Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогоднішню поетичну сторінку «Кримської світ лиці» укладено з творів талановитої поетеси з Поділля Олени Іськової.
Олена Володимирівна Іськова (Миклащук) народилася 12 квітня 1983 року в с. Вербівці Шепетівського району Хмельницької області. Під час навчання у Вербовецькій ЗОШ І-ІІ ступенів та Вишневецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів брала активну участь у творчих конкурсах, здобувала перемоги на обласному рівні. У 2000-му стала студенткою Рівненського державного гуманітарного університету.
З 2004 року – вчитель німецької мови Вербовецької ЗОШ І-ІІ ступенів. З 2010-го — заступник директора з навчально-виховної роботи. Заміжня. Має донечку.
Друкувалася у газетах «Шепетівський вісник», «Подільські вісті», «Гарний настрій», «Життя», «Освітянський вісник» Шепетівського РМК, у журналах «Дніпро», міжнародному літературно-художньому журналі «Склянка Часу*Zeitglas», в альманахах «Скіфія» міжнародного літературно-художнього журналу «Склянка Часу*Zeitglas», «Лелеки літа». — Хмельницький, 2008; у збірці української поезії «Вілаґ почуттів». — Ужгород, 2012; «100 творів, які варто прочитати цього літа» — Хмельницький, 2013, «Софія» — Хмельницький, 2014, «Говорить Майдан» — К., 2014, «Завдання завтрашнього дня» — Хмельницький, 2014, «Воїнам світла» — Ужгород, 2015, «Живи, Надіє», 2015 (ел. книга), «Я серцем ненароком відболю…» — Рівне, 2015.
У 2012 році посіла 5 місце у загальному заліку серед 100 кращих поетів-освітян України — за підсумками конкурсу «Поетичні таланти української освіти». В цьому ж конкурсі у номінації «Романтичні вірші» здобула 1 місце, а в номінації «Вірші на виховну тему» — друге.
У 2013 році стала переможцем конкурсу гумористичних мініатюр «А Василя Купала…» та конкурсу «100 творів, які варто прочитати цього літа», лауреат ІІІ Міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора».
Окрім віршів, пробує себе як поет-пісняр. У співпраці з композиторами Віктором Охріменком, Сергієм Голоскевичем та Миколою Ведмедерею написано близько 20 пісень.
Є членом різних Інтернет-спільнот «Клубу поезії», сайту «Натхнення», Міжрегіонального літературного клубу «Об’єднані словом», літературної студії «Доля».
Автор збірки «Рветься душа у небо».
Вірші Олени Іськової неповторні. Їх неможливо обминути, не впізнати, переплутати з ще чиїмись. Образні, кольорові, сповнені сонячного світла, нестримних вітрів, жагучих почуттів – їх просто неможливо читати відсторонено, бо одні по вінця сповнені непідробною пристрастю, ніжністю, любов’ю, інші ж печуть, мов жар, крають серце – до болю, до кривавих сліз…

Олена ІСЬКОВА
«НАША ВОЛЯ ЩЕ МАРИТЬ...»

АНТРАЦИТОВА НІЧ

Антрацитова ніч — по дрес-коду
 вбрання і прикраси:
Чорне плаття до п’ят
 і намисто сапфірових зір.
Мов червона доріжка,
 з багряного листя паласи
Простелились до ніг.
 Променивсь веселково ефір.
Слався шлейфом туман
 у бірмітно-велюрових травах,
Перламутрові роси
 злітали іскристо униз…
Посміхнулась і зникла,
 а вслід розгорялась заграва.
Аромат її тіла
 розвіював вранішній бриз.

ЯК ПОТОНЕ СЕЛО В БІЛОСНІЖНІМ ВБРАННІ…

Як потоне село
 в білосніжнім вбранні,
Мов до шлюбу одягнутих вишень.
Принесу у долонях небесні вогні
І піду, не сполохавши тиші.
Виграє у волоссі, лоскоче уста
Промінцем місяченько уповні.
Ти прокинешся раптом —
 кімната пуста,
Тільки зорі в небесній жаровні.
Зазирне у відкриту кватирку вітрець
І потягне за руку до саду.
Серед трав роздухмянився трунко
 чебрець,
Виглядає шпориш з-за фасаду.
І озветься мінорно
 завмерла струна,
Сльози щастя сполохають сушу—
Це крадеться навшпиньки
 красуня-весна
У твою переболену душу.
* * *
Гаптує місяць росами стежину,
З подолу трусить
 на траву бурштин,
Карміном підфарбовують
 жоржини
П’янкі уста, спираючись на тин.
І мліють мальви в сутінках
 цнотливо
Від доторку гульвіси-споришу.
В долонях липи зорі мерехтливо
Вистрибують із крапельок дощу.
Навпочіпки присівши біля хати,
Барвінок пне листочки в небеса.
І лиш будяк самотньо-волохатий
Свої голки у сутінках чесав.

ДИТЯЧИЙ ПОГЛЯД НА НЕДИТЯЧІ РЕЧІ

Сьогодні розбили мій світ,
 ніби вазу.
Посипались спогади в ніч
 черепками.
Мій тато піде. Й не вернеться…
 ні разу…
Хіба крадькома… серед ночі…
 думками.
Бо в тітки чужої свої є проблеми,
І дітки її хочуть таточка ласки…
А я замерзаю, мов цвіт хризантеми:
Я теж ще дитина! І теж хочу казки!
Матуся з роботи ледь плентає ноги…
(Які можуть бути
 приємні моменти?)
В дитячій душі лиш сум’яття
 й тривоги.
А татко наш справно дає аліменти.

ДОЩ ЇЇ НЕ ПУСКАВ…

Дощ її не пускав із вокзалу у потяг:
То вглядався у очі, то стіною ставав.
Виривав із рук двері
 розгніваний протяг…
А на вулиці вірно
 змоклий потяг чекав.
Лиш секунда вагань…
 І у зливу, мов в прірву….
Поїзд «Ковель-Москва»…
 Небо-армагедон…
Нерви… Сльози: «Стоп-кран,
 мабуть, зараз я зірву…»
…Вона з тисяч отих,
 що біжать за кордон.
А вернувшись додому,
 ногами ледь човга,
Хто у тридцять хова
 сивину волосин…
Вона зникне у зливі…
 Надовго. Надовго…
А удома чекає малесенький син….
Дощ її не пускав…

А СИН ПІДРІС…

А син підріс і більше вже не жде
Своїх батьків із вирію-дороги.
Згубив у снах, ніяк не віднайде
Дитячі мрії, болі і тривоги.
Він впевнений: його батьків любов
У кольорі — зелена до оскоми…
Озветься ще на голос мами кров.
Та важко-важко, ніби від утоми.
І понесеться спогадів ріка
У роздумах, немов між берегами:
Чи сніг іде, чи сонце припіка,
А він, малий, щодня чекає мами.
Благенька куртка. Повні очі сліз.
Безрідне цуценятко на пероні.
Та знову марно — поїзд не привіз…
Чужі обличчя в кожному вагоні.
Із плином літ байдужості броня
Змінила почуттів добротний одяг.
Та тільки коле серденько стерня
Щораз, коли проїде поруч потяг.

ЛИСТ ДО МАМИ

Привіт, матусю. Ти тепер далеко.
Чужа країна, звичаї чужі…
А я самотня, як ота смерека,
Що виросла нізвідки на межі.
Тобі нелегко: цілий день в роботі
За мідяки й недоїдки панів.
Без тебе, неню, я щодня в скорботі
І тато... постарів і помарнів.
Почав помалу заглядати в чарку
(Бува під вечір ноги ледь несе).
Тоді ховаюсь тихо в закамарку:
Дасть Бог — засне, і бурю пронесе.
Не докоряй, що утікала з дому,
Що з хлопцями гуляла і пила…
Тобі, моя матусю, не відомо,
Як хочеться хоч крихітку тепла!!!
Ти промовчиш,
та не приїдеш… знову…
Лиш зконвертуєш в долари любов.
Відплачуся й забуду про розмову:
Чужішає від болі рідна кров…

ПРОБАЧТЕ, МАМО…
Всім загиблим...

Пробачте, мамо,
 що не зміг мовчати,
Коли на гідність стали чобітьми.
Оця війна не мною розпочата,
Та я Вкраїну затулив грудьми.
Пробачте, мамо. Не чекайте в гості.
Мов маки на асфальті, моя кров.
Тепер мені підвладний час
 і простір...
Так любо тут на куполах церков,
Така красива наша Україна,
За неї і життя, повір, не жаль…
Щоб тільки знов не стала на коліна!
Щоб тільки волі
 сонячний кришталь
Не розлетівся зрадою на друзки!
Тоді оце все буде недарма…
На прапорах
 чорніють болю смужки:
Я не один. Вже багатьох нема.
Пробачте, мамо. Не кленіть же долю.
Це вибір мій: стояти до кінця…
А може, я гріхи отут відмолю
Свого народу в віщого Отця?
…Розсіє сонце димові тумани —
Народ мій ангел обійме крильми.
І я вернуся пам’яті вітрами,
Бо Україну затулив грудьми.

ПОЛИНОВО…

Полиново…
В душі полиново…
Мій народ, мої рідні і…
Смерть.
Що надбали —
Руйнується вщерть.
А із зброї
одне тільки слово.
Калиново…
Навкруг калиново…
Тільки крик…
Тільки кров і вогонь.
Із пробитих
Вітчизни долонь
В небеса полетіли раптово
Чисті душі…
Пречиста Покрово,
Затули,
Заступити цих людей…
Бо дзюрчить
із пробитих грудей
Тихим докором
кров пурпурова…

КАЗАЛА МАМА: БУДЕ ВЖЕ ВІЙНА…

«Казала мама: буде вже війна…» —
Промовило дівчатко на уроці.
Що відказати,
 якщо смерть в півкроці?
Коли аж стогне рідна сторона?!.
Казала мама: буде вже війна…
Стоїть дитя, очата волошкові,
А в них питання зболено тремтить,
Хустинкою втираючи блакить:
«Мій тато там,
 де сльози пурпурові…»
Казала мама: буде вже війна…
«Я тут для нього вчора малювала:
Ось річка, поле, мама, тато, я,
Ось побратими татові стоять.
Їх Божа Мати вкрила покривалом...»
Казала мама: буде вже війна…

ПРОКИНЬТЕСЬ, ТАТУ…
Пам’яті загиблих

Прокиньтесь, тату,
 годі вам вже спати.
Погляньте, в небі сонечко зійшло,
До праці стало наше все село,
А ви спите, одягнуті у шати…
Прокиньтесь, тату,
 годі вам вже спати…
Трембітами заплакали Карпати,
Стікають воском зоряно свічки.
Навколішки припала до руки,
За ніч збіліла, мов голубка, мати…
Прокиньтесь, тату,
годі вам вже спати…
Людей багато йде до нас до хати,
Співають гімн,
 вмиваючись слізьми.
І вас несуть… А як же, тату, ми?
Як нам без вас у світі виживати?
Прокиньтесь,
тату, годі вам вже спати!
Прошу спиніться,
 покладіть лопати!
Дозвольте подивитись ще хоч раз!..
…Сльозами й кров’ю
 скріплено наказ
В живу мішень
безжалісно стріляти.
Вставайте, люди,
годі вам вже спати!

СМАК ВІЙНИ

Ви знаєте, яка на смак війна? —
Вона гірка, немов дитячі сльози.
Коли дзвінка чекаєш допізна
І засинаєш з донею в знемозі.
Війна — гірка!
Вона солодка: Боже, подзвонив!
О п’ятій ранку на одну хвилину!
Немов знайшла у попелі війни
Життя ванільно-приторну
зернину.
Війна — солодка!
Вона пекуча. То ужалить «Град»,
То вибух обпече червоним перцем.
Тут кожен день гірчичний зорепад
Все спалює в імбирнім ритмі
 скерцо.
Війна — пекуча!
Вона солона. Від смертей і ран.
До діатезу, до каміння в серці.
Коли ідуть — кому ще не пора…
Так солоно!
Пекучо так!
…Хто б стер це!
Війна — солона!
Ви знаєте, яка на смак війна?!!

ВИМИВАЮТЬ ДОЩІ ЗАКІПТЯВЛЕНІ РАНИ МАЙДАНУ…

Вимивають дощі
 закіптявлені рани Майдану,
Та чи зможуть відмити
 просякнутий кров’ю асфальт?
Хто життям заплатив,
 щоб отримати волю жадану,
Залишився у серці,
 та зник із запроданих шпальт.
Наша воля ще марить,
 не може піднятися з ліжка,
Їй далася взнаки
 з водометів полита зима.
Кажуть в пекло йде шлях,
 а до раю вузенька доріжка,
Тож найкращих до бою
 покликала знову сурма.
Ну а решта мовчить,
 бо не знають, що треба казати
(із верхів не дали
 однозначний для цього указ).
Кого славити? Волю?
 А раптом прийдуть федерати,
То за довгий язик
 розплатитись прийдеться не раз.
Та й зручніше просидіти
 нишком у теплій квартирі
(Сотні років покори
 наклали кайдани раба).
З України летіли
 лелеки спокійно у вирій,
Повертатися стали —
 кричить двоголовий з герба.
І злетіли за хмари
 питати поради у Бога,
Чи летіти назад,
 чи мостити для діток гніздо?
І Господь відповів:
 «В Україну прийде перемога,
Коли змиють дощі
 із асфальту кроваве бордо,
Коли стануть народом,
 не будуть покірно мовчати,
Коли рабські кайдани
 нарешті впадуть із душі.
Стане мирно на вік.
 Тільки пісня небесна качати*
Буде докором тим,
хто продав рідний край за гроші».

*Небесна пісня качати — «Гей, плине кача по Тисині…» — лемківська тужлива народна пісня. Саме ця пісня стала неофіційним гімном «Небесної сотні»

НАС ЗРАДИЛИ…
«Нас зрадили…»
Валентин Бут. Крим

Нас зрадили. Лишивши наодинці
Із демоном. У кігтях сатани.
І люто топчуть чоботом чужинці
Мій рідний край, чекаючи війни.
Щоб показати
 верховенство «брата»,
Щоб волю розтоптати до кінця.
Вп’ялася в горло лапа волохата,
А зрадникам не шкода й гаманця.
Нас зрадили оті,
 що в теплих кріслах,
Позують, посміхаються в екран.
А нас чекає, мабуть, друга «Вісла»*,
Бо не пробачать Гоблін і тиран
Святу любов до неньки-України
І нашу віру в гідність і Майдан.
Тече по Криму зради яд зміїний,
Шукає нові душі для кайдан.
Нас зрадили! Лишили на поталу!
Із острахом вдивлятися у ніч:
Чи не прийдуть по душеньку
 повсталу,
Щоб стерти навіть згадку протиріч.
Та де ж ви ті, що разом в дні криваві
Пили зі мною на Майдані чай?
Дорвалися до влади і у славі
Навік втонули… Боже, пробачай!
Нас зрадили…

*Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році

БУЛО СПОЧАТКУ СЛОВО І МАЙДАН…

Було спочатку Слово і Майдан,
А потім сльози й повні ріки крові.
Шукали ми хоч крихітку любові.
Ішли на смерть,
 щоб жити без кайдан.
Сльозились біллю
перли пурпурові
З роз’ятрених Вкраїни-неньки ран.
Вмивалось небо краплями роси,
Ми їх збирали, бо хотіли пити.
Стелилися під ноги оксамити
Свинцевих куль і чулись голоси
Ангеликів… А ми хотіли ЖИТИ!!!
Мій генерале, знов нас продаси?
Розкрають «Гради»
 на шматочки ніч,
Заквилять в рідній стороні
 трембіти….
Спинися, Доле! В нас же дома діти!
НЕ залишай їх, Боже, край узбіч.
Ох, скільки ще лишилось
 протиріч…
Іде війна…
Холодна смерть…
Граніти…

ЛИСТ СВЯТОМУ МИКОЛАЮ

Виводила донечка букви старанно,
Святому Миколі писала листа:
«Я хочу прокинутись
 з сонечком рано
Від того, що тато мене пригорта…
Не хочу ляльок, і цукерок не треба!
Для інших діток ти віддай шоколад:
Щоб тільки в Вкраїні
 не рвалося небо,
І тато вернувся до мене назад.
Щоб мама не плакала більше
 ночами,
Щоб щастям засяяла в неньки
 весна —
Святий Миколаю, своїми ключами
Ти лихо замкни,
 що зоветься Війна!»
…Прокинулась доня,
 наївне дитятко,
Співала від щастя
 й крутилася в лад.
Спинилась в порозі:
 «А де, мамо, татко?..»
Розтало дитинство,
 немов шоколад.

Я — ПРОСТО ЖІНКА…

Я — просто жінка… Грішна і земна.
Не ангел я, не перший витвір Бога.
Так легко мною впитись без вина,
Я ж на устах залишу тільки здогад.
Я — просто жінка…
 Суміш сміху й сліз,
Фонтан емоцій, джерело любові.
Я — загадка, незвіданість, ескіз,
Рожеві сни і мрії кольорові.
Я — просто жінка… Та в усі віки
В моє ім’я творили і вмирали,
З небес зривали в пристрасті зірки,
Співали солов’ї нічні хорали.
Я — просто жінка… Різна для усіх:
Для когось подруга,
 ну а комусь єдина.
В міцну я дружбу вірю, мов горіх,
А як любов, то тільки лебедина.
Я — просто жінка… Та лише мені
Одній дано святе наймення — Мати.
Я послана на землю, щоб в вогні
Своїх діток від бід охороняти.
Я — просто жінка… Ніжна і слабка.
І в слабкості — моя таємна сила.
Жіноча доля, кажуть, не легка,
Та іншої я в Бога не просила.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Душі криниця"