Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3670)
З потоку життя (6890)
Душі криниця (3703)
Українці мої... (1509)
Резонанс (1604)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПЕТРО КУХАРЧУК: ЗАМОРОЗЬ
Присвячую мо╖й перш╕й вчительц╕ Греченюк Ганн╕ Васил╕вн╕, вчительц╕ укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


З ПОКРОВИ ПОЧИНА╢ТЬСЯ ЗИМА
У цей день уперше запалювали у печах, щоб «роз╕гр╕ти ╖х на зиму».


«СЕРЦЕ Д╤ТЯМ В╤ДДАЮ!..»
Попереду у Натал╕╖ К╕чун-Лемех нов╕ плани, нов╕ творч╕ ╕де╖. Дай Бог ╖х зреал╕зувати!


ЖУРАВЛИН╤ КЛЮЧ╤
Жовтень холодний - оч╕куй тако╖ ж зими.


ФЕОДОРА ОС╤НЬ П╤ДТИНА╢...
24 вересня — свято преподобно╖ Феодори.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#51 за 18.12.2015
«КЛЯНУ РАБ╤В! АЛЕ ДОВ╤КУ БЛАГОСЛОВЛЯТИМУ НАРОД!»
Василь МАРСЮК

Слово – зброя !

Наш давн╕й «св╕тличний» приятель, читач ╕ автор Василь Андр╕йович Марсюк над╕слав до редакц╕╖ свою нову книгу «Романтика п╕зньо╖ осен╕. Поез╕я останн╕х рок╕в», видану цьогор╕ч у Ки╓в╕ видавництвом «Просв╕та». «╤ в досить зр╕лому в╕ц╕ людина здатна на глибок╕ почуття, на тонке в╕дчування краси св╕ту, на творчу працю. Такий лейтмотив ново╖ книжки сучасного поета Василя Марсюка, — зазначено в анотац╕╖. — Перша частина книжки – л╕ричн╕, частково сатиричн╕ ╕ перекладн╕ в╕рш╕, друга — склада╓ться ╕з ориг╕нальних поем та балад, написаних протягом останн╕х к╕лькох рок╕в. Перо поета заф╕ксувало св╕ж╕ под╕╖ ки╖вського Майдану, кримсько╖ Атлантиди, в╕йни на Донбас╕ – батьк╕вщин╕ автора, а також ╕нш╕ в╕копомн╕ под╕╖. Одне слово, у творчост╕ зр╕лого майстра гармон╕йно переплелися романтика щирих ╕нтимних почутт╕в ╕з суворими реал╕ями життя».
Нагада╓мо, що Василь Андр╕йович Марсюк народився 21 березня 1938 року в шахтарськ╕й родин╕ у м╕ст╕ Мар’╖нка, що п╕д самим боком Донецька. Там минули його дитинство, юн╕сть ╕ роки навчання у педагог╕чному училищ╕. Зак╕нчив 1966 року ╕сторико-ф╕лософський факультет Ки╖вського держун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка ╕ Вищ╕ л╕тературн╕ курси при Л╕тературному ╕нститут╕ в Москв╕ у 1977 роц╕.
Працював викладачем у пед╕нститут╕ та с╕льськогосподарському техн╕кум╕ в Черкасах. Обирався головою Черкаського обласного л╕тературного об’╓днання. Тривалий час був на р╕зних редакторських посадах у видавництв╕ л╕тератури для д╕тей у Ки╓в╕.
Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Видав низку книжок поез╕╖, зокрема, ╕ для д╕тей. Останн╕ми роками поет видав так╕ зб╕рки твор╕в: «Промете╓ва естафета» (2008 р.), «Веч╕рн╓ вогнище» (2011 р.), «Твори у двох томах» (2013 р.). В╕н — автор двох в╕ршованих роман╕в: «Донецька прелюд╕я» «2001, 2003 рр.), «Московський час» (2013 р.), прозово╖ книжки публ╕цистики «Голос волаючого на майдан╕» (2010 р.). Перел╕чен╕ твори ╓ в ╤нтернет╕, чимало з них, до слова, друкувалися свого часу ╕ в «Кримськ╕й св╕тлиц╕».
Автор ╕ тепер ще не розлюбив св╕т ╕ творчу роботу, — зазначено в книз╕. А ми, кримськ╕ шанувальники творчост╕ Василя Марсюка, широ вдячн╕, що в╕н не розлюбив ╕ не забув нашу «Кримську св╕тлицю», читачам яко╖ пропону╓мо доб╕рку в╕рш╕в з ново╖ книги поета.


Василь МАРСЮК
«КЛЯНУ РАБ╤В! АЛЕ ДОВ╤КУ БЛАГОСЛОВЛЯТИМУ НАРОД!»

НАД ОБРИВОМ

То не клен – то саме я стою
над г╕рським обривом, на краю,
де карниз над пр╕рвою навис,
де н╕ кроку – вгору чи униз.
Я вже звик до крайньо╖ меж╕,
до меж╕ можливостей душ╕,
до меж╕ можливостей ума –
друго╖ вже радост╕ нема.
Листям облет╕ли юн╕ дн╕,
лиш у снах вертаються мен╕
╕ любов, ╕ друз╕, ╕ в╕рш╕ –
все тепер з╕ мною на меж╕.
А за нею – тьма, бездонна тьма…
А можливо, нав╕ть тьми нема,
як нема╓ жодно╖ меж╕,
жодного притулку для душ╕.
То не клен – то я один стою
над г╕рським обривом, на краю,
н╕би ще до краю не пройшов
всю печаль, всю рад╕сть,
 всю любов.
21.09.2011 р.

ВИСТОЯТИ!

Лежу в л╕карн╕ з хлопцями з в╕йни,
яка в Донбас╕ танками гуркоче.
Я вже старий, а молод╕ вони
бинти з душ╕ зн╕мають неохоче.
╥х покал╕чив кровожерний зв╕р,
що вил╕з ╕з глибоко╖ печери.
Печаляться мо╖ душа ╕ з╕р –
безсил╕ тут х╕рурги-╕нженери.
Напевно, я погано воював,
словами холостими розкидався
╕ недостатньо голосно прокляв
московську гадь,
 розмножену в Донбас╕.
Вона повзе на Харк╕в, на Херсон,
╕ Крим вже перед нею на кол╕нах.
Але за батальйоном батальйон
назустр╕ч смерт╕ кида Укра╖на…
А я лежу в л╕карн╕, як на гр╕х,
де ангели б╕л╕ють у халатах,
з над╕╓ю дивлюсь на молодих,
що поряд оживають у палатах.
Не знаю я, чи здужаю, чи н╕,
чи хлопц╕ скоро вийдуть на дорогу,
та в╕рю, що на б╕лому кон╕
зустр╕не Укра╖на перемогу!
03.11.2014 р.,
Ки╖вський в╕йськовий госп╕таль

ДО Р╤ДНОГО М╤СТА

Мар’╖нко, мат╕нко, б’ють по тоб╕
градом сталевим з╕ cходу.
Дн╕ тво╖ мирн╕, немов голуби,
впали на шахтну породу.
Порозб╕галися люди тво╖ –
дехто по селах, дехто ще дал╕.
Там, де сп╕вали в гаю солов’╖,
свищуть бандити зухвал╕.
Ти вже старому мен╕ прости,
що мо╖ ноги тут стежку забули.
Шлях перекрили мен╕ блокпости
╕ чужомовн╕ убивч╕ дула.
Вс╕х найдорожчих не стало мен╕,
нав╕ть не стало саманки-хатини…
М╕сто мо╓, ти, немов у трун╕,
тут простяглося на дн╕ долини.
А через р╕чечку б’ють у злоб╕,
б’ють ╕з курного Донецька гармати.
В╕н вже давно не да╓ тоб╕
дихати в╕льно ╕ розмовляти.
О, не здавайтесь, хати ╕ сади,
чорн╕й навал╕ ворожого сходу!
В╕тер з Дн╕пра пов╕ва╓ сюди,
наче об╕йми всього народу!
22.09.2014 р.

Г╤РК╤ СТРОФИ

1
Усе непри╓мн╕ новини:
то втратили Крим, то Донбас…
Як важко ╕з Укра╖ни
спада╓ духовний баласт!
2
Горить Донбас. Димлять ру╖ни
п╕д см╕х сус╕да-сатани…
Це не Донбас – в╕тчизна гине
в╕д братовбивчо╖ в╕йни.
3
Н╕як я не зм╕г у Донецьк д╕статись
на похорони сестри.
Закублились там озбро╓н╕ гади –
хоч сам в╕д печал╕ помри!
4
Бовван╕╓ у Мар’╖нц╕ церква –
хай черствий, а духовний хл╕б.
Та обходжу ╖╖, мов пекло:
там же править московський п╕п.
5
Не став укра╖нським
 шахтарський Донбас –
яко╖ любов╕ в╕н хоче в╕д нас?
Та й нам не д╕ждатись
 в╕д нього добра…
«Мы вольные птицы,
 пора, брат, пора!»*
(*╤з в╕рша О. Пушк╕на «Узник»)
6
Тепер ╕ згадувати г╕рко,
як ще недавно я моливсь,
щоб на донецькому приг╕рку
був похоронений колись.
28.08.2014 р.

ДОНЕЦЬКОМУ ЗНАЙОМЦЮ

Ти серед хати вирив барикаду?
Тремти, тремти!
 Хвали бандитську владу!
У тебе ф╕лософ╕я проста:
як зберегти в нор╕ свого хвоста.
Я також не великий оптим╕ст,
та честь мен╕ важлив╕ша за хв╕ст.
24.01.2014 р.

ДО ШАХТАР╤В

Ну, що ж це ви, донецьк╕ шахтар╕,
немов кроти, принишкли у нор╕?
Чи ви ждете, що банда ╕з Рос╕╖
у пол╕ вам пшениченьки нас╕╓?
Гай-гай, нас╕╓! Вигляньте з нори!
Чи╖ висять на шахтах прапори?
В хатах н╕ св╕тла, н╕ води, н╕ газу…
А ти сопеш лиш, гвард╕╓ Донбасу!
Сопи, сопи – та долю не проспи!
Вже танками розчавлен╕ степи,
п╕д школами ревуть чуж╕ гармати…
Забули ви, що Укра╖на – мати.
Чи ви ус╕ безбатченки в нор╕?
Прокиньтесь, укра╖нськ╕ шахтар╕!
03.10.2014 р.

ЩО МАЛЮЮТЬ Д╤ТИ
╕з Олександр╕вки, що п╕д Донецьком

В п╕двал╕ школи щось малюють д╕ти.
Вгор╕ зима ╕ чути гул гармат…
Найкраще д╕тям малювати кв╕ти
╕ добр╕ лиця укра╖нських хат.
О хати, хати, посмутн╕л╕ хати,
донецький дим вас хмарою накрив.
В полях посадки – наче барикади,
а терикон син╕╓, мов нарив.
Я ще люблю вас давньою любов’ю,
довколишн╕ кургани степов╕,
коли ласкавий в╕тер з Приазов’я
вас гладив, як д╕тей, по голов╕.
Тут п╕дростало ╕ мо╓ дитинство,
голодне, босе, а таки зросло.
╤ знов б╕да! Гармати б’ють по м╕сту,
що стало вже глух╕шим за село.
В п╕двал╕ щось малюють змерзл╕ д╕ти,
маленьк╕ полонен╕, бо в╕йна,
малюють, як росте у пол╕ жито,
як соняшник цв╕те б╕ля в╕кна…
А т╕льки хто те жито буде жати?
А вам що св╕тить, юн╕ земляки?
Хай не зачеплять вас чуж╕ гармати!
Хай вас обережуть мо╖ думки!
24.02.2015 р.
* * *
Я вже стомивсь боротись словом
за укра╖нський св╕т ╕ лад,
тепер на старост╕ готовий
узяти в руки автомат.
Коли московськ╕ вовч╕ згра╖
в степу кругом нас облягли,
шлях╕в для в╕дступу нема╓,
сл╕д стати в коло, як воли:
спина – до спини, зовн╕ – роги –
пороти вовч╕ животи,
пороти ╖х до перемоги
╕ враж╕ трупи розтовкти!
Хай вороння над степом кряче,
хай впадемо в знемоз╕ ми,
хай вит╕ка╓ кров воляча –
ми з не╖ встанемо людьми!
Вже мало битись т╕льки словом
за укра╖нський св╕т ╕ лад –
╕ я перо зм╕нять готовий
на автомат!
05.05.2014 р.
* * *
Сестра померла. Смеркла ╕ любов,
моя любов до степового краю.
Коли мене сюди покличе знов
мо╓ вишневе селище, не знаю.
Серед бо╖в глух╕ стоять хати,
потр╕сканими дивлячись
 шибками…
Кому в╕дкрите серце принести?
Кого з╕гр╕ти теплими думками?
Таких нема. Вс╕х налякав Донецьк,
обвитий димом,
 як колючим дротом.
Колись я з ним дружив.
 Тепер капець!
М╕ж нами р╕чка –
 стр╕чкою скорботи.
Прив╕т, Осикова –
 худесенький пот╕к!
Ще ловиться в тоб╕
 ср╕блиста рад╕сть?
Хоч на в╕ку я знав немало р╕к,
а жаль з тобою, ниточко,
 прощатись.
Ось надивлюсь на крутолобу даль,
ув╕нчану зал╕зними стовпами, –
хай забере вона мою печаль
за юн╕стю, за родом, за степами!
01.10.2014 р.

ДОНЕЦЬК╤ ЕТЮДИ

1
«…╤ розгинаються раби
на пол╕ в╕чно╖ печал╕».
(╤з мого в╕рша 1998 року)

Не роз╕гнулися раби,
ще дужче голови пригнули,
не научило ╖х минуле,
н╕ в╕тер св╕жо╖ доби.
Раби в душ╕ – завжди раби.
Для них н╕де н╕що не свято:
н╕ шир Дн╕пра, н╕ шум д╕бров,
схолола в них козацька кров,
у братов╕ не бачать брата
╕ без ярма не мислять свята.
Я розлюбив донецький збр╕д
╕ розгубив до нього мил╕сть,
бо в╕н з нори ╕ще не вил╕з.
Ну що поробиш – кр╕т ╓ кр╕т,
а я народ люблю – не збр╕д!
Кляну раб╕в! Але дов╕ку
благословлятиму народ,
який сто╖ть супроти орд
за Укра╖ну сонцелику, –
благословлятиму дов╕ку!
2
Я нин╕ соромлюсь,
 що родом донецький,
безбожн╕сть Донбасу
 вже зовс╕м чужа.
Колись я недаром у дн╕ молодецьк╕
п╕д веч╕р ╕з дому не йшов без ножа.
Давно вже я ви╖хав з душного краю,
було мен╕ мало там сонячних свят.
Збираюсь вернутись,
 але ще не знаю,
чи н╕ж туди взяти, чи вже автомат.
3
Невже для Москви
 мало сво╖х земель,
що хоче забрати
 й донецький пагорб,
де моя мати в могил╕ лежить?
Пробач мен╕, мамо, що без багнета
б╕ля могили стою!
4
Добре, що я ще живий,
що не в Донбас╕ похований:
праху не топче чужий
чоб╕т, в Москв╕ п╕дкований.
Т╕льки родинн╕ хрести
журяться там у полон╕.
Земле, живим нам прости –
ми ще так╕ безборонн╕!
З душ наших вибрано пласт
сонячного антрациту.
Це вже не м╕й Донбас –
м╕й уже зник з╕ св╕ту.
03.06.2015 р.
* * *
Виростав я в степу б╕ля шахти,
де кувалася доля моя,
та не став я вуг╕лля довбати
╕ зерном зас╕вати поля.
Тут з╕ школи я значивсь поетом,
голим-босим приходячи в клас.
В знаменит╕ не вибивсь –
 ну де там! –
на таких ще чека╓ Донбас.
Тут в╕дом╕ лише терикони,
як╕ славлять шахтарську могуть,
та з металом важк╕ вагони,
що в далек╕ кра╖ гудуть.
Ще заграви у нас величн╕,
коли лл╓ться ╕з домен метал,
я п╕д спалахи т╕ оп╕вн╕чн╕
колись в╕рш╕ сво╖ складав.
Може, й склав би я гарну п╕сню
про ц╕ сполохи не чуж╕,
т╕льки стало тут мало кисню
укра╖нськ╕й мо╖й душ╕.
Вже г╕рчить мен╕ запах металу,
╕ вуг╕лля не так блищить,
як в дитинств╕, коли, бувало,
н╕с я грудку важку на плеч╕.
Почуж╕в м╕й Донбас, по╕ржав╕в,
а на стар╕сть ╕ще й здур╕в.
╤ в душ╕ мо╖й – в╕льн╕й держав╕ –
охолонув для нього сп╕в.
24.09.2013 р.

ПОЛ╤ТИЧНА КАТАВАС╤Я
З приводу кулачних бо╖в у парламент╕

Як╕ часи – так╕ геро╖.
В Верховн╕й Рад╕ – мордобо╖.
Прорвавсь до Ки╓ва Донбас
╕ калата╓ в тулумбас.
Та цей Донбас мен╕ не батько,
а так, чужий скоробагатько.
Якби так л╕зли у заб╕й
чи розчищали вдома гн╕й
донецьк╕ дуж╕ депутати!
А м╕льярдер╕в захищати,
а ще Москв╕ в╕дкозиряти:
«Ваш Севастополь был и есть!» –
то не велика, братц╕, честь.
Гордитись мав би землячками –
я ж неспок╕йно сплю ночами.
В дитинств╕ так було колись
в п╕сляво╓нну грязь ╕ гризь:
ляга╓ш спати у саманц╕,
а чи живим устанеш вранц╕ –
не зна╓ш. Так тод╕ жили.
Тепер зрос╕йщен╕ хохли
судьбу держави в╕ддали
в неукра╖нськ╕ жирн╕ руки
╕ ждуть добра – карась в╕д щуки…
Ран╕ше злод╕й в хату л╕з,
тепер у владу всунув н╕с,
╕ морду, й лапи волохат╕,
╕ в Укра╖н╕, як у хат╕,
наводить св╕й безбожний лад,
де правлять грош╕, смерть ╕ блат –
а нас добру з трибуни учить…
Помилуй нас, о, Всемогучий,
дай пережити час гн╕тючий!
Прорвавсь до Ки╓ва Донбас –
гей, хто там б’╓ у тулумбас!?
29.04.2010 р.

ПЕРЕД ВИБОРАМИ ПРЕЗИДЕНТА

Вожд╕ в нас не державники,
одн╕ з них – дери-шапники,
а ╕нш╕ – дери-банки,
ус╕ з одно╖ банди.
А вже на горизонт╕
йдуть л╕дер Бий-по морд╕
╕ л╕дер Бий-чужих.
Чи буде толк ╕з них,
побачимо вже нин╕
в розкраден╕й кра╖н╕.
Що ми за люд? Уже в╕ки
усе ми робим навпаки.
Чи ми уже не укра╖нц╕,
а нове плем’я навпак╕вц╕?
То нащо вибори? Однак
посяде трон якийсь Навспак!
13.01.2010 р.

ДО РОС╤ЙСЬКИХ КЛАСИК╤В

А чом ус╕ ви – Пушк╕н, Досто╓вський,
╕ Лермонтов, ╕ Шолохов, ╕ Гоголь –
не п╕дн╕ма╓те над Укра╖ною тепер
сво╖ щити людинолюбн╕,
щоб захистити в╕д рос╕йських куль?
Ба! Вашими книжками нав╕ть
по нас стр╕ляють, наче ╕з гармат!
07.08.2014 р.

СЛОВО ДО КРИМУ

Прощай! Я плакати для виду
не стану, хоч ╕ траурний к╕нець.
Ти затонув, як давня Атлантида,
остався т╕льки згадок якорець.
Пригадуються гори кришталев╕,
╕ б╕лозуб╕ хвил╕ б╕ля скель,
╕ скупан╕ у сонячному мрев╕
ракушняков╕ човники осель…
Перед очима друз╕, що втонули, –
о, Боже, ╖хн╕ душ╕ пожал╕й!
Чи легко ╖м п╕д автоматним дулом
томитись без п╕дмоги ╕ над╕й?
Все розтоптав важкий
 рос╕йський чоб╕т,
в багно втоптав ╕ гори, ╕ лани,
безсонно стогнуть чайки
 тонкодзьоб╕,
╕ важко дишуть всохл╕ полини.
Прощай же, укра╖нська Атлантидо!
Недовго побула ти на плаву –
тепер без тебе л╕то – вже не л╕то,
╕ я живу – немов на дн╕ живу.
03.07.2014 р.

ПРО Л╤ТНЮ В╤ДПУСТКУ

Тепер нема до Криму ходу
н╕ л╕таком, н╕ теплоходом,
╕ нав╕ть звичн╕ по╖зди
гуркочуть з острахом туди.
Вже став в╕н диким закордоном,
де за новим живуть законом,
законом давньо╖ тюрми,
з яко╖ вирвалися ми.
╤ нам з тобою, ж╕нко мила,
тепер туди закрита путь,
а нас Руданського могила
у Ялт╕ ждатиме, мабуть,
╕ коктебельськ╕ кра╓види
теж сумуватимуть без нас,
як ми без них. Де правду д╕ти?
Не добрий стався викрутас.
Ну, що ж – по╖демо в Карпати,
раз Крим для нас тепер – д╕ра.
А ще не треба забувати
про чари нашого Дн╕пра!
Воно то так, та Крим – хвороба,
про себе знати все да╓…
╤ не зам╕нить вся ╢вропа
того, що в серц╕ все ще ╓.
2014 р.


МАЙДАННИЦЯ
Поема

Палав палац у Конч╕-Засп╕
вноч╕ у «царському сел╕»,
╕ в╕кна сяяли у засв╕т,
немов червон╕ л╕хтар╕,
╕ пломен╕ла, наче факел,
сосна п╕д домом на в╕трах,
╕ наливались оч╕ жахом
в сус╕дн╕х панських теремах.
╥х наросло б╕ля столиц╕,
як б╕ля пня ростуть гриби.
Чи це ╓гипетськ╕ гробниц╕
набудували тут раби?
Палац палав, метались т╕н╕,
пожежки вили, як вовки,
сн╕ги рожево мерехт╕ли,
╕ гай темн╕в в╕ддалеки…
А по Дн╕пру, як по дороз╕,
де по льоду, де по сн╕жку,
простоволоса на мороз╕
сп╕шила ж╕нка в кожушку.
Сп╕шила в Ки╖в без оглядки –
що там позаду – все одно.
В душ╕ спалахували згадки,
мов кадри давнього к╕но.
…Ось ╕з села вона д╕вчиськом
╕де в Обух╕в на базар,
це в╕д Трип╕лля наче близько,
а плеч╕ здавлю╓ товар –
картопл╕ клунок та цибул╕,
аби купить соб╕ вбрання,
бо в ╕нститут╕ вчитись буде,
вдалась охоча до знання.
…На курс╕ п’ятому ╕ зам╕ж
за однокурсника п╕шла,
не встиг в╕н скласти св╕й екзамен –
як тут чорнобильськ╕ д╕ла –
╕ загребли його у в╕йсько –
на той проклятий саркофаг,
╕ к╕лька м╕сяц╕в там рискав,
по горло бер╕в нахапав.
А згодом в них дитя з’явилось,
╕ слава Богу! – з ним гаразд.
Та в чолов╕ка впали сили,
за к╕лька рок╕в в╕н ╕ згас.
…Ох, донечку ростила важко!
Якраз розпався СРСР.
Знайшла роботу горопашна
аж тут у Конч╕… А тепер
Дн╕пром вт╕ка╓, наче шляхом,
╕з дому, що згора╓ там,
де червон╕╓ небо маком.
«Отак ╕ треба ╖м, чортам!»
…Була служницею в палац╕,
не розгиналась день при дн╕
╕ св╕ту божого в╕д прац╕
не знала, наче у трун╕.
Жила в ком╕рц╕ для прислуги –
хоча в рабинь яке життя?
╤ зносила ус╕ наруги,
щоб в люди вивести дитя.
…А доня стала журнал╕стом,
в╕дома вже, хоч молода,
╕ муж ╖╖ – з такого ж т╕ста.
О, горе з ними! Ох, б╕да!..
Обох побили на Майдан╕,
в л╕карн╕ бачила обох.
Дурн╕ правител╕, чи п’ян╕ –
хай стережуться – бачить Бог!
Вже в одного вона спалила
нажитий здирствами палац,
а ще скара╓ Вища сила,
бо саме в╕н давав наказ
д╕тей побити, мов скотину,
посеред Ки╓ва вноч╕.
Вона все чула в ту годину,
коли п╕дносила харч╕
вовкам у генеральських шкурах,
що в дом╕ кублились всю н╕ч.
Господар, сам, як н╕ч, похмурий,
дружину вже в╕дправив пр╕ч
аж десь у Лондон, де квартира
у них там ╓, ╕ вчиться син.
…Ой, довго, довго все терп╕ла –
та вибивають клином клин!
Коли побачила з екрана,
як знов бандити б’ють людей,
соб╕ сказала: «До Майдану!»
╤ ось, ковзаючись, ╕де.
П╕шла не просто так, без тями –
п╕шла весела, хоч ╕ зла.
Гор╕лкою та коньяками
ус╕ дивани облила…
Взяла з собою т╕льки книжку
одну-╓дину – «Кобзаря».
Повз охорону вийшла нишком
╕ подалася до Дн╕пра.
╤ озирнулась мимовол╕,
спинилась ж╕нка на льоду –
позаду т╕льки зблиски квол╕
вже лоскотали темноту.
«Сосни, сосни одно╖ жалко –
так б╕ля дому ╕ згорить!» –
прошепот╕ла ж╕нка палко –
«Нехай же Бог мен╕ простить!»
А понад Ки╓вом св╕тало,
благословлялося на св╕т.
Дн╕пром навстр╕ч поземку гнало,
╕ часом лунко лопавсь л╕д.
…О, Дн╕пре, Дн╕пре,
 скутий льодом
╕ скутий греблями тепер,
так схожий ти з мо╖м народом –
хоч ╕ в невол╕, та не вмер!
Нуртують ще п╕д льодом сили,
джерела б’ють з глибин земл╕.
Нас давн╕ орди не зм╕сили,
не зм╕сять вже ╕ москал╕.
Народ тепер попри морози,
як пов╕нь, Ки╖в залива,
╕ не лякають н╕ погрози,
н╕ м╕л╕цейська вся братва.
Я, Дн╕пре, теж – тво╓ джерельце,
хай непом╕тне ╕здаля,
та в мене б’╓ться горде серце
завб╕льшки, як моя земля!
…Мен╕ в╕дома Конча-Заспа –
я жив колись неподал╕к
╕ бачив, як велика язва
тут розросталася щор╕к.
Так╕ тут виростали в╕лли –
позаздрили б ╕ корол╕!
Скоробагатьки як здур╕ли
на пограбован╕й земл╕.
Розк╕шний час був для грабунку,
хоч ╕ тепер нема╓ меж.
Тод╕, з╕бравши книги, клунки,
сокиру прихопивши теж,
покинув я свою хатину,
простенький домик –
 ш╕сть на ш╕сть.
Гляд╕ть не м╕г, як Укра╖ну
тля обс╕да╓ тут ╕ ╖сть!
Та вже знесли мою дом╕вку,
╕ вже там в╕лла височить.
Отак ╕ долю, наче д╕вку,
в нас в╕дбирають багач╕.
Повинен кожний мати меж╕.
Спин╕ться, хто не зна╓ меж!
Я зр╕с на св╕тов╕й пожеж╕,
п╕знавши змалку жах пожеж:
╕ педучилище палало,
╕ вишня в нашому саду.
Було для н╕мц╕в св╕ту мало –
тепер «сво╖» несуть б╕ду.
…Пом╕тить м╕й читач поважний,
що у геро╖ я не пнусь,
лиш приглядаюся уважно,
усе мотаючи на вус.
╤ сивий вус, ╕ сив╕ скрон╕,
╕ в бровах бачу сивину…
В якому сказано закон╕:
╕ти старому на в╕йну?
А я топчуся на Майдан╕
у скромн╕й шапц╕ ╕ пальт╕,
╕ славословити не стану
ус╕х, що стр╕лись на пут╕.
Ми тут з╕йшлись, бо де податись?
Хоч вирушай у темний л╕с!
Тому й сокиру ту, ще з хати,
я на Майдан таки прин╕с.
Нехай рубають хлопц╕ дрова,
щоб гр╕тись чи з╕гр╕ти чай!
А банда прийде бити знову –
нехай вже спробу╓, нехай!
…Вс╕ знали ж╕нку на Майдан╕,
але не знали – хто така?
Завжди виходила заран╕
з намету чиста ╕ легка.
Завжди закутана по оч╕,
як мусульманка у чадр╕,
вона трудилась дн╕ ╕ ноч╕ –
варила ╖сти… Хто в жур╕
╕ хворий хто – давала раду
╕ п╕дбадьорювала так:
«Ось проженем Верховну Зраду –
╕ п╕дуть б╕ди вс╕ навспак!»
Вона з╕ стягом, як з╕ списом,
╕шла попереду ус╕х,
коли орда в шоломах л╕зла
на барикади – змерзлий сн╕г.
Але лиця не в╕дкривала,
╕ т╕льки оч╕ – як вогн╕,
╕ штовхан╕в було немало
у не ж╕ноч╕й ц╕й борн╕.
Хрещатик став для не╖ домом,
де вс╕ для не╖, мов р╕дня.
Я також став ╖╖ знайомим,
хоча приходив не щодня..
А нин╕ знову на Майдан╕
я все довкола об╕йшов,
та кар╕ оч╕ полум’ян╕
вже не побачив я. Агов!..
Дим╕ли бочки ╕з дровами,
лунав з╕ сцени скромний сп╕в,
а фею з чорними бровами
я вже н╕ разу не зустр╕в.
Де зникла ця примарна ж╕нка,
чи╓ ╕м’я н╕хто не знав,
а звали просто Укра╖нка,
а я ще Волею прозвав?
Можливо, десь в другому м╕ст╕
склика╓ в╕ча бойов╕?
А може, нишпорки ╕клист╕
╖╖ десь мучать у тюрм╕?
У них кийки, щити, шоломи –
ну, просто геро╖чна рать!
Полки бездумних костолом╕в
для себе виростила знать.
Але я знаю, що недовго
╖м панувати серед нас,
бо наша Воля разом з Богом
уже в╕дм╕ряли ╖м час.
Усе повинно мати меж╕.
Спин╕ться, хто не зна╓ меж!
Поему я почав з пожеж╕,
п╕знавши змалку жах пожеж,
але хай краще оч╕ ж╕нки
в поем╕ сяють п╕д к╕нець!
Безстрашн╕ наш╕ укра╖нки
╓ роду нашого в╕нець!
03.01.2014 р.

СЛУХАЮЧИ ВУЛИЧНИХ СКРИПАЛ╤В

Вечорами на ялтинськ╕й набережн╕й
грають «Мелод╕ю» Скорика.
Слухаю в радост╕ набожн╕й:
наша душа не скорена!
Слухають здалеку гори,
гр╕м гуркотить здаля:
«Нашим тут буде море,
нашою буде земля!»
2011-2014 рр.

ЗУСТР╤Ч ╤З ЗЕМЛЯЧКАМИ

Веч╕р вже кв╕тку червону
╕з-за гори нам шле.
М╕сяць – мов скибка лимона
у голубому желе.
Видно згори п╕в-Ялти.
Море ╕з небом злилось.
Добре б гуртом засп╕вати,
добре б обняти когось!
Мил╕ донецьк╕ д╕вчата,
ви вже у в╕ц╕ бабусь,
╓ нам про що згадати,
з вами я в юн╕сть вернусь.
Б╕дна вона в нас, а мила,
хоч почуж╕в наш Донбас.
Там у нас шахта гуд╕ла,
море тут чути весь час.
Вас не ман╕жать курорти,
тут ви у рол╕ служниць.
Хай це звання ╕ не горде –
г╕дн╕сть не зникла ╕з лиць.
Душ╕ в╕дкрит╕ святу,
хоч ╕ зазнали знев╕р.
Тим-то рожеву троянду
веч╕р вам шле ╕з-за г╕р.
07.09.2012 р.

КУРОРТНА КОМПАН╤Я

Я все тут бачив: гори, небо,
а що у Ялт╕ знов роблю?
В╕дпочиваю сам в╕д себе,
хоч сам гуляю, сам ╕ сплю.
Ну, правда, сн╕даю в компан╕╖ —
с╕мейна пара москвич╕в –
╕ маю слухать ╖хн╕ ман╕╖,
що Крим не той, не т╕ харч╕…
«Тут Укра╖ни т╕льки мало,
а все тут ╓, – я мовив ╖м, –
та Укра╖ни б╕льше стало
╕з появл╓н╕╓м мо╖м.
Я на Пегас╕, маю зброю,
ось т╕льки жаль, що одинак,
хоч тут, було, й один козак
проти орди ставав до бою».
Сус╕ди п’ють слабенький чай
╕ дружбою лоскочуть нерви,
╕ все в╕д мене зазвичай
ждуть братолюбства, мов у церкв╕.
Дивлюсь ╖м в оч╕, а не в рот,
╕ бачу в них сн╕ги Сиб╕ру…
╤ наче грамотний народ,
але нав’язливий надм╕ру.
Насильна дружба – хай ╖й чорт! –
в╕дом╕ нам ╖╖ кайдани.
╤ справд╕, що це за курорт,
коли в╕н сипле с╕ль на рани!?
13.01.2013 р.
* * *
Стаю розважливим, н╕вроку,
╕ до роботи, й до ж╕нок.
Тому ╕ зважую вс╕ кроки,
бо вже не той у мене крок.
Чогось з╕тхаю, як лягаю,
з╕тхаю теж, коли встаю.
Можливо, я д╕йшов до краю,
вже в╕дсп╕вавши роль свою.
Можливо, так. Але важливо,
що в мене ще ╕скриться дух
╕ слово проситься правдиве –
найкращ╕ л╕ки в╕д недуг.
Хай хтось клепа╓ модн╕ в╕рш╕,
хтось аф╕шу╓ св╕й верл╕бр,
а я щось вимудрую в тиш╕,
самотини обравши хл╕б.
Вже час молитися на В╕чн╕сть.
А де, скаж╕ть, ╖╖ портрет?
Лиш муза св╕тов╕ засв╕дчить,
чи був я милий ╖й поет.
Живу! За це вже слава Богу!
╤ хоч я зважую св╕й крок,
та в Крим збираюсь у дорогу
╕ ще не вс╕х забув ж╕нок.
07.06.2013 р.

КРИМСЬКИЙ ГЕКЗАМЕТР

╤ знову мен╕, як дитин╕ мал╕й,
 закорт╕ло
на кримське узмор’я –
 п╕рнути в курортний св╕т.
Колись вулкан╕чна лава
 на берез╕ тут кип╕ла,
тепер же м╕льйони т╕л
 тут змивають п╕т.
╤ сонце над горами сходить
 гарячим потом,
щоб золот╕ли поля,
 ╕ виноград визр╕вав для вина,
щоб я на св╕танку с╕дав
 за словесну роботу,
в книгу моря вдивляючись ╕з в╕кна.
08.09.2013 р.
* * *
Хоч я — не марин╕ст, а б╕ля моря,
навколо нього крутяться думки,
неначе милий друг з╕ мною поряд,
а бриз – як дотик н╕жно╖ руки.
Однак н╕ друга, н╕ руки, н╕ слова –
все розчинилось, як у мор╕ с╕ль,
лиш перед зором далеч б╕рюзова,
а за плечем –
 Ай-Петр╕ гострий шпиль.
Але чому так хочеться сп╕вати
╕ Чорне море перейти убр╕д,
коли сюди з далеко╖ Еллади,
мов леб╕дь, приплива╓ теплох╕д.
В житт╕ не раз я мав пригоди дивн╕
╕ мав би вже насититись сповна,
та оч╕ незнайомо╖ грекин╕
притягують, як як╕р глибина.
Х╕ба то гр╕х – п╕знать нов╕ глибини,
коли сидить в поетов╕ моряк,
коли його бажань хапк╕ рибини
ще не попались часов╕ на гак?
Тому ╕ йду до моря в час погожий,
коли у вечоров╕й нап╕втьм╕
в╕дходить теплох╕д,
 на птицю схожий,
╕з постаттю гречанки на корм╕.
01.09.2012 р.

НА ГОРУ ╤ДУЧИ

Знов Коктебель. ╤ знов на гору
повз гай шипшини ╕ бур’ян
я до могили йду не скоро,
де спить поет Максим╕л╕ан.
Далеко зв╕дси видно море,
навряд чи зв╕дти видно нас.
Вс╕ замовляють соб╕ гору:
Тарас – Чернечу, цю ось – Макс…
Я мав би теж соб╕ замовить
якийсь м╕сцевий Еверест,
або узг╕рок край д╕брови –
у мене скромний ╕нтерес.
До слави вс╕ ми смертн╕ лас╕ –
гран╕тне вабить, золоте.
Мен╕ б горбок якийсь в Донбас╕,
не вищий мене, як на те.
Такий, де мати спочива╓,
де спочивають вже брати
╕ давн╕ друз╕ в р╕дн╕м кра╖ –
тако╖ стачить висоти.
Там також далеч неозора,
хоч не морський – г╕ркий туман…
Так думав я, йдучи на гору,
де спить давно Максим╕л╕ан.
13.07.2013 р.

СЛОВО ПРО ДРУГА
Двов╕рш

1. ДО НОВОР╤ЧНОГО ЮВ╤ЛЕЮ
Данилов╕ Кононенку
Там за шляхами-розлуками
як ти живеш у Криму?
Хоч ти укв╕тчаний внуками,
я тебе теж обн╕му!
Жити не можеш без клопоту,
робиш добро без поз.
Ще б тоб╕ торбу ╕ бороду –
був би як Д╕д Мороз.
Ох, ц╕ швидк╕ юв╕ле╖!
Ох, все прудк╕ш╕ л╕та!
Знаю, не втонеш в ╓ле╖,
голово золота.
Людям козацького краю
н╕коли нав╕ть стар╕ть.
Це на таких героях
╕ Укра╖на сто╖ть!
24.11.2011 р.

2. НА СМЕРТЬ ПОЕТА
Останн╕ми передсмертними словами Данила Кононенка були: «Б╕дна моя Укра╖на…»

Ти правий: б╕дна Укра╖на,
але не правий, що помер,
вона без тебе вже повинна
в Криму боротися тепер.
А час настав такий тривожний –
Крим потонув, горить Донбас –
╕ для В╕тчизни ц╕нний кожний,
хто ма╓ мужност╕ запас.
Козак за духом ╕ за д╕лом,
життя поклав ти на в╕йн╕,
щоб наше слово пломен╕ло
в недружелюбн╕й сторон╕.
Спи, друже, мирним сном могили.
Ми п╕дем дал╕. З нами Бог!
Тв╕й подвиг нам подво╖ть сили –
тепер я битимусь за двох!
15.01.2015 р.
* * *
Зводять руки до сонця топол╕
у зелених сво╖х сорочках.
Що ╖м треба? Х╕ба не довол╕
лл╓ться св╕тла на поле, на шлях?
Я дивуюся знов мимов╕льно
буйству зелен╕ навесн╕,
бо мо╖ почуття божев╕льн╕
теж недавно буяли в мен╕.
╤ нехай я вже г╕лка прив’яла,
╕ шаленство пройшло весняне,
та мен╕ все минулого мало –
рано в стар╕сть заслали мене.
Т╕льки марно вона, мов прокляття,
сушить крону ос╕нню мою,
бо тополь коротеньк╕ плаття
ще хвилюють мене у маю.
Хай весна ця, можливо, остання,
хай не в’╓ться крилом м╕й чуб,
та й тепер у дов╕чн╕м засланн╕
я такий же, як був, сонцелюб!
2013 р.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16367

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков