Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Другий рік війни. Певна частина творців укрсучліту втомилася, бо написати про ностальгію за совком вона ще може, і про своє рослинне існування також, а книжки про нашу війну в Європі не перекладуть з міркувань політкоректності. Війну України з Росією, а не громадянський конфлікт. Такими є й їхні читачі, які створюють собі кумирів, тобто їм здається, що вони їх створюють, насправді це робить реклама. Потихеньку формується п’ята колона, готова домовлятися як з владою, так і з сепаратистами. Якби йшлося про чисте мистецтво, — воно вимагає аполітичності, і часом злітає на сліпучі вершини духу. Але це нагадує щурячого короля, який помре, якщо його не годуватимуть грантами, преміями і переповненими залами. Війна вже закінчилась? Ні, вона триває. Війна перевіряє кожного, хто чого вартий, і стьобом та типовим для літературної попси «заздрите» не відмитися від дьогтю. На захист кумирів підіймається ціла армія шанувальників чи просто прислужників. Хлопці, йдіть на війну, дівчата, займайтеся волонтерством. Чи ви не розумієте, як боляче спостерігати адвокатів диявола тим, хто живе у зросійщених регіонах чи навіть в окупації? Я знаю жінку з Харкова, в якої є мала дитина, й якій пишуть погрози на дверях за те, що вона не приховує свого патріотизму. Я знаю дівчину-співачку, яка просить мене надіслати їй щось з бойківських пісень. Вона втекла від смерті на Донбасі, від тих, з ким намагаються вести діалог, бо вони «теж люди». Я знаю старшого чоловіка, який поблизу окупованої зони ремонтує з друзями техніку для АТО і каже: «Я зі своєї землі нікуди не піду». Тисячі справжніх патріотів у сірій зоні завтра можуть опинитися в окупації. Їх видадуть сусіди і будуть дивитися, як ті вмирають. Це — не політика, це — війна. Її не відсунеш від себе.
Сьогодні я отримала листа від чоловіка з Дніпропетровщини. Він у 80 років написав першу книжку. Він з болем пише не лише про деградацію землі, а й про те, як його правнучка пішла в дитсадок і вже говорить російською і матюкається. Цей чоловік збирав гроші разом з іншими патріотами, щоб видати книгу на пошанування Шевченка «З любов’ю до Тараса». Це його ви називаєте «вишиватою»? Він пише, як просять українські книги у Севастополі, як там потребують українського слова. Ми повинні робити все можливе і неможливе, щоб підтримати цих людей, а не тих, хто слабкий на голову і труїть наших солдатів чи ріже їх у темних закутках. Бо кожен з патріотів в окупації чи в сірій зоні вартує більше, ніж усі самовизнані генії і кандидати на Нобеля. Нам треба кожного дня бодай щось робити для того, щоб Україна була Україною...

Галина ПАГУТЯК
http://pahutyak.com

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Українці мої..."