Версiя для друку Обговорити в форумi

З ювілеєм!
Вікторові Стусу – 70!
1 ЛЮТОГО ВИПОВНЮЄТЬСЯ 70 РОКІВ ВІДОМОМУ КРИМСЬКОМУ ПИСЬМЕННИКУ ВІКТОРУ ІВАНОВИЧУ СТУСУ.
КОЛЕКТИВ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» СЕРДЕЧНО ВІТАЄ ВАС, ШАНОВНИЙ ВІКТОРЕ ІВАНОВИЧУ, ЗІ СЛАВНИМ ЮВІЛЕЄМ! ЗИЧИМО КОЗАЦЬКОГО ЗДОРОВ’Я І ТВОРЧОГО ДОВГОЛІТТЯ. З РОСИ І ВОДИ ВАМ НА МНОГАЯ І БЛАГАЯ ЛІТА!

СИМВОЛ БДЖОЛИ

Є на карті України наймиліші йому куточки: село Михайлівське, де народився 1 лютого 1946 року, і село Трудове Новомиколаївського району Запорізької області, де промайнуло дитинство. Закінчив середню школу в райцентрі. Кажуть, що людина – це дитинство. Справді, коли, як не в цю пору життя народжується в нас емоційне ставлення до світу, виникає і формується свідомість, а в ній початкові стежини асоціативних зв’язків – образне мислення, стежини, які згодом розширюються і стають дорогами.
Коли ж мовити про нашого ювіляра, то це двічі справедливо. Не встиг закінчити механічний технікум (відділення радіолокації), як «прокинулось» оте образне мислення, народжене в дитинстві, точніше, любов до слова, і повело його на факультет філології Дніпропетровського університету. З того часу і понині каторжне і все ж солодке життя у Слові, якому віддавав усі сили і вміння як журналіст у районних, міських, обласних та всеукраїнських періодичних виданнях на Дніпропетровщині, Запоріжчині та в Криму. Працюючи в газетах, не тільки набирався журналістського, а й письменницького досвіду, глибоко вивчав історію рідного краю, щоб по якомусь часі осмислити і відобразити цю історію засобами художньої літератури. Око в нього зірке, перо чутливе, смак бездоганний. В цьому могли переконатися чимало авторів, коли він, переїхавши до Сімферополя, редагував їхні нерідко «сирі» твори для українських сторіночок у газеті «Літературний Крим».
Додамо ще й таке. Творчий доробок Віктора Стуса помічений у журналістському і літературному світі. Він – член Національних спілок письменників і журналістів України. Заслужений журналіст України та Автономної Республіки Крим. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Степана Руданського. Нагороджений Срібною медаллю Нестора Літописця, Золотою медаллю української журналістики та іншими відзнаками.
А починалося все… з віршів. Перші поетичні спроби надрукував у районних газетах. Він, до речі, і зараз «грішить» віршами, опублікувавши в своїй збірці «Пісня Амазонки» (2011), окрім повісті, оповідань, ще й низку поезій. Це цілком грамотні, добре зроблені вірші, але все-таки зроблені. Немає в них хвилюючої новизни. Таким поетам, не кращим і не гіршим, у нас несть числа. Зрідка В. Стус на сторінках газети «Кримська світлиця» публікує добротні рецензії, відгуки на твори письменників-колег, гарячі, як сама дійсність, статті на злободенні теми.
Одначе безперечних успіхів сягнув у різних жанрах прози. Це його справжнє творче захоплення, так би мовити, амплуа. Він – автор восьми книг, що з’явилися в період з 2011 до 2015 року (завидна письменницька активність!), а саме трьох романів: «Помста атлантів. Стріла для мудреця», «Арійський Спас», «Злови характерника»; дев’яти повістей: «Цариця Амага – донька мага», «Клейноди у спадок», «Запізніле прозріння», «Таємниця Берегині», «Повернення з іносвіту», «Привид у храмі», «Чуні», «Біолокатор», «Судний день на Покрову», «Пастка» а також кількох десятків оповідань і байок у прозі. Вагомий ужинок, чи не так?
Спинімося на історичних студіях В. Стуса. Як на мене, то великим мистецьким здобутком прозаїка є роман «Помста атлантів. Стріла для мудреця». У ньому відтворено епоху VI століття до нової ери на території Великої Скіфії (в основному це терени сьогоднішньої України). Цей роман можна вважати історико-міфо-езотеричним, оскільки часто-густо тут переповідаються билиці та небилиці про загадкову Атлантиду і про те, як і понині атланти впливають на світ.
У розлогій передмові до роману та й в самому тексті автор намагається безліччю незаперечних фактів переконати нас, що історія України-Русі аж ніяк не починається з часів примусової християнізації, тобто з 988 року від Різдва Христового, а набагато раніше, адже прадавньому Арійському Православ’ю понад сім тисячоліть. А раз так, то впровадження чужої віри знищило цю віру слов’ян, мільйони її носіїв або загинули, або стали рабами. На всіляке схвалення заслуговує заклик автора шанувати віру наших пращурів – Ведичну. Цікаві також його етимологічні розмисли. Він, приміром, упевнений, що треба писати і говорити не «слов’яни» і відповідно «слов’янський», а «слав’яни»-«слав’янський», бо ця лексема від імені арійсько-руської богині Слави; її називали першою жінкою на Землі, від неї пішов людський рід.
Загалом ці та подібні історичні розвідки В. Стуса продовжують патріотичні традиції українознавства, започатковані світочами нашої культури Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, які прагнули стерти з вітчизняної історії «білі плями». Воістину: там, де офіційна наука виявляється боязкою і безсилою, за справу береться письменництво. Так велося і ведеться не лише в Україні, але, мабуть, в Україні – найбільше. Згадаймо Шевченкове: «Німець скаже: «Ви моголи!» — «Моголи, моголи!» Золотого Тамерлана онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». – «Слав’яне! Слав’яне!» Славних прадідів великих правнуки погані!».
Наш ювіляр оре цілину української історії вперто і завзято. На цій важкій ниві, як бачимо, здобувся чималих успіхів. «Захотілося позбавити історію України хоч кількох «білих плям» з чорною ознакою, — пише він у передмові до роману «Помста атлантів. Стріла для мудреця». – А натхненниками стали матеріали невгамовних дослідників давнини, перш за все, таких, як Юрій Шилов, Сергій Плачинда, Олекса Воропай, Олександр Асов, Юрій Петухов, та інших»…
В його текстах надибуємо образ роботящої бджоли. Взяти хоча б байки у прозі «Трутні-олігархи» та «Шершня видно й під маскою». У першій оповідається, як трутнів (читай – олігархів в Україні) розвелося у вулику тьма-тьмуща. Медок так глитають, аж за вухами лящить. Бджілки вигнали їх з вулика, накинулися на пасічника, який не викурив димком тих ненажер. Прозора алегорія на ситуацію в сучасній Україні! А в другій байці йдеться про Шершня, що надумав нап’ялити на себе маску бджоли і пробратися у вулик, щоб поласувати медком. Та бджоли-охоронці «розкусили» хитрюгу, ласого до чужого добра…
Бджола, як відомо, — народний символ працьовитості. Тому-то зрозуміле захоплення ювіляра цим образом. Він і сам нагадує мені невтомну бджілку. Як і вона, завжди у пошуках, живе у постійних клопотах про день завтрашній. Селянський син, він знає ціну хліба насущного і духовного. Лише за п’ять років он скільки зібрав «нектару», видав вісім книг – ціла бібліотечка! І нехай ім’я його неголосне в літературному світі, але людина ця з тих трудівників, які пишуть не за спонукою марнославства чи обов’язку, а за спонукою власного горіння.
Підсумовуючи сказане, дозволю собі зробити заувагу всім нам: і колегам-письменникам, і читачам. Не цінуємо наших першорядних майстрів слова… Належним чином не поціновані пішли за межу вічності Данило Кононенко й Орест Корсовецький, Валерій Тарасов і Олександр Кулик, Михайло Тернавський… Ті, що не так давно жили на кримській землі, вже не топчуть ряст. Живуть серед нас у Криму належно не поціновані Михайло Вишняк, Федір Степанов, Віктор Гуменюк, Валентин Негода, Віктор Виноградов. І Віктор Стус теж, на жаль, не визнаний. А чому? Невже не можемо чи соромимось сказати їм при житті, а не після смерті, що вони талановиті? Невже?

Василь ГРИЦЬКІВ,
письменник
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Українці мої..."