Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-44)

Глава 18.
НЕВЕСЕЛІ РОЗДУМИ У НІЧНОМУ ПОТЯЗІ

Закінчивши роботу в штабі Чорноморського флоту і зібравши всі необхідні матеріали, наша оперативна група Міністерства оборони України вечірнім поїздом виїхала із Севастополя до Києва. З’явилося трохи часу для спокійного осмислення ситуації, що склалася, і подумати над завтрашньою доповіддю міністру про виконану роботу, про висновки і пропозиції.
А ситуація складалася кепсько. Російська Федерація проявила свою непоступливість і вперто намагалася тримати першість у наслідуванні спадщини радянської імперії. Через це Україна втрачала значні економічні ресурси. Всі активи Національного банку СРСР, золотий запас, валютний і алмазний фонди Москва ні з ким не хотіла ділити, як і будівлі посольств і консульств колишнього СРСР. Україна втрачала і значні військові ресурси, хоча щорічно протягом 70 років вкладала в них свою 16-відсоткову частку коштів на їхнє утримання. Проте Москва не хотіла ділити ні Ракетні війська стратегічного призначення, що дислокувалися на території України, тримаючи в себе скриньку з кодами для пуску ракет з ядерними бойовими головками, ні Чорноморський флот, що базувався в портах України. Це все робило Україну заручницею військової політики Москви, оскільки будь-які її агресивні дії проти третіх держав могли б викликати зворотні вогневі удари по місцях базування ядерних ракет, по портах і берегових військово-морських об’єктах на території України. Тим самим Москва прив’язувала до себе Україну невидимими путами свого зовнішнього впливу на міжнародній арені і робила її заручницею своєї зовнішньої політики.
Тож Україна, отримавши свою політичну державну незалежність, не перестала бути залежною від рішень, що приймались у столиці метрополії радянської імперії – Москві, де окопалися вирощені комуністичним імперським режимом військово-політичні кадри і радянський генералітет, який не лише не покинув своїх московських кабінетів, а на планах ведення військової політики змінив лише слова «Радянський Союз» на слова «Російська Федерація», залишивши при цьому імперську суть своїх планів. Це яскраво засвітив епізод з намаганням Москви протягнути Військову доктрину оновленого СРСР у вересні 1991 року, яка за своїм задумом показала продовження агресивної політики Кремля. Таким чином, для держави Україна мало що змінилося ззовні, бо державна влада Російської Федерації успадкувала не лише своє місцезнаходження в Кремлі, а й за всіма ознаками саме в Кремлі почала формуватися нова імперська політика Росії. Ці мої здогадки у подальшому повною мірою підтвердить Військова доктрина Російської Федерації за авторством московського професора Олександра Дугіна, скерована на створення нової імперії «Евразийский Союз» через поглинання Росією колишніх радянських республік.
А тоді, їдучи у вагоні нічного потяга Севастополь-Київ і розмірковуючи над ситуацією, що склалася, я вважав, що звільнення від залежності від Росії стане можливим для України за наявності в керівництві держави твердої політичної волі, сформувати яку могли б лише стійкі патріоти України – люди твердої волі і твердих переконань.
— Та чи є такі люди у владі в Україні, — запитував я в себе, намагаючись угледіти їхні образи на тлі нічного вікна вагона. І першим на думку спадав образ В’ячеслава Чорновола.
Щодо В’ячеслава Максимовича, якого я знав особисто з 1988 року, то тут сумніву не було, — людина мудра, патріот з твердими переконаннями, справжній народний лідер!
Леонід Кравчук — людина мудра, вольова, без сумніву, смілива! Але чомусь закрадався сумнів: чи буде він достатньо твердим у вирішенні доленосних принципових питань, наприклад, повернення у власність України усього законного спадку імперії — чи то золотого запасу, чи то Чорноморського флоту. Сумнів базувався на думці, що Леонід Макарович є все ж таки вихованцем комуністичної державної системи – системи кругової поруки, де «своїх не здають», де «так, він — сучий син, але це наш сучий син», де рішення приймали вузьким колом довірених осіб, наділених владою, і не завжди на користь народу…
Під час роботи над пакетом військового законодавства і ведення переговорів з військових питань я близько спілкувався з Василем Дурдинцем, Євгеном Марчуком, Костянтином Морозовим. Як на мене, Василь Дурдинець і Євген Марчук, без сумніву, були найкращими в команді державного управління, яку очолював Леонід Кравчук. Проте цього було недостатньо, важливо було мати ще таких людей і у військовому керівництві, — продовжував розмірковувати я, дивлячись у темне вікно вагона.
Костянтин Морозов, як на мене, був досить інтелігентною людиною, але м’якою та вразливою. Я вважав, що вразливість неприпустима на посаді міністра оборони, який має бути твердим і послідовним при прийнятті рішень і контролі за їхнім виконанням. Людині, яка під впливом емоцій може змінювати свою думку, важко працювати на цій посаді, думав я, і мені пригадався епізод майже піврічної давнини, коли Верховна Рада запланувала заслухати доповідь нещодавно призначеного на посаду міністра оборони України генерал-майора авіації Костянтина Морозова щодо планів створення Збройних Сил України.
Мені не були відомі мотиви вибору на посаду міністра оборони саме цього генерала, який до цього ніде і нічим себе не засвітив, проте ходили чутки про його родинні зв’язки з Леонідом Кравчуком через його дружину. Так чи ні, але саме ця особа була призначена міністром оборони України, тож від сили її характеру, її досвіду, знань, переконань і патріотизму тепер залежав успіх оборонного будівництва в Україні.
Так-от, коли робота над доповіддю міністра була у розпалі, Костянтин Морозов раптом перестав з’являтися на Банковій, 6, де на той час розташовувалася організаційна група Міністерства оборони. За роботою над доповіддю я навіть не помітив цього, але ситуація вимагала узгодження деяких питань і зустріч з міністром була просто необхідна, бо строк доповіді у Верховній Раді наближався. Тому під час чергової зустрічі в кабінеті Дурдинця, який відповідав за доповідь міністра у Верховній Раді, Василь Васильович запитав мене, де Костянтин Петрович, чому він уникає спілкування, адже скоро доповідь.
Я припустив, що, можливо, він здає попередню посаду, тому не з’являється.
— Віталію Іллічу, а ви не могли б його прискорити коліном під зад, бо таке ставлення міністра до Верховної Ради просто неприпустимо, — роздратовано промовив до мене Василь Васильович. Та я не знав, де можна було розшукати Костянтина Петровича, оскільки оперативний черговий 17-ї повітряної армії на мої запитання, чи немає генерала Морозова у штабі армії, відповідав, що немає.
Тим часом робота над доповіддю була завершена, схеми накреслено, а міністр не з’являвся. Василь Васильович Дурдинець був дуже розгніваний, бо зривалися всі плани, тому я, зважаючи на всі обставини, сказав, що сам готовий доповісти Верховній Раді, якщо це можливо, — на що Василь Васильович відповів: «Почекаємо ще трохи».
Нарешті Костянтин Петрович з’явився, і по виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він перебував у депресії. Згодом я дізнався, що йому дошкулили образливі дзвінки від політичних противників, які закидали йому зраду партії, що його виховала як генерала, переходом на службу Україні. Інший би не звертав на це увагу, а така болісна реакція Костянтина Петровича свідчила про чутливість і вразливість його характеру.
Про це свідчили й інші епізоди з нашого тривалого спілкування з міністром. Так одного разу, напередодні Новорічного свята, коли я мав виїхати до Москви на черговий раунд переговорів, Костянтин Петрович покликав мене до кабінету, вручив мені номер телефону і попросив знайти у Москві його давнього друга та передати йому невеликий пакунок до свят. У Москві я зателефонував за врученим мені номером і домовився з чоловіком, який відповів на цей дзвінок, про зустріч на Київському вокзалі перед моїм від’їздом до Києва. Так і зробили.
На Київському вокзалі до мене підійшла симпатична пара, — невисокі на зріст, гарно одягнені чоловік з жінкою. Я передав їм пакунок від Морозова, а жінка витягнула зі своєї сумочки і дала мені також пакунок у відповідь, за характерним булькотінням якого я здогадався про його зміст.
Вони передали вітання Костянтину Петровичу, попрощалися і пішли.
Повернувшись до Києва і прийшовши на Банкову, я зайшов до кабінету міністра. Костянтин Петрович радо мене зустрів, вийшов з-за столу і привітався. Я передав йому пакунок. Він обережно взяв його, сів за стіл і розпакував. В руках у нього я побачив пляшку вірменського коньяку, призначену для новорічного столу.
— Ну, розповідай, про що ви говорили, — схвильовано запитав Костянтин Петрович, — як вони оцінюють мене на посаді міністра?
Оскільки в мене розмови з його друзями на цю тему не було, а я побачив по напруженому виразу обличчя міністра, наскільки це для нього важливо, то я відповів йому, мовляв, його друзі пишаються ним і бажають йому успіхів у роботі. Від почутого Костянтин Петрович розчулився до сліз. Він був окрилений, настрій піднявся і здавалося, що він може пересувати гори.
Але така вразливість характеру міністра завжди відіграє негативну роль, бо на його плечах — увесь вантаж прийняття військово-політичних рішень, і він має бути непохитним в їхній реалізації, бо помилки в оборонному будівництві сьогодні обернуться в майбутньому тяжкими втратами для нашого народу, — так розмірковував я, вдивляючись у нічне вікно вагона, який вистукував по залізних рейках свою дорожню пісню. І в такт стукотінню коліс вагона мені згадалися рядки з одного вірша шанованого мною поета:

«Труїли нашу землю,
 винищували мову…
А ми таки не вмерли,
 ще сильні і живі.
І смертю смерть поправши,
 відроджуємось нині,
Глибокі в нас коріння
 у просторі століть»…

Ці палкі рядки вірша народного поета Львівщини Івана Пазина, написаного ним ще у 1990 році, повністю відображали дух весни 1992 року і дух усіх пристрастей подій, що кипіли навколо нелегкого процесу історичного відродження Військово-Морських Сил України.
Постать цієї видатної особи — народного поета Львівщини Івана Пазина — варта того, щоб присвятити їй декілька окремих рядків.
Драматична доля цієї людини повною мірою уособлює в собі драматичну долю України, оскільки ступінь драматизму в долі обох виявилась залежною від наслідків діяльності державних мужів, якими не завжди можна було пишатися…
З Іваном Пазиним ми познайомились у Львові в січні 1991 року під час оформлення мене кандидатом у народні депутати від Народного Руху України по виборчому округу молодого промислового міста Новояворівськ. У виборчому штабі Народного Руху у Львові, на проспекті Шевченка, 11, мені видали посвідчення кандидата в депутати і представили як мою довірену особу на виборах молодого стрункого хлопця років тридцяти, мешканця міста Новояворівськ.
Він мешкав у Новояворівську і працював на виробничому комбінаті «СІРКА», добре знав місцевих мешканців, які у своїй більшості також працювали на тому ж комбінаті.
— Іван Пазин, — привітно відрекомендувався хлопець.
Його висока і струнка фігура та добрі очі створювали, скоріше, образ чемної, сором’язливої людини, аніж твердого духом політичного бійця, з яким можна йти до перемоги. За розмовою ми познайомилися ближче, і я із здивуванням дізнався, що Іван пише вірші. Побачивши вираз мого обличчя, він витягнув місцеву газету і показав мені надруковані в ній свої вірші.
Я звернув увагу саме на ці філософські рядки: «Труїли нашу землю, винищували мову…», які запали в душу. Після осмислення цих рядків, наповнених історичною правдою про долю українського народу, я зрозумів, що цей простий на вигляд хлопець, дійсно, має міцне коріння і силу духу!
Я був радий, що доля звела мене з цим талановитим хлопцем і ще з однією цікавою людиною, яку мені у виборчому штабі Народного Руху порекомендували разом з Іваном як другу мою довірену особу на виборах. Це був студент Львівського державного університету імені Івана Франка 26-річний Георгій Гонгадзе, трагічна доля якого через 10 років після цих подій дала Україні символ свободи слова і символ боротьби з тиранією влади.
Георгій народився 21 травня 1969 року в Тбілісі у родині грузинського дисидента і режисера Руслана Гонгадзе та львів’янки Лесі Гонгадзе (при народженні – Леся Корчак). Після закінчення школи Георгій вступив на вечірнє відділення філологічного факультету Тбіліського університету. У 1987-1989 роках він проходив службу в Афганістані.
Після звільнення у запас повернувся у Тбілісі, де в квітні 1989 року комуністична влада застосувала війська для кривавого придушення масових народних протестів. Восени того ж року, рятуючись від репресій, родина Лесі переїхала до Львова, і Георгій перевівся на факультет іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка. І вже у 1990 році він активно долучився до бурхливого на той час суспільно-політичного життя Львова.
В оточенні цих прекрасних знакових молодих людей почалась моя виборча кампанія, до якої долучились і мої кращі курсанти – студенти радіотехнічного факультету військової кафедри Львівської політехніки. Тож з таким потужним інтелектуальним «військом» я був приречений на перемогу у цих виборах, що невдовзі і сталося: я став народним депутатом!
Статус народного депутата захищав мене від політичного переслідування з боку мого командування і відкрив нові можливості у реалізації власних задумів щодо створення Збройних Сил України, основаних на набутому мною досвіді управління військами на оперативно-стратегічному рівні під час моєї роботи в Управлінні військами ППО Прикарпатського військового округу у Львові.
Іван Пазин тоді вже був одружений, мав дворічного сина Тараса, та це не заважало йому, як і Георгію Гонгадзе, брати активну участь в суспільно-політичному житті рідної Львівщини. Згодом Іван став відомим і поважним поетом, видав свої збірки поезій, а Тарасик підріс, закінчив школу та історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, став Тарасом Івановичем — викладачем історії місцевої середньої школи.

Одним із перших у грудні 2013 року Тарас рушив на Майдан підтримати народне повстання проти олігархічного фашистського режиму Віктора Януковича.
Під час Революції гідності Тарас Пазин був у перших лавах борців за справедливу Україну. Він брав участь у кривавому протистоянні з «беркутівцями».
На Майдані він написав на своїй сторінці в соціальній мережі такі зворушливі слова, що стали для нього пророчими:

У Києві, під Крутами,
 із ворогами лютими
Зійшлися юні ратники,
 хоробрі і палкі.
А нині з неба синього
 піснями лебединими
Вони до нас вертаються,
 мов з вирію років.
На площі Незалежності
 ми пісню їх підхопимо
І сміло заспіваємо,
 як і вони колись.
А якщо треба, станемо,
 нескорені, хоч зранені,
І лебедями білими
 теж піднесемось ввись.

З Майдану у складі добровольчої сотні вирушив на Донбас, де взяв участь у запеклих боях з ворогом – військами та найманцями Російської Федерації, яка розпочала війну проти України навесні 2014 року. Тарас Іванович Пазин був включений до особового складу 51-ї механізованої бригади, яка зупинила ворога під Іловайськом.
Та не оминула лиха доля родину Івана Пазина. В серпні 2014 року Тарас Пазин разом з іншими бійцями бригади через помилки військового командування АТО потрапили в Іловайський котел, де їх з «Градів» розстріляли російські війська. Там загинуло близько тисячі наших героїв, у їхньому числі і Тарас Іванович Пазин, військовослужбовець 51-ї механізованої бригади.
Цими рядками у цих своїх спогадах я схиляю голову перед подвигом українських військовиків, добровольців і волонтерів, що захистили Україну, схиляю свою сиву голову перед Тарасом Пазиним та іншими героями, що ціною свого життя зупинили ворога на Донбасі і показали всьому світові силу духу Українського воїнства.
13 липня 2015 року народний поет Іван Пазин під час покладання вінків до монумента Героїв Небесної Сотні та загиблих в боях АТО на день 50-річного ювілею міста Новояворівськ у розмові із кореспондентом інформаційного агентства «ZIK» з тугою у голосі сказав, що йому дуже важко від того, що сина поруч немає. «Наш Тарас загинув за те, щоб інші діти щасливо зростали в Україні, щоб вони могли співати українських пісень, щоб держава Україна була вільною і багатою…» – сказав батько героя і на прохання юних учасників урочистої академії прочитав їм декілька своїх віршів.
Чи міг я подумати, повертаючись у нічному потязі з Севастополя до Києва, що через 22 роки Російська Федерація, продовжуючи тримати у Севастополі і Криму свою військову базу, без жодного пострілу у відповідь окупує цю територію суверенної держави Україна і в порушення усіх існуючих норм міжнародного права долучить Севастополь і Крим до складу Російської Федерації та розпочне криваву війну на Донбасі…
Аналізуючи процес оборонного будівництва за всі 24 роки незалежності України, я з упевненістю можу стверджувати, що ця трагедія сталася через брак у державному управлінні справжніх патріотів, які здатні були усвідомити національну ідею і реалізувати її, себто побудувати справжню Українську державу, не за назвою, а за своєю суттю, та створити надійну систему національної безпеки. Брак таких людей у державному керівництві України уможливив низку поступок Кремлю, що суттєво послабило її незалежність та її обороноздатність.
У Міністерстві оборони і в Генеральному штабі ЗС України також спостерігався брак фахівців-державників, безкорисних патріотів з необхідною оперативно-стратегічною підготовкою. Проте до вищої і середньої ланки керівного складу потрапило багато таких, які не особливо звертали увагу на моральні аспекти служби, що сприяло виникненню корупції у військовому середовищі. Так, наприклад, Костянтин Морозов не зумів розгледіти майбутнього корупціонера в особі полковника Юрія Прокоф’єва, начальника навчальної частини Київського інженерного танкового училища, і, незважаючи на моє особисте застереження, призначив його начальником управління військової освіти та доручив проводити реформу військової освіти в Україні.
Через цю так звану реформу Україна втратила професійну військову підготовку офіцерів як офіцерів — військових організаторів бою. Натомість ми отримали руїну на теренах високоякісних наукових шкіл, які десятиліттями формувалися в вищих військових навчальних закладах України, що мали повагу у військовому середовищі збройних сил багатьох держав світу.
Врешті, нам вдалося довести шкідливість діяльності Юрія Прокоф’єва і домогтися від президента Леоніда Кравчука відсторонення його від посади. Проте друзі не кинули Юрія Прокоф’єва напризволяще, і генерал-полковник Анатолій Лопата після зміни президентів та вгамування пристрастей навколо цього питання призначив його на посаду начальника Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони.
Дехто тепер міг побачити, що і Юрій Прокоф’єв шанує своїх друзів-генералів та як з вдячністю будує їм дачі в селі Гореничі, що під Києвом, силами солдатів зі взводу обслуги інституту, майже щодня плануючи їхній виїзд на службовому мікроавтобусі до місця будівництва цих «важливих об’єктів» на чолі з цілим прапорщиком.
Мені це дуже нагадало ті недалекі часи, де панував такий самий порядок взаємовідносин генералітету, – Радянську армію, де корупція зашкалювала! А ми, першопрохідці створення національної армії, виявилися ідеалістами, мріючи весь негатив взаємовідносин у Радянській армії залишити поза межами Збройних Сил України.
З призначенням Президентом України Леонідом Кучмою Валерія Шмарова, колишнього директора Жулянського військового заводу, на посаду міністра оборони, оборонне будівництво втратило свій пріоритет в Україні, а Центральний науково-дослідний інститут Міністерства оборони перейшов на виконання оперативних завдань з наукового обґрунтування прийнятих міністром рішень. Період перебування Валерія Шмарова на посаді міністра оборони України увійшов в історію під назвою «шмаровщина». Деякі «стратеги» під керівництвом Миколи Пальчука, який прибув в Київ з Далекого Сходу ще полковником і в Україні виріс до генерал-лейтенанта, розробили свою нову структуру Збройних Сил України, яка складалася з керівництва у Києві і семи оперативно-тактичних командувань. Як на мене, ця схема відображала давнішні плани Москви щодо ліквідації в Україні трьох військових округів і штабів армій для послаблення обороноздатності України, про що я дізнався ще у січні 1991 року під час розмови з народним депутатом СРСР Віленом Мартиросяном. На недоліки цього проекту я вказував особисто Миколі Пальчуку з самого початку, коли побачив це на мапі, з якою працював генерал Сапса. Він також приїхав у Київ з Москви. Та, врешті, ці плани поламала українська громадськість, а сам Пальчук був звільнений з армії, бо, як я чув, він був звинувачений у регулярному використанні солдатів у роботах на своїй дачі під Києвом, на що поскаржились до міністерства сусіди по дачі.
Національно свідома громадськість України, врешті, домоглася усунення і самого Валерія Шмарова з посади міністра. Був резонансний суд, в якому опонентами міністру виступили Левко Лук’яненко, Герой України, Віталій Карпенко, редактор газети «Вечірній Київ», та інші наші активісти. Навіть вийшла повна хронологія цього суду окремою книгою.
А я трохи раніше, незадовго перед цими подіями, з сумом побачив, що вся моя робота над створенням Збройних Сил України потрапила до чужих рук, і оборонне будівництво пішло не за науково обґрунтованими планами, а в ручному режимі управління, тому я в кінці липня 1995 року зайшов у приймальню міністра Валерія Шмарова, взяв у чергового аркуш паперу й у розпачі написав на ім’я міністра рапорт на звільнення з військової служби, мотивуючи це тим, що не хочу брати участь у розвалі Збройних Сил України, які я створював. Підписав цей рапорт, попросив передати його міністру та пішов геть. Так завершилась моя військова служба.
У жовтні 1995 року я пішов на вибори кандидатом в депутати Верховної Ради України від Народного Руху України по Центральному виборчому округу в Києві. Це райони Хрещатика, Оперного театру, Залізничного вокзалу, Батиєвої гори. До слова, мій тато у 1928-1931 роках жив на вул. Богдана Хмельницького і працював поруч, у будинку навпроти Оперного театру. Він часто відвідував оперні і балетні вистави, був особисто знайомий з відомою у той час примою-балериною Мухтаровою. Тому та обставина, що тут ходив і працював мій батько, а я тут маю свій виборчий округ, надавала мені якоїсь містичної енергетики.
Водночас мій однокурсник по Київському вищому інженерному радіотехнічному училищу Сердюк Володимир Георгійович, полковник, заступник начальника КВІТРУ ППО з науки, добре знаючи мої організаційні здібності, запропонував мені взяти участь у створенні нової установи – Національного агентства з питань інформатизації при Президентові України (НАІ). Указ про створення НАІ був уже підписаний, і я погодився. Спочатку я був призначений на посаду начальника відділу, а згодом став начальником Управління міжнародного забезпечення інформатизації.
Полковник Володимир Сердюк посаду заступника з наукової роботи начальника Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО поєднував з посадою начальника кафедри зовнішніх траекторних вимірювань, яка готувала фахівців для системи Протиракетної і Протикосмічної оборони. В Росії таких фахівців не готували, а попит на них був значний, тому це надавало певну перевагу Україні. Та в ситуацію з благословення міністра оборони України Костянтина Морозова втрутилась так звана реформа, яку організував Юрій Прокоф’єв, і під загрозою ліквідації опинилися як ця важлива кафедра, так і саме КВІРТУ ППО зі своєю унікальною школою. Розуміючи, що втрачає Україна, полковник Сердюк одним з перших виступив проти цієї «реформи». Він негайно розшукав мене і ввів у курс справи. Я не міг повірити, що такий відомий на весь світ навчальний заклад хтось може ліквідувати, на це міг зважитися лише божевільний або ворог України. Це училище було засноване вищим державним керівництвом колишнього СРСР спеціально для підготовки офіцерських кадрів для нового на той час виду Збройних сил — Військ Протиповітряної оборони. В розвиток цього навчального закладу було вкладено величезні кошти, створено унікальні наукові школи з підготовки фахівців з радіоелектроніки, радіолокації, автоматизованих систем управління, радіоелектронної боротьби, управління польотами штучних космічних об’єктів, була унікальна кафедра іноземних мов, оскільки в КВІРТУ ППО навчалися офіцери-іноземці з усіх держав Варшавського договору, з В’єтнаму, Куби, Монголії. Підготовка фахівців у КВІРТУ ППО була значно сильніша за підготовку аналогічних фахівців у політехнічних інститутах. Полковник Сердюк у своїй боротьбі дійшов аж до голови комісії Верховної Ради з питань освіти і науки академіка Юхновського, який обіцяв втрутитись в ситуацію, проте все залишилося без змін. Причиною цього, на мій погляд, була особиста зацікавленість місцевих «царьків» і їхніх високих київських покровителів у доступі до землі і будівель, що вивільнялися після ліквідації військових навчальних закладів. Так, наприклад, пану Юхиму Звягільському були передані корпуси Донецького військового училища.
Ця невеличка історія дуже показова, оскільки ніхто серед громадськості не працював над новими традиціями в Збройних Силах України та над формуванням моральних авторитетів, на яких можна було б рівнятися новим поколінням українських офіцерів. Цей інформаційний вакуум заповнювали посадові особи за рахунок отриманих генеральських звань і своїх високих посад у Збройних Силах України і в Міністерстві оборони, а не за якісь значні досягнення в оборонному будівництві, що дуже мені нагадувало радянську бувальщину.
Так, Міністерством оборони була видана велика книга з яскравими ілюстраціями і портретами високопосадовців під назвою «Кадри Збройних Сил України», де чомусь історія Збройних Сил України починається з грудневого Указу Президента України 1991 року, а не з Декларації про державний суверенітет України, приховуючи цілий пласт нашої славетної історії.
Від того складається враження, що саме ті генерали, яких ми, члени вищої атестаційної комісії, прийняли на службу в Збройні Сили України, і є творцями Збройних Сил України. Так, генерал-майор Олександр Ігнатенко, будучи призначеним на посаду начальника Управління кадрів Міноборони, який в книзі позиціонував себе як родоначальник кадрової роботи і солідний керівник, насправді виявився причетним до корупційних скандалів, навіть була порушена кримінальна справа. Врешті, генерал-лейтенант Олександр Ігнатенко звільнився і створив власний бізнес. Були й інші прикрі приклади виявлення корупціонерів на вищому рівні в Збройних Силах.
Через брак справжніх патріотів у системі державного і військового управління державна влада України весь цей час, протягом 24 років, йшла в кільватері політики кремлівських політичних розбійників і слугувала не українському суспільству, а ворогу української нації, який володарює в Кремлі і в олігархічному керівництві держави Україна.
Підтвердженням цього стали коментарі відомого в Україні військового експерта, донеччанина Дмитра Снегірьова кореспонденту «Gazeta.ua» про результати роботи слідчої комісії з розслідування подій під Іловайськом (цитата мовою оригіналу): «Ни для кого не секрет, что Гелетей и Муженко виновны в «Иловайском котле». И для Порошенко также. Возможно, это новость для самой следственной комиссии. Также им надо признать, что министром обороны назначили непрофессионального человека по распоряжению президента. Соответственно, Порошенко несет ответственность за непрофессионализм, который стоил тысячи человеческих жизней.
На Гелетее практически висела судьба страны»… «к ответственности должны привлечь руководителей внешней разведки — армейской и Службы безопасности: это провал украинской разведки. Она допустила возможность образования котла».
Також Снегірьов зауважує: «Очень странные стечения обстоятельств. Для подписания соглашений потребовалось тяжелое поражение военных. Они стали заложниками политических игр. Цель — дать понять обществу о необходимости этих мирных соглашений. То есть «Иловайский котел» использовали для момента, чтобы получить мандат доверия для подписания «Минских соглашений». Сам котел был искусственный. Создавался как руками россиян, так и нашего высшего военного руководства. Не знать о перемещениях российских военных было невозможно».
Експерт додав: «Нам не говорят о «луганском котле», куда попала 70-я бригада. Еще был «пограничный котел», когда погибло около 3 тысяч. Имею в виду окружение 72, 79 и 24 бригады. Это полный провал. А нам извлекают один эпизод, который болезненный и на слуху. Гелетея и Муженко надо привлекать к ответственности за всю провальную военную доктрину в течение так называемого АТО».
А ось допис, який поширив відомий нащадок славетного українського гетьманського роду, письменник і журналіст, оглядач газети «Кримська світлиця» Валентин Бут у соціальних мережах ще 26 грудня 2014 року, задовго до Дебальцевського котла: «Порівнюючи дві мапи, між якими пролягла відстань часу в чотири місяці, мене хвилює не так оте досить значне розширення зони, контрольованої росіянами, — могло бути значно більшим, зважаючи на те, що наш головнокомандувач не надто балував своє військо потужною зброєю, вважаючи доцільнішим, аби бронетехніка гарцювала на параді, аніж підставляла боки під снаряди на полі бою. Це, ясна річ, дуже прикра тенденція, яка має бути виправлена так само, як і закупки з тендерами «втемну», за явно завищеними цінами військового спорядження, яке часто виявляється контрафактною продукцією низької якості. Приклад — придбання приладів нічного бачення нібито американського (насправді, одеського) виробництва від «Марка Вейна» (недавній кидала зі сфери житлобудівельних афер Марко Морговський — http://nashigroshi.org/…/ukrajinskym-vijskovym-zakupyly-am…/). Значно більше сьогодні мене хвилює, чи стратеги з Генерального штабу вже звернули щонайпильнішу увагу головнокомандувача на небезпеку нового «котла». Я маю на увазі «мішок» у районі Світлодарськ-Вуглегірськ-Дебальцеве і далі, в напрямку падіння збитого Боїнга. Не треба мати академічної освіти, аби бачити очевидну загрозу підрозділам українського війська, які перебувають наразі там. Власне, ту територію можна було б розглядати не як потенційний «мішок», «котел», пастку, а як виступ, плацдарм для майбутнього наступу, але тоді з тим наступом не можна затягувати. Необхідно вирівняти лінію фронту в цьому районі. Це можна зробити в два способи: або відвівши свої підрозділи до лінії Світлодарськ-Алчевськ, або ж, що доцільніше, вирівняти лінію фронту по лінії Пантелеймонівка — місце падіння Боїнга.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2015 > Тема ""Білі плями" історії"