Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогодні «Клуб поезії» на сторінках «Кримської світлиці» репрезентує чарівна львівська поетеса Наталка Ярема добіркою своїх ніжних, романтичних поезій. Лірика кохання, сповнена чуттєвості, пристрасті, яскраві, упізнавані образи рідного краю, пронизливе сприйняття непростого сьогодення – ось світ її поезій – світ щирих, глибоких почуттів, світ віри, надії, любові. Поринаючи в цей світ, сповнюючись ним, кожен з нас мимоволі стає його часточкою, віднаходить у своїй душі те, що підносить нас над недосконалістю життєвої прози – те, що здатне змінити ту прозу, перетворивши її на здійснену мрію.
Наталка Ярема народилась у Львові. Дитячі роки пройшли у мальовничому селі Циків Мостиського району Львівської області. За освітою – інженер-геодезист. Закінчила геодезичний факультет Львівської політехніки. Після закінчення університету вступила до аспірантури та захистила кандидатську дисертацію. Працює викладачем на кафедрі картографії та геопросторового моделювання у Львівській політехніці.
Друкувалась у журналі «Дніпро», альманахах «Ліра», «Вінтаж», «Берегиня», «Усі ми родом з дитинства: «Оберіг».
Ласкаво просимо до світу поезій Наталки Яреми, шановні «світличани»!

Наталка ЯРЕМА
«ЩО Б ТАМ НЕ БУЛО В ЖИТТІ, ЛИШ ТІЛЬКИ МАЙТЕ В СЕРЦІ ТЕ, ЩО НЕ ВМИРА!»

ПРИТИХ САДОЧОК

Притих садочок, ані шелесне…
Колише його вечір тихо в люльці,
Ще трішечки і солодко засне
В своїй нічній
 м’якесенькій кошульці…
Кидає місяць срібні промінці,
Підморгує медовими очима,
Милується собою у ріці,
Шаріється мов молодий хлопчина.
Щебече дзвінко перший соловей,
Узявши надвисоку чисту ноту.
І ллється пісня-радість із грудей,
Зачарувавши втомлену дрімоту.
Дупляста грушка прядиво пряде...
Солодиться цілунок у цілунку...
Яке ж то щастя барвами гряде!
Яка ж весела ця весна-віщунка!
Бузковий травню! Музико Землі!
Ти пелюстково-запашна любове!
Заграли віртуози-скрипалі!
То все лиш мить! Але яка чудова!

ЧЕПУРИЛАСЬ НІЧКА

Чепурилась нічка
 з вечора до ранку,
Запліталась ніжно в коси золоті,
Готувала каву в диво-філіжанці
Місяцю, що мешкав на отій горі!
Гаптувала сукню зорями ясними,
Рюшками вбирала довгі рукави,
Ще не знала точно,
 що було між ними,
Але снились нічці дивовижні сни…
Місяць-красень з нею
 над блакитним лісом,
Килимовим морем стежкою пливе,
То цілує ніжно, то гуляє містом,
Рідною своєю ніченьку зове…
В маревах серпневих
 нічка потонула,
І не чула зовсім, що гуторять всі,
Тільки ранком світлим
 ніченька здригнулась –
Місяць одружився на ясній зорі.

ОСІНЬ

Погожий день. Яка чудова осінь!
Яка розкішна золота пора!
В очах її легенька мила просинь.
Вона мені подруга і сестра…
Складає тихо листяні узори
На тепле ще від літа полотно,
Десь вдалині жовтіють мужні гори
Мов у старому давньому кіно…
Загралось сонце
 листячком кленовим,
Шепоче казку теплий вітерець.
Красується намистом
 бурштиновим
Посланець сонця –
 ніжний промінець…
Сади... Вони ще пахнуть
 трохи медом,
Горіхом, що згубився у траві…
Земля вкриває плечі
 теплим пледом
І гріє руки в теплім рукаві…
Захоплююсь! Яка прекрасна осінь!
Синь з золотом – ліси і небеса…
Магічний спокій –
 шелест в безголоссі…
Предивовижна є твоя краса!

ТИ ДЛЯ МЕНЕ…

Ти для мене — загадка, кросворд,
Лабіринт у житті найкрутіший.
Ти для мене – останній акорд,
Найболючіший і найніжніший…
Заблукала в блакиті очей,
Похитнулась у натовпі щастя,
Доторкнулась до рідних плечей,
Пригубила кохання причастя…
Заціловую радісний сміх
І русяве твоє волосся…
Заховала любов від усіх
В горах синіх, в пахучім колоссі,
Під водою озер та морів,
Між тонесеньким
 сонця промінням,
В кучугурах торішніх снігів,
Між дрімаючим сірим камінням.
Про кохання твоє і моє
Я призналась лиш зоряній ночі.
Але ранок дізнався про все –
Бо побачив закохані очі…

ВИРІС СИН…

Виріс син і вирушив в дорогу…
Мати залишилася одна…
З нею залишилися тривоги,
А думки, де східна сторона…
З сином мандрували очі сині,
Хата біла й рідне місто Львів!
Як любив він ніжно Україну,
Як він щастя й спокою хотів!
Тільки впав він раптом...
На донецькім полі,
І прийшли до нього
 верби та тополі…
І голосить мати в ту тяжку хвилину:
Сину мій рідненький,
 моя ти дитино!
Верби та тополі листям шелестіли...
Із-під Львова пташки
 рідні прилетіли...
Прикотилось сонце,
 плаче рідне небо...
Боже, поможи нам
 у тяжкій потребі...
Можна знищить мозок,
 розстріляти тіло!
Та не вбити духу й сонця навкруги!
«Слава Україні!» — губи шепотіли...
«Перемога наша! Згинуть вороги!»

Я БОЮСЯ…

Я боюся тебе не зустріти,
Переплутати, обминути,
Десь у натовпі не розгледіти,
В твої очі не зазирнути.
Я боюся тобі не пробачити,
Не простити, не усміхнутись.
Все життя викладати невдачами,
А прекрасне усе забути...
Я боюся життя прожити,
Мов у транспорті чи на ринку.
Все питати: «А скільки коштує?»
Чи «Яка наступна зупинка?»

УСЕ ЖИТТЯ ЖИВЕМО НА ПЕРОНІ

Усе життя живемо на пероні
В очікуванні поїзда свого,
Роки летять – вже посивіли скроні,
А ми все виглядаємо його…
Повз нас проходять тисячі вагонів,
Мільйони доль в щасливому купе,
Повторюємо втомлені й нервові:
«Ще трішечки —
 і поїзд мій прийде…»
Квиток в руках,
 уже й не розгледіти:
Потертий номер, станція,
 маршрут…
І що тепер? І де себе подіти?
Вертатись чи залишитися тут?
Дивакуваті та нещасні люди —
Вагони ЛЮКС примарилися знов...
То ж потяга прогавили,
 приблуди —
І він собі тихесенько пішов…

УЖЕ СВЯТВЕЧІР, СИНУ

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці — пампушки.
Такі рум’яні, круглі... я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво –
 найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Чекають їх смачні медівники.
Ось ти, маленький хлопчик,
колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова,
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе, синку, я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум
 вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу!
 Мій любий, озовися!
«Христос рождається, матусю!
 Я живий!»

СКОРБИТЬ МІЙ САД

Скорбить мій сад,
 занедбаний стоїть…
Все тулиться до білої хатини.
Чоло напружив —
 щось його болить,
Уже нема великої родини…
І плаче сад, пригадуючи дні,
Коли ним милувались на світанку,
Рожевим цвітом яблуні цвіли,
Господарі гуторили на ганку.
І як в подяку плодоносив він,
Від яблук віття гнулося додолу,
Фруктовий аромат — з усіх сторін,
Медовим щастям
 пахло все довкола.
Не бігають по ньому дітлахи,
Червонобоких яблук не зривають,
Лише сумні, задумані птахи
Над садом одиноко пролітають...

ЯКЕ ТО НЕЗМІРЯНЕ ЩАСТЯ…

Яке то незміряне щастя,
Коли ти мандруєш світами,
Вертатись до рідної хати,
Де ждуть тебе тато і мама!
І борщик в тарілці парує,
Картопля свіженька в сметанці,
І мама мене нагодує,
Коли я із поїзда – вранці…
О батьківський милий пороже,
Ну хто за тобою не тужить?
Я дякую, Господи Боже, —
До мене цей світ не байдужий!
Мене заціловує сонце,
І небо вітає зірками,
Життя усміхається дітям,
Коли усе добре з батьками!

ЗБИРАЄ ЧЕРВЕНЬ В МИСКУ ПОЛУНИЦІ

Збирає червень в миску полуниці,
Нагріте сонцем втер собі чоло,
Блакитні очі – радістю зіниці
Все мружаться на небо... на село...
Садок стоїть — не ворухне, не дише,
Убрав собі намисто з черешень,
Матуся дитинча мале колише,
Наспівує колисанок-пісень...
Малятко усміхається до неба,
І ручки до хмаринок простяга,
Ну що для щастя
 людству всьому треба?
Щоб було сонце, мати та дитя!

НУ ДЕ Ж ТИ БУВ?

Ну де ж ти був,
 коли цвіли ще весни?
І сонце щедро сіяло добро?
Коли птахи співали в піднебессі?
Коли в руках ще мрія та тепло…
Усе неперехресними стежками
Життя водило нас урізнобіч…
Чому не стала зірка поміж нами
В якусь одну травневу світлу ніч?
Чому тепер? У замкнутому колі?
Слова і очі, руки і думки?
Чому всі кажуть:
 не втечеш від долі?
А я б втекла від неї залюбки!
З тобою! В осінь! В небо! В сонце!
З тобою! Де кружляє листопад!
В хатинку, де малесеньке віконце
Щасливо виглядає в тихий сад!

ВЕСНЯНИЙ ВІТЕР ВЕРБУ ПОКОХАВ…

Весняний вітер вербу покохав,
Її зелені коси розплітав.
Сміялась дзвінко молода верба.
Забула в щасті, що таке журба.
Та вітер вже берізку обнімав,
Ії біленьке личко цілував,
Берізка відігнала всі жалі:
Бува ж кохання щире на Землі!
А у саду цвіла прекрасна рожа!
І вітер шепотів: «Яка хороша!
Які у тебе ніжні пелюстки!
Родзинка в тобі — гострі колючки!».
Не знали того ні берізка, ані рожа,
Ані вербичка молода та гожа,
Що в полі вітер все гуляв та хихотів:
«Ну де ж ви бачили кохання у вітрів?»

ТИ ЖИВЕШ ТИМ ОСІННІМ ТАНГОМ

Ти живеш тим осіннім тангом
Між деревами бурштиновими,
А вони розпустили шати,
Вихваляються диво-обновами…
Виноградником скачуть
 мізинчики
Сонця трохи уже приблідлого…
І важіють велично китиці
Винограду медово-стиглого.
І ванільна духмяна грушка
Пахне спогадом на підвіконні…
Все згадалось — дитяча вертушка
І дитинства маленькі долоні.
Все згадалось — рідна бабуся,
У подолку її — горіхи!
Скільки було тоді надсонця!
Скільки було тоді надвтіхи!
І волосся твоє, що пропахло
Листям лагідним сонцебагряним.
Щастя бути у світі щасливим!
Щастя бути у світі коханим!
Знову ця ж мелодія танго
Між деревами бурштиновими.
Як колись на них пишні шати,
Вихваляються знову обновами…

ЗИМОВИЙ РАНОК

Насупив ранок брови — позіхає…
Сніжинка на вікні замерзлім спить,
Мороз старечі кості розминає –
То кашляне, то ущипне,
 то заскрипить…
У білі шубки вбралися хатини
І курять люльки! Диво-благодать!
Парчею білосніжної перини
Покрились гори – мовчазні стоять.
Там за лісами снігова князівна
Красується собою в дзеркалах,
Холодна, горда, звабливо-чарівна,
В очах печаль – ні крихітки тепла…
Вогонь в печі тріщить
 та торжествує,
Зима морозна – це його пора,
Над пиріжками радісно чаклує,
Бо вже на них чекає дітвора!

СЕРЕД ТРАВ ГУЛЯЄ БУЙНИЙ ТРАВЕНЬ

Серед трав гуляє буйний травень!
Глянь довкола –
 справжня пастораль!
Юності прийшла пора забави —
Мелодійно виграє скрипаль!
Соловейко сипле в ніч піснями,
А на небі зіроньки ясні!
Ні зими, ні осені між нами –
Наша доля в молодій весні!
Вже й сади зібралися до шлюбу,
Біла сукня — радісна душа,
Під вербою так з тобою любо!
Там зустріла Мавка Лукаша!
Чуєш? Людським голосом сопілка
Так співає — серце завмира!
«Що б там не було в житті,
 лиш тільки
Майте в серці те, що не вмира!»

ЯНГОЛЯТКО

На верхівку моєї ялинки
Сіло вранці мале Янголятко.
На крильцятах блакитні перлинки,
Усміхається мило малятко…
Прилетіло на Землю з Неба
На хмаринці м’якій та пухнастій,
Бо найбільша у нього потреба –
Дарувати людині щастя.
Посилати спокій у душі
І вселяти Різдвяну казку.
Оздоровлювати недужих,
Тих, що прагнуть
 здоров’я та ласки.
Сповіщати людям новину,
Що відійде пітьма та тривога…
Що народиться Божа дитина,
І добра над злом перемога!
На верхівці моєї ялинки –
Так! Насправді сидить янголятко…
У долонях голубить сніжинки
І наспівує ніжно колядки…

ПІСЕНЬКА ВЕСНИ

Маленькі композитори весни
Писали ноти та ключі скрипічні.
Торкався ніжний подих тишини,
Коли лунали звуки ці магічні.
ДО — ДО нас прийшла
 заквітчана весна!
РЕ — РЕгоче голосно замріяна земля!
МІ — МІста і села тішаться весні!
ФА — ФАта із зелені,
 весняночки-пісні!
СОЛЬ – СОЛЬодкі
 мармеладки роздає!
ЛЯ – ЛЯмур-кохання
 юне, молоде!
СІ – СІдай і слухай:
 музика луна!
ДО — ДО нас прийшла
 заквітчана весна!

СТАРЕНЬКИЙ ЛЬВІВ ПРОЩАЄТЬСЯ З ТОБОЮ
(Кузьмі Скрябіну)

Старенький Львів
 прощається з тобою,
В тузі колєга голову схилив,
Покрилось місто зимною журбою…
Стежки останні
 тихий сніг встелив…
І плаче площа Ринок, оніміла,
Личаків і Пекарська сльози ллють,
Усе навколо з горя геть змарніло…
Чому так є? Чому остання путь?
Не віриться, що того вже не буде,
Веселих жартів, сміху і пісень…
І вже не скажеш:
 «Львів – то супер, люди!»
Не віриться, що буде світлий день…
Осиротіла рідна Україна
На тисячі життів, і ти пішов…
Чому завжди найкращі люди
 гинуть?
В серцях яких і правда, і любов?
Чому? Чому руїна-Україна?
Не треба нам проклятої війни!
Мовчать затято чорні домовини…
А в них найкращі дочки і сини…

ОСІННЄ ЛІТО

Осіннє літо п’ятою порою…
Таке байдуже, зовсім непривітне,
Шукає вітер між дерев спокою
І сонце не золотиться, а блідне…
Сумує червень місяцем нелітнім,
Сьогодні днем останнім догоряє.
І небо неспокійне і самітнє
З-за хмар лякливо
 нишком заглядає…
Земля моя, а чоботи чужинські…
Земля моя, а вкрилась полинами…
Тужливе літо…
Сльози материнські…
І плаче Україна за синами…

КОЛИ В ХАТІ ПАХНЕ ЯЛИНКОЮ

Коли в хаті пахне ялинкою,
На душі так різдвяно-святково,
Прилети до мене сніжинкою,
Посміхнися ще раз загадково…
Балерина — біла хурделиця
Закрутилась у дивному танці.
Сріблом-снігом дорога стелиться,
Розбуди поцілунком уранці…
Щедре свято… Лунають колядки…
Мерехтять кольорові вогні.
І гуляє мороз навприсядки
У казковій зимі-білині...

ВОЛЕЛЮБНА

Не божевільна! То розхристана весна
Цвіте в мені уже від голови до п’ят!
Сьогодні вільна! Дайте доброго вина!
Я вип’ю з волею таки на брудершафт!
В кутку лежить розірвана навпіл
Огидна маска, щире каяття…
Мільйони масок — маскарад довкіл!
Випрошую Любові до Життя!
Щоб через безліч років та віків
Хтось із нащадків гордо пригадав,
Як світ її старанно не ловив,
Та так цю волелюбку не впіймав!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Душі криниця"