Версiя для друку Обговорити в форумi

Мистецтво без кордонів

Мені передали нещодавно книгу «Рядки, як візерунки рушникові» з віршами-присвятами вишивальниці, Герою України Вірі Роїк, і вже на другий день народилася пісня «Хрестиком гаптоване життя», а згодом ще одна – «Дивлюся мовчки на рушник».
…Йшов 1994 рік. Я отримав з канадського міста Торонто черговий номер журналу «Нові дні», в якому була надрукована моя пісня «Портрет Роксолани» на слова поетеси з Рівного Ганни Войнарович. 8 березня пісня прозвучала в ефірі Санкт-Петербурзького радіо, а 9 березня, в день народження Тараса Шевченка, – у концертній програмі в Академії мистецтв.
Однак головна подія 1994 року була ще попереду. 28 вересня академік, голова Українського товариства ім. Т. Шевченка Санкт-Петербурга Микола Васильович Жигло, на слова якого мною написані пісні «Земля слов’ян», «Соборна Україна», «Чумацький шлях», «Козакам Берестечка», «Скіфська царівна» та інші, запросив мене на виставку «Український рушничок» заслуженого майстра народної творчості України Віри Роїк. Виставка проходила в павільйоні Россі на Невському проспекті.
Був чудовий, сонячний день. Микола Васильович знайомить мене з Вірою Сергіївною. Вона привітно усміхнулася і дуже цікаво, з великим захопленням почала розповідати про експозицію – кожен її рушничок, дитячий килимок, жіночу сумочку «Буковина», доріжку «Львівщина» та інші вишиті вироби. Вона говорила так, немов співала. В її голосі відчувалося хвилювання, радість, а насамперед – гордість, що її виставка проходить у Санкт-Петербурзі, в самому центрі міста, і що так багато людей, серед яких були і діти, уважно її слухають. Очі Віри Сергіївни світилися ніжним, сонячним сяйвом. Вона і сама була, як сонечко України! Слухаючи цю талановиту вишивальницю, я згадував своє босоноге дитинство на Вінниччині, рідний Подільський край, де несе свої води швидкоплинний Дністер. Йому я присвятив багато своїх музичних творів, а всього мною написано на слова українських і російських поетів близько 900 пісень і романсів.
Я був зачарований, окрилений… Мені хотілося співати. І я, стоячи біля рушника «Поділля», акапельно заспівав пісню «Портрет Роксолани».

Єднається душа із полотном…
Сумують очі… Світе невблаганний!
Поглянь на неї. В ній живе Любов,
Велика, як земне страждання.
Вклонися, світе, величі її!
Вже стільки муки в неї за плечима.
Жіноча доля пророста очима
На полотні, на полотні.

І хоча пісня народилась у мене як пам’ять про Настю Лісовську з м. Рогатина, котра стала дружиною турецького султана, не вагаючись, я присвятив цю пісню Вірі Сергіївні Роїк за її золоті руки, за її працю, диво-рушники і казкову вишивку. У своїй посвяті я написав Вірі Сергіївні:
«Шановна Віро Сергіївно! Ваші рушники – це пісня! Спасибі за насолоду, за сонечко нашої України. Від щирого серця дарую Вам пісню «Портрет Роксолани». Бажаю Вам доброго здоров’я, щастя та всього найкращого! З повагою, Валеріан Стратуца. 29.09.1994».
Пісня Вірі Сергіївні сподобалася. Вона подарувала мені буклет виставки «Український рушничок» і пообіцяла, що пісня буде звучати в Сімферополі. Мені не хотілося залишати павільйон Россі, не хотілося прощатися з майстринею української вишивки.
У листопаді 1994 року під час відкриття персональної виставки Віри Роїк у Сімферополі пісню «Портрет Роксолани» виконала солістка Кримської філармонії Ніна Романець у фортепіанному супроводі концертмейстера Михайла Поляка. І, як мені повідомив голова Всекримського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павло Власенко, прем’єра вдалася.
Минуло більше 15-ти років. І ось я тримаю в руках книжечку «Рядки, як візерунки рушникові», в якій надрукована моя пісня «Портрет Роксолани» з фотознімком 1997 року, на якому Віра Сергіївна стоїть біля гробниці Роксолани в Стамбулі.
Після смерті Віри Сергіївни я підтримую тісні стосунки з її сином Вадимом. У мене з’явилось невгамовне бажання створювати нові пісні, присвячені Майстрині. Всі ці пісні звучать у виконанні відомого кримського співака Ореста Мартиніва. Саме йому Вадим запропонував виконувати мої пісні, і не помилився. Скільки зусиль він доклав, і який він молодець – у кожну мою пісню про Віру Сергіївну вклав душу, і звучать вони саме так, як я цього хотів. До нестями я люблю слухати «Дивлюся мовчки на рушник» на слова В. Михайлової з м. Карлівка на Полтавщині, «Я – Віра!» та «Барви любові» на вірші кримського поета С. Сурмача. Одна з моїх слухачок Лілія Стіславська написала мені такі рядки: «Гарна пісня – красива музика, слова, оранжування, і присвячена людині з великої букви – справжній майстрині своєї справи...». Це було написано про пісню «Барви любові». Звичайно, приємно отримувати такі відгуки.
Мені особливо подобається писати пісні на вірші кримської поетеси Надії Риндич, що проживає у Нижньогірському районі. З Вірою Сергіївною вона познайомилась у липні 2010 року в районному будинку культури, куди приїхала Віра Сергіївна на відкриття своєї 146-ї персональної виставки. Наскільки я зрозумів, Надія була зачарована красою душі та талантом Віри Роїк. Під враженням від цієї зустрічі, від вишивок, Надія присвятила Майстрині багато віршів. Поетеса продовжила писати вірші і після смерті Віри Сергіївни, тепер вже присвячені її пам’яті. Збірку цих віршів мені люб’язно надіслав Вадим. 18 листопада 2015 року я написав пісню на слова Надії «Біля стели Віри Роїк», яку прекрасно виконав Орест Мартинів. А в січні 2016-го у мене народилась нова пісня на слова поетеси «Я всюди бачу вишиванку». Сподіваюсь, що ця пісня також буде виконана Орестом, як я і задумав. Ці останні дві пісні я присвячую 105-річчю з дня народження Віри Роїк. Це — мій скромний подарунок на ювілей.
Я вважаю, що мені в житті поталанило. Я бачив і спілкувався, чув голос і розмовляв, співав для творця української народної вишивки Віри Сергіївни Роїк.
Під впливом спогадів тієї незабутньої зустрічі я написав на віршовані присвяти Вірі Роїк одинадцять пісень. Дуже жаль, що вона їх не почує. Однак їх почують люди, які знали і шанували творчість видатної української майстрині, а може, і співатимуть ці пісні.

Валеріан СТРАТУЦА, композитор
м. Санкт-Петербург

ЯК І ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ ВИШИВКИ ВІРИ РОЇК СЯГНУЛИ АЖ УДМУРТІЇ?

ОЧАРОВАНИЕ ВЫШИВОК
Работая в музее не один десяток лет, я поняла его необыкновенную особенность. Музей не только концентрирует в своих фондах произведения искусств, но и буквально притягивает к себе ярких людей. Среди них – Вера Сергеевна Роик, не только виртуозный мастер народной вышивки, но и человек необыкновенной судьбы, потрясающей жизнестойкости и, хочется сказать, мужества. Именно это понятие обусловливает такие человеческие качества, как умение противостоять житейским трудностям, твердость характера, целеустремленность, – то, что было присуще Вере Сергеевне. Но в том то и дело, что ей слово «мужество» не подходит категорически в силу ее вопиющей женственности. Она была маленькой, хрупкой, изящной, интеллигентной какой-то нездешней интеллигентностью и с прекрасными манерами, выдающими ее хорошее воспитание и образование. Да и любимое ее творчество – художественная вышивка – занятие сугубо женское. Но если вспомнить, что вышивать всерьез она начала, будучи прикованной на долгое время к жесткой постели из-за тяжелой контузии во время войны, степень несгибаемости ее характера становится особенно очевидной.
Познакомились мы благодаря известному ижевскому музыковеду А. Н. Голубковой, принявшей самое деятельное участие в организации выставки «Украинский рушничок» в Удмуртском республиканском музее изобразительных искусств. Было это в 1990 году, когда предчувствие грядущих перемен уже вовсю витало в воздухе, но вся их глубина и трагичность еще не осознавались. Мы всегда любили организовывать выставки, а уж такую нарядную и жизнерадостную – с превеликим удовольствием! Вера Сергеевна приезжала на открытие, очаровала всех: и сотрудников музея, работавших с ней, и зрителей, видевших ее произведения, общавшихся с ней. Потрясающее мастерство, владение разными техниками вышивки, многообразие узоров, позитивная энергетика производили сильное впечатление.
Эта экспозиция стала событием для Ижевска, запомнилась надолго и, как оказалось, была последней из серии организованных нами выставок, знакомящих с культурой бывших союзных республик теперь уже оставшейся в прошлом страны. Мы долгое время переписывались с Верой Сергеевной, поздравляя друг друга с праздниками, она прислала нам красочный календарь с фотографиями ее вышивок.
Неожиданным напоминанием этой встречи с большим художником стало другое знаковое событие. Весной 1994 года мы возвращались из Венгрии, где в нескольких городах проводили выставки из фондов нашего музея. Ехали по территории Украины. Было тихое солнечное утро. Мимо окон автобуса мелькали поля, небольшие городки и села, чистенькие и уютные. И вдруг мы увидели вереницу женщин с плетеными корзинками, покрытыми вышитыми рушниками, напомнившими те, что мы видели на выставке В. С. Роик. Был канун Пасхи, женщины шли к видневшейся вдали белоснежной церкви святить куличи и яйца. В их торжественном шествии, просветленных лицах было предчувствие наступающего праздника. Эта картина тронула до слез и напомнила тот уже знакомый образ Украины, что сформировала в нашем сознании Вера Сергеевна Роик своими произведениями, основанными на традициях народного искусства, которые и есть глубинное выражение самой сути страны и людей, в ней живущих.

Валентина ГАРТИГ,
заместитель директора Удмуртского республиканского музея изобразительных искусств

СЧАСТЬЕ ОБЩЕНИЯ

Веру Сергеевну Роик я знаю более тридцати лет. Мне посчастливилось быть на открытии ее выставки в Музее изобразительного искусства Ижевска, видеть ее удивительно интересные работы, слушать яркий, захватывающий рассказ о творчестве, несколько раз беседовать в непринужденной домашней обстановке за чашкой чая и получать добрые письма Веры Сергеевны.
В 2003 году я получила еще один подарок от Веры Сергеевны: книгу «Мелодии на полотне», содержащую воспоминания заслуженного мастера народного творчества Украины, вышивки, отзывы, с дарственной надписью «Дорогому другу Ариадне Николаевне Голубковой с глубоким уважением. Искренняя дружба – украшение жизни в наше время – редкое явление!».
Книга «Мелодии на полотне» раскрыла новые горизонты светлой души Веры Сергеевны. В отзывах оживают разные стороны дарования: «Работы Веры Сергеевны поражают своей художественностью, богатым колоритом, многообразием техники. Ее рушники, панно, наволочки, дорожки, бытовые предметы с украинскими узорами вызывают восхищение»; «Ваше творчество общеизвестно; оно отображено в цветных календарях, в энциклопедических справочниках, буклетах и журналах. Ваши работы являются в искусстве вышивки эталоном изящества»; «Главная отличительная особенность Веры Сергеевны состоит в том, что это интеллигентный человек. Интеллигент – это не социальная прослойка, это состояние души. Кто такой интеллигент? Это не только и даже не столько добрый, скромный человек, это человек большой души».
В воспоминаниях самой Веры Сергеевны раскрыты основные вехи ее жизненного пути. В детстве – прежде всего широкий круг общения, свойственный дворянским семьям, и забота о получении знаний. В доме Роик бывали А. Макаренко, автор «Педагогический поэмы», и выдающийся писатель-демократ В. Короленко.
Короленко был родственником семьи Роик. Вера Сергеевна вспоминает: «Мне было около десяти лет. Как-то к нам приехал деда Володя Короленко и, как всегда, посадив меня на колени, стал расспрашивать, что я прочитала. Советовал читать произведения Пушкина, Шевченко, Лермонтова, Некрасова, Гоголя и был против прочитанных мною книг Чарской, Макаровой».
Короленко в 1879 году вместе с братом Илларионом был в ссылке в городе Глазове (Удмуртия) и оставил самые добрые воспоминания. Он выступал против расправы с участниками революции 1905 года, еврейских погромов, смертных казней, военно-полевых судов. В Удмуртии высоко чтят имя Короленко. Его образ воссоздан в романе удмуртского писателя М. Петрова «Старый Мултан», в опере «Заговор» Корепанова-Камского. В Ижевске перед русским драматический театром стоит бюст Короленко. В Глазове Государственному педагогическому институту присвоено его имя, там устраивают Короленковские чтения, есть улица Короленко и памятник. В Глазове Короленко написал несколько художественных произведений: «Ненастоящий город», «Чудная», «Глушь», организовал слесарную и обувную мастерскую, где сам работал, к нему приходили за советами, книгами, которые он выписывал из Петербурга, и просто для душевного разговора. Тепло и трогательно провожали Владимира Галактионовича глазовчане, когда пришла пора расстаться с ним, и долго потом вспоминали этого душевного, доброго и справедливого человека.
Вера Роик (это я помню из наших бесед) имела глубокий и живой интерес к истории Украины: рассказывала о древнем происхождении Полтавы, где прошло ее детство, любила Лубны, Гадяч, Киев, путешествовала, изучала музеи, древние усадьбы, стелы. В Лубнах ее семья жила в старинном особняке, принадлежавшем ранее М. Полторацкому, а затем его дочери Анне Керн, воспетой Пушкиным, и Вера Сергеевна в своих воспоминаниях пишет, как она увлекалась рассказами об Анне Керн ее родных.
В одном из писем Вера Сергеевна пишет о своих творческих успехах: «Ариадна Николаевна! Вы как работник культуры поймете, как я поработала: приняла участие в 207 групповых выставках, в том числе были персональные в Германии, Польше, Болгарии. А в 2001 году по приглашению мэра с выставкой «Украинский рушничок» была в Турции (город Измир), награждена городским «Знаком почета». По случаю юбилея (90 лет) награждена орденом княгини Ольги третьей степени, медалью «Строитель Украины». Вероятно, широта творческих интересов, интеллигентность, сказавшаяся в глубоких и разносторонних знаниях, работоспособность, организаторский талант и привел к столь высоким результатам. Разумеется, моя статья – это лишь отдельные штрихи к портрету интересной художницы.

Ариадна ГОЛУБКИНА,
кандидат искусствоведения, заслуженный деятель науки Удмуртской Республики, член Союза композиторов Российской Федерации
(З книги спогадів про Віру Роїк
«Світ у долонях»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Душі криниця"