Версiя для друку Обговорити в форумi

Культура і життя

Під час урочистостей з нагоди Дня працівників культури Канівський міський голова Ігор Олександрович Ренькас вручив відзнаку «Почесний громадянин міста Канева» Зінаїді Панасівні Тарахан-Березі – шевченкознавцю, провідному науковому співробітнику Шевченківського національного заповідника, кандидату філологічних наук, заслуженому працівнику культури України, лауреату премії імені Володимира Вернадського, автору монографій «Шевченко – поет і художник» (Київ, «Наукова думка», 1985); «Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової гори» (Київ, «Родовід», 1998) та прилоги до неї; книги «Заворожи мені, волхве…»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін» (Київ, «Мистецтво», 2012), збірника спогадів очевидців «Святиня і голодомор» (Львів, 2003), понад 500 наукових публікацій у вітчизняних та зарубіжних часописах. З. П. Тарахан-Береза має почесні відзнаки «За заслуги перед Черкащиною» та «За заслуги перед містом Каневом». Справою життя Зінаїди Панасівни стало збереження, відтворення найважливіших подій, явищ, імен, причетних до історії Тарасової (Чернечої) гори.
Говорять, що долю людини висвітлюють небесні знаки – треба лише вміти їх читати. Такі знаки в житті Зінаїди Панасівни пов’язані з Каневом, Національною святинею. Народилася вона в сім’ї, яка любила і шанувала Шевченка, його Слово. Було це в день, коли нація відзначає навічне повернення в Україну Тараса Шевченка, 1939 року – в рік відкриття Шевченківського меморіалу на Тарасовій горі.
Зінаїда Тарахан-Береза закінчила філологічний факультет та аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Працювала вчителем на Закарпатті, а з 1966 року – науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи, провідним науковим співробітником заповідника. Під науковим керівництвом Зінаїди Панасівни було створено експозицію музею до 175-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Чимало зусиль доклала дослідниця, щоб відтворити у 1991 році перший народний музей Кобзаря – «Тарасову світлицю», повернути до Шевченківського меморіалу та реставрувати пам’ятник-хрест 1884 року, встановити Останній шлях Кобзаря на канівській землі, місце, де Шевченко мріяв побудувати хату, – урочище Мотовиловщина (вершина Великого скіфського городища). Їй вдалося відшукати могилу Ликери Полусмак (колишньої нареченої Т. Шевченка) на канівському цвинтарі вулиці Сільце, відродити сторінки перебування її в Каневі.
Зінаїда Панасівна завжди виявляє справжню громадянську мужність, відстоюючи священну вершину, її видноколи, національний колорит в оформленні музею Тараса Шевченка. Вона активно працює над науковими обґрунтуваннями історичної основи розвитку Шевченківського національного заповідника, його значення в духовному житті України.
Копітка невтомна праця дослідниці по віднайденню, опрацюванню та осмисленню першоджерел дозволила повернути із забуття козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка стала свідченням героїчної і водночас трагічної долі українського народу. 9 березня 2014 року цю церкву, відроджену неподалік Тарасової гори, на узвишші, за пам’ятним знаком Івану Підкові, було освячено представниками кількох конфесій. Нині Зінаїда Панасівна завершує грунтовне дослідження історії Свято-Покровського пустинного канівського монастиря, до якого входила і козацька церква 18 ст. Тож визнання земляків, їхня підтримка додадуть їй сили для здійснення задуманого.
Історія Тарасової (Чернечої) гори, життя і творчість Кобзаря стали життєвим покликанням Зінаїди Панасівни. Як стверджує дослідниця, саме Шевченкове слово, його Заповіти і передусім – Любові, Єднання та Братолюбія – сьогодні так необхідні кожному з нас для будівництва Незалежної, Соборної, Демократичної Української Держави.

***

З Шевченківського краю, з міста Канева прийшла дуже хороша новина — відомий шевченкознавець, автор багатьох наукових праць, кандидат філологічних наук Зінаїда Панасівна Тарахан-Береза стала Почесним громадянином міста Канева. Наша родина дуже зраділа цій новині. Відразу подумалося: як би пораділа цьому моя мама, і, звичайно ж, миттю зібралася б і поїхала до Канева, щоб бути поруч із Зіною і її родиною в цей радісний і знаменний для неї час.
Особисте знайомство моєї мами Віри Сергіївни Роїк з чудовою людиною Зінаїдою Тарахан-Березою відбулось в серпні 1980 року в Каневі, у час, коли там на запрошення керівництва Шевченківського заповідника відкрилась 9 персональна виставка «Український рушничок».
Віра Сергіївна приїхала на урочисте відкриття своєї персональної виставки разом зі своїми ученицями. Ось тоді вони й познайомились і з тієї далекої пори почалася їхня особиста, а згодом і родинна дружба.
У той час Зінаїда Тарахан-Береза була заступником директора Шевченківського заповідника з наукової роботи, і за рік до цього, прочитавши про Віру Сергіївну в журналі «Народна творчість та етнографія», офіційно запросила мою маму взяти участь в конкурсі «У вінок Кобзареві» на честь 165-ї річниці з дня народження поета.
Мама вишила панно «Заповіт» і папку «Кобзар». Ці роботи дуже сподобались журі, і в результаті вони опинилися в заповіднику, а маму запросили з персональною виставкою до Канева.
З роками їхня дружба міцнішала — мама старалась заїжджати до Канева за будь-якої можливості, щоб зустрітися з Зіною і її прекрасною родиною — чоловіком Віктором Савичем і дочками Мирославою та Світланою, котрі згодом стали ученицями Віри Сергіївни і захопилися українською вишивкою.
Пізніше мама познайомила нас усіх з родиною Зіни. Зінаїда Панасівна, у свою чергу, досить регулярно приїжджала до Криму на відпочинок або на різноманітні заходи, пов’язані з творчою діяльністю Віри Сергіївни, і неодмінно завжди мама зустрічала Зіну на залізничному вокзалі.
Приїжджала Зінаїда Опанасівна і в печальні для нас дні у жовтні 2010 року, на похорон моєї мами, вона привезла канівську землю на її могилу...
Можна було б багато розповісти про дружбу цих прекрасних жінок, але, думаю, що для читачів «Кримської світлиці» й так достатньо того, що я вже сказав. У ці знаменні дні для родини Тарахан-Берези вся наша сім’я з великим задоволенням поздоровляє Зінаїду Опанасівну з присвоєнням їй почесного звання і, звичайно ж, бажає подальших творчих успіхів та радісних літ життя!

Вадим РОЇК

P. S. У цьому номері «Кримська світлиця» публікує статтю Зінаїди Тарахан-Берези про зустрічі з Вірою Роїк, яку вона підготувала для майбутньої книги про видатну Майстриню.

ДУХОВНІ ЗВІТИ ПЕРЕД НАЦІОНАЛЬНОЮ СВЯТИНЕЮ

Вперше Віра Роїк прибула у Канів, на Чернечу (Тарасову) гору, тридцять років тому, а саме – влітку 1980 року. І приїхала вона сюди не просто на екскурсію, а на духовний звіт перед велетом світової культури Тарасом Шевченком, якого вона обожнювала протягом усього життя. Будучи вже зрілим майстром, привезла з Криму до поетового храму біля його могили свою виставку «Український рушничок», що засяяла в музеї дивною красою, перед якою, затамувавши подих, зупинялися паломники з України та зарубіжжя. Екскурсії за її експонатами вела сама майстриня, яка глибоко знала не лише всі техніки вишивок України, а й багатьох країн світу. Причому вона могла перед екскурсантами не лише розкрити особливості кожної з них, а й практично продемонструвати та навчити всіх бажаючих оволодіти й самому тією чи іншою технікою вишивання, яких вона знала близько трьохсот! І це найбільше вражало людей, які подібного феномену не зустрічали до цього ще ніде. Тим більше дивувалися тим, що все, представлене на виставці, було створене цією маленькою, тендітною, сніжно-біловолосою феєю з Криму, яка стала незабаром легендою всієї України.
А наступного року вона організувала виставку в Канівському музеї народно-декоративного мистецтва, про що згадує його старший науковий працівник Ніна Басиста: «Однією з найяскравіших майстринь, з якими мені доводилося спілкуватися, була Віра Сергіївна Роїк з міста Сімферополь. Перша зустріч з нею відбулася в 1981 році, коли наш музей ще знаходився в древньому Успенському соборі, пам’ятці архітектури XII ст., в якому відспівували у 1861 році Тараса Шевченка перед його похованням на Чернечій горі. Відтоді запам’яталася нам Віра Сергіївна мудрою, щирою, доброю, ніжною, тендітною, прекрасною людиною з великим життєвим досвідом, а її «Український рушничок» став для нас своєрідним літописом художньої творчості нашого народу, відображенням його культурної спадщини».
Зупинялася Віра Сергіївна під час виставок у Каневі в моїй оселі. І це було для всіх нас великою радістю, адже ми розуміли, скільки цікавого можна почерпнути від близького спілкування з такою незвичайною особистістю. І справді Віра Сергіївна виявилася людиною енциклопедичних знань не лише у царині вишивання, а взагалі в галузі мистецтва, літератури, історії і навіть медицини, розповідала про великих людей, з якими їй пощастило зустрічатися. Та найбільше любила вона згадувати про свій родовід, який бере початок в сивій давнині. Віра Роїк вийшла з родини, в якій тісно переплелися корені козацького роду з високоінтелігентним українським корінням. Вона виростала в атмосфері глибокої поваги до предків, серед яких були такі визначні представники нашої духовності, як архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський і письменник Володимир Короленко, а друзями її родини були письменники Панас Мирний та Антон Макаренко. Зворушливі спогади про зустрічі з ними майстриня свято берегла в своїй універсальній пам’яті.
Ця невеличка витончена жінка, яка з’явилася на світ в самому центрі України, на Полтавщині, у Лубнах, на шляху до всенародного визнання пройшла нелегкий тернистий шлях. Здобуті нею в 30-і роки успіхи в царині української вишивки, як згадувала вона, назавжди знищила Друга світова війна, що відібрала в неї не лише можливість займатися мистецтвом, а й спробувала забрати навіть життя, посиротити її єдиного синочка – трирічного Вадика. Це трапилося під час вибуху поблизу неї бомби. Молода жінка-мама була тяжко контужена. Навіть лікарі не вірили в те, що вона виживе, і з болем сказали вголос про те, що думали.
Але безнадійно потрощена жінка несподівано прийшла до свідомості, щоб вступити у нерівний двобій зі смертю. Ця боротьба тривала роками, десятиліттями до останніх днів її життя. І сьогодні ми можемо сказати, що переможцем у цьому двобою вийшла Віра Роїк, якій доля судила дожити майже до ста літ, незважаючи на те, що жорстока війна залишила довічний знак на її здоров’ї, деформувавши назавжди хребет і зробивши непрацездатною її праву руку. Жінка добре усвідомлювала, що тепер вона вже не зможе грати на фортепіано. Але не могла допустити навіть думки про те, що вже ніколи не буде вишивати. Почала знову вчитися з азів цьому мистецтву, тільки вже лівою рукою. І досягла найвищого рівня у творенні невимовної краси українських рушників, на яких Віра Роїк мережила невтомно не лише свою власну долю, а й долю рідного народу, якому присвятила все своє життя.
У тому, що жінка не втратила віри в повернення до улюбленої творчості, була заслуга і її родини – батьків, вірного чоловіка, котрий кохав її не лише тоді, коли вона була здоровою і щасливою, а ще більше після того, як вона стала немічною. Він щоденно, повернувшись з роботи, виносив її вечорами з дому на своїх руках на подвір’я, щоб вона подихала свіжим повітрям. Її цілителем став і улюблений синочок Вадик, який завжди був її гордістю, а з часом став і однодумцем, без якого неможливо було б їй здійснити свою заповітну мрію: донести красу української вишивки до всіх куточків Криму та України, яку вона так любила, до громадян багатьох зарубіжних країн..
Під час перебування Віри Сергіївни у нас достеменно пересвідчилася, якою ж була вона фізично слабкою і скільки мала проблем зі здоров’ям. Але велика сила духу, яка жила в її кволому тілі, допомагала долати їх.
Вміла Віра Сергіївна не лише чудово вишивати, а й глибоко розуміти це унікальне українське мистецтво. Про це свідчить написана нею книга «Мелодії на полотні», яка не схожа на жодну іншу книгу в світі. Її рушники, її вишиті півні будили українців навіть в часи застою, ніби промовляючи до кожного з нас: «Люди, любіть рідну землю, любіть один одного, адже ми маємо бути гідними своїх предків!»
Вона була великою українкою у Криму, де більша частина населення – росіяни, створила школу української вишивки, представляла державу на міжнародній арені. Якби намалювати карту з позначенням усіх міст, в яких побувала В. Роїк зі своїми персональними виставками в Україні, Росії, Білорусі, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині та інших країнах, їх нарахується більше ста. Та особливе місце в її серці займало невелике, але таке мальовниче містечко Канів на березі могутнього Дніпра, в якому знайшов свій вічний спочинок її улюблений поет і митець Тарас Шевченко. Вона бувала в ньому неодноразово. А в 1998 році з 10 по 26 квітня в Шевченківському національному заповіднику на виставці «Український рушничок» вперше демонструвалися не лише її власні твори, а й її численних учениць – Г.Дмітрієвої, В.Носенко, Т.Бєліч, К.Лисяк, С.Лавренюк, Є.Шеко, сестер С. та М.Тарахан, Л.Дагаєвої, внучки Аліни та правнучки Юлії – всього 212 виробів художньої вишивки. З ними ознайомилося багато відвідувачів з різних регіонів України та зарубіжних країн – Франції, Німеччини, США, Іспанії. Про її великий успіх свідчать численні записи у книзі вражень музею.
Востаннє прибула 96-літня Віра Роїк зі своїм «Українським рушничком» до Канева влітку 2007 року в час, коли музей на Тарасовій горі був на реставрації. Цього разу її виставка експонувалася у музеї Канівського народно-декоративного мистецтва, що знаходиться поряд з Успенським собором. Це була її 115-а персональна виставка.
Кожний приїзд Віри Роїк до Канева, цього святого для кожного українця міста, був незабутнім святом не тільки для майстрині, а й для канівців та численних паломників Шевченкової могили. Вона сама проводила на своїх виставках екскурсії, які були надзвичайно цікавими і змістовними.
У цей період вона завжди зустрічалася з канівськими вишивальницями, проводила з ними майстер-класи за їхніми роботами для вдосконалення їхньої техніки вишивання. Вчила і дорослих, і малих, а також дітей-інвалідів цьому народному мистецтву.
Даруючи людям своїми творчими роботами велику радість, вона ніби оживала і набиралася сил для наступних поїздок, які щоразу збільшували кількість прихильників української вишивки. Вона поставила перед собою мету організувати 100 персональних виставок, а домоглася значно більшого від запланованого!
Віра Роїк безмежно любила свого сина Вадима, який продовжив родинні досягнення і, працюючи в авіації, був удостоєний звань заслуженого працівника транспорту України та Автономної Республіки Крим. Він був не лише її гордістю, а одночасно й найбільшим помічником та оберегом. Завдяки йому їй вдалося подолати стільки доріг, організувати стільки виставок. Скільки радості подарувала ними Віра Роїк людям! Скільки учениць виховала і передала їм любов до української вишивки!
Вона прожила життя так, як гласить вічна біблійна істина: тільки те твоє, що ти комусь віддав... За це і отримала всенародну шану співвітчизників, багато державних і міжнародних нагород.
11 листопада 2010 року, в сорокаденний поминальний день Героя України, заслуженого майстра народної творчості України Віри Роїк у Музеї народно-декоративного мистецтва при Шевченківському національному заповіднику було відкрито зал подарунків, в якому на найпочеснішому місці висів її чудовий вишитий рушник «Красна дівчинка», який буде завжди нагадувати людям про її любов до Канева та рідного краю. Цього ж дня було вирішено створити в музеї окремий постійно діючий куточок вишивальниці, присвячений її життєвому і творчому шляху.

Зінаїда ТАРАХАН-БЕРЕЗА,
провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у м. Каневі, кандидат філологічних наук

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2015 > Тема "Душі криниця"