Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-45)

Це, звісно, примітивна тактика. Стратегічно нам життєво необхідно повернути собі контроль над державним кордоном, принаймні на сході. Сподівання, що Росія поступиться тим у ході якихось перемовин, є нікчемними. Вичікувати ж, що кордон якось сам по собі перейде під наш контроль за таких обставин, прямо підпадає під визначення «злочинна бездіяльність, що становить загрозу державі».
Виникає просте запитання: чому звичайні громадяни України, які не обізнані з теорією ведення військових операцій, побачили і зрозуміли всю небезпеку для українських військ на донецькому театрі воєнних дій, а високі чини, які проводили ці операції, не зрозуміли, чим можуть повернутися їхні непрофесійні рішення. І хоча слідча комісія Верховної Ради і військові експерти звинуватили в трагедії під Іловайськом екс-міністра оборони Валерія Гелетея і начальника Генерального штабу Збройних Сил України Віктора Муженка, головний військовий прокурор Анатолій Матіос на початку жовтня 2015 року здивував усю Україну своєю версією подій, що нібито першопричиною цієї трагедії стало дезертирство 5-го батальйону «Прикарпаття».
Як на мене, людину з військовим досвідом, ця інформація головного військового прокурора не є переконливою і звучить провокативно, бо планування військових операцій передбачає планування певного запасу міцності у вигляді резервів, маневрених груп і застосування військової хитрості, якими командування перекриває будь-які непередбачувані ситуації для отримання перемоги під час ведення операції. Інакше не варто проводити операції, які не ведуть до перемоги.
У випадку Іловайської трагедії, коли Президент Російської Федерації пообіцяв Президенту України «зелений коридор» для виведення наших військ, а російські війська брутально розстріляли прямою наводкою колони українських військових з артилерійських систем, і кожен влучний снаряд, випущений з них, вмить розривав на шматки по декілька наших бійців, то говорити про дезертирство батальйону «Прикарпаття» з того пекла, м’яко кажучи, не логічно.
Зрозуміло одне – керівництво держави Україна, військове командування і Збройні Сили України не були підготовлені до ведення операцій і до організації бойових дій, або іншими словами – протягом 18 років з дня прийняття Конституції України держава не забезпечила виконання вимог статті 17, яка визначає: «Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України».
А оскільки протягом усіх 24-х років в Україні вищі керівні посади в державі не були вакантними і всі Президенти України, міністри оборони України, начальники Генерального штабу Збройних Сил України, голови комітетів Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони, до прямих обов’язків яких належить забезпечення оборони України, перебували на своїх посадах, виконували свої службові обов’язки, регулярно отримували заробітну плату, користувалися привілеями і преференціями відповідно до посад, то всі вони мають відповісти за свою діяльність щодо забезпечення оборони України, яку можна кваліфікувати як бездіяльність, що призвела до особливо тяжких наслідків, або як державна зрада.
Цього вимагає справедливість, цього вимагає борг держави перед загиблими своїми громадянами – героями, що захистили її, зупинивши ворога ціною власного життя, цього вимагає пам’ять перед невинно загиблими громадянами України, що стали жертвами смертоносної зброї військ жорстокого ворога, що веде війну проти України, – Російської Федерації.
Український народ, який зазнав у минулому столітті мільйонних людських втрат під час Голодомору, жорстоких війн і репресій диктаторських режимів радянської доби, заслуговує на кращу долю, — про це мають постійно пам’ятати всі, хто йде на високі посади у владі!

Глава 19.
ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИМ СИЛАМ УКРАЇНИ БУТИ!

Надія на спокійне осмислення ситуації, що склалася, під час нічної поїздки від Севастополя до Києва була марною, бо дуже тривожили невеселими думками складні реалії у відносинах з Росією, що висували нові проблеми і ставили нові завдання, які нам потрібно було розв’язувати.
 Перш за все, робота в штабі Чорноморського флоту нашої оперативної групи Міністерства оборони України показала, що нові проблеми нам створюють не загальні абстракті обставини, а конкретні дійові особи з конкретними прізвищами, які замість законного і швидкого вирішення питання щодо Чорноморського флоту напускають навколо нього туману у вигляді байок про «стратегічність» флоту, про існування якогось спільного ворога у вигляді Північноатлантичного блоку НАТО, який ніби спить і бачить, як би йому захопити нас.
Так з’ясувалося, що велика частка впливового в Москві генералітету й адміралів ВМС ЗС СРСР мала в Криму свої дачі і родинні маєточки, з якими явно не хотіла розлучатися. Вже цього аргументу було достатньо для створення у Москві різного роду інсинуацій навколо розподілу Чорноморського флоту. Насправді ж, ці конкретні люди з відомими конкретними прізвищами відстоювали, насамперед, свої меркантильні інтереси і для цього вони вдавались у всілякий спосіб до створення додаткових перепон, які б завадили передачі Україні у її законну власність Чорноморського флоту. Подумки цей генералітет жив ще в СРСР, де мав повну владу, і їм байдуже, що СРСР, як імперія, розвалився, а Україна стала незалежною. Їхні власні інтереси та відчуття власної значущості переважали здоровий глузд і необхідність осмислення реальності.
Складність ситуації полягала у тому, що виразником і заручником марення консервативного московського генералітету була не якась абстрактна група людей, а конкретна людина, з якою треба було безпосередньо спілкуватися і з якою треба було вирішувати конкретні питання. В Москві це був Президент Російської Федерації Борис Єльцин, з яким безпосередньо спілкувався і вирішував питання Президент України Леонід Кравчук, а в Севастополі це був адмірал Ігор Касатонов, командувач Чорноморського флоту. А оскільки адмірал Касатонов зайняв безкомпромісну позицію щодо України і при цьому сильно впливав на ситуацію в Криму і Севастополі, то потрібно було нейтралізувати його вплив з метою позитивного вирішення питання на користь України як молодої суверенної незалежної держави.
З такими невеселими думками я приїхав до Києва і одразу сів за написання доповіді міністру про виконану роботу з висновками і пропозиціями. Та раптом мене викликав до себе заступник міністра оборони генерал-лейтенант Іван Біжан. Наші кабінети були майже поруч, тому за хвилину я вже вітався з ним. Генерал-лейтенант Іван Біжан був відряджений з Москви до Києва ще у жовтні 1991 року новим міністром оборони СРСР маршалом авіації Євгеном Шапошниковим, невдовзі після провалу серпневого державного перевороту, відомого як ГКЧП, оскільки він, як і більшість генералів Генерального штабу ЗС СРСР, підтримав заколотників. Тож, щоб не псувати собі біографію через поганців, які невдало виступили проти Президента СРСР Михайла Горбачова разом з тодішнім міністром оборони маршалом Язовим, Іван Біжан терміново прибув до Києва.
Кар’єра в Києві для Івана Біжана склалася чудово: з грудня 1991-го до 27 травня 1992-го він працював заступником міністра оборони України, з 27 травня 1992-го до березня 1993-го був першим заступником міністра оборони України, отримав військове звання генерал-полковника; з 24 березня 1993-го до 14 березня 1996-го знову обіймав посаду заступника міністра оборони України, з 4 до 8 жовтня 1993 року він паралельно виконував обов’язки міністра оборони України. З 14 березня 1996-го до 8 лютого 2002-го знову працював першим заступником міністра оборони України, а 5 березня 2002 року Іван Біжан був звільнений з військової служби в запас за віком.
З 20 березня 2002-го до 6 серпня 2003-го він був першим заступником Державного секретаря Міністерства оборони України. А ще у 2000 році Великий Магістр Міжнародного ордену Святого Станіслава видав Декрет 135/2000 про нагородження Орденом Святого Станіслава III ступеня і вручення Командорського Хреста першому заступнику міністра оборони України генерал-полковнику Біжану Івану Васильовичу за вагомий особистий внесок у реформування та розбудову Збройних Сил України, утвердження міжнародного військового авторитету, зміцнення обороноздатності Української держави, високий професіоналізм та багаторічну сумлінну військову службу.
Переступивши поріг кабінету заступника міністра, я привітався і, підійшовши ближче, зауважив, що Іван Васильович був чимось стурбований. Його стіл, як завжди, був вільний від паперів, лише з правого боку лежала газета «Народна армія». Іван Васильович, привітавшись зі мною за руку, сів у своє крісло і по-батьківськи тепло спитав: «Віталію Іллічу, скажи, а чого це ти ногою відчиняв двері до кабінету Касатонова, ходив по штабу Чорноморського флоту у розстібнутому кітелі, це ж дискредитує міністерство!». Важко описати моє здивування цим звинуваченням, оскільки моє виховання аж ніяк не дозволяло мені так себе поводити, тим більше, що я добре знав, що кожен мій рух і кожне слово критично ловиться нашими недругами, щоб підловити мене на помилці і мати зайвий привід для дискредитації України. Тому, вмить згадавши до подробиць своє перебування у Севастополі, я відповів йому так: «Іване Васильовичу, мене в Севастополі із знайомих людей бачив лише командувач військ Одеського військового округу генерал-лейтенант Радецький, який півтори години часу змарнував у приймальні командувача Чорноморського флоту в очікуванні закінчення моєї розмови з адміралом Касатоновим. Тож прошу спитати в нього, що він там робив і хто йому про мене наговорив стільки поганого, та чому не він веде переговори з Касатоновим про передачу Україні Чорноморського флоту колишнього СРСР, хоча буває у нього!».
— Та не гарячкуй ти, — відреагував на моє обурення Іван Васильович.
Далі він спитав про мої перемовини з адміралом Касатоновим, і я відчув, що потрапив у ціль: генерал-лейтенант Віталій Радецький просто обмовив мене, перебуваючи під впливом образи, викликаної його внутрішнім несприйняттям якогось там полковника Лазоркіна, котрому командувач Чорноморського флоту приділив стільки уваги. Це ще раз нагадало мені про випадок з Віленом Мартиросяном, коли він викрав і знищив мої документи про присвоєння мені чергового військового звання генерал-майора. А як би воно допомогло мені тепер, це генеральське звання, у відстоюванні інтересів молодої держави Україна! Воно б повністю змінило ставлення генералітету колишнього СРСР до мене і змусило б їх рахуватися зі мною як з рівним їм по рангу представником Міністерства оборони України, як з одним із засновників Збройних Сил України. Ефективність моєї роботи була б набагато більшою. Але, як виявилося, звичні людські недоліки, такі, як заздрість, жадібність, пиха та прагнення зла своєму ближньому, про які застерігають десять Заповідей Божих, дуже заважали нашій боротьбі за утвердження незалежності України! Особливо це відчувалося після того, як ми підготували штатний розпис Міністерства оборони України, і в управлінні кадрів вишикувалась величезна черга на заміщення вакантних посад.
Повернувшись до свого кабінету, я сів за підготовку документів стосовно вирішення питання Чорноморського флоту і формування Військово-Морських Сил України. Одним з таких документів була доповідь міністра оборони Костянтина Морозова Президенту України Л. М. Кравчуку про стан справ на Чорноморському флоті. В архіві зберігся оригінал цього документа, який був підготовлений мною саме за результатами роботи оперативної групи Міністерства оборони України в штабі Чорноморського флоту. Він містить відповідні висновки та пропозиції. Зміст висновків цього документа, датованого 10 березня 1992 року, дуже перегукується із сьогоденням, коли Крим окуповано Росією. Подаю текст цього документа мовою оригіналу:

Ця доповідь давала об’єктивну оцінку стану справ навколо Чорноморського флоту і сприяла деякій активізації дій у цьому питанні вищого політичного і військового керівництва України.
 Та все ж Президент України Леонід Кравчук, з притаманною йому дипломатичною гнучкістю, не ставив це питання руба, навіть говорив про те, що Україні не потрібен великий флот, а такий собі невеличкий, про що адмірал Касатонов дозволив собі каламбур, що, мовляв, Україна хоче мати «тюлькін» флот, порівнюючи його з тюлькою – морськими рибками дуже маленького розміру.
Дещо зрушив події з місця 3-й з’їзд Спілки офіцерів України, що пройшов у Києві з 3 до 5 квітня 1992 року. На з’їзд великою групою у кількості 27 офіцерів і мічманів прибули делегати від Кримської та Севастопольської організацій СОУ. З Каспійської флотилії прибуло близько 100 делегатів-моряків.
Всі вони були досить рішуче налаштовані виборювати права громадян України собі і своїм побратимам, які за свою вірність державі Україна були звільнені з військової служби адміралом Касатоновим на території самої ж держави Україна. Тому капітан 1 рангу Євген Лупаков і капітан 2 рангу Юрій Шалит у своїх виступах дуже емоційно змалювали реальну обстановку на флоті, висловили своє обурення незаконними діями командування ЧФ та переконували делегатів з’їзду і присутнього на з’їзді міністра оборони Костянтина Морозова передати керівництву країни їхню вимогу про негайне підпорядкування Чорноморського флоту Україні, оскільки затягування цього процесу може обернутися втратою для України не лише флоту, а й усього Кримського півострова.
Делегати з’їзду від Чорноморського флоту дружно вимагали своєї особистої зустрічі з міністром оборони України Костянтином Морозовим та з вищим політичним керівництвом держави. Костянтин Петрович без зволікань прийняв чорноморців і переконався, що саме вони і є тією рушійною силою, яка створить Військово-Морські Сили України.
Також члени Кримської та Севастопольської організацій СОУ мали зустріч із заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем, з Головою Верховної Ради України Іваном Плющем та народними депутатами України С. Хмарою, С. Семенцем і Т. Яхеєвою.
У ході зустрічей делегати з’їзду наголошували, що вони склали присягу на вірність Українському народові, а держава Україна не робить жодних кроків їм назустріч, заморозивши вирішення питання про створення Військово-Морських Сил, а це лише сприяє підвищенню активності ворожих антиукраїнських сил у Криму та дозволяє їм порушувати питання про повернення півострова до складу Росії.
Такі заяви делегатів з’їзду мали рацію, бо вже 6 квітня 1992 року 6-й з’їзд народних депутатів Російської Федерації підготував провокативну постанову про підпорядкування Чорноморського флоту Російській Федерації, а це вже був реальний замах і на територіальну цілісність України, оскільки головна військово-морська база ЧФ була розташована в Севастополі.
Зважаючи на гостроту моменту, народні депутати України С. Семенець, С. Хмара і Т. Яхеєва пообіцяли делегатам-морякам: якщо Президент України не проявить рішучість і твердість та негайно не вирішить питання про створення Військово-Морських Сил України, то вони оголосять голодування у Верховній Раді України.
Під тиском громадськості Президент України Леонід Кравчук 5 квітня 1992 року провів засідання Ради національної безпеки України, результатом якого стала поява історичного Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо побудови Збройних Сил України», а Президія Верховної Ради України 6 квітня 1992 року також розглянула питання про ситуацію, що склалася навколо Криму і Чорноморського флоту, й ухвалила відповідне звернення до Верховної Ради Російської Федерації та до моряків-чорноморців.
Другим пунктом Указу Президента України було чітко вказано: «Сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Міністерству оборони України приступити до формування органів управління Військово-Морськими Силами України, погодивши з Головнокомандувачем ОЗС держав Співдружності перелік кораблів і частин Чорноморського флоту, які тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню Стратегічних Сил держав Співдружності».
Це вже був реальний початок створення ВМС України.
Президія Верховної Ради України у своєму зверненні до Верховної Ради Російської Федерації та до моряків-чорноморців наголосила, що командування Чорноморського флоту на чолі з Ігорем Касатоновим ігнорує Конституцію і закони України, провадить відверту антиукраїнську пропаганду серед військовослужбовців та розпалює міжнаціональну ворожнечу через те, що держава Україна розпочала побудову власних Збройних Сил і стосовно Чорноморського флоту визначила свою чітку правову позицію, а саме: оскільки Україна протягом багатьох років зробила значний внесок у побудову Балтійського, Північного, Тихоокеанського і Чорноморського флотів колишнього СРСР, то вона по праву претендує лише на ту частину Чорноморського флоту, яка приписана до її портів, що є значно менше того внеску України, який вона вклала у побудову Військово-Морських Сил колишнього Радянського Союзу.
Президія Верховної Ради України акцентувала на тому, що Україна, як суверенна держава, буде і далі послідовно зміцнювати свою державність, наполегливо будувати власні Збройні Сили, у тому числі і Військово-Морський флот.
У цьому ж документі Президія Верховної Ради України звернулася також і до населення Криму та до військовослужбовців Чорноморського флоту із закликом зберігати спокій і не піддаватися впливу провокаційних заяв командування ВМФ СНД і окремих керівників Російської Федерації.
Указ Президента України про створення Військово-Морських Сил України і звернення Президії Верховної Ради України до населення Криму та до моряків-чорноморців суттєво змінили ситуацію у Севастополі на краще для України.
За рішенням Президії Верховної Ради України того ж дня, 6 квітня 1992 року, до Севастополя прибула парламентсько-урядова комісія на чолі з першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.
До складу високої комісії увійшли голова СБУ Є. Марчук, міністр внутрішніх справ А. Василишин, народні депутати України Д. Павличко, М. Спис, а також заступник міністра оборони України генерал-лейтенант І. Біжан з групою офіцерів Головного штабу ЗС України.
Голова парламентської делегації Василь Дурдинець привіз з собою Указ Президента України про призначення командувача Військово-Морських Сил України, але в цей указ потрібно було ще вписати прізвище особи, яку голова комісії Василь Дурдинець мав підібрати під час роботи в Севастополі на посаду командувача ВМС.
Того ж дня, 6 квітня 1992 року, до Севастополя повернулися делегати 3-го з’їзду СОУ.
Перебуваючи у Києві, капітан 1 рангу Євген Лупаков отримав із рук міністра оборони України мандат представника Міністерства оборони України на Чорноморському флоті, тому, повернувшись до Севастополя, він негайно сформував із членів СОУ організаційну групу щодо створення ВМС України та очолив її. Організаційна група була розташована у військовому містечку колишнього штабу дивізії ППО на вулиці 4-й Бастіонній, 5.
Першими військовими моряками України по праву стали капітан 1 рангу Євген Лупаков, полковники Володимир Інділо і Григорій Гордієвський, капітани 2 рангу Олександр Пляшечников, Микола Тихонов і Юрій Шалит, підполковник Іван Шульга, капітани 3 рангу Олександр Клюєв, Вадим Махно, Геннадій Ситников, Володимир Ященко, майор Віталій Рожманов, капітан-лейтенант Валерій Петренко, старші лейтенанти Андрій Ільєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко, а також майор Геннадій Варицький з бригади військ ППО, який встановив Державний прапор України над приміщенням організаційної групи щодо створення ВМС України.
Офіцери організаційної групи негайно запровадили оперативне чергування і за допомогою командування 32-го армійського корпусу встановили службовий зв’язок з Міністерством оборони України і розпочали практичну роботу для виконання Указу Президента України про створення Військово-Морських Сил України.
Та штаб Чорноморського флоту у перший же день розпочав протидію роботі організаційної групи: було відключено телефонний зв’язок і організовано пікетування військового містечка проросійськими групами людей, які протягом кількох днів намагалися блокувати роботу організаційної групи і навіть спробували штурмувати її будинок.
Оскільки це ускладнювало життєдіяльність організаційної групи, заступник міністра оборони України з будівництва і розквартирування військ генерал-лейтенант Дмитро Рудковський 9 квітня 1992 року організував передислокацію її у будинок на вулиці Соловйова, що належав до школи прапорщиків військових будівельників, яка підлягала розформуванню.
Заступник міністра оборони України генерал-лейтенант Іван Біжан разом з представником Президента України у місті Севастополі Іваном Єрмаковим того ж дня визначили цю територію колишньої школи прапорщиків як першу військову частину Військово-Морських Сил України. Через деякий час тут було розміщено штаб ВМС України, який очолив капітан 2 рангу Юрій Шалит.
7 квітня 1992 року Василь Дурдинець разом з членами парламентської комісії, з генералами й офіцерами Міністерства оборони України, МВС і СБУ прибули до будинку Севастопольського міськвиконкому, що стало приводом до нових провокацій з боку штабу ЧФ, який організував штатні групи мітингувальників з антиукраїнськими гаслами, а на флоті було оголошено бойову тривогу і віддано наказ створити на кораблях бойові загони захисту, встановити кулеметні пости і підняти трапи на борт. На площі Нахімова був організований проросійський мітинг «громадських активістів» і з постаменту пам’ятника адміралу Нахімову було оголошено Указ Президента Російської Федерації Бориса Єльцина про підпорядкування Чорноморського флоту Росії.
Так політичне керівництво Російської Федерації, нагнітаючи антиукраїнську істерію в Севастополі, показало свою істинну імперіалістичну сутність і розпочало проти України неоголошену холодну війну, яка у 2014 році отримала своє продовження у збройній агресії з окупацією Криму, частини Донецької і Луганської областей.
Тим часом зустріч членів парламентської комісії України з членами військової ради Чорноморського флоту проходила на тлі антиукраїнської істерії в Севастополі. Тому голова комісії Василь Дурдинець звернувся до керівництва військової ради ЧФ із закликом проявити здоровий глузд і сприяти створенню та побудові Військово-Морських Сил України. На це командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов відповів заявою, що «Военный Совет флота не уполномочен вести какие-либо переговоры о разделе или передаче части флота Украине», після проголошення цієї заяви члени військової ради ЧФ односторонньо припинили зустріч і у повному складі вийшли з приміщення, де відбувались перемовини.

(Продовження буде)

На фото: Його Високопревосходительство кавалер Командорського Хреста Ордену Святого Станіслава Біжан І. В.

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полков¬ника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звер¬татися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема ""Білі плями" історії"