Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

ЧИ ПОЗНАЧИВСЯ ГОЛОДОМОР НА УКРАЇНСЬКІЙ МЕНТАЛЬНОСТІ?

Цього року країна вже всьоме відзначала день пам’яті Голодомору. Треба сказати, що ця скорботна дата вшановувалася навіть під час президентства Януковича. Завдяки зусиллям громадськості, ми дізнавалися про голодні бунти наших селян, про те, що в ці роки вмерло ціле покоління дітей, мали нагоду бачити тих, хто вижив. Ми сім років запалювали вдома свічки та ходили колоною до Меморіалу, де був мітинг та молебень.
Останнім часом поновилися дискусії про те, як вплинув Голодомор на ментальність українців. Більше того, поширюється думка, що задум радянських очільників «змінити в Україні етнічний матеріал» бодай для Донбасу справдився, саме тому там стала можлива війна. Деколи нам кажуть про постгеноцидні травми, а деколи у Голодоморі бачать витоки корумпованості свідомості (мовляв, виживали ті, хто міг вкрасти, і це закарбувалося). Ми попросили поділитися своїми думками на цю тему істориків та етнографів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТІ ПОДІЇ СТАЄ ЧАСТИНОЮ ІДЕНТИЧНОСТІ

Анатолій Подольський, директор українського центру вивчення Голокосту:
— Наш центр останні роки став на шлях комперативних студій — порівняння долі українців та євреїв ХХ століття, порівняння злочинів більшовицького та нацистського режимів, типології та особливості. І що ми вважаємо за стрижневе. Ми не відповідальні за минуле. Ми не жили ні в часи Голодомору, ні в часи нацистської окупації під час Другої світової. Але ми відповідальні за пам’ять про минуле.
За радянського режиму існувала вибірковість пам’яті, коли пропонувалося щось забути. Трагедії українців під час Голодомору та винищення євреїв — це табуйовані теми. Ці теми і зараз досліджуються, але замало, бо вони повинні увійти в наратив історії ХХ століття. Ця історія — частина української культури.
Про постгеноцидні штуки мені важко говорити. Для мене, як для історика, важливо інше. Як зустрічаються тут радянська ідеологічна та індивідуальна пам’ять. Офіційна політика пам’яті забороняла ці теми, а люди пам’ятають ці події. Люди з таборів ідентифікують себе через пам’ять. А пам’ять про жертви Голокосту, про жертви Голодомору стає частиною ідентичності. І коли людина ідентифікує себе з українським народом, вона ідентифікує через мову, культуру, релігію, але так само ідентифікує себе через ту пам’ять. І як для євреїв це пам’ять про Голокост, так і для українців пам’ять про Голодомор.
Чи не дивно вам, що пам’ять про Голодомор формується на Західній Україні, яка була під владою Польщі чи Румунії, — там, де не було голоду? І сьогодні потужне пам’ятання — це не лише відзначення днів. Пам’ятання у звичайні дні виглядає потужніше, ніж у дні, спеціально відведені для цього державою. Пам’ятання — це не просто прийти в кінці листопада свічку запалити. Пам’ятання — це збирання свічок, це викладання в школах та університетах, це створення книжок та фільмів. Це створення комеморативних (пам’ятних) практик. Це не просто ситуація, коли в селі стоїть пам’ятний знак, а ситуація, коли про цей знак можуть розповісти люди, які чули про це від учителів, від батьків. Тоді формуємо, нарешті, пам’ять української культури, куди включаємо пам’ять про українців, поляків, євреїв України, кримських татар.
І ми відчуваємо, що ми — частина світу, яка має власну історію, культуру, комеморативні практики. Ми, нарешті, відмовляємося від 7 листопада та 23 лютого, ми, нарешті, усвідомлюємо, що ті, хто загинув від голоду та нацистів, зробили свій внесок навіть такою трагічною участю.
Чи вдалося більшовикам змінити етнічний матеріал? Так. Але не тому, що був голод, а тому ще не було чесної пам’яті. Якби чесно вивчили уроки Голодомору, Голокосту, ГУЛАГу, то війни на Донбасі не відбулося б. Не голод спричинив Донбас, брехня про голод спричинила Донбас.
Про голод на Луганщині, на сході та центрі виходили книжки накладом 200 примірників і розходилися по істориках. Якби книжки виходили мільйонним накладом, читалися в помешканнях, то люди відчували б спільність доль. Дивна штука, що львів’яни знають про Голодомор більше, ніж на Полтавщині, Винничині, Харківщині. Чому? Справа тут не в людях, а в режимах, у нашій владі, які поводяться як невігласи та не проводять освітньої політики. Все, що є позитивного у пам’ятанні, це зробило українське суспільство.

ТРИ ПОКОЛІННЯ СТРАХУ

Станіслав Кульчицький, дослідник Голодомору:
— Звичайно, Голодомор позначився на українській ментальності. Покоління, яке пережило Голодомор, зазнало колосального шоку. Тоді навіть говорити вголос слово «голод» боялися. Відомий такий факт, що коли комісія Джеймса Мейса в США в середині 80-х років робила опитування свідків Голодомору, то третина всіх опитаних свідчила анонімно. Вони, перебуваючи на іншому боці земної кулі, будучи громадянами США, боялися. Боялися розкрити своє прізвище, деколи боялися назвати села, де був голод. Звісно, це можна пояснити тим, що вони боялися за родичів, але у більшої частини з них родичів в Україні не лишилося — це був ірраціональний страх.
Лише в грудні 1987 року, коли Щербицький сказав, що голод у 1933 році був, то всі журналісти та історики накинулися на цю тему. Голод позначився на психології, на ментальності. Три покоління після Голодомору пережили радянську владу. І кожне покоління ставало іншим, аніж попереднє. Найбільше постраждало перше покоління, воно постраждало фізично, було розстріляне, депортоване; друге покоління виступало пасивно: українське селянство відмовилося працювати у колгоспі, через що Сталін влаштував ще один терор голодом. А третє покоління, яке вийшло з жовтенят-піонерів, взагалі не протестувало. Причому у центрі та на сході було блокування інформації. Люди, які пережили голод, не казали про це своїм дітям. З концтаборів вийшло близько мільйона людей, і вони боялися розповідати дітям, був інформаційний бар’єр. Дитина могла проговоритися, а була 58 стаття за антирадянську пропаганду. Це не стосується Західної України, куди радянська влада прийшла на покоління пізніше, а також не було інформбар’єру між поколіннями, в лісах була УПА, було репресовано півмільйона осіб. А всього населення було близько восьми мільйонів.
Я чув версію, що у порожні села Донбасу, де померли від штучного голоду, владою було направлено 100 тисяч людей на заселення, це було стимулювання. Але люди потім повернулися на свої землі. Вони не заселили це надовго. Ми не можемо сказати, що етнічний матеріал змінився саме через Голодомор. Влада ж СРСР намагалася перемішувати населення. Кількість російськомовних велика, але це — українці, які стали говорити російською. Тим більше, Донбас постраждав найменше — там шахти та сільгоспугіддя розташовувалися перехресно. А для шахтарів давали картки, була стабільна пайка.

Я ПРОТИ БІОЛОГІЗАЦІЇ ІСТОРІЇ

Марія Майєрчик, кандидат історичних наук, етнограф, науковий співробітник Інституту етнографії та народознавства:
— Я думаю, що сама постановка питання про те, чи вплинув Голодомор на ментальність, віддзеркалює дуже консервативні тенденції думання про історію України. Бо навіть думання, що Голодомор вплинув на ментальність — форма есенціалізації (виявлення сутності) історії, перетворення історії в психіку та тіло. Культура та історія стають біологією та тілом. Голодомор — трагічний факт історії, але він не має ментальних, психічних наслідків для України. Такий спосіб говоріння призведе до хибного висновку, що жителі Східної чи Центральної України є тілесно та психічно відмінні від Західної. Це — нонсенс. Дослідники, які будуть думати в такий спосіб, зрештою, дійдуть висновку про колосальні неподоланні різниці між регіонами. А при цьому дослідник, який ставиться критично до біологізації історії, знайде зовсім іншу картину між сходом та заходом.
Дозволю собі аналогію. Майдан вплинув на мене дуже сильно. Але це не означає, що Майдан буде мати незчисленні наслідки для всіх нащадків, які будуть народжені з частини мого гена. Не існує гену страху та гену покори, про який кажуть, як про нібито наслідок Голодомору. Люди, які емігрували з країн тоталітарних режимів, мали дітей, які прекрасно соціалізувалися у найдемократичніших суспільствах. І жодного гену покори у них виявлено не було. Люди, які у тоталітарному суспільстві не вживають певні слова, не розповідають певні історії, роблять це не через ген, а з політичних причин. Тому, що це табуйована історія, за яку вони будуть покарані.
Що стосується постгеноцидного синдрому у четвертому поколінні... Всі знання запаяні в якусь ідеологію. Твердження про «постгеноцидний синдром» — це консервативна ідеологія, цей спосіб мислення не дає змогу критично ставитися та в цивілізований спосіб виходити із травматичних ситуацій. Тобто це що: нас хочуть переконати, що вже, як є, — то ви такі біологічно народилися. Що стосується психологів, то вони часто ладні обгрунтувати все, що завгодно. Тому я категорично проти саме такої постановки питання. Тільки кілька у видимому полі інтелектуалів наголошують: давайте говорити про цю трагедію, як про історичний факт, говорити про її культурні наслідки, говорити про те, яким чином досліджувати ці проблеми, а не перетворювати це в психіку людей, у специфіку, характер, різновид та рід людей.
Ну не можна всі сучасні політичні та суспільні хвороби пояснювати Голодомором. Україна — пострадянська країна, яка покинула Союз у дуже специфічний спосіб. Вона залишилася в орбіті імперської країни. У країні не вироблений антиколоніальний наратив. Україна не вміє ще розрізняти себе, як гордість за власну націю, і себе, як чутливість до людей, які були пригнічувані. Подолання власного пригнічення йде через осмислення себе як щось супергідне і супердостойне. Мені здається, що це дуже важливо — описувати історію культурними та історичними категоріями. Наша історія прекрасно описується і без біології. Все, що сталося поганого після розпаду Союзу, не пов’язане із тим, що чинив Радянський Союз. Це МИ не зуміли побудувати нормальну освітню систему, це МИ не побудували Збройні Сили, МИ не побудували логічну політичну систему. Тому власні провали не слід скидати на минуле.

Олена МІГАЧОВА
(«Укрінформ»)

ТИМ ЧАСОМ...

ЗАХАРЧЕНКО ВЛАШТУВАВ У РІЧНИЦЮ ГОЛОДОМОРУ ФЕСТИВАЛЬ ВУЛИЧНОЇ ЇЖІ

В окупованому бойовиками Донецьку у день, коли Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років, влаштували фестиваль їжі. Про це пише «Апостроф».
«Фестиваль національних страв влаштували в донецькому Парку кованих фігур у центрі міста. Продегустувати страви країн світу прийшли ватажок ДНР Олександр Захарченко (на фото) і його соратники», — наголошується в повідомленні.
Користувачів Твіттера обурив такий вчинок. «А фестивалю бензину там не видно на горизонті?», «Ну так це ж недоноски, позбавлені елементарного співчуття, їм лише б зло зробити Україні», «Що зі свиней взяти. І ходять туди ті, хто при кориті, і їхні холуї», — пишуть люди в коментарях.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2015 > Тема ""Білі плями" історії"