд, у яких доводиться, що коли убивця поцілує покійника, то з його носа обов'язково бризне кров. Усі присутні на похороні праведники-християни цілують кістки покійного Якима і їм нічого не загрожує. І ось, нарешті, підходить Данило: І схилився, і до кості Губа притулилась, - Аж із черепа сухого Гадина з'явилась. І Данилу кругом шиї Раптом обмоталась, Укусила і меж кості Знову заховалась. І піднявся раз Данило, І знов покотився, І - як плюнути на воду - Він душі лишився. (Далі буде).
До редакції надійшов лист від нашого читача П. Я. Потужного з с. Ботанічного Роздольненського району АРК. Петро Якович дякує за публікацію цікавого літературознавчого дослідження професора П. Киричка про поета С. Руданського, а також добірки його співомовок у попередньому номері "КС". "Це - справжній гумор", - відгукується про них читач. П. Я. Потужний просить надрукувати гумореску С. Руданського "Вір не вір, а не кажи: "Брешеш", що ми із задоволенням робимо. Смійтеся на здоров'я!
Степан Руданський ВІР НЕ ВІР, А НЕ КАЖИ: "БРЕШЕШ"
І Народився я на світ, Як їдного рання Моя ненька забагла Шпаків на снідання. А я, хлопець-молодець, Пожалував мами, Серед лісу відпитав Дупло зі шпаками. В дупло руку - не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди по дуплі - Та й сам улізаю.Ходжу голий по дуплі.. Шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув Тії шпаченята. Вилізати б, так не то!.. Я й домудрувався, Лиш сокиру притащив, З дупла прорубався. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадався за сім миль, Назад подивився, А у коня, як на сміх, Лиш перед лишився. Давай тоді йому зад З верби підправляти, Як підправив, та й заліг На годинку спати. А кінь ходить по траві, І перед пасеться, А зад росте та й росте, Аж до неба пнеться. А для моїх шпаченят Того було й треба, - Додряпались по вербі До самого неба. Прокинувся - до шпаків - Та де вже, до ката!.. Аж на небі половив Мої шпаченята... Повертаю до верби! А верба й пропала, Бо коняка напаслась, Та й, знать, побрикала. Щастя тілько, що святі Не горшки ліпили, Але якось на той час Гречку молотили. Розказав я їм біду, Випросив полови Та з полови ізсукав Мотуз прездоровий. Вп'яв до неба та й униз! Мені й горя мало!.. Аж до низу за сім миль Мотуза не стало. Згори й кажуть, що скачи! Але я не хочу, Що вгорі собі урву, То внизу надточу. І спускаюсь собі вниз, Мало й остається, Ще б урвати кілька раз, А мотуз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина дитина, І висохла, як дупло, Моя середина. А рій якось пролітав, Та туди й забрався, Наніс меду, щільників, Розхазяювався. Наніс меду кілька пуд, Ну його з бідою! Мотуз рветься - я в багно Чуть не з головою. А тут якось по багні І качка ходила, На чуприну набрела, Гніздо собі звила. Яєць много нанесла, За дітей помовка, Аж нечистая несе Голодного вовка. Та фурнула з голови, А той завинувся, Поїв яйця і на чуб Хвостом обернувся. А я за хвіст: "Гуттю-га!" А вовк налякався Та як скочить, - я і - гоп! На світ показався!
ІІ Ото уже я підріс, Літ десяток було; Дід ходив ще без штанів, Батька ще й не було. То, бувало, коли хто В гості запрошає, То дід сяде на полу Та мене й питає: "А хто, - каже, - піде з нас?" То я його гладжу: "Та хто б, діду, не пішов, Все то їдно, - кажу. - Або я туди піду, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду". А зимою холодно, Нічим затопити, То й питається дідунь: "Що, - каже, - робити?" "А що ж, - кажу, - тра комусь Їхати в дубину!" То, бувало, й каже дід: "Хто ж поїде, сину?" То я й кажу: "Хоч сидіть, А я не поїду; Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте, діду!" То, бувало, й їде дід... А раз-таки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько входимо у ліс, Аж купа ломаччя! Я сокирою гу-гуп! - Заєць з-під ломаччя. З-під ломаччя та у ліс. "Гуттю-га! на зайця!" Коли ми до тих ломач, Аж там сиві яйця. "Заберімо!" - "Заберім!" Зважили дрючками, То насилу, що згорнув У шапку руками. Ото я їх і приніс, А в нас на ту пору Розквокталася свиня, Квокче коло двору. "Пійми, сину!" - Я й пійняв, Посадив на яйця... То ми мали з тих яєць Шість волів від зайця. А ми воли запрягли, Припічок зорали Та такого ми тоді Того хліба мали!.. Що як ото нам женців Прийшлося збирати, То безрукая їдна Сама прийшла жати. І нажала ж вона нам Та кіп наскладала, І стебла вже не було, А та іще жала. "А що, сину? - каже дід, - Треба спогадати, А де-то ми ті скирти Будем закладати?" То, бувало, я лежу Та й дідові раджу: "Адже у нас комин є, На комині! - кажу. - На комині як складем, То й не тра сушити, А на печі, як Бог дасть, Будем молотити!" То, бувало, святий хліб Аж комин колише!.. Їдна тілько нам біда, Що вклюнулись миші. А кіт якось на полу Із дідунем грався, Ото мишей і зачув, В закутку закрався... Та як хвостом замахнув - Вовки б його з'їли! - То в помийницю скирти Так і полетіли!
ІІІ А ото вже дід підріс Та й і одубився; Після нього через рік І батько родився. Та ото вже тра було Батька мені вчити; Але зато, як навчив, - То-то було жити! Все їднакове було: Здатність, і заможність, І хазяйство, й ремесло, І смак, і набожність. Мати любить все парне, А ми з батьком кисле, Мати парить по селу, А ми собі киснем. Мати ходить цілий день, Тілько оглядає, А ми з батьком уночі Вудку закидаєм. То, бувало, таки так В добрую годину, Як не клюнеться кожух, То тягнем свитину. А набожні що були, То сохрани, Боже! Як до церкви серед дня І не пустять, може, То, бувало, уночі Церкву підкопаєм, Помолитись хоч на час Таки повлізаєм. Купувати коли що - Аж рука дрожала, А як купимо - зато Аж земля движала. І тож-то ми розжились, Дві світлиці мали, Світилося куди глянь, Лиш стовпи стояли! А одежі що було! Боже, твоя воля! Вісім, було, свит бери, А все плечі голі. А якеє ж то ми ще І хазяйство мали, Всі сусіди коло нас В два плуги орали. А воли які були! Рога не дістати, Бо чорт його таки й мав Кому діставати. А орати - як зорем, То вже чиє краще? То не наше, а чуже, То чуже, не наше. А раз мати колись нам Збитка ізробила: Взяла батьковий кожух Та й гречку накрила. А худоби було шмат, Гречка лиш біліла, Та з кожуха як пішла - Чисто гречку з'їла. А було колись у нас, Що ми й лавки мали, Та все-таки через ню І то позбували. Як умерла - де було Домовини взяти? Мусили вже для біди І теє віддати. Та ще потім по біді І обід справляли, Взяли собі понад став Людей поскликали. Та й просимо їх удвох: "Пийте юшку, люди! Як вип'єте теє все - То там рибка буде!" А тепер ми розійшлись, - Батько шинк тримати, А я не так до шинка, Як люблю орати. Батько п'яний все держить За шинок рукою, А я орю, як уп'юсь, Носом за корчмою. 5 августа 1857 г.
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1662
|