Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-49)

Глава 22.
ПЕРШИЙ ВИПУСК УКРАЇНСЬКИХ ОФІЦЕРІВ

Після участі у першій науковій конференції в Харківській військовій радіотехнічній академії Протиповітряної оборони 23 квітня 1992 року я повернувся до Києва в піднесеному настрої, бо всі мої ідеї реформування війська, що залишилося після розпаду СРСР на території незалежної України, в Збройні Сили України були добре сприйняті військовою науковою спільнотою і командуванням Протиповітряної оборони України.
На конференції я представив гнучку систему реагування держави на будь-які зовнішні військові небезпеки, яка враховувала і попередній десятирічний досвід, напрацьований у ПрикВО, та нові реалії міжнародного оточення молодої незалежної держави Україна. За моїми пропозиціями Збройні Сили України мали б формуватися з урахуванням «кругової» оборони як три оперативно-стратегічні об’єднання військ з відповідним комплектом різнорідних сил.
Для управління Збройними Силами мало б бути створене єдине Головне командування Збройних Сил України на чолі з Головнокомандувачем Збройних Сил України, підпорядкованим Президенту України – Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил.
До Головного командування мали б входити Генеральний штаб та командування видами Збройних Сил з такими основними функціями: організація і проведення бойової підготовки родів військ; підготовка і розстановка офіцерського та іншого кадрового складу у військах, замовлення і постачання озброєння і військової техніки, контроль бойової готовності відповідних родів військ.
Міністерство оборони України мало б позбутися функцій управління військами і стати окремим центральним органом з функціями всебічного забезпечення Збройних Сил, планів оборони та ведення збройної боротьби у разі збройної агресії з боку сусідніх держав. Крім того, відсутність прямої залежності керівництва Збройними Силами від Міноборони розривало всі можливі корупційні складові між ними і посилювало рівень персональної відповідальності за результати їхньої діяльності.
Територія України з її інфраструктурою та з повноцінною системою мобілізаційної готовності мала б бути розділена на три військових округи з повним їхнім підпорядкуванням Міністерству оборони України. Командувач ППО України генерал-лейтенант Михайло Лопатін, схваливши цю ідею, розпочав відповідним чином формування єдиної системи Протиповітряної оборони України.
Ніщо не віщувало біди. Та про інше думали генерали в Міноборони України, поспішаючи із скороченням чисельності військ Збройних Сил України. Плани скорочення публічно не обговорювались, науково не обґрунтовувались. Була лише політична доцільність скорочення, яка цілком влаштовувала й український політикум через зменшення витрат на утримання армії, і Москву, яка не бачила у майбутньому незалежну Україну та її сильну армію. Тому Костянтин Морозов дуже негативно сприйняв результати наукової конференції і в моїй особі побачив свого особистого ворога, оскільки вирішив мене нейтралізувати шляхом скорочення моєї посади в Міноборони і виведення мене у розпорядження міністра оборони на невизначений термін.
Склалася парадоксальна ситуація, коли народний депутат Львівщини, автор Концепції створення Збройних Сил України, проектів законів України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України», і фактично перший офіцер Збройних Сил України був позбавлений роботи, кар’єрного зростання і можливості реформувати армію, яку він і створював.
Костянтин Морозов жодного разу не поговорив зі мною як офіцер з офіцером. Тому, як на мене, це була підступна зрада, помста та перші політичні репресії в незалежній Україні.
Такого проти мене не наважились здійснити за радянських часів, коли репресивна машина в СРСР могла легко перемолоти будь-кого. Та теоретично слабкий міністр оборони Костянтин Морозов скористався своєю владою міністра і помстився мені за мої успіхи в розробці проектів військових законів, за мої успіхи в переговорних процесах у Москві та за наукові розробки в оборонному будівництві. Його не зупинило те, що мені треба утримувати сім’ю, що я — батько трьох дітей-школярів, що з нами проживає мама моєї дружини Анастасія Федорівна, якій виповнилося 80 років, і що живу я в Києві у службовій квартирі.
У фінансовій службі Київського гарнізону мене оформили на вакантну посаду категорії старшого лейтенанта. Кожного дня я мав приходити у приймальню міністра і відмічатися. Це була підступна розправа мстивого можновладця над людиною, яка зробила для держави більше, ніж він, і могла б зробити ще більше.
Це знущання я переживав важко, вважав, що все ще зміниться, але марно. Тому я був морально пригніченим, бо що я міг сказати своїй дружині, своїм дітям? Для мене настали важкі часи, які я мав витримати і пережити гідно.
Я розумів, що часи перебування Костянтина Морозова на посаді міністра оборони рано чи пізно минуть, оскільки він не був до неї готовий і не був стратегом, а вивчення української мови і спілкування нею з народними депутатами від Народного Руху України було замало для керівництва обороною України.
Інколи міністр викликав мене і питав, чи згоден я поїхати військовим аташе до Москви, я погоджувався, але призначення не було; потім, — чи згоден я поїхати військовим аташе до Варшави, я погоджувався, але призначення не було, а потім так само я не поїхав і до Братислави. Для чого міністр це робив, точно не знаю, але думаю, щоб стримувати мене від бунтарських дій. Та й у принципі мені не було до кого звернутися за допомогою, бо керівництво Львівської обласної ради вже було цілком задоволене від співпраці з Костянтином Морозовим, який звільняв від військ частину мальовничої Яворівщини, де був військовий полігон, а також здійснив деякі кадрові призначення на її прохання.
До Спілки офіцерів України я звертатися не хотів, бо її очолив міліціонер Григорій Омельченко, який свою діяльність скерував на боротьбу з корупцією в Міноборони і на власне кар’єрне зростання. Народні депутати від Народного Руху України також були задоволені Морозовим на посаді міністра оборони і вже сприймали мене через призму його ставлення до полковника Лазоркіна. А народний депутат Поровський навіть спромігся мені сказати, що моє російське прізвище є перешкодою для його прихильного ставлення до мене, тому він голосував за призначення на посаду начальника Головного управління кадрів Ігнатенка, а не мене. Ну а як відомо з преси тих часів, генерал Ігнатенко притягувався до суду за корупцію при кадрових призначеннях. Тож пан Поровський під час підбору кандидатур для призначення на ключові посади в Міноборони, можливо, користувався більш важливими критеріями, й одним з таких критеріїв було прізвище.
Для нього відіграло роль не те, який результат моєї роботи, етнічного українця, російське звучання прізвища якого походить від назви села Лазорки, що на Полтавщині, де в дитинстві мешкав мій дідусь, Лазоркін Василь Терентійович, відомий свого часу в Лебединському повіті кравець.
У таких важких умовах мені треба було витримати цей удар долі, а як показало життя, період мого перебування у розпорядженні міністра оборони тривав більше року, що є порушенням чинного законодавства і прав людини.
За час перебування в розпорядженні міністра мені вдалося розробити проект Військової доктрини України, написати статут і зареєструвати Фонд соціальних гарантій військовослужбовців та членів їхніх сімей, що узяв під свою опіку Вілен Мартиросян, який був призначений головою Комітету соціальних гарантій військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України.
У підготовці проекту Військової доктрини мені допомагав полковник Валерій Кохно, досвідчений військовий учений, який відрізнявся своєю чесністю і порядністю. Наш проект Військової доктрини було розглянуто на Науково-технічній раді Міністерства оборони і протокольно рекомендовано до ухвалення його Верховною Радою України.
Це було потім, а напередодні тих, для мене драматичних, подій, у червні, мене викликав заступник міністра генерал-лейтенант Іван Біжан і повідомив, що є рішення міністра про призначення мене головою державної екзаменаційної комісії Львівського військового училища 1992 року випуску, оскільки я є народним депутатом Львівської обласної ради. Термін мого відрядження був до місяця часу.
У мене заперечень не було, оскільки побути в оточенні родини було для мене наснагою.
У призначений час я прибув до Львова, зупинився в сімейному колі своїх рідних, потім поїхав до училища і приступив до виконання обов’язків голови державної екзаменаційної комісії.
У той час начальник училища був відсторонений від посади і чекав свого нового призначення, а виконував обов’язки начальника Львівського військового училища полковник Кульвановський. Я наказав зібрати всіх членів комісії на нараду і доповісти план заходів, запланованих на проведення випуску.
Після доповіді я затвердив цей план і училище приступило до проведення випускних іспитів.
Слід зазначити, що дисципліна у військовому училищі підтримувалась на досить високому рівні, відчувалося, що всі — і викладачі, і курсанти — розуміли всю відповідальність за успіх першого випуску офіцерів у незалежній Україні.
В училищі курсанти випускали журнал «АТАКА» і висвітлювали у ньому всі події поточного життя. Дуже пишалися курсанти своєю стройовою військовою виправкою, і взагалі, це військове училище користувалося повагою серед львів’ян, особливо серед дівчат. В училищі регулярно проводились тематичні вечори, концерти, а щосуботи працював танцювальний майданчик. А найголовніше те, що серед випускників училища було багато талановитої молоді. Одним із них був курсант Володимир Горішняк, який після випуску через деякий час став полковником і головним редактором військового журналу Міністерства оборони України «Військо України» й очолював творчий колектив журналу до 2011 року, коли до керівництва Міністерством оборони України прийшли люди Віктора Януковича, зокрема, одіозний Саламатін, громадянин Росії й агент впливу Кремля. Їм не потрібен був патріотичний журнал, а відтак і не був потрібен і головний редактор – патріот України.
У 2006 році в журналі «Військо України» № 11 до 15-ї річниці Збройних Сил України були надруковані мої спогади під назвою «Криголам» про перші кроки на шляху творення Українського війська. Матеріал був взятий журналістами з книги «Шануймося, панове офіцери», яку ми в Спілці офіцерів України видали до десятирічного ювілею Спілки.
Це для мене було дуже приємною несподіванкою. Виявилося, що головним редактором журналу «Військо України» є відомий журналіст, випускник Львівського військового училища 1992 року полковник Володимир Горішняк.
Коли ми познайомились, полковник Горішняк сказав мені: а знаєте, Віталію Іллічу, в мене є ваш автограф. На моє здивування, він показав мені свій диплом, де, дійсно, стояв мій власноручний підпис.
Під час свого відрядження як голови державної екзаменаційної комісії мені вдалося переконатися, що за півроку з часу офіційного проголошення про створення Збройних Сил у Львівському військовому училищі відбулися позитивні зміни.
По-перше, викладання навчального матеріалу розпочалось українською мовою.
По-друге, було помітно, що всі випускники були задоволені тим, що не треба перейматися, куди тебе направлять служити: до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію чи на Північ. За межі України після випуску з училища ніхто з них не поїде.
По-третє, стіни училища позбулися комуністичної агітації та пропаганди, а отже, і історичних міфів, місце яких зайняли яскраві героїко-патріотичні факти з національної історії, що сприяло позитивним змінам і в свідомості курсантів.
Іспити проходили за планом, члени комісії не зафіксували будь-яких порушень, що також мене тішило, як і те, що свій вільний час я міг проводити у Львові серед рідних мені людей, за якими я скучив, і частіше бувати серед народних депутатів Львівщини.
Редактор військової газети «Армія України» полковник В’ячеслав Болотнюк, дізнавшись про моє перебування у Львові, направив до мене підполковника Бондаренка, журналіста газети, котрий взяв у мене інтерв’ю, яке вийшло під назвою «Армія України – Армія її народу».
Зрозуміло, як чиновник, я в своєму інтерв’ю мав дотримуватись змісту офіційних документів, і я це робив.
А в цей час у Києві, в Міністерстві оборони України, пройшли деякі зміни, зокрема, були здійснені кадрові призначення на ключові посади. Генералітет, який прибув до Києва для подальшого проходження військової служби і був призначений на посади, вирішив підвищити собі генеральські військові звання. Вони зробили це змінами до штатного розпису міністерства з введенням своїх посад до категорії заступників міністра оборони, прив’язуючи у такий спосіб Збройні Сили до Міністерства оборони в пряме підпорядкування, таким чином, орган забезпечення став керівним органом для споживача.
Іншими словами, армія ставала прикриттям корупційних схем чиновників Міністерства оборони. Міноборони ж позбувалося свого незалежного контролера – Збройних Сил, успіх діяльності яких залежить лише від якості поставок міністерства.
Це був перший крок до руйнації Збройних Сил, що повною мірою і проявилося під час неприхованої збройної агресії Російської Федерації проти України у 2014 році.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2015 > Тема ""Білі плями" історії"