Версiя для друку Обговорити в форумi

Фотопроза

У Сімферополі відбулася незвичайна фотовиставка відомого кримського фотографа Олександра Каднікова. Для цього йому і його однодумцям не знадобилося отримувати дозвіл начальства або рішення худради – знімки були приколені звичайними столовими виделками прямо до стовбурів дерев в одному з міських парків, а глядачами могли бути всі перехожі.
Думка, що деревам від цього було боляче, доповнювала сприймання фотокартин: багато з них породжували у глядача відчуття болю з двох джерел: по-перше, від самого сюжету, по-друге, від терпіння дерев, які тримають картинки перед глядачами ціною нібито своїх ран. Насправді страшного нічого не було: фотознімки не містили ні екстремізму, ні тероризму, вони ранили не тіло, а лише душу, тривожили мозок, уяву, думки, як і виделки не принесли деревам шкоди – вони були встромлені злегка, тільки в кору.

Вислів «немає нічого реалістичнішого за фотографії» застарів. І не тільки з появою «фотошопу», за допомогою якого фотограф може спотворити реальність. Він застарів набагато раніше, практично разом із народженням самої фотографії, хоча багато хто цього і не помітив. Зародившись на початку XX століття, сюрреалізм в образотворчому мистецтві практично в процесі становлення самої фотографії став її невід’ємним напрямком. Але різниця в тому, що за допомогою сюрреалістичних прийомів фотограф не спотворює дійсність, як дизайнер — «фотошопом», а поглиблює її, розширює рамки, вмонтовує в зображення додаткову думку, пояснює предмет або подію власне фотографічними засобами.
Сюрреалізм у фотографії почався, мабуть, зі знімка Філіпа Халсмана (Philippe Halsman), який зобразив стрибаючого Сальвадора Далі («Далі атомікус»), причому в картинці були одночасно струмінь води з відра, кинуті в кадр кішки, стільці, що висять. З’єднати це все міг тільки сам Далі, або... його ж метод, перенесений у фотографію. Жодного «фотошопу», як і самої цифрової фотографії, тоді ще не було, тому над знімком працювали 6 годин, кішок кидали в кадр 28 разів, вилили 28 відер води. Сюрреалізм став цілим напрямом в іспанській фотографії. Творчість мадридського фотографа Чемі Мадоза присвячена доповненню дійсності – він зобразив шашки з циферблатами годинників, метеликів із устричних раковин, ложку, яка відкидає не свою тінь, стілець із підтяжками, тарілки, які сушаться у водостічній решітці, і багато іншого, чого в реальному житті не буває, але, тим не менш, прояснює глядачам їхні характери, страхи, надії, ненавмисні бачення.
«Дивовижні відчуваєш почуття, коли за допомогою фотоапарата можна зупинити час або сконструювати іншу реальність, видавши це за «чисту монету». Маючи чіткі межі й розмиті контури, світлопис із повсякденного реалізму перетворився на документальне мистецтво. Кожен, узявши в руки камеру, фотографує те, що патологічно перебуває у нього всередині», – пише кримський фотограф Олександр Кадніков у передмові до фотопроекту 2008 року «ТьмаТаракань».
«Я ніколи не був на виставках Олександра Каднікова. І краще б я не приходив. У мене сильно змінилася думка. Те, що тут виставлене, ніколи не буде опубліковане в нашій газеті. У нас серйозне видання. Ми — інтелігентні люди, – говорив, відкриваючи виставку, редактор однієї кримської газети. – Але я дивився, і серце моє обливалося сльозами. Це не може витримати нормальна людина».
Олександр Кадніков – фотограф, який працює не для редактора, а для глядачів. Їхня реакція на його знімки, як правило, протилежна. Тому що навіть у звичних речах Кадніков знаходить що-небудь сюрреалістичне, надприродне. Ось його репортаж «День Військово-Морського флоту». Що в ньому очікував би побачити редактор? Напевно, – могутні кораблі, вбивчі ракети, спопеляючий вогонь, мужніх морпіхів і так далі. Глядач ситий цим, він бачив це вже сотню разів. Що ж насправді є в репортажі для глядача: красуні, татуювання на тлі тільняшки, бронзова потилиця явно «морського котика», медалі, які продаються в крамниці сувенірів, зчеплені руки моряків та... п’яний вщент мужик на галявині, відвернувшись від цієї картини, глядачі нібито не бачать його, значить, і немає цього. У той час, як зачеплений за живе глядач замислюється, а потім захоплюється, редактор відразу ж відрізає: «Не пущать!».
Такі сцени і замальовки ви навряд чи побачите десь іще, крім знімків Каднікова, – День знань у в’язниці, День закоханих і весілля в будинку для людей похилого віку, «Не вегетаріанець» – криваве дійство, в ході якого гусак втрачає голову. Кадніков проходить по лезу ножа – в кадрі немає жорстоких сцен, але водночас автор змушує глядача подивитись на життя з точки зору... гусака, і тут виявляється, що в цьому житті не все так просто.
У вступі до серії «ТьмаТаракань» (2008 рік) Кадніков пише: «Це — ті скалки, які дісталися нам після провальної розбудови сімдесятирічного раю на землі. Радісне зведення світлого майбутнього передбачало створення нової людини. Це Мойсеєві знадобилося сорок років водити свій народ, щоб вивітрити з нього генетичне рабство. Товаришам Леніну-Сталіну на поставлене завдання «час» був не потрібен. Знадобилася сама людина, з якої необхідно було робити болти для будівництва міфічної машини загального братерства. «Заженемо всіх залізною рукою у щасливе майбутнє!». Своїх гнали так, що чужі боялися. Можна на час обдурити себе і купити ближнього, але природу світобудови викривити неможливо.
Удаваний на початку промінь світла на фініші змінився ліхтариком темряви. Темрява — синонім порожнечі. Зараз на порядку денному стоїть завдання – розбудова ще одного різновиду сучасної людини. Якою їй бути, praesens sapiens* («людина нового часу» – прим. авт.)?
Це — все, що глядач міг бачити щодня, і думати, що це нормально. Насправді, – це надприродно, це наш повсякденний сюр, і це стає зрозуміло після світлин Каднікова.
У проекті «Душа солдата» глядачеві доводиться дивуватися, як багато може розповісти звичайний портсигар, але тільки деякі замислюються, що для того, щоб це побачити, Каднікову потрібно було мати надприродний фотографічний погляд. Ми багато разів бачили, як люди фотографуються, просунувши голову в дірку на якому-небудь щиті з красивою картинкою. Але тільки Кадніков здогадався зробити серію знімків «Фото на пам’ять», але не з лицьового, а з тильного боку цього щита. Реалізм залишився там, на лицьовому боці, а тут «надбачення», «надоб’єктив» відкриває нам тильний бік життя. Ми ж його ніколи не бачимо, хоча це не так і складно. І газети, які славословлять парадну сторону нашого буття, сюди ніколи не заглянуть, і глядача не захочуть пустити. А Кадніков іде й фотографує! Тому і всі його проекти, і всі фотокниги – «Нашийник» (2008 рік), «М-Клуб» (2008 рік), «Окомір» (2011 рік) – це саме той сюр, який кожен із нас може бачити щодня, але... воліє не бачити, щоб спокійніше жити. Тільки спокій дуже скоро починає нагадувати цвинтарну тишу...
Перша фотовиставка Олександра Каднікова «Далі, далі, далі...» (м. Сімферополь, 1988) була закрита за вказівкою Кримського обкому партії як антирадянська. Тепер же Олександра Каднікова не потрібно представляти професійним фотографам. За спиною — більше 30 років із пальцем на спусковій кнопці фотокамери. Він — автор багатьох фотокниг, переможець багатьох конкурсів, має кілька звань найкращого фотографа року, його світлини із задоволенням друкують «GQ» (Москва), «FHM», Т3, «Digital Photo&Video Camera», «DFoto», «XXL», «Man», «Наш», «Експерт», «Профіль», «Телекритика», «Тайм-аут», «Деньги.ua», «10 днів», «М-клуб», Фотомагазин (Москва), «Геосфера», «Комсомольська правда», «Собеседник», «Каприз», «ШО», «Комерсант», «Економічні вісті», «Афіша», «Міжнародний туризм», «Кримська Рив’єра», «Крим» і багато інших. Він зробив фотопроекти для туристичних видань Сирії (2007), Туреччини (2003, 2007), Тунісу (2006), Словаччини (2004, 2006), Ізраїлю (1994, 2004), Єгипту (1994, 2001), Чехії (1999), Італії (2005), Іспанії (2007), Домінікани (2008), Франції (1999, 2008, 2011), Греції (2010), Мальти (2012), США та Карибських островів (2005, 2012). Організатор і учасник понад 125 фото- і відеопроектів в Україні та за кордоном (Росія, Німеччина, Великобританія, Польща, Італія, Словаччина).
Кадніков – учасник трьох Київських фото-бієнале (2003, 2005, 2007), місяця фотографії в Братиславі (2009), Севастопольського фестивалю «Війна і мир» (2010), бієнале сучасного мистецтва у Кельні (2010). Він провів персональні виставки «KONTRAСВЕТ», «Фото на пам’ять» (у рамках ГОГОЛЬFEST), «Heidelberg. Сенсибілізація», «Граблі.№ 1» і «Граблі.№ 2», «Сімферополь. Impressionen», «Rape culture» (культура насильства), «Гучномовець: Тактиль, Архетип і гамма Голос», «Люди в червоному», ARTVILNIUS 09 та багато інших. Він – ідейний натхненник і активний учасник творчих фотографічних груп і об’єднань: «КаБул», «Брати Грімм», «ім. Джордано Бруно», «Квас» і «Скіф» тощо.
Отже, якщо «це ніколи не буде надруковане в нашій газеті», – то це біда тільки читачів цієї газети.
Якби фотографії, виставлені на нинішній виставці, що отримала назву «Вальс. Ностальгія», були надруковані великим форматом, взяті в рамку, поміщені під скло і вивішені у фешенебельному залі, вони виглядали б зовсім по-іншому. Нікуди б не поділися думки й асоціації, звичайно, але не було б цього душевного болю, почуття проколотої душі цією картинкою, ніби саме вона пришпилена виделкою до дерева. «Вальс», пояснює Олександр, – це алегорія того, що все наше життя – єдиний вальс від народження до смерті, а «ностальгія» – це спроба показати, що людина завжди шкодує про минулий «тур вальсу», тому що людині завжди є про що шкодувати. І повернути будь-яку мить життя ми можемо, тільки зберігши її, хоча б у пам’яті... фотоапарата.
Вразливі люди розповідали, що сюрреалістичні образи, створені Кадніковим, можуть навіть снитися. Наприклад, це — оселедець, який потопає в склянці горілки, який, імовірно, думав, що це рятівна вода і, ох, як помилився! Це — магазин «М’ясо»... Крим у вигляді дешевого кулона на самовдоволених грудях... І Крим над шматочками розрізаного торта – наступна черга твоя! Це — франт, який приготувався робити фото на паспорт, стареча рука з дешевими перснями на коліні молодої дівчини...
Ще одна рука – зранена, що піднімає чарку як нагороду. Це — молодята на сковорідках життя! Це — філософія повсякденності, яку Кадніков допомагає розшифровувати з’єднанням в одному кадрі речей, здавалося б, непоєднуваних.
На виставці представлена 41 робота – результат року роздумів і праці фотохудожника. Це — його досвід, який скорочує багатьом глядачам дорогу до розуміння складності життя. На жаль, багато з нас ще не привчені, роздивляючись фотокартинку, думати про співвідношення її частин, про вплив цього «утопаючого оселедця» на наше життя. Світлини Каднікова зачіпають не стільки свідомість глядача, з точки зору якого поєднання несумісного в одному кадрі є абсурдом, скільки розтривожують його підсвідомість, в якій такі поєднання народжують нові асоціації, що пояснюють реальність глибше, ніж просте споглядання звичних предметів.
Звичайно, Олександр Кадніков міг би, як і тисячі інших людей з фотоапаратами, взяти камеру і пройтися містом, клацаючи направо і наліво. Він міг би показати на фотовиставці свої красиві весільні серії. Вийшла б відмінна експозиція. Як тисячі інших. Але він так не робить, він бачить і фотографує те, що ми до відвідування його виставки, може, й не побачимо зовсім, але коли побачимо, – трохи прозріємо. Це — тяжка праця.
Він робить її один. І вона того варта.

Сергій КОНОНЕНКО,
політичний оглядач
http://ua.krymr.com/

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Душі криниця"