Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям – слава!

Участь грузинів в українсько-російській війні, яку досі сором’язливо називають АТО, — це яскрава сторінка нашої історії. Важлива не так кількість грузинських воїнів, скільки «якість» людей, які приїхали воювати за нашу свободу.
Бажання розповісти про участь грузинів у АТО виникло у мене відразу після загибелі Георгія Джанелідзе. Один із його земляків, який також воював у полку «Азов», так сказав під час прощання на майдані Незалежності: «Георгій жив і загинув воїном. Доки в Україні триватиме війна — доти грузини будуть тут воювати!». А екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі тоді промовив: «Вчора я спілкувався з його дружиною. Я був вражений її сміливістю. Вона розповідала про своїх дітей, і сказала, що треба, аби вони продовжили цю боротьбу. І Георгій завжди повторював, що так закохався в Україну, що готовий віддати своє життя за неї…».
Трохи пізніше грузинка, яка тепер проживає в Києві, емоційно розповідала мені про подію: «Ви не уявляєте, як ми хвилювалися перед телефонною розмовою… Як сказати матері трьох дітей про смерть її чоловіка? Але Тамара дуже добре трималася. Сказала лише: «Не треба мене заспокоювати, я прекрасно розуміла, що Георгій загине на Донбасі... Я не засуджую його вчинок і ніколи не могла б заборонити йому поїхати воювати за братню нам Україну…». Ми були просто вражені — це сказала мати трьох дітей!».
Виявляється, шістнадцятилітній син Георгія — Коте постійно спілкується по скайпу з бійцями «Грузинського легіону» і також хоче їхати воювати на Донбас. Чекає свого повноліття… А чотирнадцятилітня донька Георгія Джанелідзе ще за життя батька хотіла їхати в зону АТО і вивозити з поля бою поранених. Ось така неочікувана допомога і величезна моральна підтримка прийшла нам з маленької Грузії.
* * *
Пізніше мені пощастило особисто спілкуватися з командиром «Грузинського легіону» Мамукою Мамулашвілі. Він — корінний тбілісець, син генерала Зураба Мамулашвілі. Дуже освічений (фахівець з економіки і міжнародного права), окрім того, очолює Грузинську національну федерацію змішаних єдиноборств. Цікаво, що батько й син Мамулашвілі воювали в Абхазії вже в 1992 році. Мамуці тоді було лише чотирнадцять…
— Я брав участь у воєнних діях, будучи підлітком, — каже Мамука. — Батько мене взяв з собою, коли була війна в Абхазії. Був 1992 рік, і десь близько року ми провоювали. Потім довго були в полоні... Звісно, це був не абхазький полон, а чисто російський. ФСБ тримало нас у місті Гудаута. Я провів там три з половиною місяці, а батько — більше року. Про витончені методи катувань я довго говорити не буду, скажу лише, що в цьому відношенні росіяни досить креативні, їм подобалося те, що вони робили.
Своє 15-річчя я зустрів у тюремній камері… До речі, тоді разом з російськими феесбешниками були й чеченці. До їхньої честі, треба сказати, що вони не знущалися над полоненими. І до нас із батьком вони ставилися непогано. У чеченців свої поняття про військову доблесть, і вони високо оцінили той факт, що батько разом з неповнолітнім сином воює за свою Батьківщину. На жаль, подібним благородством не завжди могли похвалитися вірмени...
— Є спільні риси у нинішньої війни на Донбасі і тодішньої війни в Абхазії?
— Все, що тепер називають «гібридною війною», було випробувано в Грузії ще на початку 90-х років. Сценарій той же. Росія тоді підписала домовленість, причому не як сторона конфлікту, а як посередник між Абхазією і Грузією. Через 5 днів ми відвели важку артилерію від лінії фронту, і після цього Росія відразу ж почала наступальну операцію. Взяла Сухумі і незахоплені нею раніше міста й села Абхазії. Світ мовчав, дивлячись на це беззаконня, лише Україна нас тоді підтримала. Та й то не на офіційному рівні. Військове з’єднання УНСО непогано виконувало поставлені командуванням завдання. І в моральному плані нам була дуже важлива підтримка українців! І все ж ми тоді програли, з території Абхазії було понад 350 тисяч біженців. Боюся, як би подібні елементи «гібридної війни» не повторилися нині в Україні. Не варто вірити Путіну і виконавцям його волі. Не вірте жодним домовленостям з Росією!
— Хотілося б поговорити про історичні паралелі. У 1795 році, захищаючи Грузію, героїчно загинуло триста воїнів-арагвинців. Їм протистояло величезне військо персів. У нас же була битва під Берестечком у 1651 році, і тоді за подібних умов героїчно загинуло триста запорозьких козаків...
— А в Греції було триста героїчних спартанців… Так, ці історичні паралелі заохочують краще пізнавати одне одного. У вас були «герої Крут» — студенти, які в 1918 році на якийсь час зупинили наступ більшовиків на Київ. У нас же подібне повторилося трішечки пізніше. В 1921 році більшовики вирішили анексувати Грузію, й один з останніх боїв був під самим Тбілісі. Біля села Табахмела частини 11-ї армії зіткнулися із запеклим опором наших юнкерів під командуванням полковника Чхеїдзе. Як і в Україні, певна частина грузинського населення тоді піддалася впливу більшовицької пропаганди, а ось молоді хлопці, які навчалися у військовому училищі й яким було по 16-17 років, трималися дуже стійко. Їх було не більше 500 бійців. Як бачите, це схоже на ваш бій під Крутами…
— Під Крутами було чотириста студентів… А загалом, аналогія майже повна. Після окупації Грузії більшовиками ще був збройний опір? Щось на зразок нашого Холодного Яру?
— В деяких районах Грузії ще довго тривав спротив більшовикам. Останнє повстання спалахнуло в 1924 році. Але сили були нерівні, більшовики вже контролювали ситуацію і могли кинути великі сили на придушення повстанців. Тоді постраждали і мої родичі. В живих залишився лише мій прадід, який вимушений був змінити прізвище і покинути рідні місця. І ще одна історична паралель. У вас частина українських територій була захоплена Румунією і Польщею. Подібне повторилося і в Грузії, але з боку Туреччини. Турецьке командування 23 лютого 1921 року оголосило Грузії ультиматум, вимагаючи залишити міста Ардахан і Артвин. Опинившись під вогнем з двох боків, грузинський уряд вимушений був від-ступити, і турки підійшли до Батумі. Так і ми втратили частину своїх етнічних територій.
— Після втрати Криму і частини Донбасу ми краще, ніж будь-хто розуміємо грузинів...
— І тому наші стосунки після закінчення війни повинні перейти на якісно вищий рівень. Це — одна з тих цілей, які «Грузинський легіон» ставить перед собою. Недаремно ж ми категорично відмовилися від будь-якої зарплати, хоча в зоні АТО ризикуємо нарівні з усіма. У нас також є втрати. Скажімо, після смерті Аліко Григолашвілі його дружина лишилася з двома дітьми. І у Коте Лашхіа без батька лишилася донька... І громадянство нас не цікавить, хіба що «вид на проживання», щоб можна було без проблем раз у півроку побачити своїх рідних і потім без проблем повернутися в зону АТО. А ось волонтерську допомогу ми охоче приймаємо, адже нам також треба мати теплий одяг, харчуватися.
Ми тут тому, що представляємо волю грузинського народу. І українці, розуміючи це, всіляко нас підтримують. У нас багато спільного і попереду. Скажімо, після війни 1992-1993 років у Грузії з’явилося багато людей з посттравматичним синдромом чи «синдромом війни». Колишні бійці, які втратили рідних та друзів, які бачили всі жахи війни, — або накладали на себе руки, або спивалися. Йдеться про десятки і сотні людей. Припускаю, що й Україну чекає те ж саме. Треба переймати досвід США і створити якісь реабілітаційні центри. Створювати умови, щоб люди, які воювали, мали можливість часто зустрічатися, спільно вирішувати свої проблеми, згадувати своїх побратимів. Люди, які залишилися без ніг, без рук, — їм також потрібно мати можливість висловитись.
Думаю, що ветерани АТО повинні відігравати помітну роль в українському суспільстві і після війни. Зокрема, я маю на увазі патріотичне виховання молоді. Коли все це буде забезпечено, то руйнівний вплив «синдрому війни» буде суттєво зменшено.
— Як, на вашу думку, можна інтегрувати в Україну обманутий, спустошений, напівзруйнований Донбас?
— Повернути можна воєнними методами. І збудувати велику стіну, яка відділяла б цивілізовану Україну від варварської Росії. А що стосується людей, які прийняли російське громадянство, то їх треба неодмінно депортувати. Тим паче, що вони самі так сильно хотіли жити в Росії... Треба піти їм назустріч і допомогти доїхати до кордону. Бо рано чи пізно ця ідеологічна міна може ще раз вибухнути. Україна більше не повинна ризикувати. Ми подібне пережили, тому в Грузії є стаття про зраду Батьківщині… Одержання російського паспорта однозначно прирівнюється до зради. Думаю, й українцям варто б давати тюремний строк таким людям. Але оскільки ви дуже гуманний народ, то оптимальним буде варіант з депортацією. Головне, щоб все було справедливо, є ж на окупованих територіях і проукраїнські мешканці… У нас також є абхази, які зайняли нейтральну позицію. Ніхто їх чіпати не буде, абхазька автономія у складі Грузії, скоріш за все, буде збережена.

Сергій ЛАЩЕНКО

P. S. Переглядаючи фотоархів Мамуки Мамулашвілі, я побачив одне його фото з дитинкою. Спочатку вирішив, що це його син. Але командир «Грузинського національного легіону» сказав, що дорожить цим фото тому, що воно зроблене на прохання киянина. Цілком випадковий перехожий помітив грузинську символіку і дуже захотів сфотографувати свого маленького сина з грузинським воїном. А таке тепле ставлення простих киян є чи не найвищою нагородою для грузинських легіонерів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "З потоку життя"