Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3677)
З потоку життя (6894)
Душі криниця (3705)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1606)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КУДИ ДИВИТЬСЯ М╤СЯЦЬ...
23 жовтня — свято ╢вламп╕я ╕ ╢вламп╕╖


ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ╥ДУ В ГОСТ╤!
Сьогодн╕ господинею Л╕тературно╖ стор╕нки КС ╓ в╕дома кримська укра╖нська поетеса пан╕ Галина...


ПЕТРО КУХАРЧУК: ЗАМОРОЗЬ
Присвячую мо╖й перш╕й вчительц╕ Греченюк Ганн╕ Васил╕вн╕, вчительц╕ укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


З ПОКРОВИ ПОЧИНА╢ТЬСЯ ЗИМА
У цей день уперше запалювали у печах, щоб «роз╕гр╕ти ╖х на зиму».


«СЕРЦЕ Д╤ТЯМ В╤ДДАЮ!..»
Попереду у Натал╕╖ К╕чун-Лемех нов╕ плани, нов╕ творч╕ ╕де╖. Дай Бог ╖х зреал╕зувати!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#50 за 11.12.2015
«КОЛИ МИ ╥ХАЛИ НА В╤ЙНУ...»
Артур С╤РЕНКО

Слово – зброя!

Артур С╕ренко народився 17 с╕чня 1965 року в м. Сн╕жне Донецько╖ област╕. Осв╕ту здобув у Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Т. Г. Шевченка. За фахом — генетик. Захистив дисертац╕ю в царин╕ генетики лейкоз╕в. Кандидат б╕олог╕чних наук, доцент. Працював тривалий час у л╕карн╕ в лаборатор╕╖, займався проблемами д╕агностики онколог╕чних захворювань. Пот╕м працював на кафедр╕ б╕олог╕╖ та еколог╕╖ Прикарпатського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ Василя Стефаника. Коли почалась неоголошена в╕йна проти нашо╖ кра╖ни, п╕шов добровольцем в укра╖нську арм╕ю. Захищаючи В╕тчизну, отримав звання кап╕тана. Командував артилер╕йським взводом в одн╕й з частин Збройних Сил Укра╖ни. Нин╕ демоб╕л╕зувався та повернувся до роботи в ун╕верситет.

Артур С╤РЕНКО
«КОЛИ МИ ╥ХАЛИ НА В╤ЙНУ...»

К╤НЬ ОГНЕННИЙ

«…К╕нь огненний, ╕ дано вершнику його взяти мир в╕д земл╕, ╕ щоб один одного вбивали, ╕ дано йому меч великий» (Апокал╕псис. 6.4)

Огненний к╕нь копитом топче
Запашну траву спогад╕в,
Духмяний чебрець сл╕в,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тр╕поче
на в╕тр╕ сонця,
Зал╕зна вуздечка брязка╓
 дзвоном одкровення,
У западинах в╕д копит
Виблиску╓ вода наших гр╕х╕в,
Що збиралась краплями
З обважн╕лих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорно╖ в╕ри
Сл╕пих лжепророк╕в
З берег╕в каламутно╖ р╕ки.
К╕нь огненний
Спалю╓ солом’яну стр╕ху
 «сьогодн╕»,
Перетворю╓ вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «п╕слязавтра».
Згора╓мо у вогн╕ нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини р╕чки Кальм╕усу.


ПИЛ В╤ЙНИ

Коли ми ╖хали на в╕йну,
Т╕льки сивина скронь
Нагадувала про холод зими.
Колюча стерня пол╕в
Жовт╕ла золотом стрижено╖ земл╕ –
Нашо╖ земл╕ кольорових сн╕в
╤ сл╕в
Музики п╕сн╕ л╕та.
Коли ми ╖хали на в╕йну,
Життя здавалося короткою миттю,
Чи то листком клена,
Чи то колючою голкою ялини.
Коли ми ╖хали на в╕йну –
Ми, стар╕ харцизяки,
потр╕пан╕ долею,
Думалось: «Краще ми,
Ан╕ж оц╕ жовторот╕ хлопц╕,
Що бачили лише св╕танок,
А не веч╕р ос╕ннього неба».
Коли ми ╖хали на в╕йну,
Думали, що н╕хто з нас
 не вернеться,
Що все якось раптово завершилось
Спалахом темряви,
Думалось, що вс╕ ми залишимося
Т╕льки в спогадах
Тих, хто вчора,
Проводжаючи нас,
Плакав...


ПАЛАЮЧИЙ БУДИНОК

«Мовляв, палають будинки,
Тому що йдуть з них назавжди…»
(Г╕йом Аполл╕нер)

У цьому краю живуть т╕льки т╕н╕ –
Т╕н╕ людей та собак.
Вони заходять в т╕н╕ будинк╕в
╤ в╕дпочивають на т╕нях диван╕в,
╤ ╖дять т╕н╕ смачних страв,
Бо т╕ будинки давно спален╕
П╕д час божев╕льного ритуалу –
Оф╕ри чи то жертвоприношення
Дем╕ургу сусп╕льного божев╕лля,
Аресу сучасно╖ Марни.
Люди т╕кали з цього краю,
Кидали непотр╕бн╕ т╕н╕.
Вони не знали, що т╕н╕
Лишаються жити тут
Сво╖м життям химерним,
Н╕кому не зрозум╕лим,
Бо вони — т╕н╕,
Вони можуть жити нав╕ть у м╕ст╕,
Що згор╕ло вщент.
Т╕льки скаж╕ть мен╕ – нев╕гласу:
Як отим людям-вт╕качам
Жити без т╕ней
У м╕ст╕ чужому?


ВИНОГРАДАР╤

«...Це означа╓ що з╕брали виноград
╤ грона мертвих т╕л довк╕л лежать...» (Г╕йом Аполл╕нер)

Ми — виноградар╕ колючо╖ лози,
Що росте на безпл╕дному пол╕,
Ми — винороби чорного вина часу.
Зр╕зу╓мо грона достигл╕,
Що тяж╕ють запереченнями,
Сталевими гострими
╕нструментами,
Чавимо с╕к з цих важких яг╕д
╤ робимо г╕рке вино-трунок
У кам’яних д╕жках Небуття,
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що р╕с на роздор╕жж╕ Дол╕ –
Перехрест╕ неск╕нченних дор╕г,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми — виноградар╕:
Ця земля здатна плодоносити
Т╕льки терпк╕ грона ноч╕
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божев╕льн╕!
Н╕хто з нас не знав, що судилось
Плекати зал╕зну ╕ржаву лозу,
Садити отруйн╕ с╕р╕ кущ╕
На земл╕, що не хоче
 н╕чого приймати
У сво╖ зрихлен╕ нутрощ╕,
Кр╕м оцих зерен.


МОНАСТИР В╤РШ╤В

«Ти, як земля, з яко╖ здерли скальп –
Лик Жаху у байдужост╕ еф╕ру»
(Максим╕л╕ан Волошин)

Холодний день Стол╕тньо╖ в╕йни.
Сосни б╕лими монашками
У монастир сут╕нкових спогад╕в,
Бл╕дими св╕танками розум╕ння
Того малопом╕тного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйну╓ буття звичне
 ╕ викову╓ м╕ф.
Хоча ти розум╕╓ш, що марно
Шукати нового чогось
 у цьому стукот╕,
У цьому ливарництв╕ форм –
Все вже було.
╤ ц╕ неск╕нченн╕ страждання
Гнаних горем людей,
╤ ця в╕йна без к╕нця ╕ без краю –
Все вже було.
Все повторю╓ться – знову ╕ знову
В оц╕й круговерт╕.
╤ все-таки:
Знову бачу, як монашками
 б╕лими
Сосни йдуть у мо╓ буття,
У м╕й монастир в╕рш╕в...


ГОДУЮЧИ ДИНОЗАВРА

«...Та кажуть до г╕р та до скель: пад╕ть на нас, ╕ позакривайте в╕д лиця Того, Хто сидить на престол╕, ╕ в╕д гн╕ву Агнця! Бо прийшов великий день гн╕ву Його, ╕ хто встояти може?» (Апокал╕псис. 6.16)

Годую з руки
 зал╕зного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить ╕ пару╓ летка кров,
Слухаю його гарчання,
 тужливий рев
╤ рушаю, сидячи на його спин╕,
На страшне полювання:
Нин╕ ми на стежц╕ в╕йни,
 полю╓мо
За дикунами з племен╕
 людожер╕в.
Нин╕ ми — месники:
Мисливц╕ з прирученими
 динозаврами:
Назива╓мо ╖х ╕менням кв╕т╕в –
П╕вон╕ями та г╕ацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чолов╕к
 з великими з╕рками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий м╕й динозавр.
Я в╕дпов╕в, що нин╕ –
 сього дня сонячного
М╕й дракон знищить
Ц╕ле плем’я волохатих
 жорстоких варвар╕в,
Що ми — лицар╕ зал╕зних коней,
Живемо т╕льки сьогодн╕,
Коли Сонце й Небо
 в╕щують двоб╕й.
Земля в╕дчува╓ важк╕сть:
Тягар зал╕зних почвар,
Як╕ сво╖м страшним риком
В╕стку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокал╕псису.


МО╢ ╤НД╤АНСЬКЕ Л╤ТО

«Кому журбу дов╕риш, серце?
Ухиля╓ться... все б╕льш тв╕й шлях проходить незрозум╕лих людей»
(Р. М. Р╕льке)

Нема кому дов╕рити журбу,
Нема кому розпов╕сти
Про клена мить черлену,
Про тр╕пот╕ння жовто╖ осики,
Коли шалений падолист
Ще не з╕рвав ╖╖ одежу
╤ л╕то ╕нд╕анське ще дару╓
Тепло останн╓.
Хоч в╕дкричали журавл╕
Сво╓,
З тобою попрощавшись,
Поруч люди,
З якими вмерти рад╕сно,
Й не шкода
Ц╕ залишки життя
Нести в оф╕ру В╕тчизн╕.
Та н╕кому дов╕рити печаль:
Х╕ба що мертвим.
Х╕ба що ╖м…


ДОКИ ЖИВЕШ

«Ось знову з╕ мною
Спогади про друз╕в, вбитих на в╕йн╕…»
 (Г╕йом Аполл╕нер)

Не продавай сво╖х спогад╕в
На сл╕пому торжищ╕ безумц╕в,
Не лишай сво╖х спогад╕в
У темн╕й скрин╕
 чужого минулого,
Не прибивай сво╖ спогади
До дерев’яно╖ ст╕ни ╕стор╕╖,
Як прибивають
В╕друбану косу наречено╖*
На божев╕льних вес╕ллях горян
До ст╕ни старо╖ хати,
Зрубано╖ з╕ старезних
 смерек рок╕в,
Хати, що пам’ята╓ не одну труну
╤ не одну хитану колиску.
Спогади – все, що в тебе
 лишилося,
Все, що залишилось в╕д них, –
Людей прозоро╖ мр╕╖,
Лицар╕в кам’яного обов’язку.
Тому йди
У кольоров╕ сут╕нки спогад╕в
Щоденно…
Весь час…
Доки живеш…

Прим╕тка: У давн╕ часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на вес╕лл╕ наречений мусив одним ударом сокири в╕друбати косу наречен╕й ╕ прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до ст╕ни хати, де вони будуть жити.


МИ

«Ви╓ в╕тер, а небо синьо-л╕лове
╤ вороже, ╕ н╕ рядка ц╕лий р╕к»
(Г╕йом Аполл╕нер)

Ми йшли назустр╕ч св╕танкам,
Нам гр╕ло рамена Сонце,
Перед тим, як п╕ти за обр╕й,
Нам сп╕вали невтомн╕ в╕три
╤ любили нас зав╕рюхи:
Ц╕лували сн╕жинками в чола.
Ми йшли кр╕зь сн╕ги ╕ тумани,
Ми шукали у неб╕ зор╕,
П╕рнаючи в темн╕ безодн╕,
Ми гр╕ли руками зал╕зо,
Ховалися в╕д кусн╕в стал╕,
Як╕ шматували т╕ло,
╤ зв╕льняли зболену душу:
Лети альбатросом в небо!
Ми рахували хвилини,
Як╕ нам лишилось прожити
До вечора хворого св╕ту,
До ранку наших ╕люз╕й,
Ми стали ст╕ною плямистою
На шляху диких вандал╕в,
Ми боронили людян╕сть,
Ми вчилися помирати.
Тепер вчимось забувати –
Те, що треба забути:
Б╕ль ╕ тягар печал╕.
Тепер вчимось пам’ятати –
Друз╕в ╕ побратим╕в,
Як╕ в╕длет╕ли в в╕чн╕сть.
Написано на Покрову — в наш день...


БРАТИ ПО ЗБРО╥

«Втрет╓
Запалюю л╕хтар, в╕ддаю його
Свавол╕ роси» (Йоса Бусон)

Мо╖ брати по збро╖!
Чому у вас так╕ втомлен╕ оч╕?
Чому ви носите
На л╕в╕й руц╕ годинники,
Що давно зупинились?
╤ показують лише одну годину –
Ту саму «коли»,
Ту саму «для чого»,
Ту саму «нав╕що»,
Ту саму «т╕льки».
Чому в з╕ницях написано
Дуже др╕бними л╕терами:
«Друже, ти зна╓ш»,
«Друже, ти розум╕╓ш»,
«Друже, пробач»?
Чому,
Коли зустр╕ча╓мось поглядами,
Ведемо розмову без сл╕в,
Без речень ╕ фраз,
Н╕би гра╓мо в шахи
Без поля кл╕тинок, ф╕гур,
Бо нав╕що?
╤ так зрозум╕ло все,
╤ так небо надто син╓ й глибоке,
А пов╕тря надто густе й важке,
Надто,
╤ кава надто нагаду╓ поп╕л,
А життя – Кол╕зей.
Надто...

СВ╤ЧАДО БЕЗДОННОГО КОЛОДЯЗЯ

«Ось — зд╕йснилось.
Весь св╕т здичав╕в, ╕ навколо
Н╕ один не блима╓ маяк»
(Олександр Блок)

Зазирн╕ть у колодязь,
Виритий пошерхлими руками
Старого сивого рудокопа,
Що сховав у сво╖й вишнев╕й люльц╕
Вс╕ г╕рк╕ дими св╕ту.
Зазирн╕ть у це чорне дзеркало,
Куди зазира╓ н╕ч
Кожно╖ волохато╖ п╕вноч╕,
Коли у рудих плямистих п╕вн╕в
Пропада╓ ╖х сонячний голос.
Зазирн╕ть в оцю пр╕рву,
В оцю д╕ру в простор╕,
Послухайте ту луну одкровення.
Зазирн╕ть ╕ спитайте
(Себе):
Нав╕що вам крила?
Чому фарбу╓те ╖х у кол╕р пилу
Чи у чорн╕ в╕дт╕нки сажотрус╕в
╤ хова╓те ╖х у стар╕й скрин╕,
Що склепан╕ з чорного граба
╤ тому нагадують не скрин╕,
А склепи,
Того самого старезного граба,
Що р╕с посеред сфагнового болота
╤ зрубаний трьохпальчатим
 деревос╕ком.
Зазирн╕ть у той колодязь:
Може, побачите у його чорнот╕
Себе. Чи свою т╕нь,
Що блука╓ там одв╕ку —
Мовчазна ╕ самотня.

P. S. Я написав цей верл╕бр у той день, коли дов╕дався, що на «Весел╕й гор╕» загинув м╕й друг. Коли в╕н ╖хав на передову, я сказав йому: «Бережись! Ти занадто легковажний для в╕йни...». Хот╕в ще сказати: «...Ти загинеш у першому ж бою». Але не сказав, не зм╕г. Але так ╕ вийшло...


ВОГОНЬ

«Аз есмь вогонь, вдягнений попелом плот╕…» (Протопоп Аввакум)

Наш╕ душ╕ – це шматочки Сонця:
Вогню одв╕чного.
Горимо – поки диха╓мо.
Горимо – душами ╕ почуттями.
С╕╓мо поп╕л сво╖х т╕л
У землю спраглу,
Що жада╓ вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По н╕й – холодн╕й.
А ми, як св╕тильники,
З попелу зл╕плен╕
(Бо глина теж поп╕л).
Хова╓мо вогонь св╕й
У глибинах плот╕.
Вдягаю на цей поп╕л шати,
Сплетен╕ з волокон рослин,
Вдягаю на ц╕ шати метал
╤ йду ╕стотам бездушним
Дарувати смерть.


СЛ╤ДИ ПОСМ╤ШКИ

«У мене ╓ посм╕шка одна...»
(А. Ахматова)

Була у мене торба посм╕шок —
Кольорових, як шматочки л╕та,
Запашних, як букет кв╕т╕в,
Прозорих, як небо ранньо╖ осен╕.
Дарував ц╕ посм╕шки людям —
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гран╕тним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нин╕ порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам’ян╕й пустел╕.
╥ду в ос╕нн╕ сут╕нки
По земл╕, зрит╕й громом,
По земл╕, що вв╕брала
Ст╕льки крику ╕ болю,
Що ще тисячу л╕т буде луною
В╕ддавати ц╕ кавалки звук╕в
Людям, що ╖╖ топчуть
Чоботами лихо╖ в╕ри
Чи черевиками черство╖ байдужост╕.
╤ду до крижано╖ пан╕
Б╕ло╖ жорстоко╖ королеви
(Але не сн╕жно╖, ╕ не в казку),
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши сво╖ посм╕шки.
Але розр╕зняю ╖х сл╕ди в пов╕тр╕,
Де колись були люди,
Що лишили по соб╕ т╕льки т╕н╕ —
Так╕ невловим╕,
Як т╕ — кинут╕ на саван трави
Собачою з╕ркою С╕р╕усом...


ДОРОГИ МО╢╥ МУЗИ

«Муза п╕шла по дороз╕,
Ос╕нн╕й, вузьк╕й, крут╕й...»
(А. Ахматова)

У мо╓╖ музи
Дороги нин╕ важк╕:
Розбит╕ ╕ пон╕вечен╕,
Вузьк╕ ╕ ос╕нн╕ —
В╕три цього падолисту злого
Наповнили дороги мо╓╖ музи
В╕дча╓м та смутком.
Тому в верл╕брах мо╖х
Лише в╕дт╕нки с╕рого,
Лише холодна вода
╤ крижане небо невчасност╕.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У тун╕ц╕ сво╖й плямист╕й
Кольору мертво╖ трави ╕ цв╕л╕,
З л╕хтариком тьмяним,
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного в╕тру
За мною втомлено плента╓ться,
╤накше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики,
 слова — на звуки,
╤ запалив би з тих клаптик╕в вогник
(Нав╕ть не вогнище),
Щоб з╕гр╕ти замерзл╕ руки,
Як╕ втомились стр╕ляти...

ОЗИРНУТИСЬ НАЗАД

«Я мужн╕сть знайшов
озирнутись назад.
Трупи прожитих дн╕в
Встилають м╕й шлях.
Я хочу оплакати ╖х…»
(Г╕йом Аполл╕нер)

Якби т╕льки мертв╕ дн╕
Були позаду
 (коли озирнемось назад),
Якби т╕льки мертв╕ ноч╕
Ми бачили на шляху,
Розбитому ╕ нав╕ть давньому,
Якби т╕льки вони
Дивились на нас скляними очима
╤з загублених ╕ забутих
 календарик╕в,
Де рудими котами
 дивиться минуле,
Загляда╓ у темн╕ закутки
 старо╖ пам’ят╕:
Там друз╕,
Яких ми не зустр╕немо б╕льше н╕де.
Т╕льки там — в минулому,
У туман╕ прожитих дн╕в.
Ми ╖х побачимо.
Якщо в╕днайдемо мужн╕сть
Озирнутись назад…

ГАЗЕЛА ПРО МЕТАЛЕВИЙ ДОЩ

«У мертвих крила з щирого моху»
(Федер╕ко ╫арс╕я Лорка)

Над Сармат╕╓ю
 небо прозоре ╕ чисте,
Над Сармат╕╓ю вноч╕
 з╕рок намисто,
Але з неба пада╓ металевий дощ,
Люди ховаються в╕д нього в ями
Та в рани Земл╕,
 вирит╕ на плоск╕й р╕внин╕,
У потворних звуках
 вчувають музичн╕ гами,
Люди одягають недоречн╕ шати,
Однаков╕, як два ╕ржав╕ цвяхи,
Маючи зам╕сть дороговказ╕в
 годинники,
Зам╕сть куточк╕в затишку плахи,
Прислухаючись до грому
 серед ясного неба,
Люди звикли в╕рити в неможливе,
Збирати хвилини
 у д╕ряв╕ кошики л╕та,
(Н╕як╕ парасольки
 не врятують в╕д зливи),
Бо зам╕сть дощу
 з цього неба-дзвону,
Зам╕сть житт╓дайних краплин,
Прозорих, як людськ╕ душ╕,
(А ми думали,
 що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерт╕,
Нав╕що мен╕ знати,
 коли впаде м╕й шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю св╕й останн╕й
 в порожнечу крочок,
╤ покину землю Сколот╕ю,
Де нав╕ть дощ – ╕ той зал╕зний,
Де г╕тара сп╕ва╓ про знищення,
Де все нин╕ стало зап╕зно,
Де оч╕ не хочуть все це бачити,
╤ хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогад╕в,
Називаючи неможливе словами,
╤ сп╕вати про металевий дощ –
Мен╕, людин╕,
 як╕й на зранене серце
Причепили чорно-б╕лу м╕шень.

ГАЗЕЛА ПРО ВТОМЛЕНОГО СОЛДАТА

«В╕три ясн╕ ╕ хмари, невтомн╕ ╕ невстр╕йлив╕, л╕тають фазанами з дзв╕ниц╕ на дзв╕ницю, а день – наче хлопчик порубаний, постр╕ляний»
(Федер╕ко Гарс╕я Лорка)

Поранений день помирав –
Пос╕чений градом,
 порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удод╕в,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стог╕н, яструба.
В╕тру невтомному: грай
На соп╕лках зал╕зних,
Хили тюльпанов╕ голови
До сухо╖ земл╕, засп╕вай колискову
Солдатам, п╕дкошеним втомою,
Тягарем сього св╕ту страшного,
Тягарем зал╕зних кв╕т╕в,
╤ зерен божого гн╕ву
Важких, як весло Харона:
Нехай нин╕ в╕д мертвих
Одд╕ляються во╖ни сном:
На земл╕ сух╕й ╕ тепл╕й,
На тирс╕ жовто╖ вохри,
Нехай...
На земл╕ дерев╕ю-тисячолистника,
Г╕ркого, як серпнева п╕сня,
Нехай...

БЛ╤ДЕ СОНЦЕ ЗИМИ

«╤ снилося якось,
що серце мо╓ не болить,
Що дзвоник воно порцеляновий
 в жовт╕м Кита╖...»
(Микола Гум╕льов)

Ми на втомлених плечах
Трима╓мо всю важк╕сть
 св╕ту сього,
Цього хворого св╕ту невизначень:
Епохи в╕дсутност╕ мети ╕ сенсу.
Але трима╓мо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом
 на шевронах.
Бо в св╕т╕ цьому ще багато
 доброго ╕ хорошого,
Багато красивого ╕ чистого
 (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях д╕ри в╕д куль,
А Сонце бл╕де ╕ зимове
Хова╓ться за хмарами жаху,
Щоб не бачити
 оцього руйновиська,
Оцього м╕сива кольору охри,
Оцих плям кольору ╕рж╕.
Бо збл╕дне ще б╕льше св╕тило,
╤ що ж ми тод╕
 д╕ткам кульбаби скажемо,
Якщо з╕йде над цим
 л╕тн╕м цв╕товиськом
Не жовте сонце радост╕,
А бл╕де й перелякане,
Наче кал╕ка на милицях,
Що згаду╓, як в сирому с╕чн╕
Зам╕сть сн╕жинок в╕зерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що м╕сто,
╤ не той, що льодяники,
А той, що смерть.

РОЗД╤ЛИ СУМНО╥ ПОВ╤СТ╤

«Розд╕ли сього роману прост╕
╤ траг╕чн╕, як маска тирана…»
(Г╕йом Аполл╕нер)

Я гортаю стор╕нки
Важко╖ траг╕чно╖ пов╕ст╕
Без к╕нця ╕ початку,
Ковтаю, як п╕гулки,
Г╕рк╕ ╕ прост╕ слова,
Липк╕ абзаци
╤ сумн╕ метафори.
Як хочеться знайти автора
╤ сказати йому к╕лька сл╕в,
Чи то запитати:
Нав╕що з кожно╖ стор╕нки
Виглядають маски тирана,
Морди диких варвар╕в,
Силуети ру╖н
╤ могили, могили, могили?
╤ нав╕що у цю сумну пов╕сть
В╕н кинув т╕нь мою
Персонажем недоречним?
Писав би краще веселе
Щось
╤ житт╓рад╕сне чи еротичне…
А то знову –
Темний розд╕л про смерть.

АКРОБАТИ

«Селищами жебрак╕в в╕д зор╕ до зор╕
Йдуть блукаюч╕ акробати»
(Г╕йом Аполл╕нер)

Ми — акробати:
Жонглю╓мо зал╕зними
 ╕нструментами,
Гра╓мо безглузду виставу
У цьому цирку людей,
Блука╓мо селищами жебрак╕в,
Людей, що раптом стали
 безхатьками,
╤ не хочуть дивитися н╕яких вистав:
Нав╕ть наших – таких дотепних,
Не хочуть слухати н╕яко╖ музики:
Нав╕ть ц╕╓╖ – тако╖ голосно╖,
До грому под╕бно╖.
А ми все бавимось
У сво╖ ╕гри з╕ смертю,
Див╕ться на нас – глядач╕ ненаситн╕,
Може, колись вам набридне.
Може…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16333

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков