Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті
Продовження.
Поч. у № 34-52 (2015 р.) — № 1-5

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звертатися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Віталій ЛАЗОРКІН
ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Президент України мав би видати указ про введення воєнного стану, оскільки закон України «Про оборону України» визначає воєнний стан як особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, та створити Ставку Верховного Головнокомандувача — як єдиного центру керівництва обороною країни. Проте цього зроблено не було.
На час початку збройної агресії Російської Федерації проти України у Криму перебувало близько 30 тисяч боєздатних військових у частинах Збройних Сил України проти 12 тисяч військ ворога. Тож для чого ми, військові професіонали, відпрацьовували у чинному законодавстві у сфері оборони кожен крок дій вищого військового командування для мобілізації всіх сил усієї країни на збройний захист територіальної цілісності та державного суверенітету від збройної агресії сусідньої держави, у тому числі і від такого сусіда, як Російська Федерація!
Проте жодних з визначених дій й заходів, що прописані в законі України «Про оборону України», виконувачем обов’язків Президента України Олександром Турчиновим і вищим військовим командуванням зроблено не було, що має кваліфікуватися як ухилення від службових обов’язків, і це тягне за собою кримінальну відповідальність.
Весь біль патріотів Криму й України красномовно висловив нащадок славетного гетьманського роду Бутів, відомий публіцист, історик, письменник Валентин Бут у своїй аналітичній статті «Нездари, або як за два тижні втратити Крим» у часописі «Кримська світлиця» № 11 від 14 березня 2014 року.
Валентин Бут написав: «Озирнімося – війська окупанта без жодного спротиву крокують моєю країною. Триває мінування в районі Чонгара (а це вже Херсонщина), позавчора захопили прикордонний відділок у Чорноморському, вчора — військову частину в тому ж селищі, вчора ж колона з п’ятнадцяти вантажівок рушила до села Оленівка, що на мисі Тарханкут. Сьогодні маємо повідомлення про те, що «зелені чоловічки» вже оволоділи ракетною частиною поблизу того села. Нашим гарнізонам у Криму віддано наказ не застосовувати зброю. Тепер ту зброю майже повсюдно контролюють російські війська. В деяких гарнізонах наші вояки ще не допускають загарбників до ракетної зброї, оволодіння якою загрожує дуже серйозними наслідками. Уявіть собі, що українською ракетою буде збито цивільний чи військовий літак третьої сторони, що нею завдадуть удару по якомусь судну, військовому кораблю! Це значною мірою легітимізувало б окупацію нашої території, адже можна було б показувати потім пальцем на незугарних «майданутих кахлів», у яких дах рве, і яких, відповідно, треба взяти під контроль.
Що ж робить «наша» влада, аби припинити інтервенцію, покласти край окупації Криму, запобігти завоюванню самої України, втрати незалежності? Влада веде перемовини зі стурбованим Заходом».
Виконувач обов’язків міністра оборони України Ігор Тенюх писав у той час на своїй сторінці у Фейсбук таке: «Прошу всіх Вас зберігати холодну голову і бути реалістами! Протягом тривалого часу «попередники» систематично і цілеспрямовано знищували ресурси та обороноздатність Збройних Сил України, продавали майно, нехтували кадрами та фахівцями, деморалізовували українського офіцера, проводили фактичне роззброєння військ...
…Наша з вами мета – довгострокова перемога та досягнення цілей нашої з вами єдиної країни, а не короткострокова, спровокована ворогом бійня, навіть якщо і героїчна… Терпіння всім, виваженості, і ще раз прошу бути реалістами! Військові знають свою справу! Життя людей – понад усе!!!» – писав Ігор Тенюх, який також нічого не зробив для підвищення обороноздатності країни, не зібрав докупи війська, що могли вести бій з ворогом, не провів навчання з військами для підвищення їхньої боєздатності. Вся армія в Україні завмерла в якомусь очікуванні команд зверху!
А зверху була лише одна команда – не стріляти! Ігор Тенюх, в. о. міністра оборони, обмежився лише побажанням: «Тримайтеся!». І це у той час, як російські військові, побачивши свою безкарність, почали нагло порушувати державний кордон України як на Керченській переправі, так і у повітряному просторі, – вертольотами переправляючи свої спеціальні загони для захоплення важливих військових об’єктів та комунікацій. Жоден вертоліт і жоден літак агресора не було збито, ніби в Криму не було розгорнуто системи протиповітряної оборони і не було прикордонних військ. Війна у Криму була ганебно програна!
З цього бліцкригу Путіна в Криму можна зробити висновок, що Генеральний штаб ЗС України ніколи не планував збройної відсічі російській агресії навіть при наявності в Криму такої військової загрози, як військова база Чорноморського флоту Росії з 12-тисячним військом, який в останній момент перед окупацією Криму суттєво збільшився без жодної реакції на це з боку Генерального штабу ЗС України і командування Прикордонних військ.
Підготовкою військ до оборони України ні міністри оборони, ні начальники Генерального штабу не займалися. З ліквідацією Соціально-психологічної служби і усунення від її керівництва Володимира Муляви ніхто з військового командування психологічно не готував війська до реальних бойових дій, не займався серйозною мотивацією військовослужбовців до самопожертви в ім’я захисту Українського народу. Війна розглядалася як якесь нереальне явище.
Все це є очевидним фактом невиконання вищим військовим командуванням ЗС України вимог чинного законодавства у сфері оборони протягом останніх років п’ятнадцяти-двадцяти поспіль, і якби добровольчі загони захисників Майдану не проявили свого високого духу патріотизму і самопожертви та не зупинили ворога, весь Донбас був би окупований так само, як і Крим!
Тож як я можу оцінювати діяльність першої десятки міністрів оборони з огляду на такий важкий результат для України в оборонному будівництві? Тільки негативно, оскільки вони із року в рік лише імітували військову реформу. А діяльність Єжеля, Саламатіна та Лебедєва я розцінюю як діяльність державних злочинців, що перебували на посаді міністра оборони України, і ними має займатися військова прокуратура.
Мені по військовій службі випало працювати під керівництвом чотирьох міністрів оборони України – Морозова, Радецького, Шмарова та Гриценка, який під час нашої співпраці ще не був міністром.
Віталія Радецького я поважаю як військового професіонала – командира, проте він на посаді міністра оборони не зміг себе проявити як реформатор, на цьому я зупинюсь більше у розділі про наукову діяльність. А от у 1994 році генерал Радецький припустився політичної помилки, агітуючи війська Збройних Сил України голосувати на виборах за Леоніда Кравчука, а переміг на виборах Леонід Кучма. За свою передвиборну агітацію генерал-полковник Радецький був негайно звільнений новим Президентом України Леонідом Кучмою.
Новим міністром оборони було призначено цивільну людину, колишнього директора Жулянського військового заводу Валерія Шмарова, який також за свою каденцію з 25 серпня 1994 року до 8 липня 1996 року реформатором себе не проявив, але шкоди оборонному будівництву в Україні завдав.
Була навіть судова тяганина патріотів України за участі народного депутата України Левка Григоровича Лук’яненка, відомого радянського дисидента, проти міністра оборони Валерія Шмарова за звинуваченням його у руйнуванні системи оборони України.
Відомий журналіст Віталій Карпенко видав про цю судову тяганину книгу з витягами протоколів засідань. За спогадами Левка Григоровича, патріотичні сили України виступили проти намірів ліквідувати військові округи і створити в Україні сім оперативно-тактичних командувань.
Тим самим військова спроможність України була б зведена до мінімуму, що не можна було допустити. Патріоти перемогли і не допустили роззброєння України. Час перебування Валерія Шмарова на посаді міністра оборони України увійшов в історію під назвою «шмаровщина».
Президент України Леонід Кучма наступним міністром оборони призначив генерал-лейтенанта Кузьмука Олександра Івановича.
Вусатий красень генерал з густим баритоном, Олександр Кузьмук двічі обіймав цю посаду: вперше – з серпня 1996 року до грудня 2001 року, вдруге – з жовтня 2004 року до лютого 2005 року. Він завжди складав приємне враження своїм козацьким виглядом у поєднанні з акуратністю та хорошими манерами вихованої людини.
Олександр Іванович народився у родині військового 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутського району Хмельницької області. На службу до Збройних Сил України Олександр Кузьмук був прийнятий у 1992 році. Він зробив неабияку швидку кар’єру від полковника до генерала армії України всього за шість років служби.
Безумовно, кар’єрному зростанню Олександра Кузьмука посприяло те, що його батько, генерал-лейтенант танкових військ Іван Федорович Кузьмук, був у Радянському Союзі відомим генералом, який з травня 1971 до вересня 1973 року командував Харківським гвардійським вищим танковим командним училищем.
Серед випускників цього училища був майбутній міністр оборони України генерал армії України Олександр Кузьмук і вже відомі в Україні особи: перший заступник міністра оборони України генерал-полковник Іван Біжан, начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії України Сергій Кириченко, командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Анатолій Пушняков.
Інформагентство «FORUM» 1 січня 2006 року повідомило українцям: «Начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Сергій Кириченко запевняє, що готовність ЗСУ відповідає загрозам, що стоять перед Україною. Про це він сказав на брифінгу в Києві».
«Я хотів би сказати, що Збройні Сили нашої держави готові до виконання конституційних завдань, які на них покладені щодо оборони і забезпечення суверенітету нашої держави», — сказав Кириченко. За його словами, цього року Генштаб зробив величезний крок до інтенсифікації підготовки військ. «Цього року у нас є досягнення, якими ми можемо гордитися, — сказав він. — Якщо говорити про рівень підготовки ЗС України, то він відповідає стану справ і тим загрозам, які сьогодні є».
Кириченко запевнив, що з деяких складових українська армія більш підготовлена, ніж в інших країнах. «Якщо порівняти з боєготовністю армій колишнього СРСР, то я вас запевняю, що ЗСУ виглядають гідно», — підкреслив він, передає УНІАН.
Кириченко зазначив, що щодня близько 20 тисяч військовослужбовців перебувають на бойовому чергуванні. Зокрема, близько 50 підрозділів радіотехнічних військ і близько 15 зенітно-ракетних підрозділів цілодобово забезпечують захист повітряного простору України.
Він запевнив, що у разі незаконного проникнення в повітряний простір України літака через 30 хвилин його супроводжуватиме український винищувач, який змусить його здійснити посадку, а у разі непідкорення, за рішенням антитерористичного центру, цей літак буде збитий».
Невдовзі після цього генерал-полковник Сергій Кириченко отримав чергове військове звання генерала армії України. Генерал армії України Кириченко звільнився з військової служби у 2009 році, та з огляду на невтішні результати під час окупації Росією Криму і Донбасу висловлена ним висока оцінка підготовки військ ЗС України була явно завищеною.
Генерал-лейтенант Пушняков був однокурсником генерала армії України Олександра Кузьмука у Харківському гвардійському вищому танковому командному училищі. Як командувач Сухопутних військ Збройних Сил України він також себе не проявив реформатором, більше того, під час російської збройної агресії Сухопутні війська під орудою Пушнякова не змогли провести жодної успішної операції, а він став широковідомим генералом за безглузду і безпідставну критику волонтерського руху.
Президент України Петро Порошенко указом № 4 від 13 січня 2016 року звільнив Анатолія Пушнякова з посади командувача Сухопутних військ Збройних Сил України за власним бажанням.
Усі ці генерали, можливо, були хорошими командирами, але вони не були реформаторами. Україні ж потрібні були стратеги, які б розуміли та знали, як побудувати оборону України й які Україні потрібні Збройні Сили для її надійного збройного захисту.
Ніхто з них так і не ознайомився з моїми напрацюваннями, які я виклав у своїй доповіді на науковій конференції в Харківській військовій інженерній радіотехнічній академії 21 квітня 1992 року та які були надруковані в одному із наукових збірників Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони України у 1994 році. А мені вже практично неможливо було достукатись до міністрів: їм це було не потрібно, бо в ейфорії кар’єрного успіху їх розпирала пиха, вони вважали себе істиною в останній інстанції.
Тож мені так і не зрозуміло, чому всі міністри оборони, які так хизуються своєю побожністю, навідуються до храму, хрестяться під камери разом зі своїми президентами, а отих відомих всім Заповідей Божих не дотримуються? Пиха – це ж великий гріх!
Ці генерали справно служили своїм президентам, гідно презентували їх на міжнародних перемовинах, але жодних потрібних реформ не робили і боєздатність Збройних Сил з року в рік лише знижувалась. Міністр оборони України Олександр Кузьмук увійшов в історію з прізвиськом «снайпер», оскільки за час його перебування на посаді міністра оборони під час військових навчань одна ракета влучила в житловий будинок у Броварах, а інша ракета влучила у цивільний російський літак над Чорним морем.
Олександра Кузьмука на посаді міністра оборони України змінив полковник Анатолій Гриценко. З полковником Анатолієм Гриценком близько я познайомився ще у 1997 році в Науково-дослідному центрі Генерального штабу Збройних Сил України. Він працював начальником наукового Управління проблем військової безпеки і військового будівництва, де я, вже перебуваючи на пенсії, працював науковим співробітником.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема ""Білі плями" історії"