Версiя для друку Обговорити в форумi

Події останніх років, що призвели до анексії Криму, попри всю неоднаковість їхнього трактування в самому Криму, попри полярне сприйняття їх народами України і Росії, попри – як би це м’якше визначити… – прагматичне ставлення до них у світі, як на мене, потребують усвідомлення, аналізу й адекватних висновків. Спробуймо й ми озирнутися назад, аби розвіяти деякі міфи, усвідомити помилки, зробити для себе певні висновки, які в ідеалі допоможуть ті помилки виправити. Цю статтю присвятимо міфам.
На жаль, в Україні побутує сьогодні вельми поширена думка про зрадливих кримчан, які тільки й чекали, аби впасти в обійми ВВП. Усвідомлюючи, що у всякій «істині» є певна доля істини, хотів би запевнити все ж, що думка та в цілому хибна. Якщо не брати до уваги маргінальні проросійські партійки з їхньою мізерною електоральною підтримкою, прошарок комуністів, яких українська влада випещувала упродовж всіх років незалежності і не лише в Криму, та вимираючих совкозаврів, просякнутих духом зітлілого есересеру, – яких, маємо визнати, скупчилось на півострові таки чимало, – більшість кримчан все ж таки ставилися до свого перебування в складі України цілком прихильно. Це підтверджується і переважною більшістю голосів, якими вони підтримали своє бажання жити в незалежній Україні, на чому так любить акцентувати увагу перший український президент, й ігноруванням у подальшому неодноразових спроб Росії як не переманити, то відірвати Крим.
Без ейфорії замилування треба розуміти, що така позиція витікала зовсім не з рафінованого патріотизму, якого в етнічно барвистому Криму все ж не варто було б чекати, а з чисто практичних міркувань. На перших порах це була тиха надія на те, що, позбавившись тягаря в особі відсталої, занедбаної Росії, Україна наростаючими темпами піде шляхом прогресу, стане успішною сучасною економікою. І такі надії, слід зазначити, були зовсім небезпідставними, адже, за даними ООН, на момент осягнення незалежності Україна входила в тридцятку економічно найрозвинутіших країн світу, мала третій у світі потенціал ядерної зброї, другу за потужністю армію в Європі, була однією з небагатьох держав, які безпосередньо займались дослідженням космосу, мала досить високий показник людського розвитку (HDI). Коли ж «червоні директори», за бездіяльності (а часто й прямої участі) язикатої, але практично неспроможної опозиції, вчинили відвертий дерибан Краю, надії кримчан змінилися розчаруванням, але навіть і тоді, попри те болісне розчарування, вони втішалися принаймні тим, що їхніх дітей не гнали на чеченську слотарню, що кримські вокзали, як і раніше, обходилися без порталів металошукачів, що в їхні будинки не закладали вибухівку, а беслани та норд-ости були десь за кордоном і сприймалися радше страшною казкою.
Не менш важливим для таких утилітарних міркувань було набагато ліберальніше, порівняно з російським, українське законодавство в сфері приватного підприємництва, за яким суб’єкти малого бізнесу могли працювати за спрощеною системою оподаткування, сплачуючи до бюджету зовсім невеликі кошти. При тому процедура відкриття власної справи була простою і зрозумілою. Більше того, українська податкова служба десятиліттями дивилася крізь пальці на такий традиційний для Криму бізнес, як надавання житла туристам. Така ліберальна в цілому політика дозволила широкому загалу у відносно короткий строк піднятися від нікчемних курників совєтської доби до цілком пристойних, навіть за європейськими мірками, міні-готелів, дозволила багатьом і багатьом кримчанам звестися на ноги, а в подальшому отримувати непогані прибутки.
Тож чи могли ті, чий добробут стовідсотково залежав від стабільного функціонування туристичного бізнесу, – а треба зазначити, що галузь була на підйомі, приток туристів не лише з України, а й ближнього та дальнього закордоння з кожним наступним роком помітно збільшувався, – ті, хто звик, що місця в їхніх готелях розкуповувались ще на початку сезону, – чи могли вони насправді бажати якихось кардинальних перемін? Чи могли насправді бажати приходу «русского мира» в свій облаштований світ навіть ті кримчани, чиї корені губляться десь на рязанщинах-орловщинах – особливо вони, адже не з чуток знали про реальне «благодєнствіє» поза межами білокам’яної! З великого числа знайомих готельєрів знаю лише чотирьох, які дійсно бажали приходу Росії. Для трьох критичним чинником був рівень їхнього розумового розвитку, який дозволяв не лише чіплятися на голі гачки риторики ВВП, а й навіть буйні березневі пісні депутата Жириновського сприймати як обіцянки долі. І лише один з тієї четвірки дійсно бажав приходу Росії через свою нестримну, паталогічну нелюбов до всього українського. До того ж ця пані була замішаною в посадовому злочині, пов’язаному з привласненням громадського майна – земель, нерухомості, що після відходу влади Януковича рано чи пізно привело б її на лаву підсудних.
Я вже не кажу про те, що цілий народ – маю на увазі кримських татар, які, на відміну від «наших» кубанців, мають добру історичну пам’ять – не мав жодних ілюзій щодо того, чого можна чекати від нового приходу на півострів Московії. Дві пережиті депортації, в результаті яких велика його частина вимерла і не менша розвіялась по світу, не дозволяли плекати жодних надій на райське життя у затінку крил двоголового орла. Саме тому переважна більшість тих, хто вийшов 26 лютого 2014 року захищати конституційний лад та територіальну цілісність України під Верховну Раду АР Крим, були кримськими татарами. І це, попри те, що їхні стосунки з українською владою, особливо з владою місцевою, аж ніяк не можна було назвати романтичними.
Маємо визнати, що українську владу Криму, яка по суті своїй ще тривалий час значною мірою лишалася все тією ж совєтською номенклатурою, напружувала, а десь і лякала згуртованість маленького народу, завдяки якій він, незважаючи на скажений спротив совєтської системи, таки повернувся на свою історичну Батьківщину. Ще більше, думаю, лякало її усвідомлення кримськими татарами того, що саме вони є справжніми господарями в Криму. Той страх результувався, особливо на перших порах, у вчиненні всіляких перешкод процесові повернення корінного народу – від створення труднощів у постановці на паспортний облік до гальмування процесу надання ділянок для житлової забудови.
Однією з прикрих помилок київської влади було невизнання Меджлісу кримськотатарського народу повноважним органом влади. Я вже не кажу про те, що місцева кримська влада явно боялася його впливу. Дивлячись сьогодні з відстані років, ми з усією очевидністю бачимо, що українським владцям, які випорснули з лона комуністичної імперії, набагато ближчими, набагато зрозумілішими і передбачуванішими були аж ніяк не бунтівливий Меджліс чи рухівці, яких і в Криму вистачало, а політики, що пройшли той же вишкіл, що й вони самі, навіть якщо ті відверто грали на проросійській темі. З цими було клопітно, але «правильна» поведінка в стосунках з Москвою цілком дозволяла тримати їх під контролем.
На відміну від них, Меджліс кримськотатарського народу грав виключно свою власну гру, не мав звичних важелів впливу на нього і не приховував при тому бажання в перспективі добиватися кримськотатарської автономії. Можна лише здогадуватись, які асоціації викликав він у свідомості тих, кому було довірено представляти українську державну владу в Криму, які темні привиди минулого зринали в їхній свідомості, на згадку про вчинений попередниками геноцид.
Не моралізуючи, все ж звернув би увагу на те, як небезпечно піддаватися злу, адже злодій у подальшому ще й буде ненавидіти вас за вчинене ним же зло, підозрюючи вас у бажанні відплати.
Не дивно, що спротив влади, замішаний, як те часто буває, ще й на невмирущій чиновницькій захланності, приправленій відчуттям кастової вседозволеності, призводив до цілком прогнозованого спротиву з боку киримли, як те сталося, скажімо, у селищі Морському, де місцева влада, відмовляючи корінному народові у виділенні ділянок під житлову забудову, у той же час щедро надала землю московській фірмі, або ж як те було на Ай-Петрі, де у найбрутальніший спосіб – за допомогою кийків «Беркута» та бульдозерів – зносила торговельні споруди.
Безсумнівно, що саме ця згуртованість маленького народу лякає і нинішню окупаційну владу. Саме тому вона не припиняє спроб розколоти їхню єдність, з одного боку, пригріваючи нечисленних колаборантів, а з іншого, — шельмуючи Меджліс, голові якого та кільком його членам заборонено повертатися до Криму, та розгорнувши хвилю репресій проти рядових представників киримли. Ряд убивств та викрадень, які практично не розслідуються, обшуки в приватних помешканнях, обшуки в мечетях та медресе, арешти і засудження тих, хто хоч якимось чином «засвітився» своєю участю в масовому мітингу 26 лютого 2014 року під стінами Верховної Ради АР Крим проти інспірованого та забезпеченого Росією державного заколоту, арешти киримли, які їздили до адміністративного кордону Криму 3 травня 2014 року, аби зустріти лідера свого народу пана Мустафу Абдулджеміль оглу, ненадання ліцензії мовлення телерадіокомпанії АТР – цей сумний ряд можна, на жаль, продовжувати і продовжувати, але він з усією очевидністю засвідчує, що кримськотатарський народ жодним чином не сприйняв анексії Криму.
Звісно, не все так просто, і багато мешканців півострова були глибоко розчаровані бездарною політикою українських «еліт», що змінювали одна одну, яка протягом майже чверті століття зводилася зовсім не до розвитку країни, а до її відвертого пограбування, перетворивши цілком успішну на старті країну на одну з найвідсталіших у світі. Саме на них була розрахована путінська пропаганда і в багатьох випадках вона досягла мети. Але навіть попри те, ми бачимо, що міф про кримчан, які поголівно відцуралися від України, зрадили її є абсолютно безпідставним.
Натомість навіть кілька побіжних прикладів, згаданих вище, наводять на думку про те, що політика Києва щодо Криму від початку була абсолютно хибною. Не маючи чіткої політики щодо такого особливого регіону, як Крим, не помічаючи українців Криму, ігноруючи законні права корінного народу, роблячи ставку на угодних Москві «решал», ми отримали велику зраду, корені якої зовсім не в Криму.
У наступній статті спробуємо поміркувати над тим, якою мала б бути українська політика щодо Криму, аби, повернувши його, не втратити знову.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 25.12.2015 > Тема "З потоку життя"