Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

ВИСТУП ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ПЕТРА ПОРОШЕНКА НА ЦЕРЕМОНІЇ ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ В УКРАЇНІ

Ваша Святосте!
Ваші блаженства, пресвяті отці!
Вельмишановний і дорогий Миколо Павловичу.
Ваші слова дуже зворушливі — це саме те, що сьогодні має чути не лише український народ, а й увесь світ сьогодні має чути з Україною!!
Шановні панове Президенти!
Ваші високоповажності, представники дипломатичного корпусу!
Шановні члени українського Уряду!
Високодостойна українська громадо, дорогі мої співвітчизники!

«На світі — весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не грають, сидять на дорогах. Ноги тонесенькі, складені калачиком, і великий живіт між ними. Голова велика і похилена лицем до землі. А лиця майже й нема — самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом… Безкінечно одна пісня-стогін… Ні від кого не вимагаючи: ні від мами, ні від тата, а так, у простір, у світ — одне: «Їсти, їсти, їсти».
«На базарі у Вербівці жінка несла пляшку з олією і пляшка випала з її рук і розбилася. Звідусіль позбігалися жінки, впали на те місце, де розлилася олія, і почали жувати землю».
«Щодня на цвинтар вивозили мертвих десятками… На деяких возах були ще живі, вони рухалися і стогнали дорогою, дорогою до могили»…
Дорогі мої, це — далеко не найжахливіші спогади таких очевидців, як пан Микола, очевидців Голодомору. Вони — із першої Книги-меморіалу, яка вийшла 1991 року, одночасно з отриманням Україною незалежності. Після шістдесяти років табу, накладеного радянською владою на цю трагічну тему, свідчення з усієї України зібрало й впорядкувало подружжя українських публіцистів Лідії Коваленко та Володимира Маняка.
Літні вже на той час люди, за словами авторів, «поспішали повідати страшну правду, яка гнітила їх все життя… У селах старі вели за околицю, на порослі гіркими полинами пустирища й казали: «Тут!». Чоловіки знімали шапки, жінки тулили до очей білі хустинки»… І мало де на тих місцях було видно чи пам’ятний хрест, чи бодай могильний горбок. Саму згадку про страшний Голод тоталітарний режим намагався втоптати в землю!
Але в деяких селах і по цей день залишаються могили у дворах та на городах. Живі вже просто не мали сил донести померлих до кладовища, тому й ховали їх там, де мешкали.
Страх і заборони не змогли стерти пам’ять.
У багатотомній «Історії УРСР», яка була видана в 1984 році, про 1933 рік — про рік масового і ретельно спланованого вбивства українців голодом — безсоромно писали як про щасливий рік підвищення добробуту селян.
Та на середину 80-х вже готова була знаменита праця Роберта Конквеста, яка називалася «Жнива скорботи». Відтоді, як ми з вами збиралися на цьому місці рік тому, Роберт Конквест пішов у вічність на 99-му році життя. І ми, вдячні українці, ніколи не забудемо його унікального внеску в поширення правди про Голодомор. Так само, як і безцінного внеску американсько-українського публіциста та історика Джеймса Мейса, який працював з Комісією Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні.
Роберта Конквеста і Джеймса Мейса, Лідію Коваленко і Володимира Маняка, і десятки інших подвижників ми називаємо людьми правди. Це вони прорвали щільну дезінформаційну блокаду, в якій Москва десятиліттями тримала Україну та весь світ.
Але правда пробила собі дорогу до людей. Подивіться, як змінилася Україна за останні два-три-чотири роки — згідно з сьогоднішніми соціологічними дослідженнями вже 80% українців вважають Голодомор геноцидом, і саме така оцінка переважає по всій Україні без винятку — на сході і на заході.
Але для тих, хто й досі не визначився, ще раз пошлюся на всесвітньо відомого юриста Рафала Лемкіна. Це він винайшов і обґрунтував де-факто і де-юре термін «геноцид». Ще в 1953 році Лемкін довів, що українців було піддано саме геноциду. По-перше, відбулося масове знищення українського селянства, яке зберігало українську культуру, мову і традиції. По-друге, мало місце нищення української інтелігенції як мозку і розуму нації.
Буквально цього тижня в Москві Лемкіна офіційно проголосили екстремістом. Його статтю, про яку я щойно говорив, зараз у Росії включено до списку заборонених. Правда очі коле… А як ще інакше це можна прокоментувати?
Лемкін мав абсолютну рацію! В голові у Сталіна схрестилися соціальні й національні мотиви ненависті. Соціальної — до українського селянства та національної — до сільського українства, яке тоді становило переважну більшість населення УРСР. Як писав великий «шістдесятник» Євген Сверстюк, цілу окрему націю під гаслами інтернаціоналізму «вибрали під демонтаж».
Силами спецзагонів, регулярних військ та міліції Україна була перетворена на величезний концтабір, в якому випробовувалася зброя масового знищення — знищення українців голодом. В наші часи це б назвали етнічними чистками!
Українським селянам було заборонено виїздити з місць постійного проживання в ті регіони СРСР, де голоду не було, чи де він мав менші масштаби. Війська затримали сотні тисяч селян, 90% з яких примусово повернули назад у свої голодні села – помирати. Шляхи до порятунку навмисне перекривалися.
Багато країн та низка міжнародних організацій офіційно визнали Голодомор геноцидом, і Міністерство закордонних справ України, Уряд і я, як Президент України, будуть продовжувати роботу з розширення географії визнання. Росія ж не лише не визнала, а чинила й досі чинить відповідний тиск на іноземні держави.
Дехто з нас довго не міг втямити, чому ж сучасна Росія із таким заповзяттям захищає давні злочини Кремля, нібито ж скоєні іншим режимом. Для чого беруть на душу інший, чужий гріх?! І зараз відповідь стала очевидною, коли Україна вже двадцять один місяць відбиває російську агресію.
Давайте поміркуємо. Лише за останні сто з невеликим років Російська імперія двічі розпадалася або зменшувалася в кордонах. Вона існувала під п’ятьма назвами. Над нею майоріло, як мінімум, сім різних прапорів. Її піддані співають вже сьомий гімн. Чотири різних політичних режими правили нею з двох столиць, одну з яких встигли тричі перейменувати.
Але незмінними залишалися ненависть до України і нестримне бажання знищити нас, українців, як окремий народ. В чому-чому, а саме в цьому і білі, і червоні, і навіть червоно-коричневі завжди демонстрували і демонструють вражаючу єдність.
В такій історичній закономірності Голодомор — це ніщо інше, як прояв багатовікової, гібридної війни, яку Росія веде проти України!
Чи то забирають хліб з нашої землі, чи то ту ж землю поливають «Градами», — мета одна і зрозуміла. І однаково боляче від того, що в 1933 році в Старобільську на Луганщині вимер від голоду весь дитячий будинок… І від того, як минулої зими загинули діти від обстрілу Маріуполя російськими бойовиками.
І роль компартії теж жахлива і злочинна. Але історія все розставила по місцях і на парламентських виборах минулого року КПУ не пройшла до Верховної Ради. І це була справжня оцінка українського народу!
В місцевих виборах минулого місяця вона вже взагалі не брала участі, бо набрав чинності Закон про декомунізацію. І я, як Президент України, вимагаю його повного і беззастережного виконання, як і подальшого розкриття архівів КДБ!
Дорога українська громадо!
Сьогодні ми традиційно запалюємо свічки в пам’ять жертв Голодомору.
Молимось за багатомільйонний небесний легіон українського люду.
Світлі душі невинно убієнних українців тут, незримо поруч з нами.
Історія не знає умовного способу, але я твердо впевнений: Голодомору не сталося би, якби ми не втратили державності на початку 20-х років минулого століття. І московські більшовики не перемогли би в Україні, якби прибічники незалежності били б гуртом ворога, а не різали й відстрілювали одне одного на втіху Москві.
Ми повинні пам’ятати наше минуле і робити з нього, нашого минулого, висновки. Але, як казав великий мислитель Ортега-і-Гассет, нації народжуються і живуть, доки мають програму на завтра. Тому ми маємо остаточно позбутися комплексу народу-жертви і пишатися тим, що в такій сильній конкуренції ми відстояли своє місце на політичній карті Європи та світу!
І мрія наших ворогів, яку було покладено на папір ще у Валуєвському циркулярі: «Не было, нет, и быть не может».
А наша відповідь така: «Була, є і буде!».
Саме сьогодні мусимо сказати собі і всьому світові: не забудемо злочинів Голодомору-Геноциду та його винуватців. Не зрадимо ідеалів Революції гідності. Зробимо все для національного, політичного, економічного відродження України, для її входження в європейську сім’ю вільних народів!
Запорукою нашої перемоги може бути, як сказав пан Микола, лише непохитна єдність українського народу. Ці слова — не книжний пафос, а об’єктивна потреба. Це є той імператив, без якого не вижити.
Відродження України триває. І це – нестримний процес животворення, очищення нашого життя, побудови оновленої країни і виходу на авансцену нових людей — патріотів та героїв, які подвигами своїми зупинили наступ імперії.
Слава нашим новим героям!
Слава Україні!

28 листопада 2015 р. м. Київ

У Варшаві планують встановити пам’ятник польським жертвам Голодомору в Україні, яких, як оцінюється, було приблизно 80 тисяч. Про це в середу у Варшаві заявив голова комісії Сейму з питань співпраці з поляками за кордоном Міхал Дворчик, інформує РАР.
Він підкреслив, що про цей період історії і про те, що серед жертв Голодомору в Україні було 80 тисяч поляків, взагалі ніхто не говорить. «Про нього не знають і не вивчають також і в нас. Тому ми звертатимемося до інституцій культури і науки про початок дій, які будуть спрямовані на вивчення цього злочину», — заявив польський політик.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2015 > Тема "З перших уст"