Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 23.01.2004
ДЖЕРЕЛО ВІЧНОГО НАТХНЕННЯ
Петро Киричок.

З нагоди 170-річчя від дня народження Степана Руданського

(Продовження. Поч. у № 2, 3).

Спокійні ситуації раптом починають вирувати і події нестримно крокують до кульмінації, якою є картина поглинення церкви землею разом з Акилиною і Трохимом, які тепер стали святими. Розв'язку становлять ситуації, пов'язані з волею Божою, який дозволив Акилині і Трохимові лиш один раз на рік, на Великдень, з'являтися разом із запалою церквою на білий світ, щоб оглянути його й якусь мить помилуватися ним і знову сховатися в проваллі:
Лиш на Великдень, до зорі,
Як служба божая зачнеться,
Виходить церква догори,
Сама собою відімкнеться,
І вийде з милою Трохим,
І щось обоє розмовляють,
І через час зі світом сим
Прощаються і покидають.
І стрягне в землю церква та,
Лиш на горі той хрест видати.
І от плинуть-плинуть літа,
А тих коханків не видати.
Балада "Хрест на горі" складається з дев'яти розділів, поєднаних хоча й кількома різнобарвними мотивами, але єдиною сюжетною лінією, єдиним стилем, строфікою і ритмікою. Як для багатьох творів С. Руданського, так і для цієї поеми властива розповідна манера, в яку почасти втручається сам автор або ж деякі персонажі. З допомогою такого художнього прийому поет яскравіше передає сутність тієї або іншої події.
До балади "Розмай"
С. Руданський додав підзаголовок - "Примушене кохання", який, власне, і визначає її зміст. Як і раніше, так і в цьому творі використано народний мотив, зокрема сюжет пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", один із варіантів якої С. Руданський записав до своєї рукописної збірки. Щоправда, цей сюжет він поєднав з мотивами інших українських народних пісень і створив, таким чином, оригінальний і самобутній образ закоханої дівчини, яка не бажає поступатися своїм коханням і своїм щастям. Сюжетом цієї народної пісні користувалися багато письменників української й інших літератур, зокрема, М. Старицький (драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1896), О. Кобилянська (повість "В неділю рано зілля копала", 1908), польський поет Богдан Залеський (балада "Покарання").
Розпочинається балада "Зачином", в якому змальовується українське село з його особливими, лише для нього властивими краєвидами і збірним образом молоді, зокрема хлопців. І лише після цього появляється образ закоханої дівчини Тетяни, якій і світ не милий лише тому, що вродливий парубок Гордій не відповідає їй взаємністю, відповідно до психологічної настроєності Тетяни виписано і її зовнішній портрет:
Її чогось не милий світ:
Головоньку сумну схилила
І праву руку притулила
До свого серденька. Вона
На личеньку чогось блідна.
І дума тяжкая на лобі.
І в серці сумно, як у гробі.
Зав'язка інтриги в баладі двопланова. Зневаження Гордієм закоханої в нього Тетяни і повчання старої бабусі, як його їй приворожити з допомогою зілля розмай:
"Пустеє, донько! не журись!..
Полюбить він тебе колись,
Та не минеш і ти весілля,
Лиш дай йому їдного зілля!..
Ти знаєш, як цвіте розмай?
Возьми розмаю накопай
І дай із'їсти або спити, -
І він зачне тебе любити!.."
Кульмінація сюжету, в якій вирішується доля закоханих, виписана в спокійному тоні. На вечорницях, які відбуваються в хаті Тетяни, господиня пригощає хлопців і дівчат варениками і особливу увагу вона приділяє Гордієві:
У Гордія своя тарілка:
Вареників на нії кілька;
Сама Тетяна подала...
В варениках йому спекла
І той розмай, що накопала...
Зілля привернуло Гордія до Тетяни. Він до неї засміявся, обійняв й поцілував. Всі присутні здивувалися цьому, а Тетяна подумала про себе інакше - я свого домоглася, "завдала хмелю" коханому і буду, мовляв, тепер "мати чоловіка". Намір у Тетяни благородний, життєвий. Він властивий для кожної дівчини, яка бажає стати матір'ю і продовжувати рід людський. Одначе її дії дещо не сумісні з народними поняттями про кохання, яке ґрунтується на добрій волі і почуттях молодих сердець. Справжнє кохання підневільним бути не може. Воно не може бути й щасливим і після одруження, якого Тетяна так і не дочекалась. Гордій, після вживання вареників із зіллям, незабаром захворів і помер. Тетяна не могла знести смерті коханого і покінчила життя самогубством. Такий трагічний фінал балади "Розмай", до якого поет не висловлює свого ставлення. Він ніби дає змогу читачеві самому оцінити вчинок Тетяни і, разом з тим, призадуматися над складністю і серйозністю взаємовідносин між молодими - парубками і дівчатами, від поведінки і моралі яких залежить майбутнє народу, майбутнє своєї батьківщини.
Сюжет балади "Люба" заснований на мотивах багатьох фольклорних пісень, оповідань, легенд і переказів про трагічне кохання. В основі своїй він, отже, романічний, але має психологічне забарвлення. Соціально-психологічні вчинки персонажів, власне, розгортають динаміку твору, загострюють сюжет.
...Дочка бідної вдови Люба кохає бідного парубка Якима, який:
...не має срібла, злота, Не оре плугами:
Він лиш серце добре має
Від доброї мами.
Мати ж, по-своєму бажаючи дочці щастя, воліє, щоб вона вийшла заміж за заможного хлопця Данила. Люба не слухає матір, зустрічається з Якимом. Ревнивий Данило не може з цим примиритися. Він підстерігає суперника і вбиває його ножем. Ці події є кульмінаційними, але не фінальними і розв'язковими. Конфліктні ситуації, пов'язані із взаємовідносинами між Любою, забитим Якимом і Данилом, дедалі загострюються і повільно крокують до розв'язки.
...Любу непокоїть доля Якима. Вона його чекає, шукає з допомогою ворожіння і знаходить мертвим на свято Андрія:
І заснула дівчинонька,
І так її спиться,
І про що вона гадала,
То її і сниться.
Сниться дівчині печера
І Яким миленький;
В його серце молодеє
Впився ніж остренький;
Він розказує дівчині,
Що його згубило:
Як на нему відомстився
Парубок Данило.
У перепохованні праху Якима бере участь народ, односельчани. Подія відбувається на великоднє свято. Люди уже відають, що Яким загинув від руки недруга. Але хто ж він? Як його віднайти і покарати? І знову письменник вдається до фольклорних легенд, у яких доводиться, що коли убивця поцілує покійника, то з його носа обов'язково бризне кров. Усі присутні на похороні праведники-християни цілують кістки покійного Якима і їм нічого не загрожує. І ось, нарешті, підходить Данило:
І схилився, і до кості
Губа притулилась, -
Аж із черепа сухого Гадина з'явилась.
І Данилу кругом шиї
Раптом обмоталась,
Укусила і меж кості
Знову заховалась.
І піднявся раз Данило,
І знов покотився,
І - як плюнути на воду -
Він душі лишився.
(Далі буде).


До редакції надійшов лист від нашого читача П. Я. Потужного з с. Ботанічного Роздольненського району АРК. Петро Якович дякує за публікацію цікавого літературознавчого дослідження професора П. Киричка про поета С. Руданського, а також добірки його співомовок у попередньому номері "КС". "Це - справжній гумор", - відгукується про них читач. П. Я. Потужний просить надрукувати гумореску С. Руданського "Вір не вір, а не кажи: "Брешеш", що ми із задоволенням робимо. Смійтеся на здоров'я!

Степан Руданський
ВІР НЕ ВІР, А НЕ КАЖИ: "БРЕШЕШ"

І
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку - не іде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди по дуплі -
Та й сам улізаю.Ходжу голий по дуплі..
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Давай тоді йому зад
З верби підправляти,
Як підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба, -
Додряпались по вербі
До самого неба.
Прокинувся - до шпаків -
Та де вже, до ката!..
Аж на небі половив
Мої шпаченята...
Повертаю до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась,
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп'яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу за сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Моя середина.
А рій якось пролітав,
Та туди й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!
Мотуз рветься - я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла,
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця і на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: "Гуттю-га!"
А вовк налякався
Та як скочить, - я і - гоп!
На світ показався!

ІІ
Ото уже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
Батька ще й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
"А хто, - каже, - піде з нас?"
То я його гладжу:
"Та хто б, діду, не пішов,
Все то їдно, - кажу. -
Або я туди піду,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду".
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
"Що, - каже, - робити?"
"А що ж, - кажу, - тра комусь
Їхати в дубину!"
То, бувало, й каже дід:
"Хто ж поїде, сину?"
То я й кажу: "Хоч сидіть,
А я не поїду;
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!"
То, бувало, й їде дід...
А раз-таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! -
Заєць з-під ломаччя.
З-під ломаччя та у ліс.
"Гуттю-га! на зайця!"
Коли ми до тих ломач,
Аж там сиві яйця.
"Заберімо!" - "Заберім!"
Зважили дрючками,
То насилу, що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
"Пійми, сину!" -
 Я й пійняв,
Посадив на яйця...
То ми мали з тих яєць
Шість волів від зайця.
А ми воли запрягли,
Припічок зорали
Та такого ми тоді
Того хліба мали!..
Що як ото нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая їдна
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
"А що, сину? - каже дід, -
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?"
То, бувало, я лежу
Та й дідові раджу:
"Адже у нас комин є,
На комині! - кажу. -
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!"
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Ото мишей і зачув,
В закутку закрався...
Та як хвостом замахнув -
Вовки б його з'їли! -
То в помийницю скирти
Так і полетіли!

ІІІ
А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.
Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив, -
То-то було жити!
Все їднакове було:
Здатність, і заможність,
І хазяйство, й ремесло,
І смак, і набожність.
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.
То, бувало, таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.
А набожні що були,
То сохрани, Боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,
То, бувало, уночі
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлізаєм.
Купувати коли що -
Аж рука дрожала,
А як купимо - зато
Аж земля движала.
І тож-то ми розжились,
Дві світлиці мали,
Світилося куди глянь,
Лиш стовпи стояли!
А одежі що було!
Боже, твоя воля!
Вісім, було, свит бери,
А все плечі голі.
А якеє ж то ми ще
І хазяйство мали,
Всі сусіди коло нас
В два плуги орали.
А воли які були!
Рога не дістати,
Бо чорт його таки й мав
Кому діставати.
А орати - як зорем,
То вже чиє краще?
То не наше, а чуже,
То чуже, не наше.
А раз мати колись нам
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух
Та й гречку накрила.
А худоби було шмат,
Гречка лиш біліла,
Та з кожуха як пішла -
Чисто гречку з'їла.
А було колись у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню
І то позбували.
Як умерла - де було
Домовини взяти?
Мусили вже для біди
І теє віддати.
Та ще потім по біді
І обід справляли,
Взяли собі понад став
Людей поскликали.
Та й просимо їх удвох:
"Пийте юшку, люди!
Як вип'єте теє все -
То там рибка буде!"
А тепер ми розійшлись, -
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.
Батько п'яний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як уп'юсь,
Носом за корчмою.
5 августа 1857 г.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2004 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1662

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков