Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми – діти твої, Україно!

На запрошення «Кримської світлиці» відгукнутися колишніх учасників літературного конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» і поділитися спогадами про Данила Кононенка та про конкурс, у якому він багато років був головою журі й який ми всі гуртом маємо відродити з його іменем, відгукнулась ще одна учасниця (1999 року) — Ольга Мурашко.
У листі до редакції Оля пише: «Що дав мені літературний конкурс «Ми — діти твої, Україно!» — впевненість у собі! Віру в себе, як в особистість. Віру в те, що я можу писати. Розуміння сили слова! Я вже понад 15 років працюю зі словом і розумію, що це чи не найпотужніший інструмент впливу, який має людство. Літературний конкурс, який проводився в Криму для школярів старших класів і головою журі якого всі 10 років був знаний у Криму і в Україні поет Данило Кононенко, відкривав наші дитячі серця, і ми в зросійщеному Криму пізнавали себе і дізнавались, що ми, виявляється, — українці! Цей конкурс, звичайно, повинен відродитись на всеукраїнському рівні й мати ім’я Данила Кононенка, якого відомий літератор з Канади Яр Славутич назвав провідною зорею українського Криму. І, можливо, цей конкурс допоможе дітям усієї України, як колись він допоміг мені!».
Сьогодні Ольга Мурашко живе і працює в Києві і вважає, що саме конкурс «Ми — діти твої, Україно!» допоміг їй, тоді ще учениці 11 класу маленької сільської школи в Криму, повірити у себе. А публікація її твору в газеті «Кримська світлиця», яку досі зберігають її батьки, відіграла важливу роль під час вступу до інституту.

КОНКУРС МОГО ЖИТТЯ!

Вперше я побачив школярку Олю в січні 1996 року в студії ДТРК «Крим» під час ефіру програми «Рідна хата». Ольга Мурашко була серед запрошених кримських школярів, які щойно повернулись із Західної України, де святкували Різдво, і тепер ділилися враженнями про те, який же він — «Львів — очима кримчан». Привернула увагу дівчинка, яка намагалась розповідати про побачене лише українською мовою, хоча було помітно, що це їй нелегко дається. Дізнався, що вона з села Курортне, учениця Ароматнівської ЗОШ, звуть її Ольга Мурашко. У ті роки в Криму та на сході України набирав популярності проект «Святкуй Різдво на Галичині!». Проект мав велике просвітницьке значення, адже наші діти вперше бачили, як треба зустрічати це велике свято. Як на Різдво колядують, як ходять з Вертепом, які 12 страв ставлять на святковий стіл. Багато дітей саме в цих поїздках вперше в житті відвідували церковну службу, та ще й українською мовою. А проживаючи тиждень в родинах «західняків», слухаючи українську мову з ранку до ночі, знайомлячись з однолітками, багато з яких ставали друзями на все життя, кримські діти поступово змінювали своє уявлення як про Західну Україну, так і про людей, які там проживають. І чомусь ця зміна відбувалась не на користь розповсюдженому радянському міфу про «махрових націоналістів та бендерівців». Різдвяний тиждень на Галичині робив дива, і деякі діти повертались додому не тільки україномовними (тобто намагались говорити більше українською), а й майбутніми пластунами, патріотами України.
Саме такі зміни відбулись і з Ольгою Мурашко. На запитання ведучого телепрограми «Рідна хата», чи не відмовляли батьки від поїздки до Львова і чи не залякували «бендерівцями», Ольга відповіла, що її не відмовляли, а інших дітей так залякали, що багатьох батьки не відпустили. На наступне запитання, чи вдалось на Галичині побачити справжніх «бендерівців», у відповідь прозвучало — так! А далі кримські телеглядачі почули від школярки сенсаційне зізнання-відкриття: «На Західній Україні живуть чудові люди, які люблять свій край, свою мову, свою Батьківщину і роблять все, щоб життя там ставало кращим — людським. Оце, мабуть, і є ті «бендерівці», якими нас тут, у Криму, постійно залякують. І ще після поїздки я зрозуміла, що українська мова — це мова цілого народу».
Уявляєте, в якому інформаційному вакуумі виховувались кримські діти, якщо, тільки побувавши в Різдвяному Львові, починали розуміти, що Україна — це держава великого народу?
На цьому ефірі Ольга познайомилась із учнями зразкової театральної студії «Світанок» і вирішила, що двічі на тиждень буде їздити маршруткою із свого села до Сімферополя на заняття до студії, тому що з дитинства їй подобається акторство, просто в селі Курортне нічого, крім лісу, немає.
Але повернемось до літературного конкурсу та до листа, який тиждень тому надійшов від Ольги Мурашко до редакції «Кримської світлиці». Ольга пише: «Про конкурс нам, вихованцям театральної студії «Світанок» (єдиної україномовної студії Криму), розповіла керівник та педагог — Алла Володимирівна Петрова. Сказала, пишіть, адже актори, як і письменники, повинні мати гарну уяву. Пишіть, можливо, це вам допоможе в майбутньому. Я послухала її і вирішила взяти участь у цьому конкурсі. Це відбувалось 17 років тому і це був перший у моєму житті літературний конкурс — «Ми — діти твої, Україно!». Пам’ятаю, що своє оповідання «Краще гір є тільки гори» я написала на вирваних аркушах зошита з алгебри. Я ненавиділа алгебру, але не через те, що не розуміла, а через конфлікт з викладачкою, яка не сприймала мого захоплення театром і, щоразу викликаючи до дошки, казала: «Давай, артістка, к даскє!..». Але зараз не про це. Я – донька лісника, яка виросла у лісі (буквально). Наше маленьке село Курортне Білогірського району розташоване у передгірській зоні кримських лісів. Зрозуміло, що найближча мені тема була – ліс, гори, мандри. Отже, вирвані із зошита аркуші, синя ручка, яка пише «товстим шаром», бо у мене, як у тата, «круглий почерк», і горище над лазнею, яке було моєю резиденцією. Так народилася новела —

«КРАЩЕ ГІР Є ТІЛЬКИ ГОРИ»

«Коли в Криму спека досягла свого апогею, коли від аромату квітів, здається, п’яніють бджоли, у маленькому селищі, яке не помічають навіть на географічних картах, весела компанія збиралася на кілька днів помандрувати у гори. Компанія складалася з шести осіб і одного собаки — вівчарки Мухтара.
Шостого липня, ще до того, як встигли проспівати півні, всі семеро рушили в дорогу. За жартами ніхто навіть не помічав навантажених за спиною рюкзаків. А вони ж бо були важкими: спальні мішки, сякий-такий посуд, їжа…
Всі, хто зараз мандрував лісом, були знайомі між собою ще з дитячого садочка. Микола був найстаршим: високий, чорнявий хлопець з суворим обличчям, але добрими голубими очима. Ні для кого не було таємницею, що за цим юнаком сохло багато дівчат. Він йшов попереду всіх, а за ним слідом дві подруги-нерозлийводи — Марійка і Роза. За характером вони були прямою протилежністю одна одній. Марійка нагадувала ляльку з гудзиками замість очей, вогненно-руде, як кримське сонце, волосся і завше сяюча усмішка на обличчі. Роза була невисока на зріст і завжди ходила задумлива. Дівчата йшли, взявшись за руки, і про щось збуджено розмовляли. Слідом за ними крокував Євген — найзагадковіший хлопець з їхньої компанії: високий, із зеленими очима, добрий жартівник. За Євгеном крокувала дуже цікава пара — Дмитро й Олеся. Всі добре знали, що Дмитро був небайдужим до Олесі. А ще він був дуже гарячковитим і не любив, коли його ображали. Олеся була душею компанії, і це їй належала ідея помандрувати в ліс, гори. Дмитра вона не кохала, але поважала як друга.
«Гей, закохані, може, заспіваємо», — запропонував Микола. І всі, як по команді, підхопили: «Йшов я на пасіку вчора гей, гей...».
Час летів швидко і ніхто не помітив, як почало смеркатися.
— Де будемо зупинятися на ніч? — запитав Євген.
— Я гадаю, що найкраще біля джерела, воно неподалік, — запропонувала Олеся, яка була тут не раз. Адже батько в неї був лісником.
За півгодини вже була готова ватра, а над вогнем у казанку варилася картопля. Хлопці пішли по дрова, а дівчата готували вечерю. Коли хлопці повернулися, Олеся кинула:
— Гей, соколи, якщо ви заспіваєте нам під гітару, то ми вас почастуємо найсмачнішою картоплею й огірками. Згода?
— Звичайно, згода, — сказав Микола і взяв гітару.
Його пальці бігали по струнах і змушували їх вигравати таку сумну сердечну мелодію. Всі притишено слухали, навіть на деревах перестало шелестіти листя. Пісня скінчилась. У повітрі зависла пауза.
— Чого притихли? — запитав Микола і посміхнувся, задоволений тим, що всім сподобалася його пісня. — А хтось же обіцяв нагодувати смачною картоплею, бо я ж голодний як лев.
— О, звичайно, сідайте хлопці, — сказала Роза. — Олесю, подавай, будь ласка, чай.
— Дівчата, а ви таки казали правду, що картопля найсмачніша у світі. Якщо чесно, такої смакоти, напевне, навіть у китайському ресторані не зможуть приготувати...
Всі засміялися з жарту Євгена.
Вечеря надовго не затяглася, і дуже швидко, загорнувшись у ковдри та зручніше вмостившись біля вогнища, всі слухали пісні — сумні і веселі, про кохання і зраду...
— Все, я йду спати, бо завтра рано вставати, — сказав Микола і пішов у намет. Його підтримали Євген і дівчата, а біля багаття залишилося троє: Олеся, Дмитро і... Мухтар.
— Олесю, ти любиш зірки? — спитав Дмитро.
— Дуже. Вони нагадують мені багато-багато вогників, великих і маленьких. Ти знаєш, що зірки — це маячки, котрі допомагають рибалкам орієнтуватися вночі серед моря?
— Так, я щось чув, але Олесю... Я хотів сказати, що... — він опустив очі. – Олесю, вже пізно... Йди спати, а я почергую біля ватри...
Олеся все зрозуміла і, не вимовивши жодного слова, пішла в намет.
Ніч була тиха. Все навколо поринуло в глибокий сон, здавалося, навіть вогонь почав повільніше їсти дрова.
Дмитро дивився у небо, лежачи горілиць і заклавши руки за голову, а думками був десь дуже далеко. В його голубих очах тонули всі небесні зірки, усі ті далекі вогники...
Ніч у лісі промайнула швидко. Почало світати.
— Еге-ге-гей! Вставайте! Вставайте, ледарі, бо пропустите народження світанку.
Дмитро бігав по наметах і усіх будив.
Повільно сходило сонце, і здавалося, що все у лісі прокидається разом з ним.
— Хлопці, час снідати! А хто перший вгадає, що ми будемо їсти, — отримає подвійну порцію, — сказала Олеся.
— Картопля!
— Лангусти, чорна ікра і... «вівсянка, сер...» — пожартував Євген — і всі почали сміятись.
— Нехай я лусну, якщо на вогні зараз на нас не чекає смачна лісова шурпа, — промовив Микола.
— Ура! — вигукнула Олеся. — У нас переможець!
Добре поснідавши, компанія вирушила далі в путь.
— До моєї улюбленої гори залишилося кілометрів зо два, не більше, — сказала Олеся. — Ось побачите, які там чудові краєвиди, яка краса!
Незабаром почався найважчий відрізок шляху. Дорога стала упиратись в гору. Йти було все важче й важче. Всі дерлися вгору, чіпляючись за гілки дерев, траву...
— Боже мій, який ідіот сказав, що краще гір є тільки гори. Це — каторга, — заскімлила Роза. — Олесю, коли це все уже скінчиться?
— Розо, я тебе благаю, не скигли. От побачиш, що ці муки варті того.
— Ці муки варті тільки смерті і дуже скоро я помру! — підтримала Розу Марійка.
Попереду вже забовваніла вершина гори, на яку вибиралися шестеро, та ні — семеро мандрівців. Першим, як завжди, на гору зібрався Мухтар, а потім всі решта — один за одним.
На вершині гори подував вітерець і скільки сягав зір — простиралися гори. Цілі хребти гір, могутні і величні, лежали під їхніми ногами. Десь далеко внизу поблискувала гірська річечка, а в небі ширяв великий птах.
— А що я казала! — вигукнула Олеся. — Та куди тій Швейцарії до нашого Криму?!
— Клас! — сказав Микола.
— А я обов’язково подамся в десантники, — пообіцяв Дмитро.
— Не розумію наркоманів, вони заради «кайфу» псують своє життя, а ми і здоров’я зберегли, і «кайф» отримали, — сказав Євген.
— Це — справжній рай, — пролепетала Роза.
— От бачиш, а ти казала, що гори — це каторга і тільки ідіоти говорять про гори гарні речі. Ні, краще гір є тільки гори! — вигукнула Олеся.

Ольга МУРАШКО,
учениця 11-го класу Ароматнівської середньої школи
Білогірського району (1999 р.)

Прочитавши конкурсну роботу Ольги Мурашко, Данило Андрійович відклав її і чекав, які будуть думки в інших членів журі. На обговоренні Данило Кононенко, як голова журі, мав додатковий голос. «Щось у цій дівчинці є. Давайте хоч заохочувальну премію дамо, щоб і далі продовжувала писати». Відчував Андрійович талановитих дітей, і цього разу теж не помилився!
Далі в своєму листі Ольга Мурашко згадує, яким для неї був день, коли запросили приїхати до Сімферополя на ДТРК «Крим», де мали оголосити результати конкурсу «Ми — діти твої, Україно!».
«Дуже добре пам’ятаю день, коли вручали нагороди за твори. Я їхала на ефір програми «Рідна хата», де мало відбутися нагородження, але не знала, що стала лауреатом. Почався цей день для мене жахливо. Дорогою до телецентру мене штовхнули у тролейбусі, впала – подерла дорогі, ба ні – дорогенні капронові колготки і розбила коліно. А коли трохи отямилася, ще й зрозуміла, що у мене з пакета вкрали фотоапарат… це був жах і відчай… Напівавтоматичний китайський плівковий «Skina-2» був чи не найдорожчою річчю, яка була у мене за часів школярства. Цей фотоапарат допомогла мені купити старша сестра. Отже, вийшла я з тролейбуса, сіла на паркані біля ринку, трохи поплакала і пішла купувати нові капронові колготки. Звичайні – бо грошей на лайку і зайві ДЕНи у мене не було.
На ДТРК «Крим» всі – ведучі, керівники й учасники конкурсу — зустрічалися біля входу. Пам’ятаю, як у студії було спекотно… Голос режисера Тамари Карташової, яка командним тоном приводила нас до тями. Ефір тривав, і щоразу, коли викликали на нагородження учасників конкурсу, у мене всередині щось уривалося… гран-прі! Не я… перше місце. Не я… Друге місце… знову не я… і кожному, хто виходив зі свого місця, Данило Кононенко тиснув руку і вручав подарунки. У той момент він здавався мені центром Всесвіту. І було страшенно прикро, що він не звернув уваги на мою скромну персону і новелу «Краще гір є тільки гори». Аж раптом – Ольга Мурашко! Спеціальна заохочувальна премія від журі конкурсу «Ми — діти твої, Україно!». І я встаю, і на ватяних ногах із розбитим коліном іду до Данила Кононенка, який посміхається у вуса і тисне мені руку. При цьому тисне довше, ніж іншим (у всякому разі, так мені тоді здалося).
Після ефіру програми я поїхала у магазин фототехніки і на заохочувальну премію конкурсу купила новий фотоапарат. Чи треба говорити, що додому я повернулася найщасливішою людиною?!
Всі твори конкурсу було надруковано у газеті «Кримська світлиця». Пам’ятаю, що уважно стежила за номерами, бо мені кортіло прочитати вірші дівчини, яка отримала гран-прі. То був вірш про загибель Чорновола. В’ячеслава Максимовича вбили (і тоді, й тепер у цьому мало хто сумнівався) якраз напередодні конкурсу, і дівчина, чиє ім’я сьогодні я вже не пам’ятаю, написала вірш, від якого плакала Алла Володимирівна, керівник театральної студії «Світанок», де я саме цього року і мала закінчити своє навчання, тому що закінчувала школу і налаштовувалась вступати до театрального інституту. Я тоді була аполітичною – телевізор у селі справа десята.., але мене вразило, що сила слова розбурхує почуття людей не менше, ніж театр».
З дитинства Ольга Мурашко мріяла про сцену, про театр. Хоча батько хотів, щоб донька обов’язково вступила до міліцейської академії. Він з дитинства вчив її стріляти, брав на полювання в ліс і в гори. Вчив виживати в незвичайних умовах, як справжню майбутню пластунку. Після участі в літературному конкурсі Ольга задумалась над професією журналіста, але тут вже мама була проти. В кінці дев’яностих професія журналіста в Криму вважалась справою небезпечною для «здоров’я». Отже, краще нехай буде театр, сказала мама, і батько здався.
Але Бог — Він мудрий, Він розпорядився по-своєму. На акторський факультет Ольгу не взяли, виявили мовний дефект. Як пише в своєму листі Оля: «То була трагедія життя — не менше. Й єдиною соломинкою у стрімкому потоці моєї абітури стала новела «Краще гір є тільки гори». Я привезла із собою «Кримську світлицю», де було надруковано мій твір. «Якщо не візьмуть на акторський, то вступай на театрознавчий», — так радила мені Алла Володимирівна. Отже, моя новела і стала «залізним» аргументом перед Юрієм Борисовичем Богдашевським, який того року набирав курс майбутніх театрознавців. Прочитав твір і зробив висновок, що мене можна допустити до іспитів».
Уже через місяць Оля склала іспити і стала студенткою театрознавчого курсу одного з найкращих і найпрестижніших навчальних закладів України — Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, який успішно закінчила з відзнакою та рекомендацією до аспірантури.
То чи потрібен був у Криму літературний конкурс «Ми — діти твої, Україно!» для школярки Ольги Мурашко? Звичайно, що так! Адже невідомо, як склалася б доля абітурієнтки Ольги, якби не «Кримська світлиця» з новелою «Краще гір є тільки гори», завдяки якій вона потрапила із свого маленького кримського села Курортне у світ Театру, Кіно та Телебачення. Адже після закінчення інституту, починаючи з 2004 року, для Ольги Мурашко були відчинені всі двері. Вона працювала завідувачкою літературно-драматичної частини Київського театру оперети та театру «Ательє-16», сценаристом телеканалу «К-2», випусковим редактором ранкової програми «Ранок з Інтером», шеф-редактором ранкового ефіру програми «Прокидайся з «Україною» на телеканалі «Україна», редактором відділу «Театр» у журналі «Театрально-концертний Київ», редактором відділу «Драматургія» в літературно-художньому журналі «Дніпро», редактором-сценаристом телевізійного проекту «11» на телеканалі «СТБ», а також сценаристом багатьох серіалів для телеканалу «ТЕТ». Також Ольга Мурашко за ці роки не раз була експертом і членом журі у всеукраїнському конкурсі «Коронація слова», редактором-сценаристом серіалу «Реальна містика» на ТРК «Україна». Часто публікувалась у багатьох газетах та журналах («День», «Україна молода», «Камуфляж», «Український театр», «Просценіум», «Київський телеграф», «Київпост», «Спудей»...). Ольгу запрошують як члена журі на театральні фестивалі України («Мельпомена Таврії», «Класика на сцені», «Золотий лев», «Відлуння»...). Працює в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса на посаді ученого секретаря. І все це — одна людина, яка колись витягла «виграшний квиток» — поїхала на Різдво до Львова, потрапила на ефір телепрограми «Рідна хата», після чого пішла навчатись до театральної студії «Світанок», де і довідалась про літературний конкурс «Ми — діти твої, Україно!», в якому взяла участь, що й допомогло вступити та закінчити театрознавчий факультет Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зараз Ольга Мурашко (Лещенко) в декретній відпустці — виховує донечку Ніно, будує хату та пише розробку нового комедійного серіалу.
А ще приємно, що колишні конкурсанти, які живуть у різних куточках України, готові об’єднатися і допомогти відродити той перший і найголовніший Конкурс їхнього життя, — тільки тепер ставши його організаторами! І я думаю, це справедливо! А редакція «Кримської світлиці» буде їм у цьому сприяти. Ольга Мурашко впевнена, що коли на материковій Україні пройде перший літературний конкурс імені Данила Кононенка, в якому візьмуть участь школярі старших класів з усіх куточків нашої держави, заявивши своїми творами — «Ми — діти твої, Україно!», — це і буде найкращим пам’ятником поету Данилу Кононенку, який писав: «Українці мої! Пробудіться, не будьте байдужі! Ваша доля таки ж бо у ваших у дужих руках!».
І, можливо, цей оновлений літературний конкурс для багатьох дітей стане дороговказом у виборі професії, а це значить — у виборі життя!

Олесь ТАВРІЙСЬКИЙ
м. Сімферополь

Ольга Мурашко — волонтер Майдану

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 15.01.2016 > Тема "Душі криниця"