Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-51)

Зміст документа не зацікавив Вілена Мартиросяна, бо він був добрим адміністратором, але не був військовим теоретиком, його цікавив процес керування, а не теоретичні пошуки.
Зокрема, основним коником Мартиросяна була соціальна справедливість, боротьба з «негідниками» при владі. Тому, коли я прочитав у його мемуарах, виданих на публіку, що «під його керівництвом була розроблена й оприлюднена 1 грудня 1990 року Концепція створення Збройних Сил України», то я був шокований тим, як легко Вілен Арутюнович привласнив мою роботу, про яку він 1 грудня 1990 року ще не знав, адже ми з ним зустрілися лише 5 січня 1991 року у Рівному, де він мене застеріг не говорити про національні Збройні Сили, оскільки він з генералом армії Кобцем вирішив, що в Україні будуть лише Збройні Сили СРСР, які складатимуться з трьох армій замість трьох військових округів.
Після цього Вілен Мартиросян, як військовий теоретик, перестав для мене існувати. Проте талант Вілена Арутюновича повною мірою розкрився в ньому як організатора й адміністратора.
Зі складу своїх заступників і підлеглих по полку зв’язку він створив свою групу підтримки, і ця команда успішно супроводжувала всю його службову діяльність аж до сьогодення.
Такою суперечливою особою був полковник Мартиросян Вілен Арутюнович. Тому я не дуже здивувався, коли прибув до Києва і на моє запитання, чи передав Вілен Мартиросян мій проект доктрини міністру оборони, Вілен Арутюнович відповів, що він забув передати. Вже із запізненням у часі мені самому довелось передати Костянтину Морозову один примірник проекту Військової доктрини. Другий примірник проекту Військової доктрини я передав голові комісії з питань оборони і національної безпеки Верховної Ради України пану Лемішу.
Та, на жаль, не всі народні депутати були ознайомлені з цим проектом.
Так, народний депутат Михайло Косів з Народного Руху України, посилаючись на свого радника, у своєму виступі по центральному телебаченню заявив, що він проти принципу оборонної достатності, мотивуючи це тим, що нібито Збройним Силам України буде заборонено вести наступальні операції, що було повною нісенітницею, яка мене обурила. Тому на виступ пана Косіва я відповів різкою статтею під назвою «Оборонна достатність України», яка була надрукована у газеті «Вечірній Київ», головним редактором якої був журналіст Віталій Карпенко.
У цій статті я пояснив, що у проект Закону «Про оборону України» мною було закладено принцип оборонної достатності, тому що саме цей принцип економічно вигідний Україні, оскільки на мирний час у розгорнутому стані утримуються Стратегічні Сили стримування, здатні у будь-який час завдати державі-агресору неприйнятної шкоди, якщо агресор почне бойові дії.
А станом на 1993 рік Україна мала ракетні комплекси з радіусом дії 900 кілометрів і бомбардувальну авіацію, яка у своєму складі мала навіть літаки стратегічної авіації, що здатні були здійснювати прицільні бомбові і ракетні удари на відстані півтори тисячі кілометрів, поки їх «добрі люди» не продали у Росію.
Мною передбачалось, що у мирний час для здійснення наступальних операцій у складі Стратегічних Сил стримування мало б утримуватись боєздатне угруповання Сухопутних військ постійної готовності чисельністю до 60-ти тисяч військовослужбовців.
Мої міркування були розраховані на розуміння і сприяння генералів і офіцерів з доброю оперативно-стратегічною підготовкою та, на жаль, чомусь їх дуже бракувало.
До керування Головним штабом Збройних Сил України залучалися генерали – командири, а потрібні були військові стратеги, теоретики, здатні сформувати нову структуру Збройних Сил, яка б відповідала принципу оборонної достатності, технічним і економічним можливостям України.
Під час мого перебування у розпорядженні міністра оборони в мене з’явилася можливість у вільний час довгими зимовими вечорами працювати над вдосконаленням свого проекту доктрини.
По сусідству зі мною мешкав полковник Кохно Валерій Дмитрович, досвідчений військовий науковець, кандидат військових наук, який працював у військовій академії. Він з ентузіазмом приєднався до роботи над проектом Військової доктрини України.
Ця робота для мене була у насолоду, бо в особі Валерія Дмитровича я отримав однодумця, з яким можна було дискутувати для пошуку істини та відточувати відповідні положення доктрини.
У березні 1993 року робота нами була завершена і передана до Експертної наукової Ради Міністерства оборони на розгляд, яка своїм протокольним рішенням зазначила, що саме цей проект доктрини рекомендується для передачі до Верховної Ради України.
Проте у міністра оборони були свої міркування і подальша доля нашого вже спільного з полковником Кохно проекту мені не відома. Відомо, що19 жовтня 1993 року був затверджений текст Військової доктрини України, наданий Головним штабом ЗС України, що мав певні суперечливі положення, а тому ця офіційно затверджена Військова доктрина так і не відбулась як нормативний документ державного рівня, оскільки відображала стереотипи бачення кадрових військових радянського періоду на військове будівництво в Україні, яке можна узагальнити фразою, мовляв, дай, державо, все, що ми просимо, і ми захистимо тебе від будь-якого агресора. А Україні, яка не мала власних збройних сил, у Військовій доктрині потрібно було сформулювати бачення щодо нової структури і нових завдань воєнної організації держави, зважаючи на те, що війна – це взаємостосунки між державами, які охоплюють всі аспекти протиборства в інформаційній, дипломатичній, економічній сферах та у сфері ведення збройної боротьби, а тому потрібно було чітко сформулювати завдання щодо переорієнтації національної економіки на вирішення проблем оборони, для чого і потрібно було зробити Міністерство оборони центральним органом державної влади із забезпечення всіх потреб оборони, а Збройні Сили – самостійним спеціальним виконавчим органом з ведення збройної боротьби. Цього зроблено не було. Не було визначено державного сектора національної економіки із стратегічними галузями та не визначена ринкова ніша і правове поле для олігархічного капіталу, для середнього і малого підприємництва.
Цим і скористалися олігархічні клани, які заволоділи стратегічними галузями національної економіки та підім’яли під себе владну сферу діяльності держави задля вирішення власних потреб накопичення капіталу. Тепер саме вони почали визначати як зовнішню, так і внутрішню політику України, а не потреби сучасної української нації (національні інтереси).
Таким чином, сфера безпеки стала важким тягарем для національної безпеки, а Збройні Сили приречені на занепад, що повною мірою проявилося під час збройної агресії проти України, розпочатої у лютому 2014 року Російською Федерацією.
Підсумовуючи свою роботу над Військовою доктриною України, хотів би зазначити, що саме нехтування вимог національної воєнної думки посадовцями вищого військового керівництва на початках творення Збройних Сил України поставило під загрозу як існування незалежності України, так і достойне майбутнє Українського народу. Неможливо зводити дах, не маючи стін та фундаменту під ним, а фундамент оборони – це національна економіка з державним сектором, орієнтованим на комплексне вирішення потреб оборони.
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 25.12.2015 > Тема ""Білі плями" історії"