Версiя для друку Обговорити в форумi

18 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ І СМЕРТІ МИХАЙЛА САВОВИЧА МАСЮТКА, УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА, ВИЗНАЧНОГО ПРАВОЗАХИСНИКА І ПОЛІТИЧНОГО В’ЯЗНЯ-«ШІСТДЕСЯТНИКА», ЧИЄ ЖИТТЯ ПОВ’ЯЗАНЕ З КРИМОМ...

Народився Михайло Масютко у 1918 році у Чаплинці на Херсонщині. Батько його був церковним регентом, а мати — Дарина Олександрівна — вчителькою. Пережив два голодомори та розкуркулення односільчан.
У 1932-1933 роках родина Масютків мешкала в Олешках (зараз Цюрупинськ), де пережила страшний голод. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. На Перекопі торбину знайшли й забрали. Тоді, рятуючись від голоду, батьки з молодшим сином Вадимом (відомий під прізвищем Черкас) втекли до Криму, де голоду не було. Михайло ж 1933 року скінчив семирічку в Олешках і вступив на робітфак при Херсонському педінституті.
З 1934 року навчався на мовно-літературному (за іншими даними — історико-філологічному) факультеті Запорізького педінституту. 1937 року, на третьому курсі, виключений з інституту та з комсомолу і заарештований за доносом: на вечірці студенти згадували про голод 1933 року. В кожного ще стояли перед очима жахливі картини голодної смерті. Ось розповідь Михайла про страшний рік, надрукована у Львові. «Ми, діти, збиралися на березі Дніпра. Тут повно кораблів із різних країн. Найбільше грецьких. У ці кораблі величезний рукав елеватора день і ніч засипав пшеницю. День і ніч ми лазимо на березі, шукаючи поживи. Ми — як песенята (псів давно вже тут поїли). Обминаючи трупи померлих із голоду, ми вишукуємо у брудному піску зернинки пшениці. І ось тоді на березі Дніпра я побачив руку. Вона десь там, на палубі грецького корабля, високо піднімає білу паляницю і з розмаху кидає у воду. Ми всі, хто у чому стояв, кидаємось у масні хвилі Дніпра і, змагаючись, пливемо до хліба. Ми рвемо його жменями у воді та ковтаємо, не пережовуючи, щоб більше з’їсти...». «На цій вечірці не обійшлося без стукача. Нас спочатку повиключали з комсомолу, а згодом і з інституту», — згадає Масютко у своїй книжці «В полоні зла».
Після виключення товариш допоміг Михайлові влаштуватися вчителем української мови й літератури в селі Краєвщина Володар-Волинського району на Житомирщині; згодом той поїхав до Києва купити одяг — і знову був заарештований за наклепом: мовляв, вів на вокзалі контрреволюційну пропаганду. Тоді він зустрівся з Мельником, директором Васильківської середньої школи. Саме в той час було знято з посади Постишева. «Постишев пропився і прогорів», — сказав Мельник. «Усі вони прогорять», — відповів Михайло. Розмова була почута агентами, й обох молодих педагогів було заарештовано. Масютко напередодні дня народження був засуджений на 5 років ув’язнення і 3 роки позбавлення виборчих прав. Карався на Колимі, працював на золотих копальнях у вкрай тяжких умовах. Працюючи по 12-16 годин на добу, він лише сам добув понад двісті кілограмів золота. На цій роботі Михайло виснажився настільки, що його вага ледве сягала 44 кілограмів. Обморозив пальці правої ноги, розбив коліно. Заступившись за латиша, якого бив бригадир, сам зазнав катувань. Його врятувала хіба молитва: мати добилася перегляду справи. 3 листопада 1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок Масюткові та припинив справу за недостатністю доказів. Він був звільнений і реабілітований, та не мав права виїхати з Колими. Згодом викладав німецьку мову в одній зі шкіл Середнєканського району Хабаровського краю. Тим часом 1939 року був ув’язнений на 6 років його брат Сергій, а за рік у Криму помер батько.
1942 року Масютко був мобілізований до Червоної армії. Перебував у діючих військах на фронті. Був демобілізований 1945 (за іншими даними — 1946) року в Берліні. Після демобілізації працював педагогом у Криму, пізніше — у Дрогобичі, куди поїхав з матір’ю, щоб уникнути голоду.
Від 1948 року навчався у Львові в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (відділ художнього редагування книги). Був відмінником навчання, брав активну участь у громадсько-культурному житті інституту, проте 1953 року, перед захистом диплома, був виключений за реферат «Норми комуністичної моралі», визнаний «ідеологічно хибним»: студент доводив, що не існує моралі комуністичної чи якоїсь іще, існує загальнолюдська мораль.
1949 року вступив і 1953 року скінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту за фахом «Українська мова та література». Від 1953 року — на педагогічній роботі. Певний час працював науковцем у Музеї Івана Франка у Львові, а далі — викладачем української мови та літератури в школах на різних теренах України: Галичина, Волинь, Київщина, Крим, Херсонщина. Перед тим одружився з Ганною Романишин, яка стала його соратницею і надійною опорою на все життя. 1956 року захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті за фахом «Художній редактор друкованої продукції». Оповідання, гуморески і вірші писав з 40-х років, але про їхнє опублікування тоді годі було й думати.
Михайло Масютко повертається до своєї родини у кримське селище Сарабуз (зараз Гвардійське), де якийсь час працював у школі військовим керівником. Згодом у своїй книжці «В полоні зла» він напише: «Маю навіть довідку з 1934 року про те, що я — кримський житель, з печаткою Кримськотатарської Автономної Республіки. Мій батько похований ось тут, у Сарабузі під Сімферополем. Ми — не з тих, хто приїхав на місце виселених».
1956 року Масютко переїхав до матері у Феодосію, викладав малювання, креслення та українську мову в школі та технікумі, згодом вийшов на педагогічну пенсію і зосередився на літературній праці: писав статті, повісті, оповідання, деякі з них друкувалися в республіканській та обласній пресі Криму, Львівщини. Працював як художник-поліграфіст, оформляв книжки, найбільше для львівського видавництва «Каменяр».
Хоч Крим і став українським, розбудовувати Україну тут було надзвичайно складно. Часом письменникові просто не було на кого спертися у своїй боротьбі за Україну. Але Масютко сам віднаходить для себе «точку опори»: полум’яне слово на захист всього українського. Він виступає як опозиційний публіцист, під час Шевченківського ювілею 1964 року виступає на феодосійському радіо та львівському радіо і телебаченні з бесідами про всесвітньо-історичне значення творчості Великого Кобзаря.
Від початку 1960-х років, під час «хрущовської відлиги», брав активну участь у національному русі, написав низку публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом по Україні: «Література і псевдолітература на Україні», «Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Ганні Федорівні», «З історії боротьби українського народу за своє визволення в часи громадянської війни. З матеріалів, спалених у Києві», «Сучасний імперіалізм», «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства», а також оповідання й вірші.
У середині серпня 1965 року в Криму одночасно відпочивали Михайло та Ольга Горині, Дмитро Павличко з дружиною Богданою, Іван Драч, Роман Іваничук. Михайло Масютко організував їм прогулянку до Карадагу. За ними майже відкрито стежили агенти КДБ. Ця прогулянка згодом у матеріалах справ фігурувала як «нарада у верхах».
5 серпня 1965 року до помешкання Масютка у Феодосії увірвалася зграя кадебістів, вилучивши самвидавничу літературу, рукописи його художніх творів та літературознавчих статей. В архіві Масютка дивом залишилися рукописи деяких віршів, декілька сатиричних оповідань, а також недрукованих статей «Іван Франко в образотворчому мистецтві», «Неологізми в творчості Лесі Українки», ««Пан Тадеуш» у перекладі Максима Рильського», «Особливості перекладів Максима Рильського».
25 серпня почалися арешти «шістдесятників». Масютка вдруге заарештували 4 вересня у Феодосії, другого дня доправили літаком до Львова, де засудили закритим судом на шість років тюремного й табірного ув’язнення, за свідченнями Михайла та Богдана Горинів. Під час слідства і суду залишався стійким і безкомпромісним. З огляду на великий обсяг справи та задля меншого розголосу, справу Масютка виокремили в окреме провадження. З ним мав розмову сам голова КДБ УРСР Нікітченко. Чи не єдиний з усього покосу 1965 року, Масютко ні проти кого не свідчив, не виправдовувався і не визнав за собою провини. Цей період свого життя він докладно відобразив у книзі «В полоні зла».
Під час обшуку в Масютка вилучили з десяток самвидавних статей, які він нещодавно привіз зі Львова і необачно не сховав: «З приводу процесу над Погружальським» (підредагував), «Українська освіта в російському шовіністичному зашморзі» (М. Горинь), «Стан і завдання українського визвольного руху» (Є. Пронюк), «Лист до письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «Про сучасне і майбутнє України», записка «Мета статті не та...» (відповідь М. Гориню на зауваження до статті «Сучасний імперіалізм»), «Виступ на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження В. Симоненка» (І. Дзюба), «Промова Дуайта Ейзенхауера на відкритті пам’ятника Т. Шевченкові у Вашингтоні», «Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури Канади та США» Р. Рахманного, «Останній твір Миколи Хвильового», «З документів найновішої історії України, спалених у Києві» М. Гришка, «Виступ на похороні В. Сосюри» А. Малишка, вірші В. Симоненка, Л. Костенко, уривок з поеми «Мазепа» В. Сосюри, роман «Чорна рада» П. Куліша, твори М. Грушевського, а також власний літературний доробок: статті, вірші, повісті, оповідання, які склали цілий том матеріалів попереднього слідства. Це — сатиричні оповідання «Революційний дід» (написане у Криму), «Кров відзивається кров’ю», повість «Химера» та ін. Хоча літературні його твори не ходили по руках, та автор був звинувачений у тому, що їх «виготовив і зберігав з метою наступного поширення»; також слідство використало їх для філологічних експертиз, застосованих чи не вперше. Усі вилучені матеріали кваліфікувалися як «антирадянські». Щодо вилучених статей, Масютко стверджував, що купив їх разом з друкарською машинкою на Галицькій площі за 80 карбованців. За результатами сфальшованих експертиз йому приписували авторство чи співавторство всіх вилучених у нього творів, навіть давши ідейну характеристику творам, чого від експертів не вимагалося. На суді Масютко не залишив каменя на камені з висновків присутніх філологів-експертів, та за вироком суду він таки мусив сплатити поважним докторам і кандидатам наук 1483 крб. 50 коп. Суд інкримінував йому авторство лише двох документів («Сучасний імперіалізм», де СРСР охарактеризовано як російську комуністичну імперію, і «Мета статті не та...») та участь у написанні семи документів.
У тюрмі під час слідства Михайло Масютко написав розвідку про відхід від ленінських норм національної політики в Україні, яку послав до президії ХХIII з’їзду КПРС. У цьому зверненні він змальовує жорстоку національну політику Сталіна, який «мав план повивозити з України всіх українців, бідкався, що це йому дуже дорого обійдеться, бо українців надто багато». Аналізуючи перепис населення 1959 року, Масютко запитує: «Де ж поділися 15 мільйонів українців? Відповідь одна: їх заморено голодом, їх вивезено на Сибір, їх розстріляно» («В полоні зла»).
23 березня 1966 року пролунав вирок: 3 роки ув’язнення і 3 роки таборів суворого режиму за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62) та організаційну діяльність (ст. 64). Коли Масютка виводили з приміщення суду, Ольга Горинь та інші люди встелили йому шлях до «воронка» пролісками. 17 травня Верховний суд частково задовольнив касаційну скаргу Масютка та повністю — скаргу адвоката: зняв звинувачення в авторстві деяких анонімних статей, звинувачення в організаційній діяльності, платню за фальшиві експертизи і замінив тюремне ув’язнення на табори суворого режиму, залишивши 6 років. Але тюрми Масютко таки не уникнув.
Запис суду над Масютком, його спростування експертиз, останнє слово незабаром з’явилися у самвидаві. Як приклад безпардонного фальшування цю справу ретельно розглянув В’ячеслав Чорновіл у працях «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) та «Лихо з розуму» (1967), за що й сам поплатився волею.
У мордовському таборі суворого режиму ЖХ-385/1 села Сосновка, незважаючи на стан здоров’я (виразка дванадцятипалої кишки, перенесена за 4 роки перед тим складна онкооперація під серцем), Масютко мусив працювати вантажником аварійної бригади. Порозходилися післяопераційні шви. Його перевели на в’язання «авосьок». Масютко написав заяву до Верховної Ради України, за яку в грудні 1966 року був посаджений на 6 місяців у ПКТ за звинуваченням у «виготовленні й поширенні в таборі антирадянських документів». Через прибалтійських друзів її вдалося передати на волю. Це її в 1976 році цитувала Українська Гельсінська група у своєму «Меморандумі № 1»: «Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв’язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б запитання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв’язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що жодного повстання, жодного заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове запитання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв’язнів?»...
У книзі-життєписі «В полоні зла» в ті страшні мордовські дні і ночі Михайло Масютко не перестає перейматися долею українського народу: «Я просив Бога змилуватися над моїм народом, що ось уже четвертий вік живе покинутий силами добра. За яку провину він терпить таку кару? За те, що не піддався одному грабіжникові, він терпить розбій другого грабіжника. За те, що зробив спробу вирватися з однієї неволі, потрапив у другу, ще гіршу неволю. Я просив Бога послати світлого розуму, снаги і відваги моєму народові в боротьбі за своє визволення, послати йому героїв у його боротьбі»...
Михайло Масютко був переведений у табір ЖХ-385/17А, селище Озерне (Умор), де його як інваліда поставили пакувальником рукавиць, які шили інші в’язні.
18 липня 1967 року Масютка разом з М. Горинем і В. Морозом викликали до штабу. Виявилося — на засідання Зубово-Полянського районного суду, який без попереднього висунення звинувачень, без участі захисника спровадив їх на тюремний режим у сумнозвісний «Владимирський централ» на 3 роки нібито за систематичне невиконання норми виробітку та порушення табірної дисципліни.
Умови утримання були особливо тяжкі. Перші три місяці — голодний карантин: 300 грамів хліба, жменя іржавої тюльки та черпак каші, 900 кілокалорій. Далі два роки Масютко сидів у переповненій камері, де взимку було холодно і завжди не вистачало повітря. Денна пайка становила 1500 кілокалорій і коштувала вона 9 карбованців на місяць. Зате в бібліотеці цієї тюрми було зосереджено багато літератури, конфіскованої в репресованої інтелігенції. Масютко від праці відмовився, сидів на пониженій пайці, отже, мав час для інтелектуальної праці: зокрема, укладав есперанто-український словник, написав публіцистичне оповідання «Смерть Сталіна», яке разом з віршем З. Красівського «Свобода» через дружину зумів передати на волю, воно лунало на радіо «Свобода».
У липні 1970 року Масютко повернувся до табору № 17А, звідки звільнився у вересні 1971 року, після чого повернувся до Феодосії, але тут на нього чекали нові поневіряння. Місцева влада суворо заборонила йому з матір’ю і дружиною жити у власній хатині. Численні Масюткові скарги до владних структур ніхто навіть не розглядав. Лише у МВС йому пояснили: «В Криму, в Київській області, в Західній Україні проживати не маєте права». Масюткові довелося продати хату й повернутися на Херсонщину, землю прадіда, діда й батька, і поселитися в Дніпрянах поблизу Нової Каховки, де він увесь час перебував під наглядом КДБ без права виїзду — аж до розвалу Радянського Союзу. Упродовж 30 років, які судилося прожити в Дніпрянах, написав більшість своїх літературних оповідань. На початку березня 1977 року з дружиною побував у Києві, де зустрівся з Левком Лук’яненком; дав згоду на членство в Українській Гельсінській групі, але просив не оголошувати його імені, доки він не закінчить своїх спогадів, які тайкома писав з 6 жовтня 1973 року до 31 серпня 1979 року. Остерігаючись обшуку, закопав був свої рукописи в землю, де ті лежали три роки. Редагування і переписування книжки закінчив 19 липня 1985 року; вийшла вона у 1999 році стараннями брата, Вадима Черкаса-Масютка.
Михайло Масютко наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття виступав як публіцист у пресі, на радіо й телебаченні. 28 жовтня 1992 року був реабілітований. Та доля вічно гнаного не залишила його і в старості. На 83-му році життя мусив залишити рідну домівку в Дніпрянах і виїхати до родичів дружини Ганни в Луцьк. Перед виїздом свою безцінну бібліотеку він залишив учителям і учням Дніпрянської школи, в якій зараз діє музей Михайла Масютка. «Так у яку ж це тюрму везуть нас тепер?» — були його останні слова, коли сідав у вантажний автобус у вересні 2001 року. А 18 листопада того ж року, на свій день народження, Михайло Масютко помер від інсульту. Похований він у Луцьку на приміському кладовищі.
Вчителька новокаховського ЗНЗ № 10 Валентина Кириченко, яка була дуже близькою до подружжя Масютків, по смерті Михайла Савовича напише: «Якщо подивитися на долю цієї людини, її творчий і життєвий шлях, перед нами буде, наче на долоні, вся історія нашого багатостраждального народу. То були страшні часи, коли інтелект нації, її розум перебував у політичних в’язницях. І, дійсно, всі ті довгі роки ув’язнення можна назвати каранням за любов: любов до рідної української мови, до рушників і сорочок, вишитих хрещато, до жовто-блакитного кольору на нашому древньому прапорі, до рідного Дніпра і до Таврійських степів. Але ж любити свій край — це не злочин»...
http://prosvilib.at.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Українці мої..."