Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи потрібно державі втручатися в церковні справи?

В Україні досить поширеною серед релігієзнаців-експертів та політиків є теза, що держава не повинна втручатися в церковні справи. На це зорієнтоване й українське законодавство. Це ніби відповідає практиці, яка існує в розвинутих країнах Заходу, зокрема в США. При цьому забувається, що багато країн Заходу прийшли до нинішнього стану речей у сфері релігії після тривалих релігійних конфліктів, коли були збалансовані інтереси різних конфесій. Щодо США, то ця держава із самого початку формувалася як поліконфесійна. Тому тут єдиною можливою політикою було невтручання держави в релігійні справи. Але навіть при цьому конфесії США демонструють лояльність до своєї держави.
У нас же існують інші традиції й інша ситуація. В Україні, попри існування різних конфесій, переважаючим є православ’я, яке, в свою чергу, є конфесійно роздробленим. При цьому кількісно домінуючою є т. зв. Українська православна церква (УПЦ), яка, насправді, є філією Російської православної церкви (РПЦ), керованої Московським патріархатом. Ця конфесія фактично є агентом іншої держави. До того ж держави, яка окупувала в нас територію й веде проти нас війну. Парадоксальність ситуації полягає ще в тому, що, за різними оцінками, більшість православних в Україні висловлюються за те, щоб мати свою незалежну церкву. А для багатьох із них такою є Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП).

Чому склалася така ситуація?

Почнемо з того, що УПЦ (Московського патріархату) є наслідком нашої колоніальної залежності від Росії. На початках існування Української держави була можливість створити в Україні незалежну православну церкву. Тим паче, що це підтримували і тодішній київський митрополит Філарет (Денисенко), і Президент України Леонід Кравчук. Але вони не змогли протистояти тиску російських церковних та й урядових кіл, а також численній російській агентурі в Україні. У результаті ми отримали УПЦ (МП) і незалежну від Росії УПЦ КП. При цьому часто на місцях колишня комуністична номенклатура, в руках якої опинилася влада, переважно підтримувала УПЦ (Московського патріархату). Це, а також підтримка з боку Росії, в тому числі й фінансова, дозволила цій конфесії значно розбудувати свою структуру.
Реально з боку державних структур за часів незалежності України здійснювалася й здійснюється підтримка саме УПЦ (МП). Особливо це чітко простежувалося за часів президентства Віктора Януковича. Останній на великі релігійні свята демонстративно відвідував лише храми УПЦ (Московського патріархату), здійснював зі своєю чиновницькою раттю «паломництва» в «канонічні» монастирі. Однак підтримка УПЦ (МП) була не лише з боку політичних сил, які відверто демонстрували свою проросійськість. Часто цю підтримку демонстрували й представники сил, які декларували проукраїнськість. Чому це вони робили? Дехто сподівався, що УПЦ (МП) забезпечить їм електоральний ресурс. Дехто, прикриваючись українським патріотизмом, працював на Москву. А дехто був просто «корисним ідіотом».

Ходіння по муках

Звичайно, такий ненормальний стан речей викликав і буде викликати супротив. Наприклад, після Помаранчевої революції траплялися випадки, коли окремі громади УПЦ (МП) виявляли бажання перейти в УПЦ Київського патріархату. Так, мені довелося бути свідком одного такого переходу. Рівно 10 років тому громада Воскресенської церкви в Острозі виявила таке бажання, яке підтримав і священик. Далі події розвивалися таким чином. З’явилася невелика група людей, які були проти цього переходу. Більшість з них не ходили до цієї церкви. Але вони ніби представляли «законну», юридично зареєстровану громаду УПЦ (МП). До Воскресенської церкви на акції протесту «канонічні» батюшки почали звозити свої «бойові дружини» з усіх усюд – не лише з ближніх парафій, Почаївського монастиря, а навіть із Криму. Далі справа дійшла до суду. А суд ухвалив рішення на користь фіктивної громади УПЦ (МП), при цьому пославшись… на закони Російської імперії. Скажете: абсурд. Але такого абсурду в нас вистачає. Тим паче, коли за ним стоять цілком реальні інтереси, у тому числі фінансові. Показово, яку позицію зайняли проукраїнські політичні сили в цьому конфлікті. Фактично вони вмили руки, а іноді навіть підігравали «канонічним». Через п’ять років після цього конфлікту відбулося святкування 100-річчя Острозької Воскресенської церкви, яка опинилася в руках УПЦ (МП). Так ось на цей ювілей поприходили не лише представники адміністрації, які представляли тоді регіоналів (що було цілком зрозуміло), а й представники Острозької міської та районних рад, які репрезентували БЮТ і «Нашу Україну».
Сьогодні маємо в Україні чимало подібних ситуацій. Після того, як Росія окупувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, УПЦ (МП) не приховує своєї проросійської позиції, а окремі її священнослужителі відверто підтримують проросійських сепаратистів. Закономірно, патріотично налаштовані віряни не хочуть далі лишатися в цій церкві. Найбільша кількість парафій, які виявили бажання перейти з УПЦ (МП) в УПЦ КП, зараз зафіксована на території Рівненської області, а також інших районах Великої Волині. Саме тут найбільший відсоток прихильників незалежної православної церкви в Україні.
Але події розвиваються за апробованим сценарієм. Виглядає він приблизно таким чином. Церковна громада виявляє бажання перейти із УПЦ (МП) до УПЦ Київського патріархату. Тут же перебуває кілька «незгодних» (переважно це люди, підгодовані «канонічним» священиком). Раптом з’являється ззовні група підтримки цих «незгодних». Наприклад, для цього часто використовують різних «канонічних» тітушок – семінаристів і «монашествующих». Провокується міжконфесійний конфлікт. З’являються «православні журналісти», які спеціально цей конфлікт роздувають і представляють у відповідному світлі. Далі йдуть заяви високопоставлених ієрархів. Наприклад, про конфлікт у селі Птича Дубенського району Рівненської області говорив сам патріарх РПЦ Кирил (Гундяєв).
Влада України при цьому переважно намагається зберігати нейтралітет. А «патріотичні» партії, які при владі, традиційно умивають руки. Знаходяться також «корисні ідіоти» (якщо не агенти Кремля), котрі починають щось глаголити про релігійну толерантність, про невтручання держави у справи церковні та інші «правильні» речі. Включаються правоохоронні органи. І тоді ситуація переважно або «заходить у глухий кут», або… вирішується на користь так званої «канонічної» меншості.
Чи будуть громади УПЦ (МП) хотіти переходити в УПЦ КП, спостерігаючи за такими ситуаціями? Думаю, відповідь очевидна. На жаль, в Україні немає чітких юридичних механізмів переходу релігійних громад з однієї конфесії в іншу. Немає й бажання з боку влади, судової зокрема, політичних сил справедливо врегульовувати ці питання. Зрештою, немає й розуміння того, що в релігійному житті нашої держави маємо кричущі конфесійні диспропорції, які треба вирішувати. Але які так і не вирішуються.

Петро КРАЛЮК,
проректор Острозької академії
radiosvoboda.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Душі криниця"