Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогодні господинею поетичної світлиці «КС» є чудова поетеса з Івано-Франківщини Леся Шмигельська (Варварук). Її слово, мов добірне зерно, лягає в душу, проростаючи любов’ю до рідної землі, вірою в людину.
Леся Василівна народилася 3 листопада 1972 року в селі Камінь Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Закінчила Калуське училище культури. З цього часу працює у шкільній бібліотеці в рідному селі Камінь. Голова первинного сільського осередку «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Вірші почала писати ще з дитячих років. Друкувалася в районній, а також в обласній та республіканській пресі, в журналах «Перевал», «Дзвін», «Дніпро», «Жінка», «Гражда», «Чорнильна хвиля» та інших виданнях в Україні та за кордоном. Твори вміщені в колективних збірниках: «З горіха зерня», «Вічний Павло» – (спогади про Павла Казимировича Добрянського), «Рожнятівщина літературна» та ін. Видала поетичні збірки «Поцілунок літа» (2008 р.), «Жінка з осені» (2011 р.), «Тепло незвіданих доріг» (2012 р.), «Всеобрій» (2014 р.). Лауреат премії ім. Марійки Підгірянки (2015 р.). Член Національної спілки письменників України.

Леся Шмигельська
Я — ЛЮБОВ... Я — МОЛИТВА… Я — ВІРШ...

ПРО ОТЧЕ
1
Шлях, що додому пропах
ковилою і м’ятою,
Наче в таркатій хустині осінні сади.
Вчора прощались лелеки
 крильми понад хатою,
Нині півобрію нітиться
 в хмарах густих.
Словом, як завше – літа,
 одкровення, побачення,
Осінь – у зиму,
весна, водограї, меди.
Десь віднайшлися, а десь
 між роками утрачені.
Вкрилася стежка за хатою
 листом рудим.
Вічна і віща земля,
 що парує неспокоєм,
Родить колосся, квітує,
 черствіє в льодах.
Од першого кроку до мрії,
 як небо глибокої,
Мама чекає весну молода-молода…
2
Шлях, що додому
 і верби снігами забілені,
Батькові руки,
 натруджені працею, дні.
Рідна оселя голублена
 радістю-бідами,
Недруги й друзі,
 подібні на мене – в мені.

Знову вертаю Молочним Шляхом
 через повені
В світ колискової, де матіоли і Бог.
Зоряні янголи
 вчора наснилися знов мені.
Вчуся прощати,
 інакше не можу, їй-бо…
Вчуся молитви у неба
 з громами і тишею,
Вірю у слово нетлінне,
 мов огниво, твердь.
Мрії обох молодими світанками
 вишию,
В світі, на грані старого
 «колись» і тепер.
* * *
А я – трава... Я – хрест.
Я – світлий міф. Ігор Павлюк
Я – трава,
Що воскресла з-під снігу зими
та байдужості.
Я – жива,
Хоча жити нелегко між вічних
 огнів.
Я – чийсь біль,
Що зринає сльозою і в проСвіті
 губиться.
Я – хрести
На солдатських могилах,
 одвічно сумні…
Я – легенда
Карпатська, водою джерельною
 свячена.
Я – яса,
Між зорею і квіткою, корінь,
 що вріс.
Я – любов,
Що іде понад смертю,
 і пісня нестрачена.
Я – молитва…
Я – вірш...
* * *
І знову кров… О Боже,
 знову відчай,
І знову смерть-хижачка на порі.
І розпинає небо крик у вічність.
І молитовно ждуть святі та грішні
Матері.
Горить земля і крається надвоє,
Сумне безсмертя набирає лік.
Доба новонароджених героїв
Нетлінне світло доблесті людської
Повік.
Ще крок, ще два… А там –
чиясь Голгофа.
Важка дорога має свій кінець.
На вівтарі, що зветься Перемога,
Моя земля скалічена, убога.
…І Бог Отець.
* * *
Я просто була собою, любила сніг,
Ліпила прозору мрію
 з хмільної хуги.
Лишивши домівку отчу
 іще колись,
До неї крізь біль і хащі
 верталась вдруге.
Не знаю, чиє крайнебо
 (було ж моїм…),
Вчорашні жита налиті,
 що пахли хлібом.
Ключі журавлині, гнізда,
 тепло пір’їн…
У дні, велелюддя, храми
 вростала ніби.
Боялася тихо вмерти
 між слів і мрій,
Помежи рядків і мислі
 зотліти в муці.
Шукала спасіння в Бозі
 од зла і війн…
Між мною і сивим небом –
 сніги рипучі.
* * *
Пощо мені мрія? До неї іти та іти.
Любити багаття осіннього листу
 навіщо?
А дні пережиті,
 немов муркотливі коти,
Лукаво проходять
в невпинних розмовах «про вічне».
Поети і ліри, а далі говіння, дощі,
Порепана стежка
 від отчого дому до серця.
Крилом перебитим
 порою сягали вершин…
А нині – руїни,
 доба покаянь і зречень.
Устигнути варто
 за світлом, що кличе, веде.
…Десь кулі, недолюд,
 дими і святе безсмертя.
Пощо мені мрія
 і полум’я листу руде?
Щоб жити – не вмерти…
* * *
Скалічені осквернені хрести –
Господній Суд між небом і землею,
Де ані сліз, ні крапельки єлею,
Лише скупа, непрощена душа –
Скитальниця осуджена і ница,
Уся у глицях…
Підхмар’я димне, сповнене ячань,
І наскрізь дні простріляні журбою,
І мов Апостол стезею глевкою
Пройшовся нині. Мо’ благословить
Гіркі потуги двох тисячоліть
Знайти сей світ?
Усе несправжнє – сонце, літо, дні,
У канделябрі вигоріла свічка.
Лишився Бог
 й німий скорботний відчай,
Що не зумів од болю вберегти…
Яріють стигми Духа-Саваофа
…А десь Голгофа...
* * *
У просвіті, помежи мною і вічністю
 – світ,
Уперлися в небо сторуко
 смереки-колони.
І капають сльози у душу
 молінь-панахид,
І піняться ріки нестримно,
 що також солоні.
Вселенські литаври,
 неволя, дощі і пітьма,
І вкотре воскреслий Месія
 із війн і пожарищ.
Де вервиці терпнуть,
 регоче безглуздо відьмар,
На дикому плесі
 вмирає лебідка без пари.
...Поволі встає із колін
 одурманений світ
І кануть у Лету сліпці
 та продажні шеврони.
У просвіті – небо,
 сумління і Божий Завіт,
І янгол, поранений в душу,
 німий охоронець…
* * *
Шукаю спасіння в тобі,
 як в молитві чи тиші,
Звикаю до срібла на скронях
 і вірю у мить.
Пером журавлиним
 вклонюся зорі щонайвищій.
Твій біль, що під серцем,
 хай нині в мені відболить.
І сонця відбитки в долонях,
 у погляді – небо,
Тобі подарую, як мрію,
 бажання бажань.
Не вгадуй нічого,
 я просто повинна, так треба.
Наш світ на порозі хуртечі,
 а далі – межа.
А далі незнане, а дальше
 рови та облоги,
Розхитані зорі, тумани по вінця,
 огні…
Як вляжеться пломінь,
 зотлілий в сльозі до знемоги,
Щоб ти лише поруч,
 як небо високе в мені.
* * *
Йдеш наді прірвою –
 вітер, туман в лице,
Йдеш з молитвами і сонцем
 (душі так треба).
Може, у просторі крила і обпече
Ватра пекельна, що аж від землі
 до неба.
День без кінця і без краю,
 зима без меж,
Світ, що стікає кров’ю
 (учора Божий)…
Зразу ще плачеш,
 опісля – звикаєш, йдеш,
Вітрилом стаєш для того,
 хто йти не може.
Чимось поєднані люди і кораблі,
Може, штормами,
 а мо’ сум’яттям чи морем...
Краплю останню, що з неба,
 візьми собі,
Пристань едемська нескоро ще,
 ой, нескоро…
* * *
Твій півзабутий янгол
 між небом й пеклом,
Падають зорі в безвість
 проз глибу хмар.
Там, у чужому світі,
 ні зле, ні тепло –
П’є і регоче дурно чужа юрма.
Всюди рови і хащі, всесвітня злоба.
Юди, царі, престоли,
 пустий олтар…
Там, у чужому світі, немає Бога,
Біситься тричі клята лиха орда.
Несосвітенно-довго чекати світла,
Сіллю на свіжі шрами
 сльоза з-під вій,
Квітка, поникла вчора,
 колись розквітне,
Знайде путі до сонця і янгол твій.
* * *
Іду по струні, що натягнута
 світом і прірвою,
Іду в незнайоме – туди,
 де немає межі.
Крізь меси і миси молюся,
 чекаю і вірую,
У тиші вінчальній – мости,
 дзеркала, віражі.
У висі – лелеки, дощі,
 херувими, пробачення,
Тремке безталання,
 що ляже на білий папір.
Помежи світання крихке,
 наболіле, небачене,
Проб’ється проміння
 умовності наперекір.
…А всесвіт рябіє оголено
 стегнами, стигмами,
Поети мудрують,
 регочуть зажерлі царі.
Крізь цвіт, що палає,
 стараються бути щасливими
Безкрило-крилаті у небі своїх доріг.
* * *
Я молилася, прагнула, мріяла,
Як паломник, ішла до мети.
А літа мої птахами білими
Вили гнізда за мревом густим.
І псалми, що на янгольськім
 криласі,
Завмирали у світлі нірван.
І несни мої в зорях губилися,
В час, коли зігрівали слова.
Я любила, горіла, я вірила,
Прагла правди між зла і вогню.
В тишині, що прошрамлена
 війнами,
Я – люблю…

ПРО СВІТ І ПРОСВІТ

У просвіті – лжеліхтарі
І ніч, і осінь.
Огонь і кров на вівтарі
Жертвоприношень.
Гаряча даль, холодна вись,
Вози чумацькі.
Мовчать дуби іще з «колись»,
Їм літ за надцять.
У вирі зрад і ницих рад
Піїти й ліри.
Війна, паломники, парад…
Чи те хотіли?...
Юрба іуд, невинний Бог
Розп’ятий досі…
Межи гріхів згадають мо’
Про світ і просвіт…
* * *
Втікає день бозна-куди,
Згорає ніби.
Там, де «не вбий», «не осуди»,
Криваві німби.
Вже чорним янголом проз млу
Регоче вечір,
Запеленали долю злу
Гріхи-предтечі.
Жертовна тиша, крок в ніде,
Немов по лезу,
Видать, оспіваний Едем,
Не всім належить.
Ця ніч безглузда і німа,
Не випадково,
Коли ні сліз, ні сил нема –
Рятує Слово.

СЛОВО

Сім слів, сім струн,
сім сріберних сотань…
Анатолій Мойсієнко

Серед скрижалі смутку серця стуки
Світанок стріну сріблом
 стоголосим.
Світ споконвічно світиться
 словами.
Сім слів. Сім струн.
Сім сивочолих смутків.
Лиманом ллються ласки лебедині,
Лілове літо ліпить ліру липі.
Латає лихо ліліпут-лакей
Лапатим листям літніх лотерей.
Осанна осені. Оголена образа
Обвінчана оковами, осанна.
Осінні обціловані оази,
Одвічні обрію огні обітовані.
Валторна, вечір, ватра,
 вітер, вальс —
Віч-на-віч, вдруге, втретє,
 вп’яте, всоте.
Вже вкотре віршем вимолила вас,
Взамін вернула впевненість
 вже вкотре.
Обкрадені, облатані. Одні
Обточені, обтесані обрубки.
Одушевлять окрилені онуки
О, одержимі оди огняні!
Сім слів. Сім струн.
 Сім сивочолих смутків…
* * *
Ілюзія намовлених огнів,
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені, —
Це всього-на-всього
 лиш звуки павутини.
І шал рутини...
Ілюзія несказаних думок,
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько —
 далі йти не годні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «А скільки ще до літа?»
Лишився вітер…
Ілюзія невистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю,
 що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»,
Де кожен крок — на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…
* * *
Кожна твоя сльоза — це мій біль.
Він болить…
Пече, як вогонь, як на рані сіль,
Гірчить, як полин.
Я відчуваю, як у мене вростає
 колосся,
І небо,
І пісня — сумна, стоголоса,
І щебет…
Я — українка, з плоті і крові,
Я — митар,
Хоча й на своїй землі.
Серед смерті, метання, імли
Я вибираю — жити.
* * *
Не шукала шалених пригод,
Силу духу чеканням не міряла.
Біль під серцем від зла та гризот
Лікувала не зіллям, а вірою.
Не мовчала фальшивим словам,
Підіймалась з колін, коли падала.
І за правду свою, як за крам,
Я сумлінням платила, не зрадою.
Між людей, серед помислів,
 скрізь —
Я була лиш такою, не іншою.
Я навчилась ридати без сліз
В цьому світі —
 святому і грішному.
«Сили дай!» — все, що в Бога
 прошу,
Щоб думки мої стали світлішими,
Щоб ще раз від рясного дощу
Прорости не травою, а віршами.

РУБАЇ

1
Життя вділило кожному паї:
На них потрібні добрі ратаї.
Отак Хайям, узявшись за чепіги,
Насіяв слів — зродились рубаї.
2
Кажуть, що посієш, те й пожнеш,
Є суть у істині оцій, авжеж.
Якщо зустрілась повноводна річка,
Шукай моста, бо не перебредеш.
3
У вічності свої є постулати,
Що мають здатність
 навіть смерть здолати,
А ми лиш гості на оцій землі,
Народжені, щоб істину пізнати.
4
Поетом бути — вчення це чи дар?
Я думаю — тут зайвий коментар.
Поет такий без віршів одинокий,
Немов погаслий у пітьмі ліхтар.
5
Мости, мости, як віхи поміж нами,
І ріки часу плинуть під мостами.
Та важко нам до берега іти,
Як ярість протіка між берегами.
6
Щасливим народився — так буває,
Нещасний той, хто щастя не шукає,
Не той оцінить, хто чогось досяг,
А цінить той, хто губить і втрачає.
7
Здавалося б: та що оті слова? –
Ані сокира, ані булава.
Коли поранять, довго ниє рана –
Болючіше за всякий біль бува.
8
Чому пишу? Та часом і не знаю.
В житті, напевне, істину шукаю,
Хоча тернистий іноді мій шлях,
Але не скажу: «Моя хата скраю».
9
Дала тепло розпечена черінь,
Та від вогню залишилася тлінь.
А добре слово, що лягло строфою,
Зігріє душу кілька поколінь.
10
Не знаю, чи усе це рубаї,
Чи недостиглі домисли мої?
Мабуть, у строфи
 заплелись рядками
Моїх думок натерті мозолі.
11
Своїм думкам спочинку я не дам,
Моє перо вклоняється словам.
О рубаїв сріблясті влучні стріли!
За них тобі завдячую, Хайям.
12
«Втікай від дурня, — кажуть, —
 й поли вріж»,
Не вийдеш з ним на лад —
 себе не тіш,
Хоча у нього титули і слава,
Та розуму немає і на гріш.
13
Комусь за щось чіпляли ордени,
А ще комусь — в’язниця без вини,
Були всевладні, не боялись Бога.
Які батьки, такі, видать, сини.
14
Дощі, дощі, мої строкаті музи,
Без вас плакучих так самотньо дуже.
Повисла хмара на плечі гори,
Як мокрий плащ на чорному
 галуззі.
15
Не прикрашає титул твій тебе,
Бо знає кожен, що ти за цабе.
Якщо замість ріки стоїть калюжа,
Чи в ній побачиш небо голубе?
16
Холодні руки легко відігріти,
Хай навіть сніг мете чи віє вітер.
Але нема для лютої душі
Такого сонця в небі, щоб зігріти.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Душі криниця"