Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-52)

"Кримська світлиця" публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звертатися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції - kr_svit@meta.ua, або автора - vlazorkin@ukr.net.

На підтвердження своїх міркувань я пригадав тривожні події в історії України 2008 року, хоча навіть поверховий аналіз показників усіх проведених військових навчань у період 2005-2013 років давав тривожні сигнали громадянському суспільству про вкрай незадовільний стан обороноздатності країни. Тому, реагуючи на такі тривожні сигнали, у кінці 2008 року я писав, що цілком стала очевидною безпорадність вищого військового керівництва України під час загострення політичної ситуації в Криму і в Севастополі після військового конфлікту між Російською Федерацією та Грузією. Водночас Румунія висловила претензії на острів Зміїний та на ділянку шельфу у Чорному морі у виключній морській економічній зоні України, а держава Україна була неспроможна довести свої законні права ні у мирний спосіб, ні спираючись на авторитет власної військової могутності.
Згадую, що у тій складній ситуації президент Віктор Ющенко поспіхом запропонував збільшити бюджет Міноборони до 34 мільярдів гривень, натомість прем'єр-міністр Юлія Тимошенко заявила, що держава спроможна виділити лише 17 мільярдів, а міністр оборони Ю. Єхануров (з 19 грудня 2007 до 5 червня 2009 року) заявив, що через брак грошей війська почнуть голодувати.
Ці посадовці штучно створили абсурдну ситуацію через своє нерозуміння як норм чинного законодавства в оборонній сфері, так і стратегії оборонного будівництва, яка вимагає стабільності і послідовності у виконанні відповідних державних програм і планів.
Для мене суперечка, яка виникла між цими трьома високопосадовцями, свідчить про те, що або такі державні плани і програми відсутні, або вони не виконуються через брак коштів державного бюджету. А якщо міністр оборони Юрій Єхануров говорить, що через брак грошей війська почнуть голодувати, то ця добра людина має добровільно піти з посади через свою невідповідність вимогам за цією посадою.
Не маю нічого проти пана Єханурова, якого знаю особисто як комунікабельну особу та хорошого організатора й адміністратора, але оборона країни - це найважливіша функція держави, задля чого її й створено, тому високопосадовець має керувати процесом виконання відповідних державних програм і планів оборонного будівництва, які є програмою діяльності не тільки для міністра оборони, а й для будь-якого іншого міністра у сфері оборони.
Як на мене, зміст цієї суперечки лежить у площині розуміння основних положень чинної Військової доктрини України. При цьому дуже важливо зрозуміти і те, наскільки якісно і термінологічно точно викладений сам текст Військової доктрини, наскільки правильними чи хибними є ці основні положення.
Так, наприклад, авторами цього документа було визначено, що Військова доктрина України - це "сукупність керівних принципів… та… поглядів на забезпечення військової безпеки держави", а це невірно! Держава має слугувати нації, яка її створила, тобто забезпечувати задоволення усіх її потреб, або, як записано, національних інтересів, визначених Конституцією України.
Тому таке визначення Військової доктрини звужує значення цього документа, воно не відображає необхідної повноти змісту такого документа, як Військова доктрина, оскільки зрозуміло, що війни ведуть держави накопиченими ними ресурсами, а потерпає від війн країна і народ, тож замало вести мову лише про військову безпеку держави.
В сучасних умовах ринкових відносин має йтися про військову безпеку всього Українського народу і країни в цілому, оскільки разом з державною економікою є недержавна економіка з рівноправними за Конституцією України недержавними установами та недержавними організаціями, які є платниками податків. Тобто держава має слугувати не лише самій собі і боронити не лише саму себе, а всю Українську націю, що також має бути відображено в тексті Військової доктрини України.
З цього я для себе зробив важливий висновок: треба рішуче відкинути рабське поклоніння державі, яке виховувалося у радянських громадян у часи диктатури пролетаріату. На жаль, у шкільних підручниках і після Революції гідності 2014 року ще залишається настанова учням: "Любити нашу державу"! Та не державу треба навчати любити, а свою країну Україну, де на її території своїм повним життям живе сучасна Українська нація з усім розмаїттям своїх національних особливостей, де кожен, незалежно від своєї національності, хто проживає і поважає культуру та звичаї корінних українців, гордо називає себе українцем!
Під час роботи над документом для мене завжди було принциповим питанням його правильна назва, тому автори Військової доктрини мали б визначитись, про яку доктрину йдеться: про воєнну доктрину чи про військову. Якщо йдеться про воєнну доктрину, то збройна боротьба, як один із способів ведення війни, має бути лише одним із розділів військової доктрини.
Іншими розділами військової доктрини мають бути політичний, економічний, дипломатичний, фінансовий, інформаційний. Тому Військова доктрина України має охопити всі способи ведення війни, а формулювання основних положень з кожного розділу Військової доктрини вимагає вироблення обґрунтованих підходів до вирішення всього спектра проблем національної безпеки, зокрема, і до військової безпеки країни та міжнародної безпеки у військовій сфері.
Як показав досвід ведення війни проти України з боку Російської Федерації, офіційно прийнята Військова доктрина - не діюча!
Виявилося, що в Україні просто немає системи національної безпеки, яка б враховувала, що війни ведуться у різний спосіб: політичний, економічний, дипломатичний, фінансовий, інформаційний, екологічний, етнічний, культурологічний, релігійний та у спосіб збройної боротьби. На це мною і моїми колегами неоднократно зверталася увага суспільства і народних депутатів протягом 2006-2014 років під час проведення науково-практичних конференцій, "круглих столів" з актуальних питань національної безпеки на базі Спілки офіцерів України, Народного Руху України, на базі Львівської обласної організації СОУ, Міжрегіональної академії управління персоналом, Університету "Україна" та Київського окружного будинку офіцерів.
На жаль, хоча я залучав до цієї роботи таких відомих політиків і народних депутатів України, як, наприклад, віце-адмірал Борис Кожин, юрист Юрій Кармазин, В'ячеслав Білоус, Григорій Манчуленко, Василь Куйбіда, Борис Тарасюк, Валерій Бебик тощо, влада залишилася глухою до наших потуг і всі керівні документи у сфері безпеки із року в рік приймалися з однаковими помилками.
Мені в цій просвітницькій роботі активно допомагали члени Спілки офіцерів України генерал-лейтенант Петро Процик, капітани 1-го рангу Анатолій Грищук, В'ячеслав Оксюта, Євген Лупаков, підполковники Роман Терешко й Олександр Лалак, журналіст Олег Романчук, головний редактор журналу "Універсум", а полковник Володимир Кривобок і майор Андрій Рой фіксували для історії всі наші заходи на якісних фотокартках.
На моє переконання, система військової безпеки України має передбачати систему протидії розвитку існуючих небезпек, безконтрольний розвиток яких може за певних обставин призвести до міжнародного військового конфлікту. Іншими словами, ця система військової безпеки мала б гасити небезпеки у мирний спосіб і не дати їм перетворюватись до рівня загроз, а тому ця система має бути заснована на відповідних механізмах запобігання і відвертання економічних, фінансових, політичних, інформаційних та інших небезпек, які впливають на повноту задоволення національних інтересів. Виникнення ж загрози застосування проти України збройних сил означає, що система військової безпеки вичерпала свої можливості вирішення конфліктів у мирний спосіб та передбачає залучення Збройних Сил України до протидії цій загрозі.
На всіх своїх конференціях і "круглих столах", які ми проводили протягом 2005-2013 років, ми постійно наголошували: "Чиновникам треба зрозуміти, що військова небезпека існує й існуватиме доти, доки сусідні держави будуть утримувати збройні сили, які за певних умов можуть бути застосовані проти України. Це означає, що сьогодні для України постійно існує небезпека збройного нападу, яка за певних умов може перерости у військову загрозу. Тому у мирний час Україна, не вважаючи жодну державу своїм військовим противником, запобігає розвитку небезпек у загрози, здійснює оборонне будівництво, готує свої Збройні Сили до збройної боротьби та бере участь у роботі системи міжнародної колективної безпеки і прагне вступити до НАТО".
Виходячи з цього, було б логічним, що Збройні Сили України не входитимуть до складу системи військової безпеки, яка протидіє небезпекам у мирний спосіб, оскільки Збройні Сили мають єдине своє призначення - ведення збройної боротьби у разі загрози застосування противником збройних сил проти України.
Тому, на моє переконання, в Україні має бути створена окрема державна система оборони із завданнями ведення збройної боротьби та з відповідною організацією і з відповідною інфраструктурою облаштування можливих театрів воєнних дій, забезпечення життєдіяльності, навчання, озброєння та відмобілізування Збройних Сил України.
Такий військовий устрій держави, що складається з системи військової безпеки та системи оборони, конкретизує завдання всіх державних органів, з яких складається військовий устрій держави, й оптимізує використання бюджетних коштів на оборону України.
Проте нам, простим смертним, достукатись до Верховного Головнокомандувача протягом усіх років незалежності виявилось непосильним завданням, особливо після виборів Президента України 2010 року, що зумовило процес руйнації обороноздатності України. Та мало що змінилося і після Революції гідності та обрання нового Президента України у 2014 році.
Військова доктрина України має декларувати світові, що Україна має своє бачення на таке явище у міжнародних стосунках, як війна, і що Україна має бажання розв'язувати будь-які міжнародні проблеми у мирний спосіб, без застосування збройних сил, а у разі загрози збройної агресії проти України вона буде застосовувати адекватні заходи аж до застосування власних Збройних Сил для ведення збройної боротьби.
Військова доктрина, на моє переконання, також має дати світовій спільноті зрозуміти, якщо справа дійде до загрози застосування проти України військової сили з боку будь-якої сусідньої держави, українська сторона приймає рішення про застосування упереджувального удару по території держави-агресора. Характер такого удару мають визначати військові, виходячи з наявних сил і засобів, з метою зриву агресії.
Такі міркування я закладав і до проекту Військової доктрини, і до свого проекту військової реформи, на заваді якої стояла вся існуюча система влади. За 25 років я з сумом спостерігав за застоєм національної військової думки: жоден міністр оборони не спромігся провести військової реформи.
Результат цієї злочинної бездіяльності проявився наприкінці 2015 року крахом Мінських домовленостей, які не дали Україні переваги, проте дали майже півтора року часу нашим ворогам закріпитися на окупованих територіях, накопичити озброєння та боєприпаси, сформувати власні війська в так званих ДНР і ЛНР, а Путіну на міжнародній арені - подавати окуповані території як державні утворення сепаратистського типу.
Мої думки поділяв помічник міністра оборони України у 2008-2010 роках капітан 1-го рангу Анатолій Грищук, голова Товариства військових істориків України. Він дуже болісно сприймав безпорадність посадовців Міністерства оборони України у підтриманні боєздатності військ.
Познайомившись з Анатолієм Володимировичем ближче, я побачив, що цей суворий морський офіцер був дуже чуйною і талановитою людиною, яку відрізняли від багатьох інших моїх знайомих чесність, відвертість, порядність та професіоналізм.
Він самотужки створив "Військово-політичний енциклопедичний словник" у двох томах та "Словник педагога", які користуються високим попитом фахівців.
 У 1993-2008 роках він обіймав посади заступника начальника Київського вищого військово-морського училища та заступника начальника факультету Національної академії оборони України. Серед його випускників є і відомі нині посадовці, наприклад, міністр оборони України генерал Армії Степан Полторак. Вийшовши у запас, капітан 1-го рангу Анатолій Грищук продовжує виховувати майбутніх офіцерів Збройних Сил України у військовому ліцеї імені Богуна.
Великим і приємним сюрпризом для мене було те, що Анатолій Володимирович пише дитячі казки, які дуже подобаються дітям, зокрема, і його улюбленій онуці.
Проводячи конференції і "круглі столи" з питань національної безпеки, Анатолій Грищук своєю наполегливістю дає мені надію, що рано чи пізно нам вдасться переламати ситуацію і змусити посадовців поважати військову науку та розпочати, нарешті, військову реформу.

(Продовження буде)

Учасники науково-практичної конференції від Львівської обласної організації СОУ, 25 жовтня 2008 року, м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2016 > Тема ""Білі плями" історії"