"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "З потоку життя"
#46 за 13.11.2015
ГАЛАКТИКА БЕЗ ВОНЮК╤НА. ПОВЕРТАЙТЕСЯ В УКРА╥НУ, ДРУЗ╤!
Укра╖на – не Рос╕я!
ДИВИТИСЯ Ф╤ЛЬМИ МИХАЛКОВА В КИ╢В╤ — ТЕ САМЕ, ЩО К╤НО ЛЕН╤ Р╤ФЕНШТАЛЬ У БЛОКАДНОМУ ЛЕН╤НГРАД╤
...Дивлячись на кв╕ти б╕ля посольства Рос╕╖ в Ки╓в╕, розчулювалися: «Ми не так╕, як вони». Ми людян╕. Ми не трима╓мо зла (нав╕ть за 5 тис. убитих). Ми простяга╓мо руку дружби. Ми променилися в╕д гордост╕, коли ЗМ╤ говорили про нас таке. Наш╕ ЗМ╤. А рос╕йська «Комсомольська правда» побачила ╕нше: «Нелюди... удавано сп╕вчувають, але не можуть приховати сво╓╖ зловт╕хи». Ну там ще було про «свинорилу мерзоту». Ус╕, напевно, пам’ятають? Як по пиц╕ надавали. А чого було пхатися? Думали, зворушаться, заберуть з Донбасу сво╖х бурят╕в, Крим повернуть? Ми все ще чогось чека╓мо? Ходимо колами б╕ля пачки з цигарками, як той, хто кинув палити. Скоро недопалки збирати почнемо? Адже ми п╕шли. Остаточно. Як у т╕й реклам╕ — «ти просто п╕ца». Виявля╓ться, не п╕шли. Не вс╕. Багато хто залишився. Живучи тут, крокуючи вулицями Ки╓ва — ╕ вбачаючи в ньому т╕льки колишн╕й совок, т╕льки ╕стор╕ю ╕мпер╕╖ й н╕чого б╕льше. Бачать т╕нь Лен╕на на постамент╕ б╕ля Бессарабки. Дивляться рос╕йське телебачення, читають рос╕йських письменник╕в, френдяться з рос╕йськими однодумцями. Тиснуть руку Гужв╕. Читають книжки пок╕йного Бузини ╕ постять Погреб╕нського. ╤ не посп╕шають зм╕нюватися. Бережуть сили. Спод╕ваються потай, що як-небудь попустить, здасться назад: адже не можна «╓диному народов╕» жити розд╕леним? Пут╕н — злочинець, але в╕н п╕де, нац╕онал╕ст╕в придавлять — ╕ все у нас налагодиться. Вони — не ватники. Вони, у принцип╕, — розумн╕ й талановит╕ люди. Але заблукали в минулому. На похорон╕ Бузини ц╕╓╖ весни довелося зустр╕ти чимало колег-журнал╕ст╕в, як╕ подвизалися у виданнях з рос╕йським кап╕талом. А таких видань у нас, як пам’ята╓мо, було — не зл╕чити. ╤ платили там непогано. Колеги мали розгублений вигляд. Адже починали проти «безчинств фашиствуючих радикал╕в», але з кожним днем це «проти» охоплювало дедал╕ б╕льше простору. ╤ виявилися зрештою — проти вс╕╓╖ кра╖ни. Минуло п╕вроку, зустр╕лися знову: стало ще г╕рше. Господар╕ строго вказують, що писати, боротьба проти «нац╕онал╕стично╖ цензури» обернулася на неформальну заборону сл╕в «патр╕от», «Укра╖на», «нац╕я», «герой АТО». Грошей не платять. В╕дчуття — як у Роб╕нзона Крузо на безлюдному остров╕. Це в кипляч╕й життям Укра╖н╕! Чи легко бути внутр╕шн╕м ем╕грантом? Чи легко бути Шт╕рл╕цем у власн╕й кра╖н╕? Пити гор╕лку за чужу перемогу, яко╖ не буде. Дивитися вноч╕ ф╕льми «справжнього рос╕янина» Микити Михалкова. Але без звуку (щоб СБУ не здогадалося). ╤ чекати на провал... Трагед╕я Бузини була в тому, що в╕н не в╕дчув того моменту, коли посварився з╕ сво╖м народом, коли став його ображати, принижуючи культуру та ╕стор╕ю. З таким, на жаль, не жартують. Один талановитий ки╖вський л╕тератор написав у Фейсбуц╕ про Михалкова. «Краще дивитися хорош╕ ф╕льми погано╖ людини, н╕ж поган╕ — хорошо╖». Читай: краще ген╕альний Михалков, н╕ж наш╕ недалек╕ його колеги. Це такий протест був, спонтанний, проти тих, хто бачить у рос╕йськ╕й культур╕ ворога. Багатьом афоризм сподобався. ╤ все в ньому начебто правильно, якщо забути одну ключову ╕стину: мистецтво — це завжди св╕тогляд. А св╕тогляд — це ключ до вчинк╕в. У Лен╕ Р╕феншталь, придворного к╕нематограф╕ста Г╕тлера, теж вражаюч╕ ф╕льми. Але чи правильно буде сказати, що ген╕альна фашистська пропаганда Р╕феншталь краща, н╕ж аматорський ф╕льм про Голодомор чи Голокост? Ф╕льми Р╕феншталь талановит╕. Але чи рекомендували б ми ╖х пораненим англ╕йцям у розбомбленому фашистами Лондон╕? Або жителям блокадного Лен╕нграда? Талант у цих обставинах якось по-╕ншому оц╕ню╓ться. Чи не правда? Будь-яка аналог╕я шкутильга╓. Та х╕ба Микита Михалков не такий самий придворний художник, як Лен╕ Р╕феншталь? ╤ не був ним завжди? Т╕льки при р╕зних дворах. ╤ т╕, кому в╕н сьогодн╕ близький, повинн╕ запитати себе: що з мо╖м св╕тоглядом? Давайте замислимося не над тим, як Микита Михалков ставив св╕тло ╕ будував м╕зансцену, а яку ╕дею спов╕ду╓. Господар тебе б’╓ батогом, а ти в╕рно служи? ╤ чим болюч╕ше, тим в╕рн╕ше? У цьому ж ╕ ╓ сутн╕сть справжнього рос╕йського героя. ╤ в нас ╖х у роки б╕льшовизму було чимало: Корольов, Довженко, Остап Вишня. Плакали в╕д болю, але кричали: «Хай живе Стал╕н!». ╤ Михалков — не виродок якийсь. В╕н — плоть в╕д плот╕ рос╕йсько╖ культури. В╕н — модернове вт╕лення рос╕йського колективного Досто╓вського. Того самого, який боровся з «б╕сами» зах╕дного гуман╕зму. Недарма ж у прайм-тайм у день укра╖нських вибор╕в на московському центральному ТБ крутили «Б╕с╕в» Досто╓вського. Для нас крутили. Але ж у тому св╕т╕, куди ми йдемо, колективному рос╕йському Досто╓вському нема╓ м╕сця. Як писав ф╕лософ Освальд Шпенглер, Федора Михайловича н╕коли не бентежило те, як пол╕пшити навколишню д╕йсн╕сть, в╕н не ц╕кавився питаннями осв╕ти та соц╕ально╖ справедливост╕, восьмигодинним робочим днем ╕ виборчим правом. Св╕т факт╕в для нього просто не ╕снував. Будь-який рос╕янин, писав видатний ф╕лософ, це — в╕д╕рваний в╕д земл╕ селянин, який дикими очима дивиться на чужий для нього св╕т м╕ського життя ╕ хова╓ться в рят╕вн╕й рос╕йськ╕й тр╕ад╕: терпи, в╕р у Бога, не висовуйся. Михалков збагнув це ╕ недарма рату╓ за кр╕посне право, як «патр╕отизм, закр╕плений на папер╕». До реч╕, ╕ Шпенглера сучасн╕ рос╕йськ╕ вчен╕ люблять цитувати. Вони бачать у ньому «прозорлив╕сть великого вченого». Чи варто тод╕ на ц╕й культур╕ виховувати наших школяр╕в? Що може ╖м дати «патр╕отизм, закр╕плений на папер╕», якщо ╖м жити в л╕беральн╕й ╢вроп╕? Нав╕що вивчати в курс╕ л╕тератури те, що може нашкодити тво╖м д╕тям у новому соц╕ум╕? Рос╕йський вчений ╕ письменник Серг╕й Пересл╓г╕н писав, що рос╕йська культура глибоко ╕деолог╕чна, як ╕ сама рос╕йська мова. Вона завжди нос╕й «русского мира». Такий соб╕ бал╕стичний м╕жконтинентальний ракетонос╕й, який доправля╓ (куди д╕стане) концентрат кремл╕всько╖ ╕деолог╕╖. У незм╕цн╕лих у самост╕йност╕ народ╕в проти нього нема╓ захисту. Глибока затяжка «русским миром» створю╓ в наших головах розслаблене переконання в тому, що не треба н╕чого зм╕нювати, не треба н╕чого покращувати, ╕ т╕, хто це робить, це — руйн╕вники. В╕рячи в ╕снування ╕стини за «поребриком», ми дуже засмучу╓мося, коли в╕дом╕ в минулому артисти нашого сп╕льного колись Великого Совка раптом зм╕нилися ╕ почали паплюжити Укра╖ну. Але ж насправд╕ це не вони зм╕нилися, а ми! ╤ що тепер нам, тим, хто зм╕нився, до того, як про нас в╕дгуку╓ться п╕дстаркуватий Табаков? Той самий, що зображав у ф╕льмах Михалкова «шлюбний крик марала»? Чому нас засмучу╓ сво╓ю п╕длеслив╕стю до пут╕нсько╖ влади Каляг╕н, який грав у Михалкова такого соб╕ Вонюк╕на (якого за сценар╕╓м увесь час обзивали Воня╓вим), а в перервах м╕ж зйомками в театр╕ — вождя народ╕в Лен╕на? Яке нам д╕ло до в╕джилих сво╓ динозавр╕в, як╕ мучаться, намагаючись вижити в новому зв╕ринц╕, де бал правлять гризуни — др╕бн╕, але збит╕ у велик╕ згра╖? ╤ щоб продовжити св╕й терм╕н на земл╕, вчаться попискувати ╕ сукати лапками. ╥х у нашому нин╕шньому св╕т╕ вже давно не повинно ╕снувати. Але вони ╕снують. Сам╕ по соб╕, без нашого бажання. Феноменом, який письменник Кол╕н В╕лсон називав «паразитами св╕домост╕». Глюки, що харчуються нашими страхами ╕ недо╖дками наших ╕нтелектуальних бенкет╕в. Ностальг╕я за «великою культурою» ╕ «великою кра╖ною» — це фантомн╕ бол╕. Це — туга, пор╕внянна з тугою африканц╕в ╕з колишньо╖ французько╖ колон╕╖, яких у школ╕ вчили, що ╖хн╕ предки — галли, ╕ ╖м нудно в╕д порожнеч╕ й с╕рост╕ власно╖ ╕стор╕╖. Непор╕внянн╕сть масштаб╕в культур та ╕стор╕й, до яких апелюють т╕, хто заблукав у «русском мире», — вона в╕д нев╕гластва. Ус╕ вимисли рос╕ян про «н╕кчемн╕сть» укра╖нсько╖ культури та укра╖нсько╖ ╕де╖ — це м╕ркування дурня Воняк╕на про н╕кчемн╕сть Галактики, що вт╕ка╓ у далеч╕нь. Вона просто вт╕ка╓, ╕ Воняк╕ну не до снаги ╖╖ зупинити. Жити одночасно в двох галактиках, що розб╕гаються, неможливо. Тому вони там, у сво╖й Москов╕╖, ╕з жахом дивляться на нас, як╕ цин╕чно зневажають метаф╕зику в ╕м’я миру факт╕в. Вони ж там ╕ козак╕в Р╓п╕на в Третьяковц╕ злод╕йкувато ховають у запасники, ╕ журнал «Барв╕нок» заарештовують — не в╕д того, що ╕д╕оти. В╕д страху. Хрестяться, як в╕д «б╕с╕в». Тим, хто все ще не в╕д╕рвався в╕д пуповини рос╕йсько╖ культури та ╕стор╕╖ й пережива╓ когн╕тивний дисонанс м╕ж ╕деями Досто╓вського ╕ нашою реальн╕стю, порада: киньте цю пропащу справу, друз╕. Припин╕ть голосити: «Никогда мы не будем братьями!» — це вигляда╓, як спроба привернути до себе увагу. Ну, не будемо й не будемо. Перестаньте вештатися чужими скр╕пами. Повертайтеся в Укра╖ну... Згадайте ╕стор╕ю, розказану Ярославом Грицаком, про випускник╕в Санкт-Петербурзько╖ ╕мперсько╖ академ╕╖, яких направили до Малорос╕╖ проводити русиф╕кац╕ю. Було серед них безл╕ч нащадк╕в козацько╖ знат╕, як╕ забули сво╓ походження, ╕стор╕ю ╕ мову. Манкурт╕в, як тепер прийнято казати. ╤ що ж? Зустр╕вшись ╕з незвичайною для них культурою простого укра╖нського народу, вони почали збирати ╖╖ артефакти, записувати перекази, п╕сн╕, змальовувати вбрання. Кров заговорила? Чи просто будь-як╕й ╕нтел╕гентн╕й людин╕ приносить задоволення допомагати народженню чогось нового в цьому св╕т╕? Так чи ╕накше, але саме вони (тому що укра╖нська осв╕чена ел╕та була знищена) побудували у ХVIII стол╕тт╕ фундамент, на якому пот╕м в╕дтворилася ╕ розцв╕ла модерна укра╖нська нац╕я. Повертайтеся в Укра╖ну, друз╕, повертайтеся!
╢вген ЯКУНОВ, В╕ктор М╤ШКОВСЬКИЙ («Укр╕нформ»)
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16207
|